Судове рішення виконало функцію захисту пору­шеного права чи охоронюваного законом інтересу громадян і організацій, воно повинно відповідати певним вимогам.

Згідно із ст. 202 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Окрім цього, рішення повинно відповідати ви­могам повноти, визначеності, форми, ясності і точності.

Рішення є законним, якщо воно винесено, по-перше, відпо­відно до норм матеріального права, що слід застосувати; по-дру­ге, при точному дотриманні норм процесуального права.

Згідно із ст. 11 ЦПК суд зобов'язаний вирішувати справи на підставі Конституції, інших актів законодавства України, міжна­родних договорів України.

Враховуючи те, що Конституція України має найвищу юри­дичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосувати Конститу­цію як акт прямої дії.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; •

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою Міністрів Авто­номної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх норматив­но-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Кон­ституції України.

Згідно з положенням ст. 9 Конституції України чинні міжна­родні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства Украї­ни, і суд повинен їх застосувати. Суд у випадках, передбачених законом, застосовує норми права інших держав.

У разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсут­ності такого закону суд виходить із загальних начал і змісту за­конодавства України (ст. 11 ЦПК).

При застосуванні норм матеріального права суд повинен правильно витлумачити закон, тобто з!ясувати зміст і значення норми права, яку треба застосувати.

При застосуванні підзаконного акта суд повинен перевірити, чи компетентним органом і в установленому порядку виданий цей акт, чи не скасований він на час розгляду справи і чи не су­перечить чинному законодавству.

Законність судового рішення пов'язана не тщьки з правиль­ним застосуванням норм матеріального праваї Законним слід вважати таке рішення, яке постановлено у повній відповідності з вимогами норм процесуального права.) Наприклад, цивільна справа повинна розглядатися правомочним складом суду, без порушень таємниці нарадчої кімнати. При розгляді справи по­винні бути додержані правила про мову, якою ведеться судочинство, рішення повинно бути підписане тими суддями, які зазна­чені в рішенні, в справі повинен бути протокол судового засідан­ня, підписаний головуючим І секретарем судового засідання, до справи потрібно притягти всіх заінтересованих осіб тощо. Так, президія Дніпропетровського обласного суду скасувала рішення Баглійського районного суду від 27 травня 1992 р. про примусо­вий обмін приміщення, оскільки суд всупереч вимогам п. 1 ст. 172 ЦПК розглянув справу у відсутності відповідачів1. / Крім законності рішення суду повинно бути обґрунтованим. Обґрунтованим вважається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, ці обставини підтверджені доказами та судом зроблені правильні висновки з зібраного доказового матеріалу.

До обставин, які мають значення для справи, належать юри­дичні факти матеріально-правового характеру, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті, визначен­ня прав і обов'язків сторін. Встановленню підлягають також і процесуально-правові юридичні факти, на які сторони посила­ються в своїх вимогах і запереченнях.

Встановлені судом обставини повинні бути обґрунтовані лише тими доказами, які одержані у визначеному законом поряд­ку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановляєть­ся рішення. Вони повинні підтверджуватися засобами доказуван­ня, переліченими в ч. 2 ст. 27 ЦПК. Якщо збирання окремих до­казів в справі провадилось на основі судового доручення або шляхом забезпечення доказів, допиту свідків за місцем їх перебу­вання, огляду на місці чи при відкладенні розгляду справи, рішен­ня може бути мотивоване посиланням на ці докази лише при умові, якщо протоколи були оголошені і розглянуті в судовому засіданні, а фактичні дані, що містяться в них, були досліджені судом у сукупності з іншими доказами. З цими матеріалами по­винні бути ознайомлені особи, які беруть участь у справі, їх пред­ставники, а в необхідних випадках — експерти і свідки. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати пояснення з приводу відо­мостей, що містяться в названих матеріалах.

Умовою обґрунтованості судового рішення є також відпо­відність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Для того щоб суд досяг істини по справі, потрібно, щоб його вирновок ґрунтувався на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засі­данні всіх обставин справи і правильній оцінці доказів.

В юридичній літературі по-різному оцінюється співвідношен­ня вимог законності та обґрунтованості.

Деякі вчені вважають, що законність є більш широкою кате­горією, ніж обґрунтованість, і тому включає у себе останню. Якщо погодитися з думкою, що обґрунтованість охоплюється законністю, то обґрунтованість стає її складовою частиною і втрачає свою самостійність. Насправді ж законність і обґрунто­ваність — різні властивості судового рішення, хоча і взаємопо­в'язані між собою.

{Законність рішення — це відповідність його вимогам мате­ріального і процесуального закону, а обґрунтованість — від­повідність правових висновків суду фактичним обставинам спра­ви. Необхідність розмежування цих властивостей судового рі­шення має не тільки теоретичне, але й практичне значення.

Так, наприклад, при встановленні необґрунтованості судово­го рішення вищестоящий суд повинен повністю перевірити і оці­нити всі докази по справі, скасувати рішення і направити справу на новий судовий розгляд.

Незаконність же судового рішення не завжди вимагає повної перевірки всієї справи. Наприклад, при розгляді справи неправо­мочним складом суду або з порушенням таємниці нарадчої кімна­ти, порушенні правил про мову, якою ведеться судочинство, не-підписанні рішення будь-ким з суддів незаконність такого рішен­ня очевидна і без аналізу всіх обставин справи.

