X алузеві принципи цивільного процесуального права закріплені в його нормах, що регулюють суспільні відносини, які виникають при розгляді та розв'язанні цивільних справ, перегляді судових рішень, а також при виконанні судових та інших поста­нов у виконавчому провадженні.

Перелік галузевих принципів, які наводяться у процесуальній літературі у різних авторів, істотно відрізняється один від одно­го. На нашу думку, до специфічних принципів цивільного про­цесуального права належать: диспозитивність, змагальність, про­цесуальна рівноправність сторін.

Принцип диспозитивності. Це головний принцип цивільного процесуального права, оскільки він визначає механізм виникнен­ня, розвитку та закінчення цивільної справи. Тому його і нази­вають звичайно рушійною основою цивільного процесу.

Але в процесуальній літературі є й інші думки. Так, деякі ав­тори стверджують, що рух процесу по кожній справі забезпе­чується майже усіма принципами процесуального права. Така позиція є слушною перш за все тому, що припускається наявність і таких принципів, як принципи процесуальної активності суду, швидкості процесу. Однак уявляється, що принцип диспозитив­ності визначає рух процесу, а решта процесуальних принципів сприяють рухові справи.

Громадяни мають право на судовий захист від посягань на честь і достоїнство, життя і здоров'я, на особисту свободу та май­но. Можливість здійснення цього права залежить перш за все від самого громадянина. Звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу мо­жуть і підприємства, організації та установи, які мають права юридичної особи.

Можливість вільно розпорядитися своїми суб'єктивними ма­теріальними та процесуальними правами і є принципом диспо­зитивності. Так традиційно і визначають даний принцип в юри­дичній літературі. Проте є й інші думки. Наприклад, О. Т. Боннер стверджує, що термін «розпорядження» можна застосувати лише до таких прав, як право відмовитися від позову, визнати позов, закінчити справу, подати касаційну скаргу і т. п., а віднос­но інших прав більш правильно вести мову про здійснення пра­ва1. На нашу думку, таке твердження не зовсім вірне, оскільки здійснення права відмовитися від позову, визнати позов, уклада­ти мирову угоду так само, як і здійснення права порушити спра­ву, подати касаційну скаргу, — це розпорядження суб'єктивни­ми правами і одночасно здійснення суб'єктивних прав. Тобто ці поняття є не протилежними, а різноплановими.

Інколи в юридичній літературі принцип диспозитивності виз­начають як можливість розпорядитися лише процесуальними пра­вами. Уявляється, що більш обґрунтованою є думка А. О. Мель­никова, який під принципом диспозитивності розумів розпоряд­ження не лише матеріальними правами, а й процесуальними засобами їх захисту2.

, Така точка зору видається найбільш привабливою, тому що випливає з природи цивільних правовідносин. Принцип диспо­зитивності цивільно-процесуального права є продовженням і на­слідком диспозитивної основи, що притаманне цивільним пра­вовідносинам.

В юридичній літературі інколи зустрічаються спроби пере­лічити статті ЦПК, в яких закріплено принцип диспозитивності. Такі спроби здаються марними.

Принцип диспозитивності виявляється і одержує своє норма­тивне закріплення щодо всіх стадій цивільного процесу і до всіх видів проваджень.

Згідно із ст. 4 ЦПК всяка заінтересована особа вправі в по­рядку, встановленому законом, звернутись до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного зако­ном інтересу. Це положення процесуального закону надає заін­тересованій особі право процесуальної ініціативи порушити справу у суді. Відповідно до даного принципу ця процесуальна ініціатива тягне за собою процесуальний результат (у даному разі — порушення справи) лише при наявності розпоряджувальної дії судці — постановлення ухвали про порушення цивільної справи. Суддя в цій процесуальній ситуації перевіряє наявність права на процесуальну ініціативу (права на подання позовної заяви або за­яви), а також додержання порядку її здійснення та допомагає заінтересованій особі здійснити її.

