План;

 Поняття та загальна характеристика джерел цивільного права.

 Цивільне законодавство.

Конституція України як джерело цивільного права.

Цивільний кодекс як основне джерело цивільного права.

Поточне законодавство як  джерело цивільного права.

Підзаконні нормативні акти як  джерело цивільного права.

Застосування цивільного законодавства.

Аналогія закону и аналогія права

загрузка...

Договори як джерело цивільного права.

 Звичай як джерело цивільного права.

Судова практика.

Дія норм цивільного законодавства.

  

Нормативні акти: Конституція України,  ЦКУ,  ГКУ, ЗУ «Про введення законів України в дію; ЦК РФ.  Цивільний кодекс. Частина перша. Модель, Resolution of 26 may 1989 (of European Parlament) on Action to Bring into Line the Private of the Member States //Official journalC. 158/400/26. may.1989, Рекомендаційний законодавчий акт Співдружності Незалежних Держав. Прийнятий на п’ятому пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї держав – учасників Співдружності Незалежних Держав 29 жовтня 1994р. //Приложение к Информационному бюллетеню МПА государств – учасников СНГ”, 1995, №6., ЗУ “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”  від 18 березня 2004р.,  Указ Президента України Питання організації виконання Закону України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 21 серпня 2004 р., Про додаткові заходи щодо посилення роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Постанова КМУ №417 від 31 березня 2004р., Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с., ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 19 червня 2003р. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. - 692с.

Література:  Скакун О.Ф. Теорія права, Х., Консум, 2001, Кодифікація приватного (цивільного права) України. /За ред. проф. А.Довгерта. –К.: Юрінком Інтер. 2000. –292с., Проблемы развития гражданского законодательства и методология преподавания гражданско-правовых дисциплин: Материалы научно-практического семинара 29-30 января 1993г. Харьков, ХИВД, 1993.,  Проротиков А.И. Проблема применения правового обычая в суде.//Защита прав граждан и юридических лиц в российском и зарубежном праве (проблемы теории и практики)Сб. статей и тезисов аспирантов и молодых ученых. М. МЗ Пресс. –2002. –С.5-13.

Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002,  -816с.;  Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н.Азімов, М.М.Сібільов, В.І.Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н.Азімова, доцентів С.Н.Приступи, В.М.Ігнатенка. –Х., Право. 2000. – 368с., Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб.  - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с., Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник. Вид. друге, перероб. і доповн. За ред. Є.О. Харитонова, А.І. Дрішлюка –Х.: ТОВ “Одісей”, 2003, 648с.

  Ключова термінологія: джерела права, цивільне право і цивільне законодавство, закон, підзаконний акт, система законодавства, договір з нормативним змістом, аналогія, правозастосування, межі дії цивільного права.

 

1. Поняття та загальна характеристика джерел цивільного права

 

Як не парадоксально але джерелом[49] цивільного права є саме право. Такий підхід продиктований закріпленням у ст. 8 Конституції України пріоритету права над законом. Мова йде про природні права які  надані людині не залежно від того формалізовані вони у якомусь нормативному акті чи ні. З прогресом ці права лише наповнюються більшим і гарантованим змістом. Так право на збереження життя хворого залежить від досягнень медицини, винайденням ефективних лікарських препаратів для подолання недуги, їх доступністю для пересічного громадянина. При рівному природному праві на життя заможної  людини, яка має  достатньо коштів для лікування (пересадки враженого недугою органу) є більш гарантованим.

Разом з тим пріоритет права над законом не є абсолютним і належним чином не забезпеченим. Справа у тому, що ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Звідси чиновник, той же суддя при вирішенні спору приречений керуватися не правом, а законом тобто позитивним правом. 

На даному етапі склалося два розуміння джерел права – широке –будь-які носії права та у вузькому – позитивне законодавство. З огляду на інтеграційні процеси останнє повинно бути гармонізоване із законодавством тих країн, до тісною співпраці з якими прагне Україна. Так, Постановою КМУ №417 від 31 березня 2004р. “Про додаткові заходи щодо посилення роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” створена  Міжвідомча координаційна рада адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та визначені напрямки її діяльності і компетенцію. Адаптація  безумовно і перш за все стосується  цивільного законодавства.

Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу визначає механізм досягнення Україною  відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Метою адаптації є досягення відповідності правової системи України acquis communautaire[50] з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства – процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність з вимогами угод СОТ та правом ЄС  acquis communautaire.

Система джерел цивільного права зумовлена конструкцією ст.4 ЦКУ де вказано що основу цивільного законодавства України становить Конституція України, а  основним актом цивільного законодавства України є ЦКУ. Це відображає загальну систематику і ієрархію  законодавства України, в тім числі й цивільного. Звідси актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦКУ.

Важливо, що у новому ЦК збережено правило згідно якого якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦКУ. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦКУ.

Цивільні відносини у встановлених Конституцією України випадках можуть регулюватися актами Президента України. Актами цивільного законодавства є також постанови КМУ. Якщо постанова КМУ суперечить положенням ЦКУ або іншому законові, застосовуються відповідно положення  ЦКУ або іншого закону.

Інші органи державної влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом.

