Органи, що виконували нотаріальні функції, існували ще у Стародавньому Римі. До них належали писарі, які перебу­вали на службі у держави або приватних осіб. Пізніше виникла особлива група вільних людей, які не перебували на державній службі, а займалися вільним промислом — складанням юридич­них актів і судових паперів за встановлену законом винагороду. Це так звані табеліони — своєрідні юрисконсульти, помічники у складанні документів, але права надавати цим актам законної сили вони не мали.

Більш близький до сучасного нотаріату за своїм значенням інший інститут, що існував у римському праві,— подання табе-ліональних документів у суди із занесенням їх до протоколу. Шляхом такого протоколювання документи набирали сили пуб­лічних актів і ставали безспірними.

Пізніше нотаріат активно розвивався у Західній Європі, особ­ливо у Франції та Німеччині. Сутність цієї інституції полягала в наданні офіційної сили різним актам, внаслідок чого ставало можливим їх безпосереднє виконання, без порушення власне цивільного процесу.

В Англії і США нотаріату в західноєвропейському розумінні не було. За загальним правилом дійсність договорів особливої форми не потребувала, нотаріальні дії доручалися головним чи­ном суддям і судовим чиновникам.

В історії права участь органів державної влади у здійсненні приватно-правових юридичних актів і засвідченні документів простежується досить рано і справляє значний вплив на розви­ток нотаріату.                                                                

Так, починаючи з XV ст., безспірну силу документам і уго­дам надавали піддячі та дяки, які наказом царя Федора Іоанови-ча від 15 лютого 1597 р. були об'єднані у вищих урядових місцях — приказах. Саме їх можна вважати першою нотаріальною ус­тановою. Складені і підписані дяками документи користувалися великою довірою і вважалися безспірними доказами в цивільно­му процесі. Оспорювання їх правильності не лише не допускало­ся, а й навіть тягло за собою тяжке покарання для особи, що «уч-нет ту крепость на суде лживить».

Нагляд за діяльністю площадних піддячих доручався різним органам, наприклад, Оружейній палаті (1701 р.), особливому приказу кріпосних справ (1702 р.), Московській ратуші (1703 р.), губернаторам (1708 р.) і Юстиць-Колегії, утвореній у 1719 р. За часів Катерини II разом із скасуванням у 1755 р. Юстиць-Колегії здійснення актів було передано палаті цивільного суду, яка яв­ляла собою об'єднаний Департамент Юстиць- і Вотчинної ко­легій. При кожній палаті цивільного суду, а також при повітових судах було запроваджено особливі відділення кріпосних справ, які існували до введення в дію Нотаріального положення 1866 р.

Внаслідок покладення нотаріальних функцій на суди не було чіткого поділу провадження по здійсненню актів і провадження зі спірних питань, що потребували судового вирішення. Крім того, складання кріпосних актів дозволялося іншим урядовим установам, наприклад, магістратам, ратушам, поліцейським і повітовим управлінням тощо.

У зв'язку з роз'єднаністю і децентралізацією нотаріальної справи, а також через відсутність нагляду за нотаріальними ус­тановами постала нагальна потреба у реформі всього інституту, яка б поєднала його в цілісну урядову установу. Це завдання мало вирішити Нотаріальне положення 1866 р.

Головною ідеєю нового положення було відокремлення но­таріальної частини від судової. Вирішено було виключити з ве­дення судових установ нотаріальні функції щодо здійснення актів та інших несудових дій. У містах запроваджувалися нотаріуси, чисельність яких була обмежена. Вони призначалися головою судової палати з осіб, які склали іспит і внесли заставу.

Самостійність нотаріату викликала необхідність належного визначення статусу нотаріуса, який характеризувався двома важ­ливими рисами: з одного боку, нотаріуси не перебували на дер­жавній службі і не мали права отримувати чини та пенсії, а з іншого—їх діяльності було надано статус приватної юридичної прак­тики. Таким чином, нотаріус був одночасно і посадовою особою, що дозволяло притягати його до дисциплінарної відповідаль­ності за порушення посадових обов'язків, і представником віль­ної юридичної професії.

Положення про нотаріальну частину 1866 р. регулювало діяльність нотаріату до 1917 р., коли нотаріальні контори та ар­хіви практично припинили свою діяльність. Пізніше постанова­ми місцевих Рад їх було ліквідовано. Здійснення нотаріальних дій було покладено на відділи місцевих Рад, які очолювали народні нотаріуси, на відділи юстиції, соціального забезпечення та відділи запису актів громадянського стану.

Декрет РНК УСРР від 19 лютого 1919р. «Про суд» скасував дореволюційні нотаріальні органи України. У 1921 р. було вида­но декрети, які вимагали обов'язкового нотаріального засвідчен­ня угод про державні підряди і поставки, а також угод про купі-влю-продаж немуніципалізованих жилих будівель. Цю функцію здійснювали нотаріальні столи при губернських відділах і повіто­вих бюро юстиції. У зв'язку з відсутностю законодавчого акта, який би регулював нотаріальну діяльність, в 1923 р. було розроб­лено і прийняте українське нотаріальне положення. У ньому пе­редбачалось створення в усіх містах, а також у найбільш значних пунктах сільської місцевості державних нотаріальних контор. Там, де нотаріальних контор не було, виконання нотаріальних функцій за деякими винятками (наприклад, засвідчення дого­ворів) покладалося на народних суддів.

