Відповідно до ч. 1 ст. 136 ЦПК суддя одноособове вирі-шує питання про прийняття заяви у цивільній справі. Заява у цивільній справі підлягає прийняттю і цивільний процес по справі може виникнути лише у тому випадку, якщо заінтересована осо­ба, яка звертається до суду, наділена правом звернення до суду по конкретній цивільній справі і якщо це право здійснюється в поряд­ку, передбаченому законом. Таким чином, цивільна справа підля­гає порушенню лише при додержанні певних вимог, встановлених законом. Суддя повинен відмовити в прийнятті заяви при відсут­ності хоча б однієї з передумов права на звернення до суду за су­довим захистом або недодержанні порядку подання заяви.

Стаття 136 ЦПК чітко окреслила правові підстави відмови в прийнятті заяви.                            •

Так, відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК суддя відмовляє в прий­нятті заяви, якщо заява не підлягає розглядові в судах. Перш за все мається на увазі, що суддя повинен відмовити в прийнятті заяви, якщо спір не носить правового характеру (наприклад, спір про стягнення карткового боргу тощо).

Не підлягають розглядові в судах також справи, в яких сто­ронами виступають особи, які не наділені цивільною процесуаль­ною правоздатністю. Однак ця вимога може бути віднесена тільки до сторін-організацій, оскільки відповідно до ст. 102 ЦПК сто­ронами можуть виступати тільки ті організації, які наділені пра­вами юридичної особи. Що ж до громадян, то вони правоздатні з моменту народження.

Відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК повинно бути відмовлено в прийнятті заяви особі, яка не має заінтересованості по даній справі, бо, як закріплено у ст. 4 ЦПК, до суду може звернутися тільки заінтересована особа.

Суддя повинен відмовити у прийнятті заяви, відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК, якщо справа не підвідомча суду. Загальні пра­вила підвідомчості цивільних справ суду закріплені в ст. 24 ЦПК. Однак ст. 124 Конституції України встановила широку судову підвідомчість. Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховно­го Суду України від ЗО травня 1997 р. «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина», враховуючи, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди не вправі з часу введення Конституції в дію відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і звер­нень. Суди не вправі відмовити у судовому захисті прав та сво­бод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядуван­ня, посадових і службових осіб з підстав, не передбачених Кон­ституцією чи законом. При цьому слід мати на увазі, що коло прав і свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією, не є вичерпним1.

Але при прийнятті заяви суддям слід розмежовувати компетен­цію судів загальної юрисдикції, арбітражних судів та Конституцій­ного Суду. Тому з мотивів непідвідомчості суддя повинен відмо­вити в прийнятті заяви у випадках, коли розгляд і вирішення спра­ви складає компетенцію арбітражного або Конституційного Суду.

Пункт 2 ч. 2 ст. 136 ЦПК як підставу для відмови в прийнятті заяви передбачає випадки, коли заінтересованою особою, що звернулася до суду, не додержано встановленого законом для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирі­шення справи, а також дає перелік категорій справ, з яких пови­нен додержуватись порядок попереднього позасудового вирішен­ня. Але відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції

України при здійсненні правосуддя» з урахуванням конституцій­ного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі право­відносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в пе­редбаченому законом досудовому порядку1. Це роз'яснення Пле­нуму Верховного Суду України слід розуміти як вказівку на не­можливість відмови суду в прийнятті заяви з підстав недодержан­ня встановленого законом для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішення, а не як неможливість реалізації заінтересованою особою права попереднього позасу­дового вирішення деяких справ. Наприклад, суд не може відмо­вити громадянину у прийнятті заяви, якщо він по спору про стяг­нення заробітної плати не звернувся до КТС. Але це не свідчить про те, що працівник позбавляється можливості звернутися до КТС як до первісного органу по розгляду трудових спорів та урегулювати спір, не звертаючись за захистом своїх прав до орга­ну судової влади.

Згідно з чинним цивільним процесуальним законодавством підставою для відмови в прийнятті заяви також є випадок, якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав рішен­ня суду чи ухвала суду про прийняття відмови позивача від по­зову або про затвердження мирової угоди сторін (п. З ч. 2 ст. 136 ЦПК). Йдеться про те, що в тих випадках, коли справа вже вирі­шена судом або коли сторони розпорядилися своїми правами певним чином і суд затвердив ці дії, повторне звернення до суду не допускається. Неможливість повторного розгляду справи, коли є судове рішення, що набрало законної сили і не скасоване у встановленому законом порядку, перш за все пов'язана з ви­ключністю судового рішення. Рішення, ухвали і постанови суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України (ст. 14 ЦПК). Якщо суд прийме заяву по справі, по якій є судове рішення, що набрало законної сили, то він може постановити протилежне рішення. Існування двох протилежних судових рішень по справі неможливо, бо судове рішення, що набрало законної сили, само прирівнюється до закону, бо має обов'язковий характер.

Судця може відмовити в прийнятті заяви за п. З ст. 136 ЦПК тільки у тому випадку, коли тотожність позовів не викликає сумні­ву. Якщо матимуть місце будь-які сумніви щодо тотожності позовів, суддя повинен порушити цивільну справу та розглянути питання про тотожність позовів у судовому засіданні. Якщо позови не є то­тожними, справа підлягає розгляду та вирішенню, а якщо позови тотожні, то справа підлягає закриттю відповідно до п. З ст. 227 ЦПК.