Важливо те, що цивільні відносини регулюються однаково на всій території України. Це забезпечує єдність джерел приватного права на всій території України, а зважаючи на такі підходи в інших країнах то і сталість цих підходів у більшості країн світу (єдиний простір цивілістичних підходів до регулювання цивільних відносин). Це надає орієнтирів при вступі у цивільні правовідносини на території інших країн.

В основі такого підходу – природні права людини та рецепції римського цивільного права. Природні права за сучасного розвитку цивілізації  отримали свою формалізацію у національному або міжнародному законодавстві. Тому розвинуті правові системи визнають пануючим джерелом права нормативні акти, які у свою чергу групуються за їх юридичною силою: від основного закону до локального нормативного акту. В цивільному праві  система нормативних актів, які регулюють  майнові і особисті немайнові відносини на засадах рівності і автономності, прийнято називати цивільним законодавством. При цьому пропонується певна шкала оцінки сили нормативних актів, наприклад Конституція України – 1, ЦК України – 0,9 і так дальше.

З огляду на процеси глобалізацій все більшого значення набувають міжнародно-правові акти. В Україні вони імплентовані з міжнародно-правових актів у національне законодавство і таким чином отримали свою формалізацію. Таким чином сьогодні ми так чи інше все рівно будемо виходити з формалізованих норм права. Застосування права йде через норми права – рівний масштаб до нерівних людей.

 Таким чином джерела цивільного права – зовнішні і формалізовані носії цивільно-правових норм та внутрішнє право.

Слід мати на увазі що дотепер дискусійним є питання про співвідношення понять “зовнішня форма вираження права” та “джерело права”. Одні схильні вважати доцільним необхідність поділу права на матеріальні і формальні джерела права, інші – їх ототожнюють.

Класичною є теорія подвійного розуміння джерел права у формальному (юридичному) вигляді і як безпосередньо джерел (витоків) виникнення права (матеріальних джерел)[51]. Здебільше під матеріальним джерелом права розуміється матеріальні (об’єктивні умови життя – першопричина необхідності врегулювання певних відносин. Формалізація права  проходить через створення норм права “джерела права у юридичному сенсі”: форми існування юридичних норм, особливі форми вираження волі у вигляді норм права, спосіб надання правилу поведінки загальнообов’язкової сили.

Цікавою є позиція про необхідність виділення трьох видів джерел права: матеріальних, ідеальних і юридичних.  Під ідеальними розуміються обставини, що впливають на позицію законодавця при прийняті норм права (особливості внутрішньої і зовнішньої економічної і політичної обстановки тощо). Під джерелом права розуміється і діяльність держави по встановленню або санкціонуванню норм права.

Спроби сучасного розуміння поняття “джерело права” не припиняються  досі. Здебільшого це зв’язано із школами права взагалі: соціологічна – матеріальні джерела, природно-правова – розуміння людини, психологічна -  психологічні і імперативно-атрибутивні переживання людини, історична – дух народу[52].

 Сучасна теорія різноджерельного права на відміну від домінуючої раніше теорії державного регулювання відносин дає підставу до джерел цивільного права   віднести:

- внутрішнє право особи; 

- засади цивільного права;

- договір: міжнародно-правовий (Конвенція про права людини), з нормативним змістом (засновницький договір), звичайний цивільно-правовий договір як мононорма права;

- звичаї, зокрема звичаї ділового обігу;

- судову практику (судовий прецедент);

- аналогію права    і аналогію  закону;

- нормативно – правовий документ (нормативний акт);

Перші відносяться до так званого природного права, а нормативно-правові документи до позитивного законодавства. Формалізовані джерела права (позитивне законодавство) мають свою залежність за силою та за датами прийняття. Акт нижчої юридичної сили не може суперечити акту вищої юридичної сили. При колізії (суперечливості) рівних за силою актів більшу силу має той з них, який прийнято пізніше[53].

До джерел цивільного права  відноситься прийнята система права, релігія, національний менталітет[54], уклад економіки, культура тощо.

Хоча цивілістична доктрина безпосередньо не відноситься до джерел цивільного права, але як доктринальне тлумачення норм права приймається до уваги судом в тих випадках коли виникають сумніви щодо застосування конкуруючих норм права, конкуренцій кваліфікації тощо. Дані тлумачення норми права враховуються при вирішення справи по суті. На їх підставі розробляються і вносяться пропозиції для удосконалення законодавства. До того у випадку виникнення складних питань у судовій практиці прийнято звертатись за доктринальним тлумаченням норм права та юридичною кваліфікацією відносин.

Не можуть бути джерелами цивільного права розроблювані, обнародувані  навіть прийняті, але не введені у дію у встановленому порядку проекти нормативних актів. Це стосується модельних законів (Модельний цивільний кодекс СНД[55]), зразків договорів тощо.

Спірне питання щодо віднесення до джерел права індивідуальний актів  (мононорм права) і актів локального характеру. Одні  ці акти не вважають джерелами цивільного права за тими мотивами, що вони обов’язкові лише для тих, хто їх прийняв[56], є проявом диспозитивності цивільного права. Інші наполягають на тому, що коли статути юридичних осіб  санкціонуються державною при реєстрації вони стають джерелами права[57]. При вирішенні цього питання слід виходити з прагматичної сторони: обов’язкові ці норми для судових та інших органів при вирішенні спорів, чи ні. Якщо суди, та інші органи посилаються на мононорми та локальні норми  ми повинні визнавати їх джерелами права.Слід відмітити вплив інтеграційних процесів на становлення джерел цивільного права. Мова йде про уніфікацію цивільного законодавства яка почалась вже давно на засадах ринкової економіки та західних цінностей.

