План:

1. Вступна частина.

2.  Предмет і система цивільного права зарубіжних країн.

3.  Джерела цивільного права зарубіжних країн.

4. Класифікація правових систем приватного права.

5. Основні інститути цивільного права зарубіжних країн.

 

Нормативні акти: Цивільний кодекс Російської Федерації. Німецьке цивільне уложення, Цивільний кодекс  Франції. Цивільний кодекс Нідерландів, Цивільний кодекс провінції Квебек,. Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с.

Рекомендована література: 1. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые си­стемы современности. - М., 1996; 2. Германское право: Ч. 1- 111. - М.: Статут, 1999; 5. Основные институты гражданского права зарубежных-стран. - М.: НОРМА, 1999; 6. Харитонов Е.О. История частного права Европы: Т.1. - Одесса: Бахва, 1998; 7. Харитонов Е.0. Історія приватного права Європи: Східна традиція. - Одеса: Юридична література, 2000; 8. Цвайгерт К., Кётц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2-х т. - М., 1995;

загрузка...

  Гражданское и торговое право капиталистических стран. - М.: Высш. шк., 1980; 4. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: гражданские и торговые кодексы. /Под ред. В.К.Пучинского, М.И.Кулагина. - М., 1986;  9. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. — М.: Издательство НОРМА, 1996. — 432 с.; 10. Гражданское и семейное право развивающихся стран. Гражданские кодексы стран Латинской Америки. М., 1988. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох товах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб.  - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с. ,Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник. Вид. друге, перероб. і доповн. За ред. Є.О.Харитонова, А.І.Дрішлюка –Х.: ТОВ “Одісей”, 2003, 648с.

Ключова термінологія: цивільне право, система права, романська, англо-саксонська, німецька,  центрально-європейська,  східно-європейська,  мусульманська,  далекосхідна,  африканська.

 

1.  Вступна частина

 

Цивільне право в Україні не ізольовано від цивільного права зарубіжних країн. Воно взаємодіє з ним, зазнає його впливу і, в свою чергу, впливає на нього.

Вивчення зарубіжного цивільного права здійснюється на підставі порівняльного методу. На цій базі в Україні формується наука порівняльного цивільного права як частина міжгалузевої дисципліни порівняльного правознавства.

Порівняльно-правові дослідження передбачають вивчення не лише правових норм та інститутів, а й судової практики та доктрини інших країн.

У практичному плані порівняльно-правовий аналіз зарубіжного цивільного права відіграє важливу роль у законодавчій та правозастосовній діяльності, у міжнародно-правовій практиці при підготовці й тлумаченні міжнародних правових актів.

Всесвітній досвід показує, що будь-яка доцільна правова реформа, запроваджена в одній країні, обов'язково повторювалася з деякими модифікаціями в інших. Так було, зокрема, з рецепцією Французького цивільного кодексу, англійського акта про чеки, німецьких норм про компанії з обмеженою відповідальністю тощо.

Сьогодні важко обійтися без обміну досвідом. Тим більше, що правові системи різних країн виявляють дедалі більшу схильність до зближення, певної уніфікації, що, зокрема, спрощує міжнародні стосунки, дає можливість гармонізувати національні галузі права.

Взаємодія вітчизняного та іноземного цивільного права відбувається і у таких формах, як надання іноземній правовій нормі значення юридичного факту (наприклад, урядовими постановами можуть встановлюватися обмеження щодо громадян держав, у яких передбачено спеціальні обмеження цивільної правоздатності громадян України) або виступ іноземної правової норми передумовою акту правозастосування (наприклад, іноземним громадянам надається певний статус за умови взаємності). В усіх цих випадках слід звертатися до іноземного права.

З науково-пізнавального боку вивчення зарубіжного цивільного права дає можливість теоретично осмислити провідні закономірності його розвитку, краще засвоїти своє національне цивільне право.

Порівняльне цивільне право розширює науковий світогляд, підвищує правову культуру юриста, є формою розвитку міжнародних наукових зв'язків.

Завданням порівняльної цивілістики є вивчення різних систем приватного права, як елементів відповідної культури, а також національних, систем цивільного права і  його інститутів у їхньому розвитку. При цьому предметом вивчення є не тільки догма права, але і конкретно-історичні умови, у яких виникли і розвивалися ці системи.

