Після прийняття позовної заяви суддя проводить підго­товку справи до судового розгляду (ст. 143 ЦПК). Готуючи спра­ву до розгляду, суддя повинен визначити характер спірних пра­вовідносин і зміст правової вимоги і на підставі цього матеріаль­ний закон, який їх регулює, з також піддягаючі встановленню факти, що лежать в основі вимог і заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів до своєчасного їх подання; визначити коло осіб, які мають право брати участь у процесі; вжити заходів до забезпечення своєчас­ної явки в судове засідання всіх учасників процесу1.

Коли у провадженні суду знаходиться цивільна справа за уча­стю іноземного елемента, підготовчі дії мають свої особливості.

Згідно із ст. 11 ЦПК суд вирішує справи на підставі Консти­туції України, інших актів законодавства України, міжнародних договорів України в порядку, передбаченому ЦПК. Суд у випад­ках, передбачених законом, застосовує норми права інших дер­жав. У першу чергу в цій статті йдеться про застосування норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, в тому числі з іноземним елементом. Однак іноземне законодавство у справах з іноземним елементом судами України застосовуєть­ся тоді, коли про це є конкретна вказівка закону України або міжнародного договору. Іншими словами, вибір застосованого права суд здійснює на підставі колізійної норми.

Колізійний метод полягає в тому, що для регулювання ци­вільно-правових відносин з іноземним елементом спочатку вирі­шується питання про те, право якої країни повинно застосовува­тися. Це питання вирішується за допомогою колізійної норми, яка містить певний критерій вибору національно-правовоі сис­теми залежно від зв'язку правових відносин з правом тієї чи іншої держави. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 566' ЦК цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, грома­дянином якої він є. За загальним правилом форма угоди, що ук­ладається за кордоном, підпорядковується закону місця її укладен­ня (ст. 568 ЦК). Відповідно до ст. 5693 ЦК право власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходиться.

Колізійні норми містяться також і в міжнародних договорах. Так, згідно з Конвенцією держав — членів СНД зі змінами, внесе­ними Протоколом до цієї Конвенції від 28 березня 1997 р., «права і обов'язки батьків та дітей, у тому числі зобов'язання батьків по утриманню дітей, визначаються законодавством Договірної Сторо­ни, на території якої вони мають постійне спільне місце проживан­ня, а за відсутності постійного спільного місця проживання батьків та дітей їх взаємні права та обов'язки визначаються законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є дитина» (ст. 32).

Порядок застосування іноземного права має важливе прак­тичне значення. При його застосуванні виникають питання, які доводиться вирішувати суду: з'ясовувати і тлумачити іноземні закони, встановлювати зміст іноземного закону тощо.

Іноземне право повинно застосовуватися судами України так, як воно застосовувалося б у країні, де це право діє. Так, якщо звичай визнають джерелом МПП, суд України також -повинен керуватися ним при винесенні рішення.

У процесі визначення норми матеріального права першим, ключовим питанням є питання про те, чи входить в обов'язок суду при наявності правовідносин з іноземним елементом уста­новлення права, що повинно застосовуватися. Друге питання — чи повинен суд у випадку застосування іноземного права вста­новлювати зміст останнього.

Вітчизняні та західноєвропейські вчені на перше питання дають, як правило, позитивну відповідь: суд зобов'язаний в силу посади, що займає (ех оШсіо), за своєюднщіативою застосовувати колізійні норми і тим самим — іноземний закон, незалежно від того, чи посилаються на нього сторони.

Проте у доктрині Англії, Франції існує точка зору, згідно з якою визначення іноземного права розглядається не як застосу­вання юридичної норми, а як встановлення судом будь-яких фак­тичних обставин, необхідних для вирішення справи.

Відповідаючи на друге питання, треба зауважити, що суд зобов'язаний також встановлювати зміст норм іноземного пра­ва, які підлягають застосуванню. Разом з тим сторони повинні допомагати суду.

В ряді держав існують спеціальні правила з цього приводу. Наприклад, в Цивільному процесуальному уложенні ФРН та в Законі Швейцарії про міжнародне приватне право прямо закрі­плено, що зміст іноземного права, яке підлягає застосуванню, встановлюється судом за посадою, а сторони првинні йому до­помагати в цьому, а при розгляді майново-правових спорів — доказування може бути покладене на сторони.

