•Згідно із ст. 107 ЦПК треті особи, які заявляють са­мостійні вимоґи на предмет спору, можуть вступити в справу до постановлення судового рішення, подавши позов до однієї або до двох сторін. Вони користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спо­ру, заінтересовані у вирішенні справи й вступають у процес, по­рушений позивачем, оскільки вважають, що права чи законні інтереси, з приводу яких виник спір між сторонами, належить їм. Заявляючи самостійні вимоги на предмет спору, вони тим самим заявляють про наявність у них самостійних прав, відмінних та не­залежних від прав сторін. Тому вступ у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, не тягне процесуальної співучасті на позивачевій стороні. Третя особа посідає автономне процесуаль­не становище поряд з позивачем, а тому інтереси третьої особи і первісних сторін протилежні й виключають один одного.

При вступі в справу третьої особи, яка заявляє самостійні ви­моги на предмет спору, суд розглядає спільно дві вимоги (пози­вача та третьої особи), хоча ці вимоги могли б бути розглянуті і в окремих провадженнях. Причому обов'язковою умовою спіль­ного розгляду вимог позивача та третьої особи, як випливає із ст. 107 ЦПК, є єдиний предмет спору. Цю умову необхідно вра­ховувати для правильного вирішення питання про можливість прийняття заяви у третьої особи та її вступ у процес.

На думку Д. М. Чечота, предмет спору — це не тільки мате­ріальний об'єкт, з приводу якого виник спір між позивачем та відповідачем, але й правовідносини, з яких виник спір1. Т. Е. Або-ва вважає, що предметом спор/можуть бути й обов'язки з приво­ду володіння, користування, розпорядження майном, особисти­ми немайновими благами, виконання робіт, надання послуг, дій, що виникають з договорів купівлі-продажу, дарування тощо2.

Уявляється, що предметом спору про право цивільне завж­ди виступають спірні матеріальні правовідносини, а не об'єкти цивільних справ. Цей висновок випливає із ст. 24 ЦПК, відповь дно до якої суд розглядає справи до спорах, що виникають з ци­вільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин.

Вирішуючи спори, суд встановлює наявність чи відсутність відповідних правовідносин і робить висновки про права та обов'яз­ки сторін. Оскільки третя особа заявляє самостійні вимоги на пред­мет сцору сторін, то, природньо, вона, як і самі сторони, заінтере­сована при розгляді та вирішенні справи в установленні наявності чи відсутності відповідних правовідносин і вирішенні справи по суті.

Отже, основою участі третіх осіб у справах, які вже перебу­вають у провадженні суду, є наявність у них самостійних вимог на предмет спору, а також характер, що виключає їх юридичну заінтересованість і з позивачем, і з відповідачем. Цей висновок має практичне значення для правильного вирішення судом (суд­дею) питання про допуск третьої особи до участі в справі.

Якщо третя особа пред'являє вимоги до позизача чи до відпо­відача або до обох сторін, однак ці вимоги не налравлені на пред­мет спору між сторонами, що знаходиться на розгляді суду, в до­пуску до участі в справі третій особі необхідно відмовити. Неви­конання цього положення призвело б до вступу в цивільну справу особи, яка немає відношення до предмета спору і не має юридич­ної заінтересованості в даній справі,

Наприклад, був би явною помилкою в спорі про виселення наймача через неможливість спільного проживання в будинку, що належить на праві особистої власності, допуск до участі в справі як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на пред­мет спору, іншого наймача, що просить відшкодувати збиток, нанесений майну відповідачем; чи допуск до участі в справі про відібрання дитини як третьої особи, яка заявляє самостійні вимо­ги на предмет спору, особи, що не має правових підстав на її ви­ховання, тобто юридичне не заінтересованої.

У статті 107 ЦПК передбачено, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги, можуть вступити в справу, подавши позов до однієї або до двох сторін. Вони користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Отже, формою вступу третьої особи в справу є звернення до суду з позовною заявою. Тому норми, які регулюють порядок подання позовної заяви та прий­няття заяв у цивільних справах (статті 1 36-1 39 ЦПК) повинні за­стосовуватися й при вирішенні питання про прийняття заяви від третьої особи.