В Західній Європі під керівництвом професора Ланов розроблено окремі положення загальної частини проекту Цивільного кодексу Європейського Союзу. Проте розробка всього кодексу за прогнозами – справа не одного десятиріччя.

 

 Цивільне законодавство

 

Термін цивільне законодавство безпосередньо зв’язаний з позитивним правом і розглядається в широкому і вузькому сенсі. В вузькому він охоплює лише ті нормативні акти, які власне називаються законом. Вони з позицій сучасної правової доктрини є домінуючими. В широкому – всі писані і прийняті у встановленому порядку й підтримувані примусовою силою держави різні за силою нормативні акти. При тому питома вага підзаконних нормативних актів у цивілізованому суспільстві повинна бути мінімальною.

Це законодавство очевидно у подальшому буде розвиватися на ідеї адаптації внутрішнього законодавства України до вимог законодавства Європейського Союзу, що зумовлено ЗУ “Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”[58]. Стосовно цивільного права слід мати на увазі, що ще 26 травня 1989р. Європарламент прийняв резолюцію про гармонізацію приватного права ЄС[59] і рекомендував почати роботу з підготовки загальноєвропейського кодексу приватного права. Наголошувалось також уніфікація приватного права повинна бути проведена наперед в тих галузях права, що є найбільш важливими для розвитку єдиного ринку і зокрема єдинозразхкового регулювання відносин у сфері європейського договірного права[60]. Рабоча група з Європейского Цивільного кодексу працює за напрямками: регулювання окремих видів договорів (купівлі-продажу, надання послуг, кредитування, страхування, агентування тощо), не договірних зобов’язань,  інститути рухомого майна, що стосуються забезпечення функціонування єдиного ринку (забезпечення кредиту рухомістю, переходу права власності на рухомі речі і трастове право). Загальні положення договірного права зазначени принципів у подальшому будуть імполементовані в Європейський ЦК.

Безпосередньо джерела права у широкому сенсі формалізовані в законі. В ст. 4 ЦКУ[61] вказано, що основу цивільного законодавства України становить Конституція України. До актів цивільного права віднесено як  ЦКУ, інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦКУ, правові акти Президента України, постанови КМУ,  нормативно-правові акти інших органів державної влади України.  Цікаво, що у проекті ЦК серед актів законодавства не були вказані Укази і розпорядження Президента України, що відповідає тим повноваженням які передбачені ст. 106 Конституції України. Між тим  Президент все таки є суб’єктом нормотворчості і в його Указах є норми, що мають цивільно-правовий характер. Саме з цього приводу й були зроблені зауваження Президента України. Норми цивільного  права  містяться як в самому законодавстві так і підзаконних актах.

Сама ж Конституція України проголосила принцип верховенства права. Таким чином право є первинним, а закон похідним від права. Якщо закон суперечить праву то він повинен бути визнаний неконституційним, а порушене на підставі такого закону право – поновлене.  Одночасно це означає, що цивільні відносини регулюються однаково на всій території України. Таким чином  є принцип єдності правового регулювання цивільних відносин на всій території України.

Як вже було сказано всі норми цивільного права за своєю юридичною силою складають певну ієрархію. Чим  більше юридична сила нормативного акту, тим вище його положення у займаній ієрархії, тим його норми превалюють над аналогічними за змістом нормами нижчих за юридичною силою нормативних актів. Практичне значення такої ієрархії полягає в тому, що при колізії норм права що регулюють одні і ті ж відносини, застосовується норма більш вищого за юридичною силою нормативного акта.

Юридична сила (ЮС) нормативних актів визначається декількома параметрами[62]:

формалізоване значення нормативного акту в самому законодавстві.   Конституція має найвищу юридичну силу, а всі інші закони й нормативно-правові  акти приймаються на її основі і повинні їй відповідати. При цьому норми Конституції України є нормами прямої дії і можуть застосовуватися судами. Основним актом цивільного законодавства України є ЦКУ;

сферою права. Очевидно, що норми приватного і публічного права повинні пересікатися але мати зовсім інші критерії оцінки. Так, для кримінального права його норми власне й обмежуються  нормами Кримінального кодексу України. Норми приватного права мають більш складнішу ієрархію і систему юридичної сили;

приорітетом міжнародного нормативного акту над національним. Якщо міжнародні договори, що визнані і ратифіковані Україною, регулюють певні відносини інакше ніж внутрішнє законодавство то застосовуються положення міжнародних конвенцій і договорів;

походженням  правової норми. Справа в тому, що в законодавство України імплентовані норми  міжнародного права, порушення яких веде до прийняття санкцій проти держави-порушника: економічних, політичних, а інколи й силових. Досі діють норми бувшого СРСР, якщо вони не суперечать Конституції України, законодавчим та іншим актам України і в Україні відсутній акт, який деталізує ці відносини. Це стосується постанови Ради Міністрів СРСР № 888 від 26 липня 1998 р. яким затверджено “Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення” та “Положення про поставки товарів народного споживання”;