При встановленні судом невідомих йому норм іноземного права він може звертатися за допомогою до експертів або до процедури, яка передбачена Європейською Конвенцією про інформацію відносно іноземного права1.

Незважаючи на те, що чинне цивільне процесуальне законо­давство України такого правила не містить, суди України мають можливість для вжиття заходів до встановлення змісту іноземно­го права. Більше того, при цьому можливо керуватися Інструк­цією Міністерства юстиції СРСР «Про порядок надання судами і органами нотаріату СРСР правової допомоги установам юс­тиції іноземних держав і про порядок звернення за правовою допомогою до цих установ» від 28 лютого 1972 р. Пункт 21 цієї Інструкції передбачає, що в разі необхідності суди звертаються до Міністерства юстиції, яке може запросити у встановленому порядку відповідні установи іноземних держав.

Для визнання іноземного права велике значення мають уго­ди про правову допомогу, в яких містяться правила про надан­ня взаємної інформації про чинне або про те, що було раніше чинне, в іноземній державі, законодавство та судову практику. Наприклад, в ст. 15 Договору між Україною та Литовською Рес­публікою, яка має назву «Надання інформації», закріплено, що «центральні органи Договірних Сторін Надають один одному на прохання інформацію про чинне або те законодавство, яке ра­ніше діяло в їх державах, та про питання його застосування ус­тановами юстиції». Аналогічне правило є у всіх інших двосто­ронніх угодах про правову допомогу, а також у Конвенції дер­жав — членів СНД.

Визнаючи необхідність двостороннього інформаційного об­міну правовими актами, була прийнята спеціальна Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації від 8 лютого 1995 р. про обмін правовою інформацією.

Нарешті, суди України мають унікальну можливість отриму­вати інформацію відносно іноземного законодавства завдяки участі України з 1995 р. в Європейській конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства 1968 р. та приєднанню України до Додаткового протоколу до цієї конвенції'від 15.03.1978 р.1 Голов­ною метою конвенції є створення системи міжнародної взаємодо­помоги судовим органам держав-учасниць в отриманні інформації щодо іноземного законодавства2. Згідно із ст. 1 конвенції «до­говірні сторони зобов'язуються надавати одна одній, відповідно до положень цієї конвенції, інформацію щодо свого законодавства і процедур у цивільній та комерційній сферах, а також щодо їх су­дової організації». Запити про інформацію можуть: 1) надходити не тільки від судового органу (так було до 15,03.1978 р.)> але й від будь-якої установи або особи, які діють у межах офіційних систем правової допомоги або юридичного консультування від імені ма­теріально малозабезпечених осіб; та 2) бути зроблені не тільки у ви­падку фактичного порушення справи (так було до 15.03.1978 р.), але й тоді, коли порушення справи передбачається (ст. З Додатко­вого протоколу до Європейської конвенції).

Існують особливості підготовки до судового розгляду справ з іноземним елементом з питань подання доказів, звернень судів України з дорученнями до іноземних судів і виконання судових доручень іноземних судів.

Під час збирання доказів у порядку підготовки справи до судового розгляду суди України повинні керуватися нормами ЦПК та іншим законодавством України та міжнародними уго­дами України. Згідно із ст. ЗО ЦПК кожна сторона повинна до­вести ті обставини, на які вона посилається, як на підстави своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими осо­бами, які беруть участь у справі. У випадках, коли щодо витре­бування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотаннями сприяє у витребуванні таких доказів. Правило про розподіл тягаря доказування, звичай­но, діє у справі з іноземним елементом.

Як докази одна із сторін може подавати документи, що видані іноземними владами. Але треба мати на увазі, що такі документи визнаються в Україні дійсними лише при наявності консульської легалізації. Це загальне правило випливає з Консульського Ста­туту України. Відповідно до нього консул легалізує документи і акти, складеш за участю влад консульського округу, або такі, що виходять від цих влад. Органи України приймають такі докумен­ти і акти до розгляду лише при наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнарод­ним договором, учасниками якого є України і відповідна держа­ва перебування. Консульська легалізація полягає у встановленні і засвідченні справжності підписів на цих документах та актах і відповідності їх законам держави перебування.

