Судове рішення має виконавчу силу лише в межах тієї держави, суд якої постановив це рішення. Для виконання рішен­ня за межами цієї держави необхідне особливе розпорядження, яке має назву «екзекватура» (від латинського ехедиаіиг, що озна­чає «нехай буде виконано»).

Порядок виконання в Україні рішень іноземних судів і арбі-тражів визначається відповідними міжнародними договорами України. Рішення іноземного суду або арбітражного суду може бути пред'явлено до примусового виконання протягом трьох років з моменту набрання рішенням законної сили (ст. 427 ЦПК). Внутрішнє законодавство, як і міжнародні договори України, не містять визначення «визнання та виконання іноземних судових рішень». В правовій науці під визнанням рішення іноземного суду розуміють поширення його дій на території іншої держави, з дозволу останньої, з тими правовими наслідками, які тягне за собою рішення суду держави визнання, що набрало законної сили. Виконання ж іноземного рішення означає реалізацію його шляхом застосування до боржника в передбаченому законом порядку заходів державного примусу у виконавчому провад­женні. Визнання іноземного судового рішення є необхідною пе­редумовою його примусового виконання, яке можливо лише внаслідок відповідного розпорядження компетентного суду тієї держави, де випрошується таке виконання.

Із змісту ст. 427 ЦПК, а також з Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 «Про визнання та виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів»1, (далі — Указ від 21 червня 1988 р.), який є чинним з питань, які ще не врегульо­вані законодавством України, випливає, що правовою підставою визнання та виконання рішень іноземних судів повинна бути на­явність міжнародної угоди між Україною та відповідною інозем1 ною державою. Як правило, це договори про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах, а також Конвен­ція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (ук­ладена в Нью-Йорку в 1958 р.)1 та Конвенція з питань цивільно­го процесу від 1 березня 1954 р.

Якщо держава не є учасницею Конвенції, міжнародного дого­вору про правову допомогу (наприклад, США, Ізраїль, Франція), за якими Україна взяла на себе обов'язок щодо визнання і вико­нання судових рішень іншої Договірної Сторони, клопотання про визнання і виконання на території України рішень судів цієї дер­жави судами України не розглядаються, а при надходженні таких суд відмовляє ухвалою в їх прийнятті на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК2.

Коло рішень, які згідно з міжнародними договорами визна­ються та виконуються на території іншої держави, досить широ­ке. Як правило, визнання і виконання не пов'язується з характе­ром правовідношення, по якому постановлене рішення. Наприк­лад, відповідно до Конвенції держав — членів СНД кожна із Договірних Сторін визнає і виконує такі рішення, ухвалені на території інших Договірних Сторін:

а) рішення судів з цивільних та сімейних справ, включа­ючи затверджені судом мирові угоди по таких справах;

б) рішення судів з кримінальних справ у частині, що сто­сується відшкодування шкоди, заподіяної злочином.

У більшості договорів питання про коло рішень, які підляга­ють визнанню та виконанню, вирішуються аналогічним чином.

В той же час у договорах про правову допомогу по-різному вирішується питання про визнання рішень, які не потребують примусового виконання. В деяких договорах вказується на кон­кретні справи, рішення по яких визнаються на території іншої Договірної Сторони без проведення дій про визнання. Так, у Договорах між Україною та Республікою Польща, Республікою Молдова говориться про рішення з цивільних немайнових справ, що набрали законної сили, а в справах, що стосуються батьківських прав, — рішення, що не набрали законної сили, але підляга­ють негайному виконанню. Проте багато договорів не розмежо­вують рішення про визнання та виконання.

Рішення іноземного суду, яке не підлягає примусовому вико­нанню, визнається на території України без проведення дій по його визнанню, якщо від заінтересованої особи не надійде запе­речення проти цього. Заперечення проти визнання рішення іно­земного суду може бути подано протягом місячного строку після того, як заінтересованій особі стало відомо про надходження такого рішення. Заперечення подається до Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севасто­польського міських судів (за місцем проживання заінтересованої особи) і розглядається судом за правилами, передбаченими ЦПК (ст. 10 Указу від 21 червня 1988 р.).