Особливість принципу диспозитивності у стадії порушення справи полягаеі у тому, що згідно з пп. 2,3 ст. 5 ЦПК правом про­цесуальної ініціативи володіють також прокурор по будь-якій справі, органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їх об'єднання, інші громадські організації або окремі громадяни у випадках, коли за законом вони можуть звертатися до суду за за­хистом прав та інтересів інших осіб. Інколи суд може розглядати окремі вимоги і за своєю ініціативою (сл> 109 ЦПК). Право зазна­чених органів та осіб треба розцінювати не як обмеження свобо­ди розпорядження правами, а як подання допомоги у розпоряд­женні правами з урахуванням справжніх інтересів заінтересованих осіб. Така точка зору найбільш поширена в юридичній літературі.

Заслуговує підтримки позиція О. Т. Боннера про те, що у да­ному принципі визначається співвідношення ініціативи заінтере­сованих осіб, а також, прокурора, органів державного управлін­ня і суду у порушенні, змінений і припиненні процесу1.

Згідно з принципом диспозитивності сторони в будь-якому виді провадження і в будь-якій його стадії можуть розпоряджа­тися рядом процесуальних та суб'єктивних матеріальних прав: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги; одержу­вати копії рішень, ухвал, постанов, інших документів, що є у справі; брати участь у судових засіданнях, заявляти клопотання та відводи тощо. Окреме місце серед прав сторін належить суб'єк­тивним правам, здійснення яких впливає на рух справи, — пра­во позивача відмовитися від позову та право сторін закінчити справу мировою угодою (ст. 103 ЦПК).

У стадії судового розгляду відповідно до ст. 179 ЦПК пози­вач може заявити про відмову від позову, а сторони — про ба­жання закінчити справу мировою угодою. Суд у подібних випад­ках зобов'язаний роз'яснити позивачеві або сторонам наслідки відповідних процесуальний дій, головним з котрих є немож­ливість звернення до суду з тотожним позовом. Крім того, суд повинен перевірити законність процесуальної ініціативи: чи не суперечить вона законові, чи не порушуються чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси. Якщо такого немає, суд прий­має відмову від позову або затверджує мирову угоду і закриває провадження в справі (ст. 227 ЦПК). Здійснення процесуальної ініціативи і в цьому разі відбувається при допомозі і під контро­лем суду та прокурора, якщо він бере участь у справі.

Згідно із ст. 289 ЦПК сторонам, третім особам надане право порушити касаційне провадження. Процесуальну ініціативу та­кого виду може заявити і прокурор або заступник прокурора не­залежно від того, чи брали вони участь у даній справі. У тому і другому випадку для порушення провадження необхідні розпо-ряджувальні дії судді — прийняття касаційної скарги (подання), тобто і тут суд та прокурор допомагають розпоряджатись пра­вом і контролюють цю розпоряджувальну дію.

В касаційному провадженні сторони згідно з принципом дис-позитивності розпоряджаються широким колом прав, головни­ми з котрих є права, які впливають на розвиток провадження. На підставі ст. 299 ЦПК сторона, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитись від неї. Але ця відмова приймається касацій­ним судом лише тоді, коли вона не суперечить законові або не по­рушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси. Крім того, позивач може відмовитися від позову, а обидві сторони — укласти мирову угоду і в касаційному провадженні, тобто після подачі касаційної скарги чи подання. Суд касаційної інстанції в подібному випадку зобов'язаний роз'яснити позивачеві або сто­ронам наслідки їх процесуальних дій, а також перевірити ці дії з точки зору їх законності (ст. 103 ЦПК).

Виявлення та дія принципу диспозитивності у судово-нагляд­ному провадженні дещо обмежені, оскільки це особливий вид перегляду — перегляд рішень, що набрали законної сили. Сторо­ни та треті особи, які брали участь у даній справі, не мають права порушувати наглядного провадження. Відповідно до ст. 328 ЦПК опротестувати в порядку судового нагляду рішення, ухвали, по­станови суду, що набрали законної сили, можуть тільки посадові особи суду та прокуратури, які перелічені у законі.