Це правило конкретизується в галузевому законодавстві України. Так, відповідно до ст. 202 КпШС документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів громадянського стану, здійснених поза межами України за зако­нами відповідних держав щодо громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні при наявності консульської легалізації.

Вимога консульської легалізації документів, які складено за кордоном, поширюється й на установи нотаріату. Згідно із ст. 100 Закону України «Про нотаріат» документи, які складено за кор­доном за участю іноземних влад або які від них виходять, прий­маються нотаріусами за умови їх легалізації органами Міністер­ства закордонних справ України. Без легалізації такі документи приймаються нотаріусами у тих випадках, коли це передбачено законодавством України, міжнародними договорами, в яких бере участь Україна. На підставі цієї статті Міністерством юстиції Ук­раїни був підготовлений спеціальний лист від 20.01.1996 р. «Щодо документів, підписаних за кордоном за участю іноземних влад або які від них виходять». Згідно з цим листом консульська ле­галізація складається з моменту встановлення і підтвердження вірогідності підпису іноземних посадових осіб на документах у підтвердження їх відповідності законам іноземних держав.

Відповідно до Консульського Статуту України легалізації не підлягають документи і акти, які суперечать законодавству України або можуть за своїм змістом завдати шкоди інтересам України, або містять відомості, що порочать честь і гідність громадян (ст. 55). Правило про консульську легалізацію міститься також у Кон­сульських конвенціях. Наприклад, у Консульській конвенції між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам від 8 червня 1994 р. прямо вказано, що консульська посадова особа має право засвідчувати доручення юридичних осіб і громадян акредитуючої держави, засвідчувати документи, переклади, копії і підписи на цих документах; легалізувати документи, складеш відповідно до чин­ного законодавства компетентними органами обох держав. Доку­менти, легалізовані або засвідчені консульською посадовою осо­бою, визнаються дійсними, як документи, складені компетентним органом держави перебування, за умови, що ці документи не про-тирічать законам і правилам цієї держави (ст. 42).

Розглянуті правила про дійсність документів (їх легалізацію) діють, якщо інше не передбачено договорами про правову допомо­гу. Так, у ст. 29 Договору між Україною і КНР говориться, що до­кументи, які були складені або засвідчені судом чи іншою компетен­тною установою однієї Договірної Сторони, дійсні при наявності підпису та офіційної печатки. У такому вигляді вони можуть прий­матися судом або іншою компетентною установою другої Догові­рної Сторони без легалізації. Офіційні документи, які складені на території однієї Договірної Сторони, можуть мати доказову силу офіційних документів і на території другої Договірної Сторони.

По суті аналогічним чином вирішено питання про дійсність та доказову силу офіційних документів в Конвенції держав — членів СНД, а також в угодах про правову допомогу та правові відносини між Україною та Литовською Республікою, Республі­кою Грузія, Республікою Польща, Латвійською Республікою, Естонською Республікою, Республікою Молдова, Монголією.

Витребування і отримання доказів від іноземних установ можливе у порядку надання правової допомоги. У широкому розумінні слова міжнародна правова допомога — це сприяння, яке надається судами та іншими установами юстиції однієї дер­жави судам та іншим установам іншої держави у зв'язку з роз­глядом цивільних та кримінальних справ. Виходячи із змісту міжнародних угод про правову допомогу, можна виділити такі види міжнародної правової допомоги у цивільних справах:

а) виконання доручень про здійснення окремих процесу­альних дій;

б) надання інформації про право;

в) надання правової допомоги у зв'язку з визнанням і ви­конанням іноземних судових рішень1.

Договорами про правову допомогу передбачений по суті єдиний порядок вручення документів. Так, в ст. 9 Договору між Україною та Естонською Республікою визначено, що запитува­на установа здійснює вручення документів відповідно до правил, які діють в її державі, якщо документи, що підлягають врученню, складені мовою держави або забезпечені засвідченим перекла­дом. У тих випадках, коли документи складені не мовою запиту­ваної Договірної Сторони або не забезпечені перекладом, вони вручаються одержувачу, якщо він згоден добровільно їх прийня­ти. У проханні про вручення повинні бути вказані точна адреса одержувача та найменування документа, який підлягає вручен­ню. Якщо вказана у проханні про вручення адреса виявилась неповною або неточною, запитувана установа згідно із своїм законодавством вживає заходів до встановлення точної адреси.

