Судове рішення як акт правосуддя повинно бути об­ґрунтованим, тобто постановлено з врахуванням з'ясованих у судовому засіданні обставин справи і зібраних доказів. У су­довому рішенні суд повинен зазначити обставини справи, встановлені судом, і докази, на яких ґрунтуються висновки суду (ст. 203 ЦПК).

Формування доказового матеріалу з цивільної справи потре­бує притягнення усіх необхідних доказів, однак воно виключає подання, витребування, дослідження доказів, які не належать до справи. Стаття 28 ЦПК передбачає, що суд приймає до розгля­ду лише ті докази, які мають значення для справи, тобто в ній сформульовано правило про належність доказів.

Належність доказів інколи трактують не як правило з певним змістом, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущен­ня доказів у процес. Вважаємо, що все ж належність доказів — це правило поведінки, яке адресовано і суду, і усім суб'єктам до­казування — особам, які беруть участь у справі.

Суд відповідно до правил належності повинен регулювати процес формування доказів, необхідних для обґрунтування судо­вого рішення. У законі не міститься вказівки на коло доказів, які повинні бути зібрані з тієї чи іншої справи.

Правило належності, хоч і сформульоване для суду, але відно­ситься і до процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані також ке­руватися правилом належності доказів і надавати докази, не­обхідні і достатні для вирішення тієї чи іншої справи.

Питання про належність доказів вирішується судом, однак, приймаючи таке рішення на підставі розсуду, суд все-таки ке­рується об'єктивними критеріями.

При вирішенні питання про належність доказів суд бере до ува­ги предмет доказування, тобто коло тих юридичних фактів з кон­кретної справи, які передбачені нормою матеріального права, на основі якої буде вирішена цивільна справа. Предмет доказування — той критерій, який допомагає правильно застосувати правило про належність доказів. Помилка суду у визначенні належності доказів веде до збирання непотрібних доказів або до того, що не досліджуються надані докази, які мають відношення до справи.

В цивільному процесуальному праві міститься чимало норм, які забезпечують реалізацію правила про належність доказів в ци­вільному процесі. Так, згідно із ст. 137 ЦПК у позовній заяві по­винні бути вказані обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і докази, які підтверджують викладені позивачем обста­вини. Статті 43, 47, 53 ЦПК передбачають, що особи, які заяв­ляють клопотання про витребування або дослідження письмових, речових доказів, виклик свідка, зобов'язані вказати обставини,

які можуть бути встановлені цими доказами.

Стаття 143 ЦПК передбачає, що при підготовці цивільної справи до судового розгляду суддя пропонує позивачу у випад­ку необхідності подати додаткові докази. Закон передбачає та­кож інші гарантії правила належності доказів на різних стадіях цивільного процесу в суді першої інстанції.

Крім належності доказів цивільне процесуальне законодав-ство передбачає і правило допустимості засобів доказування. Згідно з цивільним процесуальним законодавством наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, встановлюється такими засобами: пояснення­ми сторін і третіх осіб, показаннями свідків, Ішсьмовими^дока-зами, речовими доказами і висновками експертів (ст. 27 ЦПК). Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені пев­ними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніяки­ми іншими засобами доказування (ст. 29 ЦПК).

Допустимість засобів доказування є однією з найважливіших умов, які забезпечують законність і обґрунтованість судових рішень.

Допустимість судового доказу, як випливає з наведених ста­тей ЦПК, — це відповідність його процесуальної форми (засобів доказування) вимогам закону, яку потрібно розглядати у широ­кому і вузькому плані.