Таким чином, місце нотаріату в системі державних органів було чітко визначене — його було включено до складу органів юстиції, організація та керівництво нотаріатом доручалися орга­нам судового управління.

У1925 р. в Україні було прийнято нове нотаріальне положен­ня, з якого виділено організаційні питання, що увійшли до По­ложення про судоустрій (розд. VIII «Про державний нотаріат»), скасовано так звані актові книги, сторонам надано право скла­дати угоди в будь-якій нотаріальній конторі, за винятком актів про перехід права власності на будівлю (лише за місцем знаход­ження будівлі); введено перевірку правоздатності і дієздатності осіб, які звертаються до нотаріальних контор.

У подальшому Основи про судоустрій Союзу РСР і союзних республік від 29 жовтня 1924 р. встановили єдину структуру нотаріальних органів для всіх союзних республік, вимоги до кан­дидатів на посаду нотаріуса, можливість виконання окремих нотаріальних дій народними судами, а також волосними та рай­онними виконавчими комітетами Рад, наголосили на необхід­ності видання союзного закону про основні принципи нотаріа­ту. ЦВК і РНК СРСР 14 травня 1926 р. видали постанову «Про основні принципи організації державного нотаріату», де були сформульовані основні принципи організації і діяльності нота­ріальних органів.

Нове Нотаріальне положення в Україні було прийняте 14 серп­ня 1928 р. і мало такі основні риси: розширені функції нотаріаль­них контор — їм були передані справи окремого провадження, підвідомчі раніше народним судам; на нотаріальні контори покла­дався обов'язок видавати заставні свідоцтва; були розширені но­таріальні функції райвиконкомів, зокрема сільських і селищних Рад; введено єдину форму нотаріального посвідчення всіх актів.

У 1973 р. було прийнято Закон СРСР «Про державний нотарі­ат», а 25 грудня 1974 р. — Закон УРСР «Про державний нотаріат», де було конкретно визначено компетенцію нотаріальних органів і врегульовано порядок вчинення окремих нотаріальних дій.

Незважаючи на те, що ці закони наділяли нотаріальні органи досить широкою компетенцією, до недавнього часу нотаріат не був значною інституцією. Формування ринкових відносин, що викли­кало зростання цивільно-правової активності населення, розвиток підприємництва, цивільних і міжнародних економічних відносин обумовило прийняття 2 вересня 1993 р. нового Закону України «Про нотаріат»1 (далі — Закон). Його нові положення більшою мірою стосуються організації нотаріату: передбачають введення так зва­ного приватного нотаріату, більш докладну регламентацію право­вого статусу нотаріуса і допущення осіб до нотаріальної діяльності, а також створення державних нотаріальних архівів.

Таким чином, виникнення органів, що виконують нотарі­альні функції, завжди обумовлено достатньо високим рівнем розвитку господарського життя країни, що викликає потребу в укладанні угод і забезпеченні їх правового значення, публічно­го визнання, тобто їх юридичної достовірності.

Нотаріальна діяльність завжди має публічно-правовий харак­тер. Публічна сила, а відповідно й якість безспірності прав, фактів і документів забезпечується наділенням нотаріуса державно-владними повноваженнями шляхом затвердження його на посаді представниками державної влади.

Створення сучасних нотаріальних органів — це результат відділення спірної юрисдикції від безспірної та віднесення остан­ньої до компетенції нотаріату, який сьогодні являє собою скла­дову частину системи юстиції.

Сучасні форми організації нотаріату досить різноманітні, однак все ж цілком можливо виділити три основні нотаріальні системи.

До першої належить нотаріат так званої латинської школи, який поширився практично в усіх західноєвропейських країнах. Суть латинської моделі нотаріату полягає в тому, що нотаріус є особою вільної юридичної професії, не входить до державного апарату і не є державним службовцем. Разом з тим повноважен­ня свої він отримує від державної влади, тобто держава делегує йому право засвідчувати документи з метою надання їм публіч­ної сили і доказовості.

Другу групу складають нотаріальні органи англосаксонських країн, у компетенцію яких входить лише засвідчення документів та підписів. Так, в англійських судах засвідчений нотаріусом до­кумент не має повної юридичної сили доказовості, а факти, які містить угода, потребують перевірки.

Третя система нотаріату поширена у країнах, де нотаріуси є державними службовцями (наприклад, у Португалії). Певною мірою до них належить і Україна. Проте прийняття нових за­конодавчих актів про нотаріат в Україні створює умови до пе­реходу на латинську модель нотаріату і стандарти Міжнарод­ного союзу Латинського нотаріату — найбільш авторитетної у світі асоціації нотаріусів.