Мета порівняльно-правового аналізу може бути визначена як пошук загального (універсального) і особливого в різних правових системах, виявлення закономірностей розвитку приватного права в цілому для визначення напрямків і тенденцій розвитку національних систем цивільного права.

Порівняльна цивілістика дає можливість уникнути повторення помилок у правовому регулюванні, створює обґрунтування запозичення досвіду законотворчості й у той же час дозволяє уберегтися від невиправданого копіювання інститутів і рішень, неприйнятних для національної системи цивільного права, не враховуючу правову традицію й особливості цивілізаційного розвитку країни.

Глобалізація економіки, застосування універсальних стандартів щодо прав людини, відкритість міграційної політики веде до формування універсальних підходів до регулювання приватних відносин, а у майбутньому й європейського права взагалі.

 

2. Предмет і система цивільного  права зарубіжних країн

 

Предметом цивільного права зарубіжних країн є майнові, а також комплекс немайнових відносин. Але, на відміну від предмета цивільного права України, він має багато особливостей. До них відноситься:

1. Предмет цивільного права зарубіжних країн розширюється за рахунок включення значного обсягу товарно-грошових відносин, пов'язаних з придбанням та відчуженням земельних ділянок, деяких відносин землекористування. Це випливає з права власності на землю усіх суб'єктів цивільного права.

2. До предмета цивільного права багатьох країн входять, як правило, сімейно-шлюбні відносини. Здебільшого вони містяться у цивільних кодексах, що регулюють сімейні відносини як наслідок шлюбної угоди.

3. Загальною тенденцією є розширення кола немайнових відносин, що регулюються цивільним правом. Так, закріплення у цивільному праві загального положення про захист особистості громадянина (право громадянина на повагу особистості) дає можливість охопити цивільно-правовим діянням широке коло особистих відносин, не пов'язаних з майновими: захист честі і гідності громадян; охорона зображення громадянина, запису його голосу, листування та інших документів; право громадянина на ім'я; охорона інтересів громадян у разі повідомлення про них неправдивих відомостей по радіо, телебаченню, у кіно, а також у разі зловживання даними про них, які містяться в електронно-обчислювальній техніці. Інститут універсального особистого права виключає можливість відмови у захисті особистих благ з формальних підстав.

4. До сфери майнових відносин дедалі більше потрапляють немайнові за своєю природою людські цінності (честь, гідність, ділова репутація).

5. Своєрідно складався предмет цивільного права східноєвропейських держав у "соціалістичні" часи. Відмова деяких з них від концепції єдиного цивільного права (тобто регулювання нормами однієї галузі права усіх видів товарно-грошових відносин у суспільстві) призвела до виключення з предмета цивільного права майнових відносин між господарськими організаціями. Ці відносини регулювалися окремою галуззю господарського права.

Наприкінці 1989 р. у східноєвропейських країнах відбулися докорінні політичні зміни. Ці країни рішуче відмовилися від адміністративно-командної системи в економіці і здійснюють швидкий перехід до ринку. Почалася інтенсивна нормотворча діяльність, розробляються нові доктринальні правові підходи, у тому числі й у галузі цивільного права. Безумовно, що через певний час зміняться й цивільні кодекси, а, отже, цивільне право у цих країнах зазнає значних змін.

6. Майнові та особисті немайнові відносини у багатьох західних країнах врегульовано двома кодексами права — цивільним та торговим. Це так звана дуалістична система приватного права. Вона існує у західних країнах континентальної Європи, а також у країнах, що рецепіювали західноєвропейські правові моделі (Чехія,  Польща).

Торгове право, як відокремлена від цивільного права галузь, виникло в середньовіччі. Це пояснюється тим, що цивільне право не мало спеціальних інститутів та норм для регулювання нових відносин торгового обігу, який швидко розвивався. Постійне вдосконалення торговельних угод, необхідність їх укладання оперативно та без перешкод вимагало відходу від формалізму цивільного права. Тому торгове право виробило ряд нових, несхожих з цивільним принципів та інститутів, зокрема презумпцію відплатності угод, підвищену відповідальність, кредитування угод, торгове представництво та торгову реєстрацію тощо. Спочатку торгове право було звичаєвим правом торговців, об'єднаних у корпорації. Потім потреби обігу спричинили створення єдиних правил торгівлі у межах міст, союзів (наприклад, Збірник морського права Ганзейського союзу), а згодом і в межах держави.

Термін "торгове" не відповідає сьогодні сфері застосування торгового права, яке охоплює всю сферу підприємницької діяльності, а не лише обігу.