адміністративною субординацією. Так, КМ України може відмінити  нормативні акти міністерств і відомств, глава обласної адміністрації – рішення представників Президента України в районах. Не менш важливе значення надасть орієнтації правозастосовчих органів. Це має важливе значення у зв’язку із дуалізмом цивільного права. Позиції і вказівки вищих судових інстанцій щодо застосування положень ЦК чи ГК України матиме вирішальну роль для напрямку правозастосування;

термін прийняття нормативного акту. Акт з більш пізнішою датою прийняття в разі суперечливості з попередником його відміняє;

механізмом взаємного контролю держаних органів. Президент України наклав вето на першу редакції нових ЦКУ і ГКУ. Конституційний суд України може відмінити неконституційні положення законів;

силою нормативного акту. Акти нижчих виконавчих органів не можуть суперечити законам та актам вищих органів виконавчої влади. Локальні нормативні акти не повинні суперечити позитивному законодавству держави;

співвідношенням закону і договору. У цивільному праві відповідно до ч.3 ст. 6 ЦКУ сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Проте сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це,  а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Не слід ігнорувати і правову доктрину. Наукова школа, вишкіл[63] тих, хто застосовує норми права  при вирішенні конкретних справ безумовно впливає  на прийняті рішення[64]. Тому  теж слугують спеціальні професійні факультети (факультет підготовки суддів), інститути перепідготовки (слідчих) тощо. В них на базі загальної освіти деталізуються її певні складові, що необхідні для обраної професійної діяльності.

Значний масив норм цивільного законодавства має диспозитивний характер і у своїй ідеальній моделі діють постільки поскільки учасники правовідносин не внесли в них певні корективи які враховують: інтерес сторін, взаємоузгодженні волевиявлення, особливі довірчі стосунки між суб’єктами,  намагання ускладнити додатковими умовами тощо. Зрозуміло, що це стосується правочинів і насамперед договорів.  Разом з тим диспозитивна норма здебільше має застереження “якщо договором або законом не встановлене інше”. Звідси ідеальна модель або дозволяє ускладнювати чи, навпаки, спрощувати відносини, або норма права є імперативною.

Наявність в цивільному законодавстві імперативних норм при загальному принципі диспозитивності  слугує стабілізації основних інститутів цивільного права які встановлюють правовий режим його об’єктів, правове становище певних суб’єктів, наслідки цивільного правопорушення. Цим самим досягається стабільність цивільного законодавства повторюваність і прогнозування цивільних правовідносин, а через це і стабільність правозастосовчої практики. При тому за відсутності прямої вказівки на диспозитивність слід виходити з презумпції імперативності норм цивільного законодавства. 

Здебільше чинне цивільне законодавство побудоване на ідеї деталізації  врегульованих ним правовідносин. Якщо в Конституції України ці відносини визначено в загальному  на ембріональному рівні то в ЦК вони  змодельовані більш чіткіше, а в спеціальним нормативним актах конкретизовані, а то і деталізовані. Так, в ст.13 Конституції України встановлено інститут тягаря власності, в статтях 322, 323 ЦК України цей інститут права визначений змістовно, Законом України “Про страхування” визначено механізм перенесення тягаря ризику на інших осіб (страховиків), Правилами страхування конкретизовані умови і правове становище сторін, страховим полісом – уточняються суб’єкти і об’єкти страхування майна, наслідки настання страхового випадку тощо.

Така деталізація призводить до того, що деякі загальні норми на практиці майже ніколи не застосовуються.

При визначенні сутності цивільного законодавства виходять з його системності і того що воно є системою нормативних актів в яких формалізоване цивільне право як галузь права. При цьому упускається, що цивільне право як приватне право не може бути зведене лише до нормативних актів. Вони є основною і домінуючою але не єдиною формою цивільного права.

В системі цивільного законодавства слід розрізняти два блоки нормативних актів: закони і підзаконні акти. До перших відносяться лише ті з них, які прийняті  у встановленому порядку Верховною Радою України, або  їм надана через імплентацію в національне законодавство форма закону. Це Конституція України, кодифіковані закони, поточні закони, ратифіковані закони, екстраординарні  акти законодавчого рівня. Так, ЗУ від 19 грудня 1992р. КМУ делеговані повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності, кредитно-фінансової системи.  В деяких публікаціях висловлюється хибна на наш погляд позиція щодо надання сили закону рішенням Конституційного суду України. Нагадаємо, що цей суд згідно ст. 147 Конституції України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Надавати цим тлумаченням ранг закону безпідставно.

Підзаконні акти як елементи структури цивільного законодавства характеризуються їх ієрархічною залежністю від законів і органу, який цей акт прийняв.

З метою упорядкування норм цивільного законодавства використовуються певні прийоми їх  систематизації:

інкорпорація – зведення виданих норм в одне джерело, як правило тематичний збірник нормативних актів. Офіційною інкорпорацією є Звід законів України. Неофіційна інкорпорація  може проводитися від егідою державних органів (Кодекси України – Верховний суд України);

консолідація – об’єднання ряду нормативних актів, що регулюють одні і ті ж відносини в єдиний нормативний акт;

кодифікація – вища форма систематизації законодавства, яка полягає у прийнятті єдиного закону, що має певну структуру і охоплює основні галузеві відносини. Кодекси є стрижневими в загальній системі нормативних актів.

