В процесі розгляду І вирішення цивільних справ сторо­ни наділяються широкими процесуальними правами і можуть вільно ними розпоряджатися. Відповідно до ст. 103 ЦПК сторо­ни користуються рівними процесуальними правами. Позивач наділений правом протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити чи зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони мо­жуть закінчити справу мировою угодою в усякій стадії процесу. Такі дії сторін є проявом принципу диспозитивності в цивільно­му процесуальному праві

Розмір позовних вимог визначається самим позивачем і може змінюватися ним протягом розгляду справи по суті. Однак суд при вирішенні справи не зв'язаний розміром вимог позивача. Залежно від встановлених обставин справи суд може задоволь­нити позов у повному чи меншому обсязі, а також вийти за межі заявленої вимоги зі згоди позивача.

У разі виходу за межі предмета позову зі згоди позивача суд вправі мотивувати рішення по справі посиланням і на факти, які не наводилися позивачем в обгрунтування своїх вимог, якщо вони були всебічно досліджені і встановлені в судовому засіданні. Лише в тих випадках, коли закон встановлює точний розмір вимоги, суд пови­нен керуватися законом (справи про стягнення аліментів, справи про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, тощо).

Відмова від позову —- це одностороннє волевиявлення пози­вача, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги і на закриття порушеного позивачем процесу. Відмова позивача від позову — це прояв реалізації принципу диспозитивності, тому ця дія здійснюється під контролем суду. Суд завжди повинен перевіри­ти законність відмови позивача від позову, чи не порушуються при цьому інтереси самого позивача, інших осіб, які беруть участь у справі, інтереси держави. Тільки після цього суд може вирішити питання про прийняття чи відмову в прийнятті цього клопотан­ня. Прийняття судом відмови Позивача від позову тягне за собою закриття провадження по справі і виключає можливість у майбут­ньому звернення до суду з тотожнім позовом. В зв'язку з цим відмо­ва позивача від позову повинна мати безумовний характер.

Визнання позову відповідачем — це одностороннє волевияв­лення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Право відповідача на визнання позову повністю або частково є проявом принципів диспозитивності і змагальності. Однак суд не вправі покласти в основу свого рішення визнання позову відпо­відачем, не дослідивши його з точки зору обставин справи. Виз­нання стороною на суді фактів, якими друга сторона обґрунто­вує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим.

Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли у нього не виникає сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обста­винам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини. В тих випадках, коли суд приймає виз­нання позову відповідачем, він постановляє рішення по справі.

Мирова угода — це укладена сторонами і затверджена судом угода, в силу якої позивач і відповідач шляхом взаємних уступок ліквідують цивільно-правовий спір, який виник між ними.

Процесуальне законодавство зобов'язує суддю (суд) роз'ясни­ти сторонам можливість укладення мирової угоди і сприяти прими­ренню сторін. У статті 178 ЦПК вказується, що перед розглядом справи по суті головуючий зобов'язаний з'ясувати питання про те, чи не бажають сторони закінчити справу мировою угодою. Мож­ливість закінчення спору шляхом примирення повинна з'ясовува­тися суддею ще в процесі підготовки справи до судового розгляду.

Суд, затверджуючи мирову угоду сторін, зобов'язаний пере­вірити, чи не суперечать ці дії сторін закону, а також чи не пору­шують вони чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси. Мирова угода, затверджена судом, ліквідує спір між сторонами остаточно і підлягає примусовому виконанню. Ухвала про за­твердження мирової угоди за своїм правовим значенням при­рівнюється до судового рішення.

Мирова угода сторін, яка затверджена судом, тягне за собою закриття провадження по справі і виключає можливість повтор­ного звернення до суду по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав (ст. 228 ЦПК). Тому перед тим як затвердити мирову, суд повинен роз'яснити сторонам наслідки такої процесуальної дії. Суд також повинен приділяти особливу увагу тому, щоб умови мирової угоди були ясними, чіткими, зро­зумілими і не викликали спорів при їх виконанні.

Заява позивача про відмову від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди сторін заносяться до прото­колу судового засідання і підписуються відповідно позивачем, відповідачем або обома сторонами.

Якщо відмова позивача від позову, визнання позову відпо­відачем або мирова угода сторін викладені в адресованих суду письмових заявах, ці заяви додаються до справи, що зазначаєть­ся в протоколі судового засідання.