Норми торгового права розглядаються сьогодні як спеціальні щодо норм цивільного права і є органічною частиною системи приватного права.

Розширення сфери відносин, що регулюються торговим правом, розвиток міжнародної торгівлі підвищують роль торгового права. Його принципи втрачають спеціальний характер і стають принципами цивільного права. Так, норми, які спочатку стосувалися торгових угод, стають загальними нормами зобов'язального права; правила про банкрутство вже застосовуються не лише до комерсантів, а й до будь-яких осіб.

У деяких країнах цей процес, який дістав назву "комерціалізації" цивільного права, привів до об'єднання торгового та цивільного права в єдину кодифікацію. Так, ще у 1911 p. Швейцарія включила норми торгового права до зобов'язального закону, який був частиною цивільного кодексу. Італія у 1942 p., Португалія у 1966 p., Нідерланди у 1992 p., канадська провінція Квебек у 1994 p., Росія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан у 1994—1996 p.p., Грузія, Вірменія, Білорусія у 1997— 1998 pp., прийняли єдиний ЦК.

Поділ права на публічне та приватне, що існує ще з часів римського юриста Ульпіана, є основоположним у західних країнах. Навіть в англо-американських правових системах, яким не властивий такий поділ, поняття приватного і публічного права використовуються у літературі та на практиці.

Публічне право включає норми, що визначають структуру, організацію діяльності держави, регулюють відносини держави та її органів з приватними особами методом влади та підпорядкування. До публічного належать конституційне, адміністративне, кримінальне та фінансове право.

Приватне право регулює відносини між приватними особами, що є юридичне рівними суб'єктами права. Серцевину приватного права становить цивільне та торгове право. До приватного належать також певні норми транспортного, трудового та аграрного права, що відмежувалися від торгового та цивільного. Згаданим галузям, які поєднують у своєму складі норми публічного і приватного характеру, притаманна комплексність.

Концепцію приватного права було детально розроблено в період становлення і розвитку капіталізму (19 ст.). Вона визначила такі принципи цивільного і торгового права, як формальна рівність сторін перед законом, свобода і недоторканність приватної власності, свобода договору, відповідальність за вину.

Дальший розвиток капіталізму зумовив процес "публіцизації" приватного права, тобто вторгнення публічного права з його методами регулювання у сферу традиційного цивільного і торгового права. Це було пов'язано з активним втручанням держави у господарське життя, з обмеженням права приватної власності та принципу свободи договору. Межі між публічним та приватним правом поступово нівелюються. Багато хто взагалі заперечує необхідність такого поділу. Як доказ використовується факт появи великої кількості законодавчих актів, значних кодифікацій у цілих галузях економіки, що містять норми публічного і приватного права: банківське, транспортне, страхове. Проте серед норм цих комплексних галузей легко виділити норми адміністративного (публічного) і цивільного та торгового (приватного) права.

Визначення місця цивільного права у правовій системі держави пов'язано також з проблемою його взаємовідносин з іншими галузями права, передусім тими, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, а саме: сімейним (у країнах, де воно розглядається як окрема галузь права), трудовим, кооперативним правом, тобто галузями, які розвивалися у межах або на основі цивільного права.

Цивільне право серед цих галузей виконує інтегруючу міжгалузеву функцію. Багато його норм та інститутів субсидіарно застосовують для регулювання сімейних, трудових, кооперативних відносин. Наприклад, у сфері сімейного права субсидіарно застосовуються цивільно-правові норми про дієздатність, представництво, довіреність, позовну давність, угоди, відповідальність тощо. Деякі інститути трудового права певною мірою регулюються сьогодні положеннями цивільного права. Так, правова доктрина західних країн характеризує трудовий договір як специфічну угоду приватноправового порядку. У Франції Кодекс праці прямо передбачає, що на трудовий договір поширюється поліпшення цивільного права. У трудовому праві широко застосовуються цивілістична техніка та цивільно-правові формулювання і конструкції. Прогалини у трудовому праві часто заповнюються шляхом звернення до цивільного права.

                 

3. Джерела цивільного права зарубіжних країн

 

У зарубіжних країнах джерелами цивільного права є закони, підзаконні нормативні акти, судова практика та звичаї. Проте співвідношення між цими видами джерел для конкретної країни чи групи країн, а також для різних історичних етапів розвитку неоднакове.

