Класифікація судового представництва на види прова­диться з урахуванням і на підставі різних критеріїв.

Перш за все слід звернутися до ст. 110 ЦПК, яка має назву «Види представництва», але безпосередньо не визначає видів представництва, що існують чи можуть здійснюватися у цивіль­ному процесі. Проте аналіз цієї статті дає змогу зробити висно­вок, що законодавець виділяє два види представництва за суб'єк­тним критерієм, тобто з урахуванням певних ознак осіб, в інте­ресах яких здійснюється представництво у суді:

а) представництво громадян (ч. 1 ст. 110 ЦПК);

б) представництво юридичних осіб (ч. 2 ст. 110 ЦПК).

В процесуальній літературі цю класифікацію умовно назива­ють легальною класифікацією. Такий поділ є обгрунтованим, ос­кільки кожен з видів має свої певні особливості, передбачені чин­ним законодавством (статті 100-111 ЦПК).

За ступенем обов'язковості та юридичним значенням волеви­явлення осіб, права та інтереси яких потребують захисту, можна виділити:

а) обов'язкове представництво, для виникнення якого не по­трібна згода особи, права та інтереси якої захищаються у суді;

б) факультативне представництво, яке може виникнути тільки при наявності на це волевиявлення відповідного суб'єк­та (довірителя).

Практичне значення має класифікація судового представ­ництва з підстав його виникнення. З урахуванням цього критерію представництво поділяється на договірне, законне, гро­мадське і офіційне.

Підставами представництва є юридичні факти, в силу яких одна особа може здійснювати представництво по відношенню до іншої особи з метою захисту прав останньої.

Договірне представництво — це представництво, підставою виникнення якого є волевиявлення представника і довірителя, тоб­то в його основі лежить цивільно-правовий договір доручення (ст. 386ІДК). Договірне представництво може здійснюватися адво­катами, юрисконсультами та іншими працівниками підприємств, установ, організацій, співучасниками та іншими особами, які допу­щені судом до виконання процесуальних функцій представника.

Цей вид представництва може здійснюватись і як різновид підприємницької діяльності, якщо на це є спеціальний дозвіл (ліцензія), що передбачено ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво».

В зв'язку з участю в цивільному процесі юрисконсультів як представників в юридичній літературі існує точка зору, що під­ставою виникнення договірного представництва може бути не тільки договір доручення, але й трудовий договір. Ця думка є не досить обґрунтованою, тому що трудовим договором визнача­ються функції та обсяг трудових прав і обов'язків, що окреслю­ють взаємовідносини робітника і юридичної особи, тобто коло взаємних прав і обов'язків працівника та роботодавця. Для всту­пу в правовідносини з іншими суб'єктами, навіть якщо юрискон­сульт виконує трудові обов'язки, йому необхідне спеціальне оформлення повноважень, передбачене відповідним законом. Тому можна зробити висновок, що в основі здійснення юрискон­сультом представництва у суді лежить не трудовий договір, а договір доручення, що його повноваження повинні бути офор­млені довіреністю, з урахуванням вимог, передбачених процесу­альним законодавством (п. 2 ст. 113 ЦПК).

Найбільш поширеною формою добровільного представниц­тва у судовій практиці є представництво, що здійснюється адво­катами. Діяльність адвокатури в Україні регулюється Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» та іншими зако­нодавчими актами, уставами адвокатських об'єднань.

Адвокатура—добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону «Про адвокатуру»).

Законне представництво має місце у випадках, коли права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, а також громадян, що не мають повної дієздатності, та громадян, визна­них обмежено дієздатними, захищають у суді їх батьки, усинови­телі, опікуни або піклувальники. Крім того, в справах, де пови­нен брати участь громадянин, визнаний безвісно відсутнім, його законним представником виступає опікун, призначений для охо­рони і управління майном безвісно відсутнього. По справах, в яких повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщи­на ще ніким не прийнята, як законний представник спадкоємця виступає опікун, призначений для охорони і управління спадко­вим майном (ст. 111 ЦПК).