Разом з тим інший порядок передбачений у договорах віднос­но пересилки документів про громадянський стан та деяких інших документів. Так, відповідно до ст. 14 Конвенції держав — членів СНД Договірні Сторони зобов'язуються пересилати одна одній на прохання без перекладу і безкоштовно свідоцтва про реєстрацію актів громадянського стану — безпосередньо через органи реєстрації актів громадянського стану Договірних Сторін з повідомленням громадян про пересилку документів. Договірні Сторони зобов'язуються пересилати одна одній на прохання без перекладу і безкоштовно документи про освіту, трудовий стаж та інші документи, щр^стосуються особистих або майнових прав та інтересів громадян запитуваної Договірної Сторони та інших осіб, які проживають на її території.

Крім прохання до іноземного суду про вручення та витребу­вання документів судам часто доводиться звертатися до них з дорученням виконати й інші процесуальні дії. Таким чином, у міжнародному цивільному процесі під судовим дорученням ро­зуміють звернення суду однієї держави до суду другої держави з проханням про виконання процесуальних дій на території дру­гої держави. Відповідно до ст. 426 ЦПК суди України можуть

1 В цьому параграфі ми зупинимося на першому виді міжнародної правової допомоги — виконанні судових доручень, а саме: звернення судів України з до­рученням до іноземних судів І виконання судових доручень іноземних судів, звертатися до Іноземних судів з дорученням про виконання ок­ремих процесуальних дій (вручення повісток та інших доку­ментів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо). Порядок зносин судів України з іноземними судами визначається законодавством України і міжнародними догово­рами України.

Практично у кожному міжнародному договорі України про правову допомогу та правові відносини визначений перелік про­цесуальних дій, які можуть здійснюватись для виконання доручень іноземних судів. Так, у ст. 6 Конвенції держав — членів СНД за­кріплений такий обсяг допомоги у цивільних справах: «Договірні Сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконан­ня процесуальних та інший дій, передбачених законодавством за­питуваної Договірної Сторони, у тому числі складання та пересил­ки документів, проведення оглядів, передачі речових доказів, про­ведення експертизи, допиту сторін, третіх осіб, свідків, експертів, розшуку осіб, визнання та виконання судових рішень, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів».

Практичне значення має питання про зміст та форму дору­чення про надання правової допомоги. Аналіз міжнародних до­говорів дозволяє зробити висновок, що в дорученні (клопотанні) про надання правової допомоги з цивільних справ повинні місти­тися наступні реквізити: 1) найменування запитуючої установи; 2) найменування запитуваної установи; 3) назва справи, з якої запитується правова допомога; 4) імена і прізвища сторін, місце їх постійного або тимчасового проживання, громадянство, занят­тя, а щодо юридичних осіб—їх назва і місце знаходження; 5) іме­на і прізвища, адреси представників осіб, які вказані в пункті 4; 6) зміст клопотання і необхідна для його виконання інформація, зокрема, імена, прізвища і адреси свідків, якщо вони відомі.

Клопотання про надання правової допомоги повинно бути засвідчене підписом компетентної посадової особи і скріплене гербовою печаткою запитуючої Договірної Сторони. Договірні Сторони можуть застосовувати двомовні бланки для клопотань про надання правової допомоги (ст. 6 Договору між Україною і Республікою Молдова та інші договори).

При виконанні клопотань про надання правової допомоги запитувана установа застосовує законодавствр^своєї держави. Проте на прохання установи, від якої виходить доручення, вона може застосовувати процесуальні норми Договірної Сторони, від якої виходить доручення, якщо вони не суперечать законодавству її держави. Якщо запитувана установа не компетентна викона­ти клопотання, вона пересилає клопотання компетентній установі, повідомивши про це запитуючу установу. Якщо точна адреса осо­би, відносно якої складене клопотання, невідома, запитувана ус­танова вживає відповідних заходів щодо її встановлення. На кло­потання запитуючої установи запитувана установа повідомляє у відповідний час безпосередньо запитуючу установу і сторони про місце і час виконання клопотання. Після виконання клопотання запитувана установа пересилає документ запитуючій установі. У випадку, коли клопотання не може бути виконане, запитувана установа повертає клопотання запитуючій установі, повідомля­ючи про підставу невиконання клопотання (ст. 7 Договору між -Україною і Республікою Молдова).