           В цивільному праві розрізняють загальний (генеральний) кодекс – ЦК України, та підгалузеві кодекси, що врегульовують окремі  відносини комплексного характеру: Житловий кодекс України, Земельний кодекс України, Повітряний кодекс України, Сімейний кодекс України, Кодекс торгівельного мореплавства України.  У зв’язку з цим важливо пам’ятати золоте правило: “Якщо одні і ті ж відносини врегульовано загальною і спеціальною нормою права то застосовується спеціальна”. Якщо ж спеціальної норми нема, а є лише загальна, то застосовується загальна норма. Якщо загальна норма більш прогресивна чим спеціальна і прийнята  пізніше то застосовується загальна норма. Інколи виникає необхідність застосування загальної і спеціальної норми права одночасно. У такому разі прийнято говорити про субсидіарне застосування норм права.

 При застосуванні норм права слід мати на увазі, що склалось так, що приватне право України стало дуалістичним: поряд із ЦК прийнято Господарський кодекс України, яким особливо врегульовані приватні відносини у сфері господарювання. Навіть при тому, що у ГКУ вказано на господарські правовідносини все одно більшість з них є майновими.

        

2.1. Конституція України як джерело цивільного права

 

Значення Конституції України як нормативного акта найвищої юридичної сили та акта прямої дії для стабілізації норм права і правової системи взагалі важко оцінити. Розкриваючи значення Конституції України як джерела цивільного права окрім зазначеного слід вказати, що вона імплентувала у себе цінності християнського світу. Зокрема закріплено пріоритетність людини як центра правового регулювання та правової системи.

Зокрема в Конституції України встановлено основне призначення держави та її законодавства – слугувати людині, збереженню її життя та здоров’я, честі і гідності, забезпечення недоторканності і безпеки. Це може бути аксіомою для формування правової системи і правової науки.

 В Конституції України:

встановлено основні соціальні цінності і пріоритети правового регулювання (ст.3) – життя та здорові людини, її честь та гідність, недоторканність і безпека. Звідси при регулюванні цивільних правовідносин необхідно виходити з того, яким чином вони слугують людині, допомагають їй найдоцільнішим чином здійснити свої прав й виконати юридичні обов’язки, а в разі їх порушення швидко, ефективно їх захистити;

визначено місце визнаних Україною міжнародних договорів як частини національного права (ст. 9);

встановлені загальні засади економічного порядку, приналежність основних благ, можливість користування природними благами, тягар власності, засади її охорони (ст.13, 14);

засади встановлення і підтримання правопорядку (ст.19);

основні права та свободи людини (природні права) (Розділ ІІ), у тому числі засади рівності, невичерпності прав, рівності у основних правах, право на життя, здоров’я, повагу гідності, особистої недоторканності, недоторканності житла, утворення громадських організацій, право приватної власності і підприємництва, права на житло, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, відшкодування причиненої матеріальної чи моральної шкоди, судовий захист, невідривність прав від обов’язків;

встановлені ембріони норм галузей права, або їх принципові положення;

засади, нормотворчості, компетенцію державних органів;

напрямки та гарантії захисту прав та інтересів.

Так, за відсутності у ЦК УРСР норм про основні немайнові права на практиці є випадки застосування норм Конституції України при вирішенні конкретних цивільних справ із захисту немайнових прав.

Важливо підкреслити, що Конституція України на відміну від її попередниці Конституції Української РСР 1977р. є актом прямої дії і суди за відсутності спеціальних норм вправі виносити правосудні рішення безпосередньо на її основі.

 

2.2.  Цивільний кодекс як основне джерело цивільного права

 

Основним актом цивільного законодавства і цивільного права України, що виконує основне регулятивне навантаження є ЦКУ. Він є генеральним законом приватного права[65]. Але в той же час він не охоплює ряд відносин, які з часом виокремилися у окремі галузі приватного права або є рідковживаними. Згідно ч.2 ст.1 ЦКУ до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Не застосовується ЦК і до сімейних правовідносин.

ЦК Української РСР  від 18 липня 1963 р. проіснував   40 років. По мірі демократизації суспільства поновлення природних прав людини він піддавався змінам і доповненням. Але з огляду на те, що він регулював майнові і особисті немайнові відносини з метою побудови комунізму з переходом до ринкових відносин об’єктивно не  міг і не може регулювати ці відносини на суперечливій йому ідеології. Неможливість подальшого застосування ЦК УРСР спричинено перш за все зміною характеру і спрямування самої держави, новими цінностями і критеріями оцінки діяльності держави, становленням і реальним наповненням ідеї громадянського суспільства, банкрутством  ідеї директивної економіки і панування держави. З відмовою від застосування основ цивільного законодавства і законодавства СРСР як основної ланки дволанкового регулювання приватних відносин  ЦК втратив якість ядра цивільного законодавства.

З побудовою правової держави та громадянського суспільства, закріплення пріоритету людини як основної соціальної цінності, приватницькими засадами ведення економіки, глобальними  і інтеграційними процесами виникла необхідність розробки і прийняття нового ЦКУ. Оновлення цивільного законодавства започатковано із запровадженням елементів ринкових відносин. Це ознаменувалось прийняттям 31 травня 1991р. нових Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік. З розпадом СРСР цей акт на території України в дію не вступив, що лише загострило проблему прийняття нового ЦКУ.