Крім того, необхідно мати на увазі, що відповідно до п. 2 по­станови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосування судами процесуального законодав­ства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» наявність рішення чи ухвали суду про затвердження мирової угоди, що на­брали законної сили, постановлених по спору між тими ж сторо­нами, про той же предмет і з тих же підстав, є підставою для відмови у прийнятті заяви за п. З ст. 136 ЦПК незалежно від того, хто із сторін знову звернувся з таким саме позовом1.

Відповідно до п. 4 ст. 136 ЦПК судця відмовляє в прийнятті заяви, якщо в провадженні суду є справи по спору між тими ж сто­ронами, про той же предмет і з них же підстав. За чинним ци­вільним процесуальним законодавством загальновизнаним пра­вилом є те, що із заявою до суду щодо певно визначеного спору можна звернутися лише один раз. Особа не вправі звертатися за судовим захистом по одній і тій саме справі в кілька судів одно­часно. Розгляд і вирішення тотожних справ одночасно в різних судах суперечить загальним засадам правосуддя.

Суддя також повинен відмовити в прийнятті заяви, якщо відбулось рішення товариського суду, прийняте в межах його компетенції, по спору між тими ж сторонами, про той же пред­мет і з тих же підстав (п. 5 ст. 136 ЦПК). У даному випадку пи­тання вирішується аналогічно п. З ст. 136 ЦПК, тому що рішен­ня товариського суду, 'яке прийняте в межах його компетенції, прирівнюється до рішення суду загальної юрисдикції і може бути виконано в примусовому порядку.

Підставою для відмови в прийнятті заяви є також укладення договору про передачу даного спору на вирішення третейсько­го суду (п. 6 ст. 136 ЦПК). Чинне цивільне процесуальне законо­давство надає суб'єктам спору право звернення за вирішенням цього спору до третейського суду. Наявність договору про пере­дачу спору на вирішення третейського суду тягне за собою де­кілька правових наслідків, одним з яких є неможливість звернен­ня до суду загальної юрисдикції.

На наш погляд законодавцю слід було б обумовити немож­ливість звернення до суду не укладенням договору про передачу даного спору на вирішення третейського суду, а вирішенням цьо­го спору по суті, як це зроблено відносно товариських судів.

Підставою відмови в прийнятті заяви є непідсудність справи даному суду (п. 7 ст. 136 ЦПК). Якщо заінтересованою особою по­дана заява з недотриманням правил підсудності особисто, то суд­дя, відмовляючи в прийнятті заяви, повинен роз'яснити особі, в який суд вона може звернутися з-цією заявою. Так, відповідно до ст. 132 ЦПК, якщо суддя визнає, що справа даному судові не підсудна, він повертає позивачеві для подачі до належного суду його заяву з усіма додатками до неї разом з мотивованою ухва­лою про причини неприйняття заяви. Якщо заяву надіслано до суду поштою або якщо її непідсудність даному судові виявлена не при прийнятті її, суддя повинен негайно повідомити про це позивача та переслати заяву разом з своєю мотивованою ухва­лою до належного суду після закінчення строку на оскарження, внесення подання прокурора на цю ухвалу, а в разі подачі скар­ги, подання — після постановлення ухвали про залишення скар­ги, подання без задоволення.

Пункт 8 ст. 136 ЦПК передбачає, що суддя відмовляє в прийнятті заяви, якщо заява подана недієздатною особою. Відповідно до чин­ного законодавства звернутися до суду за судовим захистом може тільки дієздатна особа. Стаття 101 ЦПК закріпила положення, відповідно до якого права та охоронювані законом інтереси непов­нолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, а також громадян, виз­наних у судовому порядку недієздатними внаслщок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами, захищають в суді їх законні представники — батьки, усиновителі, опікуни чи піклу­вальники. В тому випадку, коли суддя помилково прийняв заяву від недієздатної особи, справа може бути розглянута судом тільки при тій умові, що законний представник недієздатної особи погодився з вимогами недієздатного. В іншому випадку суд зобов'язаний за­лишити заяву без розгляду (п. 2 ст. 229 ЦПК).

Але слід мати на увазі, що в передбачених законом випадках неповнолітні віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років, які є недієздатними, можуть самостійно захищати у суді свої права і охоронювані законом інтереси в справах, що виникають з угод, які вони вправі згідно із законом укладати самостійно (ст. 101 ЦПК). Крім того, громадяни, визнані у судовому порядку обме­жено дієздатними, можуть звернутися до суду із заявою про ска­сування обмеження дієздатності (ст. 260 ЦПК).

Підставою відмови в прийнятті заяви є випадок, якщо заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повно­важень на ведення справи. Наведена норма передбачає, що пред­ставництво повинно бути належним чином оформлене. У випад­ках, коли заяви подаються представниками заінтересованих осіб, до заяв обов'язково повинна бути додана належним чином офор­млена довіреність чи інший документ, який підтверджує повно­важення представника.

Перелік підстав відмови в прийнятті заяви, закріплений у ст. 136 ЦПК, є вичерпним і поширеному тлумаченню не підля­гає. Відмова в прийнятті заяви з інших підстав, не передбачених законом, недопустима і повинна розцінюватись як відмова в здійсненні правосуддя.

Суддя, відмовляючи в прийнятті заяви, постановляє про це мотивовану ухвалу. Ухвала судді про відмову в прийнятті зая­ви може бути оскаржена та на неї може бути внесено подання прокурора.

Слід мати на увазі, що відмова судді в прийнятті заяви з підстав, передбачених пп. 7,8,9 ст. 136 ЦПК, не перешкоджає по­вторному зверненню до суду із заявою в тій же справі, якщо бу­дуть усунуті певні перешкоди.