Згидно із ч. З ст. 24 ЦПК суди України розглядають спра-йй/в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації. У зв'язку з цим вини­кає проблема підсудності справ за участю названих суб'єктів.

У міжнародному цивільному процесі під підсудністю цивіль­них справ з іноземним елементом (міжнародною підсудністю) розуміють компетенцію судів певної держави щодо розгляду і вирішення цивільних справ та здійснення окремих процесуаль­них дій стосовно іноземного елемента.

Існують три основні системи визначення міжнародної підсуд­ності за певними ознаками: 1) громадянства сторін конфлікту (Франція, Італія); 2) місця проживання відповідача (ФРН, Авст­рія); 3) присутності відповідача на землі країни суду (Велика Бри­танія, США). Є й додаткові критерії визначення підсудності: місцезнаходження спірного об'єкта, заподіяння шкоди, безпід­ставне збагачення, виконання договору тощо1.

Загальні правила підсудності визначаються стосовно іноземців так саме, як і стосовно громадян України. Відповідно до ст. 424' ЦПК підсудність судам України цивільних справ по спорах, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іно­земні підприємства і організації, а також по спорах, в яких хоча б одна із сторін проживає за кордоном, визначається законодав­ством України. Отже, при вирішенні питання про міжнародну підсудність в Україні також діє «закон суду». Це означає, що при визначенні підсудності цивільних справ за участю іноземного еле­мента може мати місце загальна територіальна підсудність, аль­тернативна, виключна, договірна та родова підсудність^

За загальним правилом внутрішньої територіальної підсуд­ності позови пред'являються в суді за місцем проживання відпо­відача або місцем знаходження органу управління юридичної особи (ст. 125 ЦПК).

Однак щодо цього загального правила варто зазначити, що позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть бути пред'явлені за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання в Україні (ч. 8 ст. 126 ЦПК).

До справ з іноземним елементом можуть бути застосовані й інші норми цивільного процесуального законодавства України, що регулюють питання підсудності. Так, керуючись нормами про альтернативну підсудність, передбаченими ст. 12^-ЩПКщодо цивільних справ різних категорій, позивач може сам обрати суд — український або іноземний. Маючи можливість такого вибору, він, як правило, обирає український, оскільки звернення до іноземно­го суду, навіть за наявності національного режиму судового захи­сту у відповідній країні, завжди пов'язане з певними труднощами.

Згідно із ч. 1 ст. 126 ЦПК позови про стягнення аліментів мо­жуть подаватися не тільки за місцем проживання відповідача, але і за місцем проживання позивача. Так, громадянин України звер­нувся з позовом про стягнення коштів на утримання дитини зі своєї жінки, яка проживає у Мурманську Російської Федерації. Він звер­нувся у суд за місцем свого проживання — Красноградський рай­онний суд Харківської області. Суд прийняв справу до свого про­вадження. Громадянка і жителька України звернулась у Куп'янсь-кий районний суд Харківської області за місцем свого проживання з позовом до автопідприємства Магаданської області Російської Федерації про відшкодування шкоди, заподіяної втратою году­вальника. Суд прийняв позовну заяву і розглянув справу по суті. З цим позовом громадянка могла також звернутися згідно з ЦПК Російської Федерації або Конвенцією держав — членів СН Д в суд Російської Федерації за місцем заподіяння шкоди або за місцем знаходження органу управління автопідприємства.

Відповідно до ч. 12 ст. 126 ЦПК позови про розірвання шлю­бу можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача у випадку, коли при ньому є неповнолітні діти або коли йому за ста­ном здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця про­живання відповідача важко. Так, наприклад, громадянин Украї­ни звернувся у Куп'янський міський суд Харківської області за місцем свого проживання з позовом до громадянки Росії про ро­зірвання шлюбу. Український суд обґрунтовано прийняв дану за­яву до свого провадження (навіть не дивлячись на те, що дитина проживала з відповідачкою в Приморському краї), враховуючи, що виїзд до місця проживання відповідачки утруднений.

На тих же підставах Анкарський правовий суд Турції прий­няв до свого провадження і розглянув справу стосовно позову громадянина Турції до громадянки України жительки Харкова про розірвання шлюбу. Згідно із ч. 2 ст. 197 КпШС розірвання шлюбів між громадянами України та іноземними громадянами, здійснене поза межами України за законами відповідних держав, визнається дійсним в Україні, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один з подружжя проживав поза межами України.

Правила альтернативної підсудності діють й по інших кате­горіях справ, визначених ст. 126 ЦПК.

До справ за участю іноземного елемента застосовуються та­кож правила виключної підсудності (ст. 130 ЦПК) та договірної підсудності (ст. 129 ЦПК).

Договірна підсудність у міжнародному цивільному процесі має свої особливості. Вона є письмовою угодою сторін про вибір суду своєї держави, хоча за «законом суду» справа підсудна іно­земному суду, або, навпаки, про передачу справи іноземному суду. Угоди, що встановлюють підсудність на користь суду своєї країни, називаються пророгацією, а угоди на користь іноземно­го суду—дерогацією. Слід зазначити, що пророгаційною угодою не можна змінити виключну підсудність (ст. 1 ЗО ЦПК) і родову. Як правило, договірна підсудність за участю іноземного елемента може мати місце при укладенні зовнішньоторговельних угод.