Для цього слід було виявити і розвінчати міфи радянського цивільного законодавства: про єдність права який був заснований на моновласності, про ідеологічний характер права, про тотожність права і закону, про системоутворюючі чинники радянського права (аксіоматичність значення предмета і метода правового регулювання як подвійного критерію поділу права на галузі права), про примат державних інтересів над приватними (спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе), про єдиний механізм правового регулювання всіх відносин, про універсальність правових засобів регулювання суспільних відносин, про те, що найголовнішим регулятором відносин є норми права, про необхідність формування єдиного поняття радянська людина.

На противагу ним комісією були розроблені нові орієнтири, які влучно названі М.М. Сібільовим антиміфами. До них він відносить: об’єктивність поділу права на приватне в публічне, про громадянську спільноту – союз незалежних і вільних людей, про людину як найвищу соціальну цінність, про співвідношення публічного і приватного права і слугування першого в кінцевому результаті інтересам людини, про необхідність забезпечення незалежного судочинства і служіння суддів праву (закону, а не державі), про необхідність зміни сприйнятої системи права, про критерії застосування імперативного і диспозитивного методів регулювання правовідносин, про примат договірного регулювання над законом інші.

Визначальними ідеями нового ЦКУ є визнання головними фігурами цивільно-правових відносин фізичних осіб та створених фізичними особами юридичних осіб, навіть держава через свої органи у цивільних відносинах діє на засадах приватного права, встановлено розгорнуту регламентацію особистих немайнових прав фізичних осіб, речевих прав, введено нові інститути (право володіння та право на чужі речі), сформульовано нові положення про договірні і недоговірні зобов’язання, зокрема введено загальні положення про договори, більш чітке їх групування, введено нові договірні інститути. В той же час договори традиційного господарського (підприємницького) спрямування регулюються ГКУ. У недоговірних відносинах введено нові інститути загальноохоронного спрямування, є ряд новел у спадковому праві. 

Прийняття ЦК має надто довгу історію, що з часом стане предметом більш детального вивчення і аналізу від доручення до створення робочої групи розпорядженням КМУ від 24.03.1992р. №176-р[66]. До цієї групи увійшли міністр юстиції В.Онопенко – керівник, і О.А. Підопригора – замісник. Над остаточним проектом ЦК працювали робоча група у складі Міністра юстиції Головатого С.П. (керівник), Довгерта А.С. (заступник), Підопригора О.А.(заступник), Пушкін О.А.[67] (науковий координатор), Боброва Д.В., Кузнецова Н.С., Луць В.В., Ромовська З.В., Мусіяка В.Л., Сібільов М.М., Шевченко Я.М.. Обов’язки вченого секретаря виконував Калакура В.Я.

“Концепція, структура та основні інституційні підходи, проекту ЦК України обговорювалися на наукових зібраннях та у Верховній Раді України протягом останніх 7 років”[68]. 

ЦК України був прийнятий Верховною Радою України 29 грудня 2001 р. до обіду  і мав 1327 статей. В цей же день було прийнято і ГКУ. Внаслідок суперечностей між цими актами Президент України наклав на обидва кодекси вето, запропонував Верховній Раді України повернутися до розгляду і усунути суперечності. Зважаючи на вимоги Ради Європи у  16 січня 2003 р. ЦК був все-таки прийнято. Одночасно з ним прийнято і ГКУ, а 6 березня цього року обидва кодекси було підписано президентом. Отже обидва кодекси – результат компромісу, а точніше уступка представникам господарського напряму. Деякі з представників останнього й самі не раді тому що сталося.

Цей проект було “... побудовано за узвичаєною в багатьох країнах світу так званою пандектною системою, відповідно до якої норми, які регулюють загальні питання усіх цивільних правовідносин, винесені за дужки та представлені у проекті (з урахуванням його нової збільшеної внутрішньої структури, яка також відповідає світовим стандартам)...”, “проект на різних етапах його створення пройшов в цілому (а також окремі його частини) пройшов експертизу в юридичних та наукових установах західних країн, зокрема Німеччини, Нідерландів, США, Італії, Швейцарії”,  а “есперти високо оцінили основні напрямки та положенн ЦК і відзначили, що за своєю концепцією, структурою, основними інститутами проект повністю відповідає сучасним світовим підходам та тенденціям правового регулюванн цивільних (у тому числі комерційних відносин та європейським досягненням у гармонізації цивільного права”[69]. 

Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу визначає механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Метою адаптації є досягення відповідності правової системи України acquis communautaire[70] з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства – процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність з acquis communautaire.

ЦКУ відображає традиції кодифікації цивільного права взагалі, опирається на об’єктивно існуючу систему цивільного права. Разом з тим між системою цивільного права і системою ЦКУ є певні зумовлені об’єктивними і суб’єктивними причинами розходження. Новий ЦКУ складається із шести книг[71], розбитих на розділи, розділи – на глави,  деякі глави – на параграфи. В ньому налічується 1308 статей.

Новий ЦК України розроблено на парадигмі його соціальної спрямованості, континентальних правових доктринах, та пандектному підході. Проте в ньому є елементи пасіонарності.