Окремі підготовчі процесуальні дії вправі здійснювати й орга­ни нотаріату. Зокрема, згідно із Законом України «Про нотаріат» нотаріуси забезпечують докази, необхідні для ведення справ в орга­нах іноземних держав. Дії для забезпечення доказів проводяться відповідно до цивільного процесуального законодавства України (ст. 102). Таким чином, суди і нотаріат в Україні, до яких надійшли клопотання про надання правової допомоги, при його виконанні застосовують насамперед статті 33, 35-38,45,47, 55, 57 ЦПК та ін.

Договорами про правову допомогу передбачена можливість виклику з однієї країни в іншу свідків та експертів, необхідних під час розгляду справи, та гарантія їх недоторканності. Наприклад, відповідно до Договору між Україною і Республікою Молдова, якщо в справі, яка знаходиться в провадженні установи юстиції однієї Договірної Сторони, виникає необхідність в особистій явці свідка або експерта, який перебуває на території іншої Договірної Сторони, необхідно звернутися до компетентної установи юстиції цієї Договірної Сторони з клопотанням про вручення виклику. Виклик не може містити заходів примусу на випадок неявки. Сві­док або експерт має право на компенсацію витрат на переїзд, про­живання і нестриману заробітну плату, а експерт, крім того, має право на винагороду за проведення експертизи (ст. 8).

У порядку виконання судових доручень суди повинні вжити заходів до забезпечення своєчасної явки в судове засідання всіх учасників процесу. Судові виклики і повідомлення проводяться шляхом вручення повісток. Порядок вручення повісток такий самий, який встановлено для вручення інших документів. При необхідності установи юстиції Договірних Сторін надають за клопотанням допомогу при встановленні адрес осіб, які перебу­вають на їх території. Запитувана установа здійснює вручення повісток відповідно до правил, які діють в її державі. Підтверд­ження вручення повісток також оформлюється відповідно до правил запитуваної Договірної Сторони. Але згідно з договора-ми про правову допомогу у підтвердженні повинно бути зазна­чено час, місце, спосіб вручення.

Слід мати на увазі, що розгляд справи у відсутності будь-якої з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, є підставою для скасування рішення (п. 7 ст. 314 ЦПК), а також для відмови у визнанні та виконанні судо­вих рішень (це передбачено міжнародними договорами про пра­вову допомогу).

Відповідно до внутрішнього законодавства України та пра­вил міжнародних договорів при зверненні українських судів до іноземних та під час виконання судами України доручень інозем­них судів застосовується два способи направлення доручень:

1) дипломатичний порядок зносин установ юстиції України з установами юстиції держав — учасниць Гаагської кон­венції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р., а також держав, з якими не укладені договори про правову допомогу або міжнародні угоди з якими передбачають дипломатичний порядок зносин;     ,-

2) зносини установ юстиції через свої центральні органи. Такий порядок визначений в міжнародних договорах про правову допомогу, а також інструкцією Міністерства юс­тиції СРСР «Про порядок надання судами та органами нотаріату СРСР правової допомоги установам іноземних держав і про порядок звернення за правовою допомогою до цих установ» від 28 лютого 1972 р.

Згідно з дипломатичним порядком зносин суд запитуючої держави надсилає доручення своєму Міністерству закордонних справ, яке через своє посольство або консульство звертається в Міністерство закордонних справ запитуємо!" держави, а вже Міністерство закордонних справ цієї держави надсилає доручен­ня у відповідний суд з проханням про його виконання. Відповід­но до Гаагської конвенції з питань цивільного процесу від 1 бе­резня 1954 р. судові доручення надсилаються консулом запитує-мої держави владам, які вказані запитуючою державою. Ці влади надсилають консулу документ, який засвідчує виконання судо­вого доручення або пояснює підстави, які завадили його виконан­ню. Усі труднощі, які могли б виникнути при такій передачі, ви­рішуються дипломатичним шляхом. Кожна Договірна держава може зробити заяву, повідомивши інші Договірні держави, що вона бажає, щоб судові доручення, які підлягають виконанню на її території, передавалися їй дипломатичним шляхом. Проте та­кий порядок не перешкоджає тому, щоб дві Договірні держави погодилися вирішити безпосередні зносини між їх відповідними владами при передачі судових доручень (ст. 9).