Практичне значення має питання про те, що треба розуміти під «рішенням суду», про яке йдеться в договорах, бо цей термін в них, як правило, не пояснюється, за винятком Договорів між Україною та Монголією, а також Україною та Китайською На­родною Республікою. Термін «судове рішення», що вживається в цих договорах, означає вирок щодо відшкодування збитків з кримінальної справи, рішення, ухвалу, постанову суду (судді), мирову угоду, затверджену судом з цивільної справи. Таким чи­ном, можна зробити висновок, що в нормах міжнародних дого­ворів під рішенням маються на увазі владні постанови суду або арбітражного суду, якими визначаються обов'язкові для сторін певні права та обов'язки. Це може бути як рішення у вузькому розумінні цього слова, так і затверджена судом мирова угода (інший акт примирення), ухвала, постанова (в тому числі про стягнення аліментів) суду (судді) та судовий наказ.

Договори про правову допомогу встановлюють підстави та умови, при яких рішення визнаються та виконуються. Необхід­но, щоб:

1) рішення набрало законної сили і підлягало виконанню, а в справах, що стосуються аліментних зобов'язань, — також рішення, що не набрали законної сили, але підлягають ви­конанню;

2) суд, який виніс рішення, був компетентним на підставі до­говору, а у випадку відсутності такого врегулювання в до­говорі — на підставі законодавства тієї Договірної Сторо­ни, на території якої рішення має бути визнане і виконане;

3) сторона не була позбавлена можливості захисту своїх прав, зокрема, сторона, яка не взяла участі в розгляді справи, от­римала виклик у судове засідання своєчасно і належним чином;

4) справа між тими самими сторонами не була вже вирішена з винесенням рішення судом тієї Договірної Сторони, на те­риторії якої рішення має бути визнане і виконане, і якщо між тими самими сторонами не була раніше порушена справа в суді тієї Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане;

5) рішення органу третьої держави між тими самими сторо­нами і в тій самій справі не було вже визнане або виконане на території тієї Договірної Сторони, де рішення має бути визнане і виконане;

6) при винесенні рішення застосовано законодавство відпо­відно до цього Договору, а у випадку відсутності такого врегулювання у Договорі — на підставі законодавства тієї Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане.

Найбільш повно ці підстави відображені в Договорах, укла­дених Україною з Республікою Молдова та Республікою Польща.

Важливо зупинитися на питанні, куди подається клопотан­ня про визнання і виконання рішень іноземних судів. Згідно із ст. 52 Конвенції держав — членів СНД, ст. 50 Договору між Ук­раїною і Республікою Молдова, ст. 51 Договору між Україною і Республікою Польща клопотання про визнання і виконання рішення може бути подане безпосередньо до компетентного суду Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню (за ст. 353 ЦПК в Україні місцем виконання вважається місцевість, у якій знаходиться майно боржника або він постійно проживає чи пра­цює). Проте вказані договори передбачають, що таке клопотан­ня може бути подане в суд, який постановив рішення у справі по першій інстанції. Останній надсилає клопотання суду, компетен­тному постановити рішення за ним.

Договорами між Україною і Китайською Народною Респуб­лікою, Україною і Монголією визначено, що клопотання про визнання і виконання судового рішення подається заявником до суду, який постановив це рішення, і ним пересилається до суду іншої Договірної Сторони, але через їх центральні установи (в даному разі — через Верховні Суди). Поряд з цим відповідно до зазначених договорів, якщо місцем проживання або місцем пе­ребування заявника є територія Договірної Сторони, де рішен­ня підлягає виконанню, клопотання може бути подано й безпо­середньо до її суду.

В Україні клопотання про дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду розглядаються обласними, Київським та Севастопольським міськими судами і Верховним Судом Автоном­ної Республіки Крим за місцем проживання боржника або за місцем знаходження його майна (ст. 2 Указу від 21 червня 1988 р.).