Ініціатива сторін та третіх осіб зводиться лише до їх права на подання наглядної скарги, яка (на відміну від касаційної) не при­зводить до порушення наглядного провадження. Вона тягне за собою лише обов'язок вказаних посадових осіб розглянуті її і принести протест у порядку судового нагляду або відмовити в його принесенні

Сторони та інші особи, які брали участь у даній справі, об-межені в праві особисто брати участь у розгляді справи в на­глядній інстанції: до участі в її розгляді вони допускаються за умови, якщо були повідомлені про час і місце розгляду справи (ст. 333 ЦПК).

Глава 42 ЦПК, що регулює перегляд рішень у порядку судо­вого нагляду, не має норми права, яка б містила в собі вказівку на право сторін та третіх осіб впливати на рух справи своєю відмовою від позову або мировою угодою. Але й у даному про­вадженні повною мірою діє положення ч. З ст. 103 ЦПК про те, що сторони можуть закінчити справу мировою угодою в будь-якій стадії процесу. Тому у випадку прийняття відмови від позо­ву та затвердження мирової угоди у наглядному провадженні суд зобов'язаний закрити провадження в справі.

Згідно із ст. 344 ЦПК сторони та інші особи, які брали участь у справі, можуть бути ініціаторами перегляду у зв'язку з новови-явленими обставинами рішень, ухвал і постанов суду, що набра­ли законної сили. Це також є виявом принципу диспозитивності.

Широкою є сфера дії принципу диспозитивності і у виконав­чому провадженні. Державний виконавець починає виконувати рішення, як правило, згідно з розпоряджувальною дією заінтере­сованої особи — заявою стягувача. Стягувач і боржник мають право заявити про відвід державного виконавця, оскаржувати його дії, бути присутніми особисто при проведенні виконавчих дій або уповноважити для цього своїх представників, знайоми­тися з усіма матеріалами виконавчого провадження, одержува­ти довідки про хід виконання тощо (статті 360, 364 ЦПК).

Найбільш істотними розпоряджувальними правами, які є у сторін згідно з принципом диспозитивності, і у виконавчому про­вадженні є право стягувача відмовитись від примусового вико­нання та право сторін (стягувача і боржника) укласти мирову угоду (ст. 364 ЦПК). Якщо ці розпоряджувальні дії не суперечать законові або не порушують чиї-небудь права і охоронювані за­коном інтереси, суд зобов'язаний прийняти відмову стягувача від стягнення або затвердити мирову угоду між боржником і стягу-вачем і припинити виконання рішення (ст. 370 ЦПК).

Таким чином, принцип диспозитивності в цивільному судо­чинстві проявляється і діє перш за все у трьох головних напрям­ках: 1) здійснення заінтересованими особами прав, пов'язаних з порушенням та розвитком процесу (подання заяви, касаційної скарги тощо); 2) здійснення прав щодо зміни процесу (заміна не­належної сторони за згодою позивача, зміна підстави або пред­мета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог та ін.); 3) здійснення прав по закінченню процесу (відмова від по­зову, відмова від примусового виконання, мирова угода).

Принцип змагальності полягає у виявленні в змагальній формі ініціативи та активності осіб, які беруть участь у справі, і суду при здійсненні прав та виконанні обов'язків по визначенню кола об­ставин, які мають значення для вирішення справи, та по збиран­ню, дослідженню і оцінці доказів, які підтверджують або спрос­товують ці обставини. Якщо принцип диспозитивності забезпе­чує рух цивільної справи, то принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи.

