>3ахист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним судом, третейським судом, товарись­кими судами, профспілковими та іншими громадськими організа­ціями; у випадках, окремо передбачених законом, захист цивіль­них прав здійснюється в адміністративному порядку (ст. 6 Ци­вільного кодексу Української РСР — далі ЦК). Захист прав, що виникають із шлюбних та сімейних відносин, здійснюється судом, органами опіки і піклування та органами реєстрації актів грома­дянського стану (ст. б2 Кодексу про шлюб та сім'ю України—далі КпШС). Отже, чинне законодавство передбачає декілька форм захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно із ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а та­кож привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституція передбачає, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

На даний час, до завершення судово-правової реформи, в Ук­раїні правосуддя у сфері цивільної юрисдикції здійснюють за­гальні та арбітражні суди.

До органів, що здійснюють захист цивільних прав, належить і нотаріат. Нотаріат вчиняє виконавчі написи, протести векселів, морські протести, пред'являє чеки до оплати і засвідчує неспла­ту чеків (Закон України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат»1).

Цивільні справи розглядають і товариські суди, їм підвідомчі справи про зіпсування жилих та нежилих приміщень і комуналь­ного устаткування, оплату комунальних послуг, витрат з поточ­ного ремонту місць загального користування, про порядок ко­ристування будовами, що складають загальну власність грома­дян, про розділ майна між подружжям, спори жильців щодо використання підсобних приміщень, будинкових служб, (ст. 7 Положення про товариські суди Української РСР1).

Деякі трудові спори розглядаються комісіями по трудових спо­рах, які є органом по розгляду трудових спорів, що виникають між робітниками і службовцями та адміністрацією, за винятком спорів, що підлягають розгляду безпосередньо в районних (місцевих) судах на інших органах (ст. 232 Кодексу законів про працю України — далі КЗпП). У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскар­жити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм ви­писки з протоколу засідання комісії чи його копії (ст. 228 КЗпП).

Значна кількість форм захисту цивільних прав ставить питан­ня про те, чи наявні для цього об'єктивні причини.

Д. М. Чечот вважає, що сама по собі велика кількість форм захисту цивільних прав є об'єктивною необхідністю, хоча в ста­новленні системи форм, у практиці використання окремих форм відіграє велику роль і суб'єктивний фактор, який визначається економічними, політичними та іншими обставинами. Через особ­ливий характер деяких прав або особливе становище володарів прав та з інших причин держава залишає частину функцій по за­хисту права у веденні адміністративних органів або передає їх іншим органам. Судова форма захисту права є головною, але не єдиною формою юрисдикційної діяльності2.

Питання про форми захисту цивільних прав дійсно має прин­ципове значення, а його вирішення можливо, якщо воно буде інтерпретовано в контексті концепції правової держави.

Влада у правовій державі здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Під поділом влади розуміється незалежність органів законодавчої, виконавчої і судової влади один від одного. Стосовно судової влади розподіл влади грун­тується на своєрідному характері функцій суду — захисті прав і законних інтересів особи.

Відокремлення від законодавчої та виконавчої і специфіч­ність функції судової влади дозволяє зробити висновок про те, що судова влада має бути єдиною. Єдність судової влади є умовою не тільки її відокремлення від законодавчої і виконавчої влади, але й забезпечення гарантій недоторканності суб'єктивних прав особи. Інакше кажучи, єдність судової влади означає необхідність конституювання у правовій державі єдиного і рівного для усіх громадян суду, який є гарантом захисту суб'єктивних прав і охо-ронюваних законом інтересів.

Історичний аналіз цивільного процесуального законодавства свідчить про те, що у свій час закладалися засади, які не забезпе­чували єдності судової влади. Так, згідно із ст. 1 Цивільно-про-цесуального кодексу УРСР 1924 р. правила ведення цивільного процесу були обов'язковими для всіх установ єдиної судової си­стеми УРСР (народного суду, Губернського суду і Верховного Суду), а також для установ, наділених судовими функціями на основі особливих про них положень, з тими винятками, які в цих положеннях встановлені.

Основи про судоустрій Союзу РСР і союзних республік від 29 жовтня 1924 р.1 також передбачали поряд з системою судових ус­танов існування інших органів з судовими функціями, арбітраж­них комісій для вирішення спорів між державними установами і підприємствами (ст. 22), створення союзними республіками судо­во-адміністративних органів постійного або тимчасового харак­теру для розгляду справ особливих категорій (ст. 24).

Крім системи державних судів і установ створювалися това­риські суди. В УРСР в 1921 р. був прийнятий декрет РНК «Про ро­бітничі дисциплінарні товариські суди»2. Через деякий час дисцип­лінарні товариські суди були ліквідовані, але 19 липня 1929 р.3 ство­рюються товариські суди та примирительні камери. 21 березня 1934 р.4 ВУЦВК і РНК УРСР затверджують положення про жит­лові товариські суди, створені при житлових кооперативах.

Радянське законодавство і діяльність органів цивільної юрис­дикції потребують подальшого вивчення. Є підстави стверджу­вати, що за напрямком своєї діяльності вони не тяжіли до органів правосуддя. Наприклад, вивчення практики арбітражних комісій свідчить, що вони значною мірою виконували не правосудні, а управлінські функції1.

Що стосується товариських судів, то як громадські форму­вання вони все більше стали виконувати певні юрисдикційні функції, що суперечить їх природі як органів громадського впли­ву, а не державного примусу. Дисциплінарний товариський суд міг, наприклад, застосувати догану, тимчасове переміщення на нижчу посаду на строк до одного місяця, направлення на важкі суспільне необхідні роботи, а у випадку стійкого небажання підкоритися дисципліні і неодноразових стягнень — звільнення з підприємства з передачею у дисциплінарний табір та ін.

На нашу думку, судова влада повинна втілюватися тільки в правосудді, а «право судити» має бути надане лише органам, що входять у судову систему, організуються на принципах незалеж­ності і здійснюють свою діяльність в єдиному порядку, передба­ченому законом. Тільки при цьому можуть бути забезпечені ба­ланс законодавчої, виконавчої*! судової влади, а також захист прав та інтересів громадян.

Послідовна реформа правосуддя повинна здійснюватися на основі зміцнення судової системи і концентрації судової влади, відмови від квазісудових установ. Засади, закріплені в Консти­туції України 1996 р., дозволяють конституювати правосуддя як нову за змістом інституцію з надзвичайною прерогативою вирі­шувати спори про права і обов'язки громадян.