Правило допустимості в широкому змісті закріплено в ч. 2 ст. 27 ЦПК і допускає наявність певного кола засобів доказу­вання, в яких можуть міститися фактичні дані, з тим, щоб вони могли бути судовими доказами. Ця вимога має виключний ха­рактер, оскільки встановлене законом коло засобів доказуван­ня не може бути розширене або звужене за розсудом суду. Так, суд не може покласти в обґрунтування висновків по справі фак­тичні дані, одержані телефоном або під час особистої бесіди, і, навпаки, не може відмовити у використанні перерахованих в ч. 2 ст. 27 ЦПК засобів доказування, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Правила допустимості у вузькому плані закріплені в ст. 29 ЦПК і стосуються в першу чергу тих випадків, коли по справі мо­жуть бути допустимі тільки певні засоби доказування з числа пе­редбачених законом. Вони конкретизуються в нормах матеріаль­ного права. Наприклад, згідно із ст. 46 ЦК недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторону можливості у випад­ку спору посилатися в її підтвердження на показання свідків. Не­додержання судом цієї вимоги закону, встановлення істини по справі за допомогою показань свідків, навіть якщо вони мали прямий зв'язок з предметом доказування, тягне скасування по­становленого на основі таких доказів судового рішення.

Згідно з п. 5 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з ви­конанням ним трудових обов'язків1, ступінь втрати працездат­ності визначається медико-соціальною експертною комісією (МСЕК). Тому для встановлення ступеня втрати працездатності при розгляді і вирішенні цивільних справ за позовами робітників і службовців про відшкодування шкоди суд може допустити тільки висновки МСЕК і не може використовувати ні показання свідків, ні інші засоби доказування. Якщо потерпілий не нале­жить до категорії осіб, освідування яких згідно з діючим положен­ням покладено на МСЕК, то встановлення причин інвалідності, ступеня втрати працездатності провадиться судово-медичною експертизою за правилами, передбаченими для МСЕК.

Для встановлення психічного стану громадянина в момент вчинення дії або розгляду цивільної справи допустимим буде тільки такий засіб доказування, як висновок судово-психіатрич­ної експертизи.

Треба зазначити, що правила допустимості судових доказів, які приписують для встановлення окремих обставин справи ви­користання певних засобів доказування, не звільняють суд від обов'язку оцінювати достовірність таких доказів з урахуванням усієї сукупності зібраних у справі доказів.

Щоб правильно визначити допустимість того чи іншого до­казу, необхідно перевірити не тільки відповідність процесуаль­ної форми доказу вимогам закону, але і дотримання передбаче­ного законом процесу їх формування. Результатом порушення вимог закону, які ставляться до порядку формування засобів до­казування як процесуальної форми судових доказів, є недопус­тимість цих засобів доказування, неможливість використання фактичних даних, які містяться в них, при розгляді справи.

Одним із засобів збирання доказів є судове доручення. Воно повинно бути виконане з дотриманням усіх вимог закону. Згідно із ст. 33 ЦПК виконання судових доручень здійснюється судом з дотриманням усіх встановлених законом процесуальних правил. Недопустимі передача виконання судового доручення технічним працівникам, а також відібрання письмових пояснень замість з'я­сування поставлених в ухвалі питань у судовому засіданні з скла­данням протоколу. Свідки повинні попереджуватися про відпо­відальність за дачу свідомо неправдивих показань і відмову від свідчень. Огляд і дослідження письмових і речових доказів по­трібно здійснювати усім складом суду, проведення експертизи — в порядку, передбаченому законом.

Крім того, що фактичні дані повинні бути одержані за допо­могою певних засобів доказування, з додержанням встановлено­го законом процесу формування цих засобів, закон містить певні вимоги, які ставляться до самих носіїв фактичних даних і до про­цесуальної форми сприйняття фактичних даних. Так, ст. 42 ЦПК містить положення щодо осіб, які не можуть бути свідками: ними не можуть бути представники по цивільній справі або захисни­ки в кримінальній справі по обставинах, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням обов'язків представника або захисника; особи, не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати факти або давати про них правильні показання. В першому випадку переслідується мета посилення гарантій реаль­ності і допустимості захисту або судового представництва; у дру­гому законодавець переслідує мету виключити можливість попа­дання до сфери доказової діяльності безумовно недійсних фак­тичних даних і цим сприяє встановленню істини у справі та більш швидкому і правильному її розглядові і вирішенню.