Закон займає провідне місце у країнах романо-германської правової системи. Цивільне та торгове право у них, як правило, кодифіковано. У країнах англосаксонського права закони та інші джерела писаного (статутного) права відіграють у багатьох сферах регулювання меншу роль, ніж судова практика. Разом з тим ускладнення економічних відносин вимагало законодавчого нормативного закріплення майже всіх інститутів торгового і багатьох інститутів цивільного права. Наприклад, в Англії прийнято закони про продаж товарів (1893 p. і 1980 p.), про векселі (1882 р.), про власність (1925 р.), про компанії (1948 р.). У США кілька штатів мають цивільні кодекси. Торговий кодекс (розроблений у 1958 p.), який уніфікував окремі інститути торгового права, діє у всіх штатах (за винятком Луїзіани, Віргінських островів та федерального округу Колумбія).

Цивільні кодекси посідають центральне місце у системі джерел. Це зумовлено загальним значенням багатьох їх норм для всіх цивільно-правових відносин, визначенням законодавчих меж і напрямів конкретизації в інших актах цивільного законодавства, субсидіарним застосуванням норм до майнових та особистих немайнових відносин інших галузей права.

Найважливішими світовими кодифікаціями цивільного права є Французький цивільний кодекс та Німецьке цивільне Уложення.

Французький цивільний кодекс (кодекс Наполеона), прийнятий у 1804 p., є першою кодифікацією цивільного права буржуазного суспільства. Він побудований за інституційною системою. Його норми розподілено по трьох книгах: про особи, речі, зобов'язання. Французький цивільний кодекс помітно вплинув на право інших країн (Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Італії, Іспанії, латиноамериканських країн, Канади, країн Арабського Сходу, Африки й Азії).

Другою важливою кодифікацією цивільного права є Німецьке цивільне Уложення, прийняте у 1896 p. Цей кодекс побудовано за пандектною системою. Його норми розподілено по п'яти книгах: загальні положення, зобов'язальне право, право на речі, сімейне право, спадкове право.

Німецькому цивільному Уложенню властиві складна юридична техніка і мова викладу. З часів прийняття воно зазнало багатьох змін та доповнень, особливо у сфері прав жінок, сімейно-шлюбного права, житлового найму тощо. Німецьке цивільне Уложення не мало за межами німецької держави такого успіху, як кодекс Наполеона. Воно вплинуло на право Японії, Бразилії, Швейцарії, Австрії, Перу та інших держав.

У Франції та ФРН поряд з цивільними кодексами діють торгові. Французький торговий кодекс (ФТК) був прийнятий у 1807 p. (набрав чинності у 1808 p.). Німецьке торгове Уложення (НТУ) — у 1897 p. (набрало чинності у 1900 p.).

Різниця між двома названими кодексами є значною як за обсягом, так і за змістом матеріалу. Німецьке торгове Уложення було прийнято значно пізніше ФТК, тому воно було пристосованим до вимог капіталістичного обігу і містило значний правовий масив. Сьогодні його роль у системі торгового законодавства набагато вища, ніж ФТК. Між тим загальною рисою для обох кодифікацій є зменшення їхньої ролі у системі джерел торгового законодавства Франції та ФРН. Торгові відносини сьогодні регламентовано здебільшого великою кількістю спеціальних законів.

ФТК зберіг лише два десятки статей (із 130) у первісній редакції. Друга книга містить лише дві статті, третю повністю скасовано. Відносини у галузі морської торгівлі регулюють норми спеціального кодифікованого законодавства. Виключено із кодексу і норми, що регулюють створення та діяльність торгових товариств. У цій галузі, як і в інших (окремі види торговельних договорів, методи конкурентної боротьби, організаційні форми підприємницької діяльності, авторське, патентне право), діє спеціальне законодавство.

Розвиток німецького торгового права також відбувається за межами НТУ. Деякі його положення (наприклад, щодо акціонерних товариств) втратили силу і замінені спеціальними законами. Багато торговельних угод регулюються банківським, страховим, морським, біржовим, транспортним та іншими законодавствами.

Велику кількість джерел цивільного права становлять підзаконні акти уряду, міністерств, відомств, інших органів державного управління. У деяких країнах встановлено суворий контроль (у тому числі судовий) за відомчою нормотворчістю. Між тим спостерігається тенденція до зростання делегованого законодавства, тобто нормативних актів, що видаються урядом. Урядові постанови розглядаються як продовження закону (делеговане законодавство) або як автономні правові акти, що допускаються конституціями.

