Конституція України наділяє громадян та юридичних осіб правом на правову допомогу, здійснення якої головним чи­ном покладено на адвокатуру (ст. 59).

Правова допомога при здійсненні захисту прав і охоронюва-них законом інтересів громадян та юридичних осіб у суді реалі­зується у формі цивільного процесуального представництва. З урахуванням цього можна зробити висновок, що інститут пред­ставництва в суді є одним з передбачених законом засобів реа­лізації права на судовий захист, гарантією забезпечення участі громадян і юридичних осіб у процесі та реального захисту їх суб'єктивних прав і інтересів.

Відповідно до ст. 110 ЦПК громадяни можуть вести свої спра­ви в суді особисто або через своїх представників. Справи юридич­них осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Інститут судового представництва обумовлюється різними обставинами. Перш за все неможливістю здійснення судового розгляду та вирішення цивільної справи у зв'язку з недієздатні­стю осіб, що беруть участь у справі, за віковим критерієм (непов­нолітні) або за медичним критерієм (громадяни, які в судовому порядку визнані недієздатними). По-друге, неможливістю юри­дичних осіб, що очолюються колегіальними органами (правлін­нями), безпосередньо брати участь у розгляді справи. Нарешті, бажанням заінтересованих осіб отримати кваліфіковану юридич­ну допомогу при розгляді справи у суді. Отже, ці обставини мо­жуть носити юридичний або фактичний характер.

Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в юридичній літературі вирішується неоднозначне. Переконливою є точка зору, що представництво в цивільному процесі — це самостійний процесуальний інститут, а не різновид загально-цивільного представництва. В процесуальній літературі цей висно­вок був достатньо аргументований і переконливо обґрунтований.

Представництво в цивільному процесі відрізняється від за-гальноцивільного представництва виконуваними функціями; ха­рактером і змістом правовідносин, що складаються між його суб'єктами; колом осіб, що мають право виступати як представ­ники; підставами виникнення і припинення; характером та обся­гом наданих повноважень тощо.

Наприклад, функцією загальноцивільного представництва, на відміну від процесуального представництва, є здійснення пред­ставником від імені довірителя угод, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки останнього (ст. 62 ЦК). У цивільних правовідносинах суб'єктивні права й обов'яз­ки реалізуються їх суб'єктом особисто або замість нього діє пред­ставник, який повністю заміщає такого суб'єкта. Представник у цивільному процесі може не тільки заміщати сторону, але і дія­ти поряд з нею, тобто особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для вико­ристання ними права мати у цій справі представника (ст. 110 ЦПК). Обсяг повноважень представника в цивільному праві цілком залежить від волі довірителя і визначається змістом до­говору доручення, що регулюється ст. 386 ЦПК. Судовий пред­ставник наділений самостійними процесуальними правами, які передбачені процесуальним законодавством і на здійснення яких не потрібно спеціального дозволу заінтересованої особи.

У процесуальній літературі іноді значно розширюються межі інституту судового представництва. Так, наприклад, участь пред­ставників органів державного управління (ст. 121 ЦПК) і пред­ставників громадськості (ст. 161 ЦПК) розглядається як складова частина, один з видів судового представництва.

Для цих суджень немає достатніх підстав, крім того, вони су­перечать чинному законодавству. Відповідно до статей 98, 110, 112 ЦПК справи у суді через представників можуть вести не всі учасники процесу, а тільки сторони, треті особи, заявники та заін­тересовані особи у справах, що виникають з адміністративно-пра-вових відносин, і у справах окремого провадження. Тому судове представництво необхідно відрізняти від участі в суді представ­ників органів державного управління, профспілок, державних підприємств, установ, організацій, що беруть участь у справі в порядку ст. 121 ЦПК, а також від участі представників громадсь­ких організацій та трудових колективів у цивільному процесі, що передбачено ст. 161 ЦПК. Метою участі органів державного уп­равління та інших суб'єктів, зазначених у ст. 121 ЦПК, є захист прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб або держави, що обумовлено їх компетенцією. Метою участі представників громадської організації або трудового колективу, що уповнова­жили їх, є викладення думки організацій та колективів з приво­ду справи, яка розглядається судом.

ЦПК не дає визначення цивільного процесуального пред­ставництва. В юридичній літературі існують два підходи до цієї проблеми. Згідно з одним під судовим представництвом розумі­ються правовідносини, в силу яких одна особа здійснює в межах своїх повноважень процесуальні дії від імені і в інтересах іншої особи. Згідно з іншим представництвом визнається саме процесу­альна діяльність, тобто сукупність здійснених процесуальних дій.

