Факти, які не потребують доказування

ривалии час в юридичній літературі як предмет дока­зування розуміли сукупність обставин (юридичних фактів), вста­новлення яких необхідно для вирішення справи судом, винесен­ня законних і обґрунтованих рішень. У дослідженнях останніх років, присвячених проблемам судового доказування, це поло­ження береться під сумнів.

Деякі автори вважають, що зміст предмета доказування не­обхідно диференціювати залежно від осіб, які беруть участь у справі, його формують. Предметом доказування позивача буде підстава позову, предметом доказування відповідача — обстави­ни, які покладені ним в основу заперечення проти позову. Пред­мет доказування інших осіб, які беруть участь у справі, також підлягає диференціації. Зміст предмета доказування кожної осо­би зумовлюється метою її участі в процесі. Що стосується суду, то його предмет доказування широкий і охоплює усі обставини, необхідні для винесення законного і обґрунтованого рішення2.

Предмет доказування структурують також іншим чином, коли в його змісті виділяють юридичні факти матеріально-пра­вового характеру, які сторони кладуть в основу своїх вимог і за­перечень; процесуально-правові юридичні факти, на які сторони посилаються в своїх вимогах і запереченнях; будь-які юридичні факти, включені до предмета доказування за ініціативою суду обставини, які не мають юридичного значення, але запропоно­вані сторонами або судом для їх встановлення шляхом доказу­вання з метою правильного вирішення справи1.

Уявляється, що виділення предметів доказування для осіб, які беруть участь у справі, або включення до предмета доказування усіх обставин (фактів), які так чи інакше встановлюються при провадженні цивільної справи, є неправильним. Предмет дока­зування — специфічна категорія, яка окреслює коло фактів ма­теріально-правого значення, що належать встановленню для вирішення цивільної справи по суті, тобто тільки для вирішення питання про права й обов'язки сторін. Саме таке поняття пред­мета доказування дозволяє суду правильно здійснити підготов­ку справи до судового розгляду, вчиняти інші дії, спрямовані на забезпечення всебічного і повного дослідження обставин цивіль­ної справи. Коло обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші осо­би, може бути різноманітним, а предмет доказування по кон­кретній цивільній справі досить визначений. На його склад вка­зує норма матеріального права, яку слід застосувати в даному конкретному випадку.

Таким чином, предмет доказування — це коло фактів мате­ріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать до предмета доказування, необхід­но відрізняти від інших фактів, які встановлюються при розгляді справи, однак не пов'язані з правильним вирішенням питання про права і обов'язки сторін.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює підстави звільнення від доказування. Згідно із ст. 32 ЦПК обставини, виз­нані судом загальновідомими, не потребують доказування. Фак­ти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили по одній цивільній справі, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті ж самі особи. Факти, які і«           згідно із законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в

загальному порядку.

Таким чином, до обставин, які не підлягають доказуванню, належать: загальновідомі факти, преюдиціальні факти, тобто факти, встановлені рішенням або вироком суду по раніше розглянутій справі; презюміруємі факти, тобто які припускаються встановленими законом.

Загальновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли вони визнані такими судом. Частіше загальновідомими фак­тами є різні події (землетрус, посуха тощо). Загально відомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відо­мий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це — об'єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Але крім об'єктивних меж загальновідомість певного юридично­го факту має і суб'єктивні межі: даний факт повинен бути відо­мий не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населено­го пункту), але і всьому складу суду, який розглядає справу.

Іноді загальновідомі юридичні факти змішують з подіями, які загальновідомі, однак не мають юридичного значення для кон­кретної цивільної справи, або з календарними фактами (наприк­лад, час і закінчення Великої Вітчизняної війни та ін.)1.

Визнання загальновідомості того чи іншого факту при розг­ляді цивільної справи повинно бути оформлено ухвалою суду, ви­несеною у встановленому порядку.

Преюдиціальними фактами визнаються юридичні факти, раніш встановлені рішенням або вироком суду. Оскільки вони встановлені рішенням або вироком суду в порядку, передбачено­му цивільним або кримінально-процесуальним законодавством, у процесуальній формі, то законодавець обґрунтовано встановив, що вони не повинні доказуватися вдруге. Преюдиційний зв'язок рішень і вироків виникає з різних цивільних справ, оскільки одні і ті ж юридичні факти можуть мати різні правові наслідки. На­приклад, факт заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпе­ки входить до предмета доказування і в справі за позовом про відшкодування збитків, і в справі за позовом власника джерела підвищеної небезпеки до безпосереднього заподіювача шкоди. Факт розкрадання є і підставою притягнення особи до криміналь­ної відповідальності, і предметом доказування у справі про від­шкодування збитків засудженим потерпілому від злочину.

Закон встановив не однакові правила преюдиції судових рішень і вироків. Згідно із ст. 31 ЦПК вирок суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, є обов'язковим для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, відносно якої відбувся вирок суду, лише в питаннях, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою. Тобто інші обставини, крім названих у даній статті, не є преюдиціальними і належать доказуванню (наприклад, причиновий зв'язок між юридичною дією і наслідком, вина, розмір шкоди тощо.

Інакше вирішується питання про преюдицію судових рішень. їх преюдиція значно ширша. Факти, встановлені судовим рішен­ням, що набрало законної сили по одній цивільній справі, не до­водяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи (ч. 2 ст. 32 ЦПК).

Згідно із ч. 3. ст. 32 ЦПК підставою звільнення від доказуван­ня є і призюміруємі факти, тобто факти, які згідно із законом при­пускаються встановленими.

Правові презумції — специфічні норми права, які передбача­ють відповідні факти і правила поведінки, що засновані на біль­шому ступені достовірності і досвіді, перевіреному практикою. Так, згідно із ст. 440 ЦК припускається презумпція вини особи, яка заподіяла шкоду. Із сімейного законодавства випливає пре­зумпція походження дитини від осіб, які перебувають у шлюбі. Характерною ознакою презюміруємих фактів, на відміну від за­гальновідомих і преюдиціальних юридичних фактів, які належать до предмета доказування, є те, що презюміруємі факти можуть бути заперечні і спростовані заінтересованими особами.

Крім обставин, які є підставою звільнення від доказування, законодавство передбачає правила розподілу обов'язків по до­казуванню. Відповідно до ст. ЗО ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх кло­потанням сприяє у витребуванні таких доказів.