Викладені правила про визначення міжнародної підсудності за законодавством України застосовуються, якщо міжнародним договором не встановлено інших правил. Правила підсудності, що передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет пе­ред нормами внутрішнього права (ст. 428 ЦПК). Правила про розмежування підсудності містяться насамперед у двосторонніх договорах про правові відносини та правову допомогу у цивіль­них і кримінальних справах, а також в однойменній, багатосто­ронній Конвенції держав — членів СНД. ^

Міжнародні договори України містять як загальні правила розмежування підсудності, так і спеціальні стосовно підсудності окремих категорій цивільних і сімейних справ. Договори встанов­люють, на території і в органах (судах, нотаріаті, в РАГС) якої саме країни належить здійснювати ті або інші юридичні дії.

Більшість договорів про правову допомогу закріплюють за= гальне правило розмежування підсудності —- пред'явлення по­зовів за місцем проживання (місцезнаходженням) відповідачів (принцип доміцилія). Так, у ст. 21 договорів України з Литовсь­кою Республікою, Республікою Грузія, Естонською Республікою зазначено: якщо ці договори не встановлюють іншого, суди кож­ної з Договірних Сторін компетентні розглядати цивільні та сімейні справи, коли відповідач має на її території місце прожи­вання. За позовом до юридичних осіб вони компетентні, коли на території цієї Сторони знаходиться орган управління, представ­ництво або філія юридичної особи.

Крім загального правила в договорах рівною мірою застосо­вується розмежування підсудності шляхом віднесення справи до ведення судів обох держав (альтернативна підсудність), до веден­ня судів конкретної держави (виключна підсудність), укладання письмової угоди сторін (договірна підсудність). Зокрема, в ч. 2 ст. 21 вказаних договорів зазначено, що суди держав розгляда­ють справи і в інших випадках, якщо про це є письмова угода сторін. При наявності такої угоди суд за місцем проживання відповідача припиняє провадження у справі за його заявою, якщо така заява зроблена до подання заперечень по суті позову. Вик­лючна компетенція судів не може бути змінена угодою сторін.

Крім наведених загальних положень про розмежування під­судності Конвенція держав — членів СНД вказує на додаткові типові критерії визначення підсудності судів у справах з інозем­ним елементом. У частині 2 ст. 20 Конвенції закріплено, що суди Договірної Сторони компетентні також у випадках, коли на її території здійснюється торгівля, промислова або інша госпо­дарська діяльність підприємства (філії) відповідача; виконане або повинне бути повністю або частково виконане зобов'язання з договору, що є предметом спору; позивач має постійне місце проживання або місце знаходження — за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації.

Конвенція держав — членів СНД містить і правила визначен­ня виключної підсудності. Зокрема, за позовами про право влас­ності та інші речові права на нерухоме майно можна звертатися виключно до компетентних судів за місцезнаходженням майна. Позови до перевізників, що випливають з договорів перевезен­ня вантажів, пасажирів і багажу, пред'являються за місцезнаход­женням управління транспортної організації, до якої в установ­леному порядку була пред'явлена претензія (ч. З ст. 20 Конвенції). Виключна компетенція згідно з Конвенцією також не може бути змінена угодою сторін (ч. 1 ст. 21 Конвенції).

Міжнародні договори про правову допомогу містять також спеціальні норми про підсудність окремих категорій справ. Пере­важна більшість договорів спеціально розмежовує компетенцію судів у справах окремого провадження: про обмеження дієздат­ності, визнання осіб безвісно відсутніми або оголошення помер­лими і про встановлення факту смерті; у сімейних справах—про розірвання шлюбу і про визнання шлюбу недійсним; у справах, які виникають з особистих і майнових відносин подружжя, з правовідносин між батьками і дітьми; у цивільних справах — про власність, зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди; у спадкових справах.

При цьому передбачається застосування комбінованих кри­теріїв: громадянства, місця проживання сторін, місця знаходжен­ня майна. Найчастіше критерієм визначення підсудності виступає громадянство. Наприклад, відповідно до ст. 22 Договорів Украї­ни з Республікою Молдова, Республікою Польща при обмеженні в дієздатності або визнанні особи недієздатною компетентним є суд тієї Договірної Сторони, громадянином якої є особа, що має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

Згідно із ст. 23 наведених Договорів визнання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою і встановлення факту смерті належать до компетенції суду тієї Договірної Сторони, громадя-нином якої ця особа була в той час, коли вона за останніми відо­мостями була живою.

За ознаками громадянства особи та її місця проживання до­говорами про правову допомогу встановлюється підсудність у справах про розірвання шлюбу. Так, згідно із ст. 26 Договору між Україною і Республікою Польща у справах про розірвання шлю-бу компетентним е орган тієї Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя в момент порушення справи. Якщо в момент порушення справи один із подружжя є громадянином однієї До­говірної Сторони, а другий — громадянином іншої Договірної Сторони компетентним є орган тієї Договірної Сторони, на те­риторії якої подружжя має місце проживання. Якщо один із под­ружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а дру­гий — на території іншої Договірної Сторони, компетентними є органи обох Договірних Сторін.

Стосовно останнього випадку можна навести такой приклад. Громадянка Республіки Польща 15 грудня 1994 р.1 звернулася до Воєводського суду в Познані (Осередок Замісцевий у Піт Польсь­кої Республіки) з позовом про розірвання шлюбу до громадяни­на України, жителя Харкова. Польський суд порушив провад­ження у справі і направив клопотання через Міністерство юстиції України Дзержинському районному суду Харкова про надання правової допомоги. Відповідно до наведеного Договору позивачка була вправі за правилами альтернативної підсудності зверну­тися і до українського суду.

Згідно з Угодою між Україною і Республікою Польща суд, до компетенції якого належить винесення рішення про розірвання шлюбу, є також компетентним у винесенні рішення про бать­ківські права і аліменти на користь малолітніх дітей.