Окремі вчені заперечують наявність принципу змагальності у цивільно-процесуальному праві. Так, В. М. Семенов стверджує, що цивільно-процесуальному праву притаманний принцип процесу­альної рівноправності сторін в умовах змагальної форми1. Даний принцип він бачить у встановлених законом і забезпечених судом рівних можливостях сторін реально використовувати процесуаль­ні засоби захисту своїх прав і інтересів в умовах змагального поряд­ку процесуальної діяльності. Така позиція обумовлена, перш за все, конструюванням цим автором самостійного принципу активності суду, що в сучасних умовах є ще менш обґрунтованим. Крім того, необгрунтованим є поєднання із змагальністю ще і рівноправності сторін. Остання є безумовно самостійним принципом цивільно-процесуального права. Не заслуговує підтримки і зведення В. М. Се-меновим принципу змагальності лише до форми.

Формальна сторона цього принципу передбачає таку процеду­ру, в якій справа розглядається шляхом змагання, спору сторін, дос­лідження доказів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Так, згідно із ст. 178 ЦПК з самого початку розгля­ду справи по суті суд почергово з'ясовує принципову позицію сторін по справі. Стаття 180 ЦПК передбачає послідовність виступів з по­ясненнями у судовому засіданні сторін, їх представників та третіх осіб. Ці учасники процесу в передбаченому порядку виступають у судових дебатах і можуть обмінюватися'репліками (ст. 194 ЦПК).

Змагальна форма притаманна й іншим видам проваджень, з винятками і доповненнями, обумовленими особливостями кожного з видів проваджень. Наприклад, у засіданні суду касаційної інстанції сторони та інші особи, які брали участь у справі, якщо вони з'явилися у судове засідання, допускаються до виступів з по­ясненнями почергово (статті 298,307 ЦПК). У судово-наглядно­му провадженні сторони та інші особи, які брали участь у справі, якщо вони повідомлені про час та місце розгляду справи і з'яви­лися у судове засідання у передбаченому законом порядку, дають пояснення після доповіді справи (ст. 335 ЦПК).

Така побудова цивільного судочинства ма^є істотне значен­ня для з'ясування фактичних обставин кожної справи. Але це є тільки формальною стороною принципу змагальності цивільно­го процесуального права.

Суттєва сторона даного принципу виявляється у праві і обо­в'язку сторін визначати коло фактів, на які вони можуть посила­тися як на підставу своїх вимог і заперечень, та обов'язку довес­ти обставини, якими вони обґрунтовують позов або заперечен­ня проти позову (ст. ЗО ЦПК).

Позивач у позовній заяві може і повинен викласти обставини, якими він обґрунтовує свою вимогу, зазначити докази, що стверд­жують позов (ст. 137 ЦПК), причому викладення обставин—це обо­в'язок, а визначення їх кола—це право позивача. Але позиція судді у стадії порушення справи не може бути нейтральною. Згідно з нор­мою права, яка регулює дане спірне правовідношення, суддя зобов'я­заний визначити коло обставин, якими повинні обґрунтовуватися вимоги позивача, і при необхідності запропонувати позивачу допов­нити коло обставин, наведених у позовній заяві, та подати додаткові докази. Більше того, суддя згідно із законом повинен проявити ак­тивність і, не обмежуючись поданими позивачем матеріалами, вжити всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктив­ного з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, роз'ясняти особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки і сприяти у здійсненні їх прав (ст. 15 ЦПК).

Таку позиція поділяє і Верховний Суд України,

3. Туркенич пред'явила позов до Є. Огрутинського про стяг­нення аліментів. Позивачка зазначала, що в 1961-1962 рр. вона пе­ребувала з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах і 10 червня 1962 р. народила сина. Після народження дитини відпові­дач зобов'язався надавати допомогу на її утримання, але робить це нерегулярно і в меншому розмірі, ніж має можливість. Вона ж є інвалідом і сама утримувати дитину неспроможна. Верховний Суд поданій справі зазначив, що, відмовляючи в позові, народний суд послався на те, що позивачка не мала доказів на підтверджен­ня того, що відповідач регулярно подавав їй матеріальну допомогу на утримання дитини та що через своє матеріальне становище вона сама не може її утримувати. Проте такий висновок ґрунтується на недостатньо з'ясованих обставинах справи.