Більш переконливим є визначення судового представництва як процесуальних правовідносин. Реальна поведінка (діяльність) учасників правовідносин згідно з їх правами і обов'язками є од­ним з структурних елементів правовідносин. Це повною мірою стосується і процесуальних правовідносин. Здійснення процесу­альних дій, хоча б і від імені іншого учасника процесу, неможливо поза правовідносинами. Діям представника, що здійснені без належно оформлених повноважень або за їх межами, не надаєть­ся юридичного значення. Якщо в цивільному праві можливо подальше схвалення таких дій довірителя (ст. 63 ЦК), то в ци­вільному процесі це неможливо.

Таким чином, судове представництво — це правовідношен-ня, в силу якого одна особа — представник — здійснює в суді в межах наданих йому повноважень процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи з метою надання юридичної допомоги при розгляді цивільної справи та здійсненні захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Судовими представниками відповідно вважаються особи, які виступають в суді від імені суб'єкта, що займає в процесі проце­суальне становище сторони, третьої особи (позовне проваджен­ня), заявника або заінтересованої особи (провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та окреме провадження), з метою захисту його прав та інтересів. Процесуальне становище судових представників визначено тим, що вони, вступаючи в правовідносини з судом, мають самостійні процесу­альні права та обов'язки і в той же час беруть участь у справі для захисту не своїх інтересів, а прав та інтересів інших осіб.

З урахуванням викладеного можна окреслити основні озна­ки судового представництва.

По-перше, судове представництво в цивільному процесі харак­теризується тим, що дії представника здійснюються в інтересах особи, суб'єктивні права або охоронювані законом інтереси якої підлягають захисту в суді. Представник, беручи участь у справі, не набуває для себе будь-яких благ, що пов'язані з вирішенням спо­ру або інших правових питань. Всі правові наслідки дій представ­ника поширюються лише на особу, яку він представляє.

По-друге, представництво здійснюється від імені того суб'єк­та, суб'єктивні права або інтереси якого підлягають судовому захисту.

По-третє, представника в суді може мати лише визначене за­коном коло суб'єктів. Ці суб'єкти є особами, що беруть участь у справі, тобто посідають визначене процесуальне становище. Крім того, це тільки ті особи, які мають особисту юридичну заінтере­сованість у розгляді справи.

Нарешті, судовий представник завжди діє в межах наданих йому повноважень, тобто він може здійснювати тільки ті дії, на які йому дано відповідне право (законом або довірителем).

Представництво в цивільному процесі можливе в будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочин­ства, на всіх стадіях його розгляду, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням судового рішення, незалеж­но від того, в якому з трьох видів провадження розглядається справа.

Як судових представників до участі в цивільному процесі за­кон допускає досить широке коло осіб. Відповідно до ст. 112 ЦПК ними можуть бути:

1) члени органів управління, працівники підприємств, уста­нов, організацій, колгоспів, інших кооперативних органі­зацій, їх об'єднань, інших громадських організацій — у справах цих підприємств, установ та організацій;

2) уповноважені професійних спілок — у справах робітників, службовців, членів колгоспів, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

3) уповноважені організацій, яким їх статутом чи положен­ням надано право представляти інтереси членів цих орган­ізацій, — у справах членів цих організацій;

4) адвокати — в справах громадян України, іноземних гро­мадян, осіб без громадянства та юридичних осіб (ст. 1 За­кону України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру»);

5) один із співучасників за дорученням інших співучасників (ст. 104 ЦПК);

6) інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва в даній справі.

Згідно із ст. 111 ЦПК як судові представники в процесі мо­жуть брати участь батьки, усиновителі, опікуни та піклувальни­ки, якщо потребують захисту суб'єктивні права та законні інтере­си недієздатних громадян, громадян, які не мають повної дієздат­ності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними.

Представником у суді може бути тільки правосуб'єктна осо­ба, тобто в неї повинна бути наявність цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Це означає, що представниками в цивільному процесі можуть бути лише громадяни, які досягли по­вноліття, при умові належного оформлення повноважень та при відсутності передбачених законом перешкод для виконання ними функцій судового представника. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво.

Не можуть, відповідно до п. З ст. 116 ЦПК, бути представни­ками у суді адвокати, які прийняли доручення про надання юри­дичної допомоги з порушенням правил, встановлених законо­давством України про адвокатуру, а також особи, відносно яких зупинена дія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або воно анульовано згідно із ст. 16 Закону України від 19 грудня 1992 року «Про адвокатуру». Крім того, ст. 7 цьо­го Закону встановлює, що адвокат не має права прийняти дору-. чення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу осо­бам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, осо­ба, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представ­ник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також якщо в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

Проте перелічені суб'єкти можуть бути представниками тих організацій, де вони працюють (наприклад юрисконсультом), представниками співучасників по справі, якщо самі вони є осо­бами, що беруть участь у справі. Вони також можуть здійснюва­ти представництво в інтересах осіб, що перебувають під їхньою опікою чи піклуванням, або відносно своїх дітей та усиновлених.

Згідно з ч. 2 ст. 116 ЦПК не можуть бути представниками в суді судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або як представники відповідно­го суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.