Судова практика посідає важливе місце у системі джерел права Англії, США та інших країн. Тому їхні правові системи дуже своєрідні. Основний зміст судової практики, або прецедентного права (case law), полягає у тому, що рішення, винесене судом у справі, є обов'язковим для вирішення аналогічної справи судом рівної чи нижчої інстанції.

Прецедентне право Англії складається з двох частин: загального права (common law) і права справедливості (law of equity).

Єдине загальне право для всієї Англії було створено королівськими судами 13—14 сторіччя. Друга гілка прецедентного права (права справедливості) склалася на основі судових прецедентів спеціального суду лорда-канцлера, до якого зверталися особи у випадках, коли не мали змоги звернутися до суду загального права або коли справу у цьому суді було вирішено, з їхнього погляду, несправедливо. У 19 ст. суди загального права і права справедливості було об'єднано в єдиній судовій системі. Тепер вони мали керуватися прецедентами як загального права, так і права справедливості.

Прецедентне право Англії було перенесено і до США, де у процесі застосування та тлумачення перетворилося на власне право США, багато у чому відійшовши від англійського. Однак правові інститути та категорії цих країн дуже близькі. Тому прийнято говорити про єдину англо-американську правову систему. Судовий прецедент у США зберігає сьогодні велике значення у цивільному і торговому праві. Загальне право США — це право окремого штату. Тому воно відзначається роздрібненістю та строкатістю. У правозастосовній діяльності США велику роль відіграють приватні кодифікації прецедентного права основних інститутів цивільного і торгового права (Restatements of the Law of the USA).

Роль судової практики підвищується і у країнах континентальної Європи, хоч формально вона не визнається джерелом права. Неясність і недостатність норм писаного права дають простір для судового розсуду та правотворчості. Отже, спостерігається процес зближення континентальної та англосаксонської правової систем по лінії джерел права: у країнах континентальної Європи дедалі більшого значення набуває судова практика, а у країнах англо-американської правової системи зростає роль закону.

У східноєвропейських країнах нормативний характер актів вищих судових та арбітражних органів є дискусійним у доктрині та практиці.

Звичай у системі джерел відіграє другорядну роль. Він, як правило, доповнює закон за відсутності або недостатності відповідної норми. Звичаї застосовуються головним чином до банківських, страхових та інших відносин у сфері торгового права.

В Англії звичаї, що їх застосовують суди, перетворюються на норми прецедентного права. Тому під звичаями тут розуміють лише норми права, які діють у певній місцевості.

Спостерігається тенденція до зближення та уніфікації норм цивільного і торгового права. Найпоширенішим її засобом є укладення міжнародних угод, з допомогою яких створюються загальні норми як для міжнародних цивільних відносин, так і для відносин всередині країни. Уніфікація правових норм досягається також з допомогою розробки заінтересованими державами типових законів. Пізніше їх приймають відповідні країни як закони.

Відповідно до Римської угоди 1957 p. органи ЄС видають регламенти та директиви, які безпосередньо діють на території кожної держави — члена союзу. Отже, регламенти та директиви — ще один вид джерел цивільного права.

У доктринах деяких країн (наприклад, Болгарія) джерелом цивільного права називають його принципи (узагальнені положення, що формулюються у законі або з них виводяться) та норми моралі, якщо закон на них посилається.

 

4.  Класифікація правових систем приватного права

 

У процесі формування і розвитку права склалися визначені правові системи, що відрізняються підходом до рішення принципових питань правового положення особи, відносин її з державою, методами правового регулювання й ін.

Якщо врахувати різні точки зору, висловлені фахівцями з порівняльного правознавства, то можна виділити наступні правові системи:

• романо-германська;

• англо-американська;

• східно-європейська;

• мусульманська;

• далекосхідна.

Факторами, що впливають на характер власне приватноправової системи, є:

1) характер джерел права;

2) структура цивільного права, перелік і зміст основних інститутів;

3) концепція регулювання приватноправових відносин, характер відносин держави й особи;

4) ступінь впливу римського приватного права (чи його відсутність).

З урахуванням цих факторів можуть бути виділені такі цивільно-правові системи:

• романська,

• англосаксонська,

• німецька,

• центрально-європейська,

• східно-європейська,

• мусульманська,

• далекосхідна,

• африканська.