Дипломатичний порядок зносин передбачений у таких, що зберігають силу для України, двосторонніх договорах про пра­вову допомогу, укладених СРСР з Грецькою Республікою, Ірак­ською Республікою, Народно-Демократичною Республікою Йе-мен, Республікою Кіпр, Туніською Республікою, Фінляндською Республікою, а також в Конвенції між СРСР та Італійською Рес­публікою. В Консульських конвенціях також передбачена можливість виконання судових доручень консулами. Наприклад, в Консульській конвенції між Україною і Соціалістичною Респуб­лікою В'єтнам на консула покладена функція передач судових доручень до судів акредитуючої держави згідно з чинними міжна­родними договорами або, при відсутності таких договорів, у будь-якому іншому порядку, що відповідає законам і правилам держави перебування (п. 10 ст. 36).

При безпосередньому порядку зносин суд однієї сторони надсилає доручення центральному органу юстиції своєї країни, який, у свою чергу, передає його центральному органу юстиції іншої країни. Порядок виконання судових доручень встанов­люється в кожній країні її внутрішнім законодавством та міжна­родними договорами. Більшість двосторонніх договорів про правову допомогу передбачають надання допомоги у цивільних справах судам через свої центральні установи, якщо договорами не встановлене інше. До центральних установ, як правило, нале­жать Міністерства юстиції. І тільки за договорами, укладеними між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною та Монголією, до центральних установ Сторони відносять не тільки Міністерство юстиції, але й Верховний Суд.

Дещо інакше вирішене питання про порядок зносин в Кон­венції держав — членів СНД. Згідно із ст. 5 цієї Конвенції в редакції 28 березня 1997 р. компетентні установи Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та Інші органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлено інший по­рядок зносин. Договірні Сторони визначають перелік своїх цен­тральних, територіальних та інших органів, уповноважених на здійснення безпосередніх зносин, про що повідомляють депози-таря. Таким чином, Конвенція передбачає і змішаний порядок зносин судів різних держав.

Разом з тим, як виняток із загального правила, деякі догово­ри, які закріплюють порядок зносин через центральні установи, а також безпосередній порядок зносин, передбачають і мож­ливість вручати та допитувати власних громадян через свої дип­ломатичні представництва або консульські установи. Проте при цьому не можуть застосовуватися заходи примусового характе­ру, оскільки дипломатичні та консульські представники не мають ніяких судових функцій.

При наданні правової допомоги Договірні Сторони корис­туються державною мовою своєї країни з доданням завіреного перекладу всіх документів державною мовою іншої сторони або російською чи англійською.

Взаємне надання правової допомоги Договірними державами здійснюється за загальним правилом безоплатно. Так, у Договорі між Україною та Латвійською Республікою говориться, що До­говірні Сторони самі несуть витрати, які виникли при наданні пра­вової допомоги на їх території, за винятком^итрат, пов'язаних з проведенням експертиз. Установа юстиції, до якої звернене клопо­тання, сповіщає установу, від якої виходить клопотання, про суму витрат. Якщо установа, від якої виходить клопотання, стягне ці витрати з особи, зобов'язаної їх відшкодувати, то стягнені суми надходять на користь Договірної Сторони, яка їх стягнула (ст. 14).

Внутрішнє процесуальне законодавство, а також міжнародні договори про правову допомогу передбачають підстави для відмо­ви від надання правової допомоги. Із ст. 426 ЦПК випливає, що суди України не виконують передані їм у встановленому порядку дору­чення іноземних судів у випадках, коли: 1) виконання доручення суперечило б суверенітетові України або загрожувало б безпеці України; 2) виконання доручення не належить до компетенції суду.

По суті, такі ж підстави для відмови у наданні правової до­помоги містяться в договорах про правову допомогу. Так, згідно з Конвенцією держав — членів СНД в проханні про надання правової допомоги може бути відмовлено повністю або частково, якщо надання такої допомоги може заподіяти шкоду сувере­нітету чи безпеці або суперечить законодавству запитуваної До­говірної Сторони. У випадку відмови у проханні про надання правової допомоги запитуюча Договірна Сторона негайно по­відомляється про причини відмови (ст. 19 Конвенції в редакції від 28 березня 1997 р.).