Цивільне процесуальне законодавство сформулювало загальні правила підвідомчості суду позовних справ і окремі ви­нятки з них. Згідно Ь ч. 1 п. 1 ст. 24 ЦПК судам підвідомчі спра­ви иоейорах, Що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі е громадянин, за винятком випадків, коли вирішення та­ких спорів віднесено законом до відання інших органів. Із змісту цієї Статті випливає, що судам підвідомчі справи по спорах про право. Справи, -де відсутній спір про право, законодавець вик­лючає із Судової підвідомчості чи встановлює спрощений поря­док їх розгляду. Наприклад, до ведення органів РАГС віднесені справи про розірвання шлюбу при взаємній згоді подружжя (ст> 41 КйШС).

Деякі вчені вважають, що для вирішення питання про під* відомчість наявність спору про право не обов'язкова. Уявляєть­ся, що ця думка суперечить чинному законодавству, оскільки звернення до суду за захистом свідчить про наявність спору про право цивільне. В статті 24 ЦПК підкреслено, що суду підвідомчі справи по сйорах. Таким чином, критерієм визначення підвідом­чості суду Позовних справ є наявність спору про право.

Спори йро право можуть бути найрізноманітнішими. Так, по­зивач може наполягати на наявності між ним і відповідачем певних правовідносин,1 а^відповідач—заперечувати це або, навпаки, пози­вач *— заперечувати наявність між ними конкретних правовідносин, а відповідач — наполягати на їх існуванні. Спір може мати також інший характер, стосуватися змін чи припинення правовідносин.

У широкому розумінні спору про право (в матеріально-пра­вовому та процесуальному значенні) він не може бути критерієм, що визначає судову підвідомчість, оскільки в такому розумінні спори йро право підвідомчі й іншим органам цивільної юрис­дикції (наприклад КТС, товариському чи арбітражному суду),

Наявність спрру про право слід розглядати як одну з ознак, яка характеризує судову підвідомчість і дозволяє розподілити судові справи за видами цивільного судочинства.

В процесуальній науці в такій площині це питання не дослід­жувалося, хоча до такого висновку вчені приходили при дослід­женні проблеми підвідомчості. Так, В. В. Новицька при дослід­женні питання підвідомчості суду житлових справ .виділяє чотири загальних критерії підвідомчості, один з яких — наявність спору про право, а потім робить висновок, що спір про право є ознакою, котра визначає підвідомчість суду тільки позовних справ1.

Цей висновок підтверджується і чинним процесуальним за­конодавством. Згідно із ст. 24 ЦПК спір про право характерний тільки для позовних справ та справ, що виникають з адміністра-тивно-правових відносин. У справах окремого провадження не­має спору про право. В зв'язку з цим не можна говорити про те, що спір про право є загальним критерієм підвідомчості цивіль­них справ.

Таким чином, правовий спір є ознакою, котра характеризує судову підвідомчість позовних справ. Крім цього, з правовим спо­ром пов'язано і виникнення цивільної справи, остільки цей термін вживається в процесуальному кодексі не тільки по відношенню до позовного провадження та провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, але і в справах окремого про­вадження, де, навпаки, спір про право цивільне відсутній.

У статті 24 ЦПК, де сформульовані критерії підвідомчості суду позовних вимог, не значаться спори, котрі випливають із зе­мельних правовідносин. Хоча Земельний кодекс істотно підсилив значення судової форми захисту права на землю, підняв його роль у забезпеченні стабільності земельних відносин, але остаточ­но питання про підвідомчість спорів, що випливають із земель* них правовідносин, не вирішив.

У наш час норми про підвідомчість земельних спорів містять­ся в Земельному кодексі. Виходячи з правової природи тих чи інших видів земельних відносин, можна виділити дві групи зе­мельних спорів: спори, що виникають між рівноправними учас­никами земельних відносин — землеволодарями і покровителя­ми, іншими організаціями і громадянами в процесі здійснення правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню землею, та спори, що виникають при встановленні, змінах і при­пиненні актами Рад народних депутатів та інших органів, що здійснюють владні функції по розпорядженню земельними ресур­сами, прав на землю.

Складність у визначенні підвідомчості суду земельних спорів зумовлена тим, що друга група цих спорів існує в тісному зв'яз­ку з адміністративно-правовими відносинами. В цьому випадку слід виходити з того, що коли управлінські дії порушують зе­мельні права, які вже є, або чинять опір їх реалізації, то спори, котрі виникають в зв'язку з цим, підвідомчі суду. Такої позиції дотримується і Верховний Суд України.

Так, роз'яснюючи положення статей 8, 124 Конституції Ук­раїни, статей 5, 17,26, 27, 287, 31, 42,43,44, 51,103, 104, 105,107, 112, 114, 116 Земельного кодексу, ст. 5 Закону України «Про се­лянське (фермерське) господарство», Верховний Суд України в п. 2 постанови від 25 грудня 1996 р. № 13 «Про практику засто­сування судами земельного законодавства при розгляді цивіль­них справ» перерахував практично всі підвідомчі суду можливі спори, які можуть виникнути із земельних правовідносин. Спо­ри ж про встановлення кордонів земельної ділянки і отримання документу, який підтверджує це право, судам непідвідомчі, ос­кільки це компетенція землевпоряджувальних організацій1.

Враховуючи, що підвідомчість — це інститут цивільного про­цесуального права, думається, що і питання про підвідомчість спорів, які виникають із земельних правовідносин, повинно бути вирішене в цивільному процесуальному законодавстві. В зв'яз­ку з цим ст. 24 ЦПК слід доповнити вказівкою на те, що суду підвідомчі спори, які виникли із земельних правовідносин. Таке доповнення дозволить уникнути необхідності вказувати в Земель­ному кодексі, які саме спори підвідомчі суду. В Земельному ко­дексі будуть міститися лише винятки із судової підвідомчості.

Наявність спору про право і характер правовідносин, з яких він виник, не дозволяє частково чи повністю визначити підвідомчість суду позовних вимог. Критерієм визначення підвідомчості суду позовних справ виступає і суб'єктний склад спірних правовідносин: судам підвідомчі вимоги по спорах, що виникають з матеріальних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин.

Між тим не всі спори, в яких однією із сторін є громадянин, підвідомчі загальним судам. З прийняттям Закону України від 14 травня 1992 р. «Про банкрутство» з'явилась нова категорія справ

— про банкрутство, під яким розуміється пов'язана з недостат­ньою кількістю активів у ліквідній формі нездатність юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності — задовольнити у встановлений строк пред'явлені до нього з боку кредиторів ви­моги і виконати зобов'язання перед бюджетом. Оголосити бан­крутом можна лише в судовому порядку рішенням арбітражно­го суду. Законодавець виключає можливість звернення для Вирі­шення вимоги про визнання особи банкрутом в якийсь інший орган. Встановлена подібним чином підвідомчість вказаної ви­моги є імперативною.

Правом на пред'явлення в арбітражному суді вимоги про виз­нання боржника банкрутом володіють, поряд з юридичною осо­бою, і громадяни — кредитори, котрі мають підтверджені належ­ними документами майнові вимоги до боржника, крім креди­торів, майнові вимоги, яких повністю забезпечені заставою.

Законом України від 13 травня 1997 р. «Про внесення змін в Арбітражно-процесуальний кодекс України» економічні спори з участю громадян-підприємців передані також на розгляд арбіт­ражних судів.

Таким чином, при наявності трьох критеріїв (спір про пра­во, характер спірних правовідносин, суб'єктний склад спірних правовідносин) справу слід вважати підвідомчою суду.