Тепер варто хоча б у загальному виділити основні риси названих правових систем.

 

4.1. Романська система цивільного права

 

Для неї характерно чіткий розподіл права на приватне і публічне, де приватне  право розглядається як таке, що стосується тільки інтересів приватних осіб, юридично рівних осіб, а публічне право служить, насамперед, інтересам суспільства і держави в цілому. Приватне право, у свою чергу, розглядається як таке, що складається  з двох частин: цивільне право (регулює відносини між громадянами) і торгового права (регулює відносини між підприємцями).

Для цієї системи приватного права характерна наявність кодифікованих актів; найбільш помітними з них є Цивільний кодекс Франції (Кодекс Наполеона 1804р.) і Торговий кодекс Франції 1809 р.

Для романської системи характерна рецепція ідей, основних принципів, інститутів римського приватного права. Структура цивільних кодексів запозичена з того ж римського права і тому з урахуванням структури підручників права в Древньому Римі іменується "інституційною", включаючи в себе основні розділи (інститути): особи, речі, способи придбання речей (зобов'язання).

Ця система характерна для Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Італії, Іспанії, Гаїті, Аргентини, Колумбії, Венесуели, Канади, Єгипту, окремих штатів США (штат Луїзіана) і ряду інших країн.

 

4.2.  Німецька система цивільного права

 

Як і для романської системи, для неї характерно-розмежування публічно-правових і приватно-правових інтересів, дуалізм приватного права, а також існування кодифікованих актів, найважливішими з який є Німецький Цивільний кодекс 1896р. і Німецький торговий кодекс 1900 р.

Разом з тим, між ними існують досить істотні відмінності.

Насамперед, до них відносяться: значна характерна вага публічно-правових елементів у регулюванні відносин між приватними особами; принципово інший підхід у визначенні структури цивільного права. На відміну від інституційної системи побудови цивільного права (насамперед, цивільних кодексів) німецьке цивільне право має основою, так називану "пандектну систему", що є продуктом творчості середньовічних німецьких глосаторів (коментаторів римського права). Відповідно, Німецький Цивільний кодекс складається з таких п'яти частин (книг): Загальна частина, Зобов'язальне право, Речове право, Сімейне право, Спадкове право.

На німецьку систему приватного права істотний вплив зробила рецепція римського приватного права, що мала особливо широке поширення в середні століття у формі вивчення і коментування римських першоджерел, а також у формі прямого застосування норм римського права судовими органами.

Німецька система приватного права прийнята в Австрії, Бразилії, Перу, Швейцарії, Японії і деяких інших країн. Помітний вплив зробили її ідеї і на радянське цивільне право.

 

4.3. Англо-саксонська система цивільного права

 

В основі цієї системи права лежить загальне право (результат діяльності королівських судів), право справедливості (склалося в результаті дій суду канцлера) і статутне право (включає акти, видавані парламентом).

Характерним є відсутність кодифікованих актів цивільного законодавства. Вони замінені законами по спеціальних питаннях і судовій практиці, що складає прецедентне право.

Суть прецедентного права в тім, що воно являє собою систематизовані збори рішень судів вищих інстанцій, застосування яких обов'язково по аналогічних справах. Тому прецеденти є джерелами права.

Концепція англо-саксонської системи цивільного права визначається ведучим значенням прецедентного права: відсутність стрункої закінченої системи законодавчих актів замінено узагальненням окремих прецедентів, формуванням правових норм на основі конкретних казусів.

Англо-саксонська система приватного права поширена у Великобританії (крім Шотландії, де використовується романська система), більшості штатів США, в Австралії, Новій Зеландії і деяких інших країнах.

 

4.4. Східно-європейська система цивільного права

 

Для цієї системи характерним є відсутність чіткого розподілу права на приватне і публічне. Причому, сказане стосується не тільки періоду існування, так називаного, соціалістичного права, але і практично всієї історії розвитку права в країнах цієї групи.

У зв'язку з цим у цивільному праві дуже сильний вплив публічно-правових елементів, надання державним установами пільг і переваг і відповідно обмеження (аж до повної ліквідації) права приватної власності.

Джерелами цивільного права, як правило, є кодекси. Однак останні супроводжуються величезною кількістю підзаконних актів, що нерідко змінюють і доповнюють Цивільний кодекс і інші кодифіковані акти.

Для юриспруденції характерна слабість юридичних традицій і почуття права (правосвідомості), що часом веде до превалювання в регулюванні торгового (цивільного) обороту так званих організаційно-правових коштів.