Крім законності і обґрунтованості рішення повинно бути повним.

Повнота судового рішення означає, що в судовому рішенні повинні бути вирішені всі заявлені вимоги, вказано їх розмір, а також вирішене питання про негайне виконання і судові витрати.

В рішенні суд повинен вказати, хто має право, а хто несе обо­в'язок, у чому конкретно вони полягають і відносно якого об'єк­та. Якщо в позовній заяві є кілька вимог, то суд зобов'язаний вирішити всі вимоги в одному рішенні.

Повним слід вважати таке рішення, в якому вирішено питан­ня не тільки про право, але й про розмір присудженого. Наприк­лад, рішення про поділ спільного майна подружжя буде повним, якщо суд не тільки вкаже про поділ майна, але й перерахує речі, які переходять у приватну власність кожному з подружжя, а та­кож визначить їх ціну.

В силу вимоги повноти в судовому рішенні повинно бути вирішено питання про негайне виконання. Згідно із ст. 217 ЦПК рішення суду підлягає обов'язковому негайному виконанню в справах: про стягнення аліментів — у межах суми платежу за один місяць; про присудження робітникові або службовцеві заробіт­ної плати, але не більше як за один місяць; про стягнення відшко­дування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, — у межах суми стягнен­ня за один місяць; про поновлення на роботі незаконно звільне­ного або переведеного працівника; про стягнення на користь члена колгоспу оплати за працю в колгоспі, але не більше серед­нього заробітку за один місяць.

Згідно із ст. 218 ЦПК суд, постановляючи рішення, може до­пустити негайне його виконання повністю або частково у випад­ках: присудження винагороди авторам за використання творів у галузі науки, літератури і мистецтва, а також об'єктів права інте­лектуальної власності, на які видано охоронні документи; якщо від затримання виконання рішення може статися значна шкода для сторони, на користь якої постановлено рішення; коли є під­стави вважати, що виконання рішення згодом може стати немож­ливим або утрудненим.

Негайне виконання рішення не допускається у справах, в яких відповідачем є державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їх об'єднання, інші гро­мадські організації, крім випадків, передбачених законом; коли негайне виконання може викликати такі зміни у майні, після яких повернути його до попереднього стану, в разі скасування рішен­ня, буде неможливим або дуже утрудненим; у справах про висе­лення громадян з жилих приміщень (ст. 219 ЦПК).

У судовому рішенні повинно бути вирішено питання про су­дові витрати. Про звільнення кого-небудь з осіб, які беруть участь у справі, від судових витрат повинно бути вказано в рішенні. Якщо позов пред'явлено до кількох відповідачів, судові витрати стягуються з них в дольовому порядку.

Судове рішення повинно бути визначеним, тобто таким, у якому чітко вирішене питання про наявність або відсутність прав і обов'язків у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Будь-які сумніви повинні бути усунуті в правовідносинах між сторонами.

Разом з тим вимога визначеності не виключає можливості винесення умовних рішень. Так, згідно із ст. 206 ЦПК суд, при­суджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішенні вартість майна, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності.

Вимога визначеності також не виключає можливості винесен­ня факультативних рішень, якими відповідач присуджується до звершення певних дій і якими встановлюється інший спосіб вико­нання у випадку неможливості виконання рішення первісне перед­баченим способом. Наприклад, суд, постановляючи рішення, яким на відповідача покладається виконання певних дій, не зв'язаних з передачею майна або грошових сум, може в тому рішенні вказа­ти, що, коли відповідач не виконає рішення протягом встановле­ного строку, позивач вправі виконати цю дію за рахунок відпові­дача, стягнувши з нього необхідні витрати (ст. 207 ЦПК).

Із вимоги визначеності випливає недопустимість альтерна­тивних рішень. Як відомо, цивільне право передбачає можливість альтернативних зобов'язань. Наприклад, згідно із ст. 231 ЦК, якщо продавець на порушення договору не передає покупцеві продану річ, покупець вправі вимагати передачі йому проданої речі і відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з своєї сторони, відмовитись від виконання договору і вима­гати відшкодування збитків. Однак у процесі розгляду справи сторона повинна з декількох вимог вибрати одну, по якій суд і винесе рішення.

Крім законності, обґрунтованості, повноти і визначеності рішення суду повинно відповідати встановленій законом формі.

По-перше, рішення повинно бути оформлене у вигляді пись­мового документа. Відповідно до ст. 211 ЦПК постановлене рішення викладається в письмовій формі головуючим або одним з судців при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь у постановлені рішення.

По-друге, рішення, як процесуальний документ, повинно відповідати визначеному законом змісту, тобто обов'язково мати вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини, а також бути викладеним у послідовності, встановленій ст. 203 ЦПК.

Згідно з вимогою ясності в рішенні суд повинен вказати повну і правильну назву сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, чітко сформулювати своє судження відносно їх прав і обов'язків з тим, щоб рішення суду було належним чином виконане.

Точність, як вимога до судового рішення, полягає у безпо­милковому викладі змісту судового рішення, а також здійсненні безпомилкових підрахунків.