Згідно із ст. ЗО ЦПК кожна сторона повинна довести ті об­ставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і за­перечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази або збирає їх за своєю ініціативою1.

Але останнім часом деякі автори особливо наполягають на закріпленні виключно за сторонами обов'язку по забезпеченню справи доказами і вивільненні суду від таких обов'язків. Здаєть­ся, однак, що подібне законодавче рішення цього питання було б передчасним для сучасного рівня розвитку нашого суспільства. Тому і зміни в чинному законодавстві є менш радикальними. Так, чинна редакція ст. ЗО ЦПК закріплює обов'язок суду сприяти сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, в разі ви­никнення труднощів у витребуванні доказів.

Дія принципу змагальності, особливо його формальної сто­рони, у касаційному провадженні дещо обмежена, оскільки сто­рони та інші особи не завжди особисто беруть участь у касацій­ному розгляді справи. Але суттєва сторона цього принципу і у даному провадженні діє і навіть розвивається. Так, на підставі ст. 300 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право як до початку, так і під час розгляду справи в суді касаційної інстанції подавати додаткові матеріали, що стверджу­ють або спростовують скаргу чи протест. Принцип змагальності, на наш погляд, не заперечує можливості і касаційному суду витре­бувати такі матеріали за своєю ініціативою, хоча процесуальний закон такого права прямо не передбачає.

Винятковий характер перегляду у порядку судового нагляду рішень, ухвал і постанов обумовлює ще більш обмежену дію прин­ципу змагальності у даному провадженні. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, особисто беруть участь у наглядному про­вадженні надзвичайно рідко. Змагання зводиться головним чином до конкуренції обставин та доказів позивача та відповідача.

Принцип змагальності діє і у виконавчому провадженні. Так, сторони мають право брати участь у судовому засіданні при роз­гляді питань про поновлення пропущеного строку виконавчої давності (ст. 359 ЦПК), про відстрочку і розстрочку виконання рішення (ст. 366 ЦПК), про законність дій державного виконав­ця (ст. 373 ЦПК) тощо.

Стягувач і боржник мають право бути присутніми особисто при проведенні виконавчих дій, знайомитися з усіма матеріала­ми виконавчого провадження, оспорювати належність майна і його оцінку тощо.

Принцип процесуальної рівноправності сторін. Цей принцип закріплений перш за все у ст. 103 ЦПК. Суть його відбивається у тому, що сторони у цивільному процесі користуються рівними (але не однаковими) процесуальними правами. Позивач і відпо­відач мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал та інших документів, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, заявляти клопотання та відводи, оскаржувати рішення тощо.

Сторони мають не тільки рівні права, а й рівні обов'язки: вони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм про­цесуальними правами (ст. 99 ЦПК).

Принцип процесуальної рівноправності сторін діє у всіх ста­діях і у всіх провадженнях цивільного процесу. Його дію не тре­ба зводити лише до рівноправності у наданні доказів. Він забез­печує рівні можливості участі в процесі, рівні можливості захисту і здійснення рівних прав, рівні обов'язки сторін, рівну процесуаль­ну допомогу суду позивачеві і відповідачеві. Верховний Суд Ук­раїни неодноразово підкреслював обов'язок суддів забезпечува­ти сторонам рівні можливості участі у процесі.

Але тільки цим не вичерпується суть даного принципу. Він тісно пов'язаний з принципами диспозитивності та змагальності, в поєднанні з котрими і досягається дійсна рівність сторін у цивіль­ному судочинстві. Суд та прокурор зобов'язані вживати усіх перед­бачених законом засобів до забезпечення дії даного принципу.