Система побудови цивільних кодексів близька до пандектної, але з деякими варіаціями (наприклад, за сферу цивільно-правового регулювання виводиться сімейне право, але вводиться право авторське й ін.).

Помітний вплив на структуру і зміст цієї системи права зробило візантійське (греко-римське) право, пряма чи завуальована рецепція якого мала місце в країнах цієї групи.

Східноєвропейська система цивільного права існувала і понині зберігає значення в Албанії, Болгарії, Румунії, Сербії, Білорусії і т.д.

 

4.5. Центральноєвропейська система цивільного права

 

Ця система цивільного права формувалася паралельно з романською і німецькою системами, унаслідок чого має ряд загальних рис, як з першої, так і з другий.

Зокрема, для неї характерна наявність цивільних кодексів у державах, що відносяться до цієї групи; превалювання законодавчих актів над судовою практикою. У більшості випадків структура Кодексів тяжіє до пандектної системи, утім, не відтворюючи в точності останню (як правило, сімейні відносини виводяться за сферу дії цивільного кодексу).

На відміну від західноєвропейських систем права, відсутнім є розподіл права на публічне і приватне, а в цивільному праві істотна увага приділяється публічно-правовим елементам.

Помітну роль у формуванні цієї системи цивільного права зіграв опосередкований характер рецепції римського права. Тут вона відбувалася шляхом запозичення ідей і рішень із законодавства західноєвропейських країн, де цей процес базувався на вивченні й аналізі першоджерел і засвоєнні в такий спосіб "духу римського права".

Центральноєвропейська система цивільного права поширена в Угорщині, Словаччині, Словенії, Польщі, Чехії, Хорватії і т.д.

 

4.6. Мусульманська цивільно-правова система (Шишка Р.Б.)

 

Ця система є характерною для країн мусульманського світу: більшість країн Азії, Африканські країни. Сутність цієї системи зводиться дло слідування основним вченням ісламу і намаганні їх провести у державно-правових актах (позитивному праві).

Розвиток цієї системи під впливом шаріату призвело до того, що основними її джерелами є: Коран – збірка релігійних висловів пророка мухамеда, Сунна – втілення боговдохновенної практики пророка, як прояв тлумачення заповідей Корана, Иджма – думка ісламського общини та юристів з певного питання ісламського вчення, Кияс – принцип судження за аналогією.

Позитивне цивільне  законодавство у країнах цієї системи права присутнє, але воно не таке розгалужене як в інших системах. Проте останнім часом під впливом інтераційних процесів ці країни з метою врегулювання цивільних правовідносин вдаються все частіше до прийняття нормативних актів.

 

4.7.  Патріархальна система (Шишка Р.Б.)

 

Ця система досить архаїчна і характерна для країн Африки. Вона зводиться до намагання поєднати континентальну систему права з нормами африканського звичаєвого права. За такого нормативно-правові акти здебільше пристосовані до звичаєвого права.

 

5. Основні інститути цивільного права зарубіжних країн

 

Перш за все слід відмітити, що “трьома китами" цивілістики завжди вважалися такі інститути: суб'єкти, право власності та зобов'язальне право. Саме вони зумовлюють інші підгалузі, інститути і тубінститути цивільного права.

 

1. Суб’єкти. Правове становище фізичних осіб.

Правове становище фізичних осіб в усіх країнах регулюється законодавством. Це або відповідні розділи цивільних кодексів (Франція, Німеччина, Австрія), або окремі закони та судова практика, що є характерним для країн прецедентного права.

Правове становище фізичних осіб у цивільних правовідносинах розкривається через категорії правоздатності (здатності бути носієм передбачених позитивним правом суб'єктивних цивільних прав та обов'язків) та дієздатності (здатності своїми діями здійснювати суб'єктивні цивільні права та обов'язки). Праву Німеччини відома й така категорія як деліктоздатність, тобто здатність особи нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну протиправними діями.

Основоположним принципом сучасного цивільного права є принцип рівної цивільної правоздатності. Вперше він трапляється у Франції. Стаття 8 Французького цивільного кодексу, встановивши, що кожний француз наділяється цивільними правами, тим самим закріпила рівну цивільну правоздатність.

