Право на звернення за судовим захистом тісно пов'яза­не з суб'єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. З порушенням матеріального суб'єктивного права заінтересованої особи виникає право на позов. Засобом реалізації цього права є звернення заінтересованої особи з позовом до суду, який у пев­ному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у виг­ляді судового рішення.

В теорії цивільного процесу поняття права на позов визна­чається по-різному. В одному випадку право на позов визна­чається як процесуальне поняття, в другому — зводиться до ма­теріального, в третьому — матеріально-правові і процесуально-правові можливості судового захисту об'єднуються в єдине поняття права на позов.

Аналіз матеріального і процесуального законодавства та су-доврї,практики показує, що право на позов — це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірва­ного від права на позов в матеріальному розумінні. І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому мож­ливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність м^ате-ріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов — це право на віднов­лення порушеного права в певній, встановленій законом, проце­суальній формі, в певному процесуальному порядку, який забез­печує об'єктивність і реальність захисту.

Таким чином, право на позов є єдиним поняттям, яке вклю^ чає: право на пред'явлення позову і порушення справи в суді і пра­во на задоволення матеріально-правової вимоги позивача. Пра­во на пред'явлення позову до суду є засобом реалізації права на позов. Однак, виступаючи процесуальною формою права на по­зов, право на пред'явлення позову користується певною само­стійністю. Це проявляється в тому, що процесуальний порядок реалізації права на позов виступає як особливий вид діяльності, яка регулюється цивільним процесуальним правом, що надає учасни­кам процесу особливі процесуальні права і обов'язки, які забезпе-, чують реальну можливість одержання правового захисту.

Тому під правом на пред'явлення позову слід розуміти пра­во на звернення до суду з метою порушення цивільної процесу­альної діяльності по захисту порушеного або оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Правом на звернення до суду з позовом наділені всі грома­дяни і організації, які користуються правами юридичної особи (ст. 102 ЦПК). Така широка можливість звернення до суду, на­дана процесуальним законодавством, може бути реалізована лише при наявності певних передумов, встановлених законом (ст. 136 ЦПК).

В теорії цивільного процесуального права передумови права на пред'явлення позову підрозділяються на дві групи: суб'єктивні і об'єктивні.

До суб'єктивних передумов належать перш за все процесуаль­на правоздатність позивача і відповідача. Право на звернення до суду за захистом виникає одночасно з виникненням цивільної процесуальної правоздатності. Оскільки всі громадяни набува­ють процесуальної правоздатності з моменту народження^ не можуть позбавлятися здатності на звернення до суду за захистом, то в судовій практиці питання щодо процесуальної правоздат­ності може виникати тільки щодо організацій. Процесуальна правоздатність організацій залежить від того, чи є організація юридичною особою.

Суб'єктивною передумовою прав на звернення до суду є та-крж процесуальна заінтересованість особи. За загальним прави­лом звертатися до суду з позовом можна лише для захисту пра­ва чи інтересу, які, на думку позивача, належать йому. Тому ст. 4 ЦПК підкреслює, що за захистом порушеного або оспорювано­го права чи охоронюваного законом інтересу до суду може звер­татися не будь-яка, а заінтересована особа. Позивач у своїй за­яві повинен вказати на свою заінтересованість у справі, послав­шись на зв'язок із спірними матеріальними правовідносинами, а також на заінтересованість у справі відповідача.

, Об'єктивні передумови права на звернення з позовом до суду підрозділяються на позитивні і негативні.

Передумови, наявність яких є необхідною для реалізації пра­ва на звернення до суду, називаються позитивними. До них нале­жать: а) підвідомчість справи суду; б) правовий характер вимоги позивача. При відсутності даних передумов процес не може бути порушений, оскільки позивач не має прав на звернення до суду.

Негативними вважаються передумови, з відсутністю яких за­кон пов'язує можливість звернення до суду з позовом. До них на­лежать: а) відсутність судового рішення, що набрало законної сили, винесеного по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; б) відсутність ухвали суду, яка набра­ла законної сили, про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін; в) відсутність рішення товариського суду, прийнятого в межах його компетенції, по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; г) відсутність у провадженні суду справи по спору між тими ж сто­ронами, про той же предмет і з тих же підстав; ґ) відсутність укла­деного між сторонами договору про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Всі ці передумови права на звернення до суду з позовом мають виключно процесуальний характер і не торкаються питань про наявність чи відсутність у позивача суб'єктивного матеріального права. Право на звернення до суду з позовом — це право вимага-;, щоб заявлений позов був прийнятий до судового провадження, розглянутий ним у встановленому процесуальному порядку І щоб по ньому суд виніс своє рішення. В зв'язку з цим суддя не вправі відмовити в прийнятті позовної заяви з тих причин, що у позивача відсутнє матеріальне право, тобто право на задоволен­ня позову, якщо дана категорія справ підлягає розгляду в суді.

В тому випадку, коли суддя встановить відсутність необхідних передумов права на звернення до суду, він відмовляє в прийнятті позовної заяви. Якщо ж відсутність необхідних передумов буде встановлена при розгляді справи в судовому засіданні, суд не вправі розглядати таку справу по суті, а постановляє ухвалу про закриття провадження по справі або залишає заяву без розгляду.

В практиці зустрічаються випадки, коли одна особа пред'яв­ляє до іншої декілька позовних вимог, які інколи випливають з одних і тих саме правовідносин. У таких випадках позивач вправі об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, зв'язаних між со­бою. Суддя також вправі постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позо­вами одного й того ж позивача до того ж самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до од­ного й того ж відповідача (ст. 144 ЦПК), якщо де приведе до більш швидкого і правильного розгляду спору між сторонами.

Якщо об'єднання кількох вимог в одне провадження усклад­нює процес і затримує розгляд і вирішення справи по суті, то суд­дя вправі постановити ухвалу про роз'єднання одного або кількох поєднаних в одне провадження позовів у самостійні проваджен­ня (ст. 145 ЦПК).