Законне представництво виникає на підставі закону, адміні­стративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від певних батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклування над неповнолітнім або осо­бою, визнаною недієздатною, обмежено дієздатною, призначен­ня опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опі­куна для охорони і управління спадковим майном та ін.

Відповідно до ст. 131 КпШС опіка встановлюється над непов­нолітніми, які не досягли п'ятнадцяти років, і над громадянами, що визнані судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або не­доумства. Згідно із ст. 132 КпШС піклування встановлюється над неповнолітніми віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років та над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

З моменту придбання неповнолітнім цивільної процесуальної дієздатності, а також з моменту набрання законної сили рішенням, яким скасовано обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність поновлено, функції законного представництва батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників припиняються.

Відповідно до загального правила законними представника­ми, як і іншими судовими представниками, можуть бути лише по­внолітні дієздатні громадяни. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до своїх дітей не лише в змозі, а й повинні ви­конувати функції законних представників, і в тих випадках, коли вони самі є неповнолітніми (ст. 60 КпШС, ст. 111 ЦПК).

Відповідно до ст. 132 КпШС піклування може бути встановле­не також над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати своїх прав та інтересів. Такий піклувальник не може бути визнаний законним представником, оскільки в цьому разі одного факту піклування недостатньо для вчинення у суді процесуальних дій від імені та в інтересах повнолітнього дієздатного громадянина з метою захисту його суб'єктивних прав. Для ведення справи у суді він повинен мати належно оформлене доручення підопічного, що не дає підстав для віднесення його до законних представників, тому що це є підставою виникнення договірного представництва.

Особливістю законного представництва є те, що законні представники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, яку вони обрали як представника (ч. 4 ст. 111 ЦПК), причому остання буде діяти вже теж як договірний представник.

Різновидом судового представництва є офіційне представ­ництво. Згідно із ст. 361 ЦПК у випадках, коли місце проживан­ня або місце роботи боржника невідомі і повістку вручити не можна, стягувач має право просити суд за місцем виконання су­дового рішення (постанови, ухвали) призначити офіційного пред­ставника боржника.

Громадське представництво — це представництво, що здій­снюється в цивільному процесі уповноваженими громадських організацій по справах членів цих організацій, а також інших гро­мадян, права та інтереси яких вони можуть захищати згідно з ста­тутом чи положенням.

Підставою виникнення цього виду представництва, як пра­вило, є факт членства громадянина в тій чи іншій організації, яка згідно з статутом або положенням має право надавати юридич­ну допомогу своїм членам. Крім того, громадське представниц­тво може здійснюватись тільки при наявності волевиявлення на це з боку особи, яку представляють. При відсутності цього упов­новажені громадських організацій не можуть бути допущені до участі у справах як судові представники.

Чинне законодавство, наприклад, передбачає, що професійні спілки мають право представляти і захищати інтереси робітників у сфері виробництва, праці, побуту й культури (ст. 244 КЗпП). Отже, представниками у суді можуть бути уповноважені профе­сійних спілок — у справах робітників, службовців, членів колгос­пу, а також інших осіб, захист прав і інтересів яких здійснюється професійними спілками (п. 2 ст. 112 ЦПК).

Крім профспілок правом здійснювати судове представницт во наділені й інші громадські організації, коли їм їх статутом або положенням надано право захищати права й інтереси членів цих організацій (п. З ст. 112 ЦПК).

Це загальне положення закріплене Законом України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян», ч. 1 ст. 20 якого пе­редбачає, що об'єднання громадян (політичні і громадські орга­нізації) користуються правом представляти та захищати законні інтереси своїх членів у державних і громадських органах.

Так, згідно з п. 4 Положення про Державне агентство Украї­ни з авторських і суміжних прав (затверджене постановою Ка­бінету Міністрів України від 25 березня 1992 р.) захист авторсь­ких і суміжних прав у суді мають право здійснювати на договірній основі уповноважені цього агентства1.