Правове становище юридичних осіб

Наука цивільного права практично всіх країн містить детально розроблену доктрину юридичної особи. За загальним правилом, законодавство не містить визначення юридичної особи, обмежуючись лише докладною класифікацією та описом ознак юридичних осіб. Серед таких ознак особливе місце посідають відокремленість майна та незалежність існування від учасників юридичної особи, оскільки саме сукупність зазначених рис є необхідною передумовою існування усіх інших ознак, як-то: самостійної майнової відповідальності, можливості брати участь у цивільно-правових відносинах від свого імені тощо.

Класифікація юридичних осіб, хоч і відрізняється у різних країнах, все ж являє собою цілісну систему, яка передбачає загальні для всіх юридичних осіб принципи створення та припинення. Перш за все розрізняють юридичні особи публічного права (наприклад, держава), які існують (чи створюються) на основі закону чи адміністративного акта, та юридичні особи приватного права, які створюються на підставі приватно-правових актів.

Варто зауважити, що здебільшого переважає прагматичний підхід до визначення ролі та сутності юридичних осіб. Доктрина юридичних осіб найбільше розвинута у романо-германській системі права.

 

Право власності

Норми, що регулюють відносини власності поділяються у континентальному праві на два інститути: права на свої речі та права на чужі речі. В англосаксонському праві такого поділу немає. Там права на свої та чужі речі об'єднано в межах одного інституту, що має назву "власність".

Усі речові права мають бути закріплені в об'єктивному праві, мають абсолютний характер і діють лише щодо індивідуально-визначених речей.

Об'єктом речових прав є майно, яке зазвичай поділяється на матеріальне та нематеріальне, а також на рухоме й нерухоме. Рухоме майно, у свою чергу, поділяється на відчутне і невідчутне, до якого належать і права вимоги (наприклад, цінні папери, право інтелектуальної власності).

Майно, незалежно від того, чи є воно матеріальним, чи нематеріальним, рухомим або нерухомим, можна класифікувати як приватне та публічне. Критерієм поділу при цьому є коло осіб, наділених повноваженнями володіти, користуватися та розпоряджатися конкретним майном. Приватним вважається майно, що перебуває в особистій власності або у власності групи осіб і використовується перш за все в особистих інтересах (чи в інтересах групи осіб). Публічне майно перебуває у власності держави або її органу.

Позитивне право містить особливий порядок, відповідно до якого публічне майно може перетворитися на приватне, а приватне — на публічне. Така зміна статусу не обов'язково має супроводжуватись купівлею-продажем майна.

Захист речових прав здійснюється речово-правовими та зобов'язально-правовими способами, проте у країнах англосаксонської системи права застосування речово-правових способів захисту права власності ставиться у залежність від факту заподіяння шкоди власнику або власності.

 Зобов'язальне право

Центральне місце у праві всіх країн посідає зобов'язання.

У межах зобов'язання одній особі (кредитору) належить право вимагати від іншої особи (боржника) здійснити або утриматися від здійснення певної дії. Змістом зобов'язання є суб'єктивні права та обов'язки сторін, що залежать від їхньої волі.

Підставами виникнення зобов'язань є договір, квазідоговір та делікт (континентальному праву відома й така підстава виникнення зобов'язань, як закон). Англо-американське право не знає загальної концепції зобов'язання як і будь-якої їх класифікації. Основними поняттями тут є договір (як обіцянка натомість зустрічного задоволення) та делікт (як позадоговірне спричинення шкоди). Поняття договору як угоди двох чи більше осіб, що встановлює коло взаємних прав та обов'язків сторін, тут немає.

Позадоговірні зобов'язання поділяються на генеральний та спеціальний делікти (англо-американському праву поняття генерального делікту невідоме, натомість існує кілька окремих фактичних складів правопорушення). Делікти виникають внаслідок здійснення протиправної дії (бездіяльності), що спричинила шкоду особі або майну потерпілого. Найчастіше делікт передбачає винність заподіювача шкоди.

 

Контрольні питання:

Основні системи цивільного права.

Характерні риси романської системи права.

Характерні риси  англо-саксонської системи права.

Характерні риси  німецької системи права.

Характерні риси  центрально-європейської системи права.

Характерні риси  східно-європейської системи права.

Характерні риси  мусульманської системи права.

Характерні риси  далекосхідної системи права.

Характерні риси  африканської системи права.

  Концептуальні положення про учасників цивільних правовідносин.

  Основні риси права власності зарубіжних країн.

  Основні риси зарубіжного зобов’язального права.