Книга перша “Загальна частина”  встановлює норми загального характеру і згрупована за п’ятьма   розділами: 1 - “Основні положення” (3 глави), 2 - “Особи” ( 3 підрозділи розбитих на 11 глав), 3 - “Об’єкти цивільних прав” (4 глави), 4 - “Правочини, представництво” (дві глави),  5 - “Строки та  терміни. Позовна давність” (дві глави). Зокрема в  них підкреслено об’єктивний характер цивільних правовідносин з їх уточненням, є низка новел стосовно регулювання цих відносин виключно актами цивільного законодавства (!), введення поняття фізична особа, особливо фізична особа-підприємець,  регулювання участі юридичних осіб у цивільних правовідносин з доктрини реальності юридичної особи, чітко на нових засадах визначено особливості участі держави та органів місцевого самоврядування у цих відносинах, введена категорія “правочин”, визначено правовий режим ряду об’єктів цивільного права.

Книга друга “Особисті немайнові права фізичних осіб” складається з трьох глав, і взагалі є  принципово новою у цивільному праві України, інколи повторює положення Конституції України за що піддається критиці. Але достоїнством є розкриття змісту особистих немайнових прав, перелік способів їх захисту. В основу  цієї книги покладено міжнародно-правові документи у сфері захисту прав людини (міжнародне гуманітарне законодавство).

Книга третя “Речеве право” складається з загальних положень та двох розділів, які розбиті на глави.  Розділ  «Право власності» складається із шести  глав, а розділ «Речеві права на чуже майно»  - з п’яти глав. По суті у цій книзі врегульовано класичні речеві права: володіння, право власності, сервітутні права, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис),  право користування чужою землею для забудови (суперфіцій) та інші речеві права. На відміну від проекту застава перенесена все таки у способи забезпечення зобов’язань.

Основним визнано право власності і більша група норм цієї книги присвячена саме йому. Встановлено новий підхід до його регулювання на основі визначення позитивних прав суб’єктів, виключено інститути похідної власності та колективної власності, встановлені особливості права власності на найважливіші об’єкти.

Книга четверта “Право інтелектуальної власності” попри те, що деякі її інститути мало кореспондуються між собою є монолітною  перетерпіла саме більше змін і складається з глави “Загальні положення про право інтелектуальної власності” та 11 глав про окремі інститути. Вона інтегрувала в себе основні положення поточного законодавства у сфері інтелектуальної власності. Основне її спрямування – прагматичний підхід щодо використання  майнових прав на результати творчої діяльності.  Крім цього вона містить загальні положення які визначені дезінтеграційним підходом до регулювання права інтелектуальної власності.

Книга п’ята “Зобов’язальне право” ґрунтується на досвіді правового регулювання таких відносин В Німеччині, Нідердандах і Російській Федерації, Рекомендаціях Міжнародної торгової палати “Про гарантії та вимоги”. Вона є найбільшою за своїм обсягом регулює  цивільні відносини і динаміці. Відповідно вона має доволі складні структуру і складається із  3 розділів “Загальні положення про зобов’язання” (5 глав), “Загальні положення про договір” (2 глави). Розділ III. “Окремі види зобов'язань” відповідно поділено на два підрозділи “Договірні зобов'язання” і  “Недоговірні зобов'язання”. У свою чергу окремі глави договірних зобов’язань розбиті на параграфи.  Підрозділ 1 “Договірні зобов’язання має  24 глави,  а підрозділ 2 “Не договірні зобов’язання” – 6 глав.  Разом з тим склалося так, що з ЦК України практично вилучено так звані господарські договори: поставки, контрактації, оренди, перевезення. Залишено лише їх визначення та вказівку на те, що вони регулюються ГК України та іншими нормативними актами. Вони відійшли до царини регулювання ГК України.

Норми договірних зобов’язань  регулюють здебільше відносини товарообігу, згруповані за метою і предметом і мають диспозитивний характер. Особливість договірного права в тому, що його окремим інститутам передують загальні положення про даний тип зобов’язань. Є низка нових договорів: лізинг, довірче управління майном, факторинг, франчайзинг. Загалом переведені на цивілізовані засади кредитно-розрахункові відносини.

Книга шоста в проекті спочатку була присвячена регулюванню сімейних відносин. З прийняттям окремого СКУ потреба і цих нормах  в рамках ЦКУ відпала.  Тепер книга шоста - “Спадкове право” яка складається із 7 глав. Її структура має загальні положення, відображає право власника розпорядитися своїм майном після його смерті (інститут спадкування за заповітом передує інститут  спадкування за законом). У спадкове право введено ряд суттєвих новел щодо його суб’єктів, волевиявлення  заповідача, диференціації спадкоємців за законом на шість черг, змінено підходи до прийняття спадщини, введено інститут спадкового договору.[72]

Порівняно з розробленим зазначеною комісією цілісним проектом на засадах монізму правового регулювання приватних відносин прийнятий ЦК втратив дві книги.

В новому ЦК України є ряд новел. Так, ст. 9 ЦКУ встановлені основні засади застосування ЦКУ до регулювання відносин у сферах підприємництва, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин. Зокрема, відносини у сфері підприємництва, що не врегульовані  ЦК, регулюються іншими актами законодавства. З метою усунення конкуренції між ЦКУ та іншими актами приватного права встановлено, що його положення   застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Тож якщо виявиться, що ці відносини врегульовані іншими актами слід використовувати спеціальні нормативні акти. Наприклад оренда землі врегульована і ЦКУ і ЗКУ. Звідси виходить що відповідний інститут оренди в ЦК є надлишнім. 