Так, позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні ви­моги, повинна за змістом і формою відповідати закону (ст. 137 ЦПК). Третя особа повинна подати позовну заяву з копіями відповідно до кількості відповідачів. Судця має право залежно від складності та характеру справи затребувати від третьої особи копії всіх доданих до позовної заяви документів відповідно до кількості відповідачів (ст. 138 ЦПК). Позовна заява третьої осо­би, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, як і заява позивача у справі, оплачується державним митом.

Перелічені вимоги закону є необхідною умовою дотриман­ня порядку вступу третьої особи в справу.

В процесуальній літературі ставиться рідко, а вирішується неоднаково питання про процесуальні наслідки недотримання вимог закону про порядок подання позовної заяви третьої осо­би про вступ у справу, хоча це питання має принципове практич­не значення, а його правильне вирішення гарантує третій особі право на судовий захист.

Чинне законодавство це питання прямо не регулює, однак вказівка в ст. 107 ЦПК на форму вступу в справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, дозволяє зро­бити висновок про те, що при вирішенні питання про допуск третьої особи в справу повинен застосовуватися або інститут залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК), або інститут відмови в прийнятті заяви (ст. 136 ЦПК).

Однак слід підкреслити, що процесуальне законодавство в цій частині потребує вдосконалення у зв'язку з тим, що стосовно третіх осіб інститути залишення заяви без руху й відмови в прий­нятті заяви в достатній мірі не узгоджені.

Якщо позовна заява третьої особи не відповідає вимогам за­кону чи не оплачена державним митом, то є підстави ставити пи­тання про залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК). Разом з тим слід мати на увазі, що треті особи вступають в уже розпочатий процес іншими особами і розгляд між ними спору не можна ста­вити в повну залежність від виправлення недоліків позовної зая­ви третьої особи. Тому застосування інституту залишення заяви без руху і надання третій особі строку для виправлення недоліків у заяві чи сплаті державного мита процесуальне виправдано, якщо цей строк не перебільшує строку розгляду цивільних справ (сї. 148 ЦПК). Якщо заява третьої особи про вступ у справу по­дана в судовому засіданні, однак не відповідає вимогам закону чи не оплачена державним митом і немає можливості відкласти розгляд справи на підставах, передбачених ст. 176 ЦПК, то роз­гляд спору між первісними сторонами ставити в залежність від виправлення недоліків позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, та відкладати розгляд справи не можна. В да­ному випадку необхідно відмовити в прийнятті позовної заяви третьої особи. При всій універсальності ст. 136 ЦПК, яка перед­бачає підстави до відмови в прийнятті заяви, жоден з її пунктів не можна застосувати відносно процесуальної ситуації, яка роз­глянута. Вихід тут бачиться в доповненні ст. 136 ЦПК.

Крім дотримання порядку подання позовної заяви, умовою допуску третьої особи в справу є наявність у неї права на звернення до суду, яке залежить від наявності передбачених законом підстав (ст. 136 ЦПК). Наприклад, у прийнятті позовної заяви третьої осо­би слід відмовити, якщо є таке, що набрало законної сили, поста­новлене по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав рішення суду чи ухвала суду про прийняття відмови по­зивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін; якщо в провадженні суду є справи по спору між тими ж сторонами', про той же предмет і з тих же підстав, та в деяких інших випадках.

Таким чином, наявність у третьої особи самостійних вимог на предмет спору та юридичної заінтересованості у вирішенні справи, порушеної первісним позивачем, дотримання порядку звернення в суд і наявність права на пред'явлення позову в сукуп­ності складають умови для прийняття позовної заяви третьої особи й допуску її в справу. Іншого законодавство не містить.

В юридичній літературі зустрічаються й інші міркування. На­приклад, стверджується, що при вирішенні питання про допуск цих осіб в процес суд повинен виходити також з доцільності спільного розгляду основного позову та позову третьої особи. З цим погодитися не можна.

Треті особи можуть вступити в справу тільки за своєю ініціа­тивою.

Згідно з п. З ст. 143 ЦПК при підготовці справи до судового розгляду суддя вирішує питання про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб. Стосовно третіх осіб, які заявг ляють самостійні вимоги, це, зокрема, означає, що суддя може по­відомити третю особу про наявність у провадженні суду справи, у вирішенні якої заінтересована третя особа. Залучати третю осо­бу в справу суддя не може.