Договори не містять реквізитів клопотання, а зазначають, що його форма і зміст встановлюється запитуваною Договірною Стороною. Щодо форми і змісту клопотання про визнання і ви­конання рішень України за кордоном, а також щодо переліку доданих до нього документів (за відсутності про це вказівок у міжнародному договорі) застосовуються положення Указу від 21 червня 1988 р. Стаття 3 цього Указу до реквізитів клопотання відносить:

а) назву стягувана, а також його представника, якщо кло­потання подається представником, і їх постійне або тимча­сове місце проживання (якщо стягувач — юридична особа, то його місцезнаходження);

б) назву боржника і його постійне або тимчасове місце проживання (якщо боржник—юридична особа, то його місце­знаходження);

в) прохання стягувача про дозвіл примусового виконан­ня.

Згідно з договорами про правову допомогу до клопотання додаються:

1) копія судового рішення, засвідчена судом; якщо в копії відсутня чітка вказівка на те, що рішення набрало чинності і може бути виконаним, повинен бути також доданий один примірник довідки суду про це;

2) довідка суду про виконання чи невиконання рішення суду на території запитуючої Договірної Сторони;

3) документ, який засвідчує, що стороні, яка не взяла участі в процесі, було у встановленому законом порядку вручене повідомлення про виклик до суду, а у випадку її недієздат­ності — що у неї був належний представник;

4) документ, який підтверджує угоду сторін у справах дого­вірної підсудності;

5) засвідчений переклад клопотання та зазначених вище до­кументів.

Таким чином, при вирішенні питання про прийняття клопотань про визнання і виконання рішення шоземного суду суд повинен ре­тельно перевіряти відповідність їх вимогам міжнародних договорів і законодавству щодо форми, змісту, мови, переліку документів, які мають додаватися, враховувати, що питання про виконання рішень може вирішуватися лише в межах, визначених у клопотанні, а саме воно — подаватись лише особою, на користь якої постановлено рішення, або належно уповноваженим її представником.

Виникає питання, як повинні діяти суди України в разі, якщо виявлять, що у клопотанні немає необхідних реквізитів, або вони не відповідають фактичному стану на час надходження клопотан­ня в суд, або до клопотання не додано деяких необхідних доку­ментів чи оформлення і зміст останніх не відповідають встанов­леним вимогам. Міжнародні договори України з Республікою Грузія, Республікою Молдова, Республікою Польща, Естонсь­кою Республікою, Латвійською Республікою передбачають, що в разі, якщо з приводу клопотання у суду виникне сумнів у чо­мусь, він може зажадати пояснень від особи, яка порушує його, опитати боржника по суті клопотання, а при необхідності звер­нутися за роз'ясненням до суду, який постановив рішення. У та­кому порядку суд може, наприклад, уточнити місце проживання боржника, з'ясувати, чи було його насправді повідомлено про виклик у судове засідання при розгляді справи по суті, тощо. В разі, якщо йдеться про недоліки клопотання, які не можуть бути усунуті шляхом уточнення, суд ухвалою відмовляє у прийнятті клопотання і повертає його заявникові, оскільки неналежно оформлене клопотання не підлягає судовому розгляду1.

Договори про правову допомогу передбачають порядок розг­ляду клопотання. Визнання' і виконання судового рішення здій­снюються Договірною Стороною, до якої звернене клопотання, згідно з порядком, встановленим її законодавством. Компетентний суд при розгляді клопотання перевіряє його на предмет відповід­ності встановленим формі та змісту і наявності підстав для визнан­ня і виконання рішення, але не може перевіряти його по суті спра­ви, оскільки це порушувало б суверенітет держави, суд якої ухвалив рішення. При розгляді таких клопотань судами України повинні застосовуватися відповідні положення ЦПК, які згідно із засадами цивільного судочинства забезпечили б права стягувача й боржни­ка, об'єктивне, правильне та своєчасне вирішення питання.