Вступ третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на пред­мет спору, а також відмова в допуску до участі в справі повинні оформлятися ухвалою суду (судді). За смислом закону (ст. 323 ЦПК) на ухвалу суду (судді) про допуск третьої особи не може бути подана касаційна скарга, отже цією ухвалою не перешкод-жається подальший рух справи, в яку вступила третя особа. Щодо можливості оскарження ухвали про відмову в допуску третьої особи в процес між первісними сторонами, то в літера­турі з цього приводу даються різні рекомендації.

На думку одних вчених, третя особа не може подати каса­ційну скаргу на ухвалу суду, якщо їй відмовлено в допуску до участі в процесі між первісними сторонами, оскільки в цих випад^ ках третя особа не обмежена можливістю здійснювати своє пра­во на Захист шляхом пред'явлення самостійного позову поза процесам між первісними сторонами. Існує і протилежна думка. Дійсно, з одного боку, відмова в прийнятті позовної заяви тре­тьої особи не заважає можливості захисту своїх прав, з другого боку, ст. 136 ЦПК передбачає можливість оскарження ували суду про відмову в прийнятті позовної заяви. За систематичним тлу­маченням закону треба застосовувати ст. 136 ЦПК.

Вступивши в справу з самостійними вимогами, третя особа посідає становище, наближене до становища позивача. Стаття 107 ЦПК передбачає, що треті особи користуються усіма права­ми і несуть усі обов'язки позивача.

Інколи третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, змішують з співпозивачами, що вступили в справу після її порушення. Однак співпозивачі, на відміну від третіх осіб, не пред'являють ніяких ви­мог до позивача. Інтереси співпозивачів не виключають один одно­го, вимоги ж третьої особи завжди виключають вимоги позивача.

Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, вступає в спра­ву шляхом подання позовної заяви. Виникає питання про те, хто із сторін у справі є відповідачем за позовом третьої особи. В ЦПК говориться, що третя особа може пред'явити позов до однієї або до двох сторін (ст. 107).

В юридичній літературі заперечується обґрунтованість нор­ми, яка закріплена в ст. 107 ЦПК. Одні автори висловлюють дум­ку, що відповідачами за позовом третьої особи завжди є дві сто­рони. Інші вважають, що відповідачами за позовом третьої осо­би можуть бути дві сторони разом чи тільки позивач, азвернення з позовом тільки до відповідача неможливе.

Дане питання має принципове значення. Залежно від того, хто притягнутий третьою особою як відповідач, повинні роз­поділятися судові витрати й формулюватися рішення суду в справі. Суд (суддя) повинен приймати заяву третьої особи лише в тому випадку, коли в ній конкретно вказано відповіда­ча (сг. 137УПК).

На нашу думку, ст. 107 ЦПК е обґрунтованою та передбачає всі можливі випадки визначення відповідачів за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

Найбільш частими є випадки, коли третя особа пред'являє позов до обох сторін. Так, Ф. звернулась з позовом про виселен­ня з житла С. та Н. як піднаймачів. Відповідачі пред'явили зуст­річний позов про визнання за ними права на кімнату, яку вони займали. Райжитловідділ виконкому вступив у справу з само­стійними позовними вимогами до Ф. про виселення, як особи, що втратила право на займану житлову площу, а до С. та Н. — про виселення як тимчасових жильців. Тут вимоги третьої особи по відношенню до позивача й відповідачів в первісному позові ма­ють самостійний предмет і самостійні підстави.

Третя особа може пред'явити позов і тільки до позивача. Так, П. залишив заповіт, де вказав, що все майно, яке залишиться Після його смерті, він заповідає дочці І. Виконавцем заповіту був призначений 3., який відмовився видати майно. І. пред'явила в суд позов до 3. про передачу майна покійного батька.

Друга дочка покійного Е., вступила в справу як третя осо­ба, яка заявляє самостійні вимоги, пред'явивши позов до І. про визнання заповіту недійсним і визнання права на спадкоємне майно.

Тут третя особа заінтересована лише у визнанні права влас­ності на спадкоємне майно й не ставить перед виконавцем запо­віту питання про передачу майна.

Можливі випадки, коли треті особи звертаються до суду з по­зовом до відповідача. На практиці з такими випадками доводить­ся зустрічатися в спорах про віндикацію майна. У випадку, коли первісний позов пред'явлено до відповідача з метою віндикації майна і третя особа заявляє самостійні вимоги, то вона повинна їх адресувати тільки відповідачеві. Оскільки мета віндикаційно-го позову полягає у передачі майна власнику, а самі речі знахо­дяться у відповідача, то він і повинен бути відповідачем за позо­вом третьої особи.