За наслідками розгляду клопотань про визнання і примусо­ве виконання рішень суди України повинні постановляти ухва­ли (ст. 5 Указу від 21 червня 1988 р.). Оскільки ухвала про на­слідок розгляду клопотання про визнання і дозвіл на виконання рішення іноземного суду на території України перешкоджає по­дальшому рухові справи, ця ухвала може бути оскаржена в ка­саційному порядку (п. 2 ч. 2 ст. 323 ЦПК).

Порядок примусового виконання регулюється законодав­ством Договірної Сторони, на території якої повинно бути здійсне­не примусове виконання. Так, рішенням районного суду Праги, залишеним без зміни Празьким міським судом, було стягнуто кош­ти з громадянина України В. К. на користь громадянки Чехосло-ваччини Е. П. на утримання сина. Центральна установа для захи­сту молоді у Брно (Чехословаччина) звернулася з клопотанням про дозвіл виконання на території СРСР названих судових рішень про стягнення аліментів, а також заборгованості по них за період з 1973 по 1988 р. Ухвалою судової колегії в цивільних справах Київсько­го міського суду клопотання було задоволене частково, а саме — дозволено примусове виконання судових рішень у частині стягнен­ня аліментів, а розмір стягнення заборгованості по них обмежено трьома роками — з 1985 по 1988 р.

У скарзі Е. П., не погоджуючись з ухвалою, просила стягну­ти заборгованість у межах, визначених судовими постановами. Судова колегія з цивільних справ Верховного Суду УРСР скар­гу залишила без задоволення і в ухвалі про залишення ухвали міського суду без зміни вказала, зокрема, на таке. Розмір забор­гованості по аліментах, що піддягає стягненню, обчислено пра­вильно і Київський міський суд виходив з вимог ст. 359 ЦПК, згідно з якою при пред'явленні до виконання рішення про періо­дичні виплати після закінчення трирічного строку розмір забор­гованості, що підлягає стягненню за минулий час, визначається в межах цього строку давності. Оскільки ж рішення про стягнення аліментів було постановлено у 1980 р., а клопотання про його виконання заявлене у 1989 р., суд правильно обмежив стягнення заборгованості останніми трьома роками1.

У визнанні рішення й дозволі на його примусове виконання може бути відмовлено згідно з Конвенцією держав — членів СНД, якщо:

відповідно до законодавства Договірної Сторони, на те­риторії якої постановлено рішення, воно не набрало чинності чи не підлягає виконанню, за винятком випадків, коли рішен­ня підлягає виконанню до набрання ним законної сили;

відповідач не брав участі у процесі внаслідок того, що йому або уповноваженому ним представникові не було своє­часно й належним чином вручено виклик до суду;

на території Договірної Сторони, де має бути визнано й виконано рішення, вже було постановлено рішення у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, що набуло чинності, або є визнане рішення суду третьої дер­жави, або установою цієї Договірної Сторони раніше було порушено провадження в цій самій справі;

згідно з положеннями даної Конвенції, а у випадках, не передбачених нею, згідно із законодавством Договірної Сто­рони, на території якої рішення має бути визнано й викона­но, справа належить до виключної компетенції її установ;

відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі про договірну підсудність;

закінчився строк давності примусового виконання1, пе­редбачений законодавством Договірної Сторони, суд якої виконує доручення (ст. 55 Конвенції держав — членів СНД). Договір з Монголією, крім того, передбачає, що у визнанні й дозволі на виконання рішення може бути відмовлено, якщо визнання або виконання останнього може завдати шкоди суве­ренітету, безпеці або публічному порядку Договірної Сторони, до якої звернуто клопотання.

Таким чином, на визнання та виконання іноземних рішень поширюється також національний режим та «закон суду», якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

1 В Україні згідно Із ст. 427 ЦПК рішення Іноземного суду або арбітражного суду може бути пред'явлено до примусового виконання протягом трьох років з моменту набрання рішенням законної сили.