У тому разі коли  в спеціальному законі виявиться прогалина то виникає потреба у субсидіарному застосуванні норм  іншої галузі права: при регулюванні одних і тих же відносин слід застосовувати норми ЦКУ і норми  іншого закону (законів).

Відповідно до п.1 “Прикінцевих і перехідних положень” новий ЦКУ набирає чинності з 1 січня 2004 року.   Відповідно з того часу втрачає свою чинність ЦК Української РСР 1963р. та ряд інших нормативних актів. З моментом введення у дію нового ЦКУ зв’язані  моменти введення у дію і ГКУ  та СКУ.

Зважаючи на обстановку прийняття нового ЦКУ, ігнорування позицій вітчизняних та зарубіжних фахівців він містить низку суперечностей неточностей, що є сприятливим підгрунтям для його подальшого удосконалення. Перші з них не забарилися ще до моменту введення ЦКУ і дію. ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 19 червня 2003р. № 980-ІУ[73] вже внесені зміни у ч.1 ст. 249, у ст.316 ввведено ч.2 – особливий вид права власності – довірчу власність, що виникає на основі договору довірчого управління майном. Відповідно доповнено й ч.1030 частиною другою, а ст. 1033 частинами 4 та 5.

Цим започатковані майбутні зміни цього генерального акту цивільного права. Важливо щоб вони були виважені і достатньо аргументованими.

 Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та  ЦК. Ці закони є кодифікованими або поточними. До кодифікованих законодавчих актів  цивільного права відноситься: Сімейний кодекс (СК) України, який прийнятий і введений у дію з 1 січня 2003 р., Житловий кодекс  (ЖК) України. Правда зараз йде робота над новим ЖК, який би відповідав Конституції України та засадам концепції житлової політики України. Відповідно ці кодекси є основними у регулюванні підгалузей цивільного права: сімейного права та житлового права.

Крім цього виокремились з цивільного права такі галузі, що мають подвійну правову природу і поряд з приватними засадами регулювання потребують публічно-правових. Так в основі земельного права лежить Земельний кодекс (ЗК) України, морського права – Кодекс торгівельного мореплавства (КТМ) України.

Окремо йде мова про регулювання відносин у сфері господарської діяльності, яка є притаманною всякому суб’єкту правовідносин як на побутовому рівні (ведення домашнього господарства) так і для державних установ (господарські відділи всіх юридичних осіб публічного права), так тих фізичних  і юридичних осіб, що спеціалізуються професійно на веденні підприємницької діяльності. Разом з ЦКУ для врегулювання цих відносин прийнято окремий ГКУ, що породило проблему дуалізму приватного права. Тож в найближчий час “цивілістам” і “господарникам” слід навчитись правильно застосовувати норми обох кодексів.

Виникає слушне питання про співвідношення ЦКУ  та ГКУ між собою та чи є останній спеціальним кодифікованим  актом цивілньго права. Думаємо, що ні. Він розроблений на зовсім інших теоретичних і практичних засадах, містить ряд положень які давно застарілі і відкинуті практикою (підприємства як юридична особа, підприємства на змішаній формі власності, орендні підприємства тощо). Більшість цивілістів схиляються  до того, що ГК України не може бути актом цивільного права. Якщо ЦКУ розроблено на основі доктрини приватного права то як він може співвідноситися із кодексом, який прийнято на засадах позитивізму?

Представники традиційної цивілістичної школи різко противляться існуванню такого кодексу і вважають, що це данина феодальній...традиції, прийняття ГК суперечить Конституції України згідно якої нема підстав для окремого регулювання  відносин в економіці, створюється загроза одержавлення і опублікування економіки, виникає конкуренція норм, що регулюють одні і ті ж за змістом відносини, виникають проблеми юридико-технічного і практичного характеру, може бути перепона для залучення в економіку України іноземних інвестиції із-за побоювання інвесторами можливостей ручного регулювання економіки[74].

Навпроти, представники школи господарського права відстоюють і лобіюють цей кодекс як вкрай необхідний для регулювання відносин у сфері економіки.

У сфері підприємництва виділяються два блоки норм: приватного права – що забезпечують приватний інтерес суб’єктів підприємницької діяльності і  публічного права, зо забезпечують інтерес держави та органів місцевого самоврядування. Якщо консолідуючим стрижнем  першого напряму є ЦКУ, то для другого напряму досі такої консолідуючої основи нема. Цю роль може взяти на себе новий Адміністративний (Управлінський) кодекс України або спеціальний адміністративно-правового регуляторного спрямування той же ГКУ. Якщо не зважати на ту обставину, що далеко не всі відносини повинні мати свій кодифікований акт з таким підходом можна було б погодитися.

Довгий час йде розробка ще й Торгового кодексу України. До цього часу відомі чотири його законопроекти. За замовленням інституцій які наділені правом законодавчої ініціативи ведеться розробка ще двох.

Між тим жодна з країн, що утворилися на теренах колишнього СРСР не прийняли і не збираються приймати подібний господарський кодекс. З поглибленням економічної інтеграції та створенням Єдиного економічного простору виникне низка проблем у стикуванні положень цивільного законодавства у господарській сфері. Можно спрогнозувати, що Україні прийдеться все-таки відмовитися від ГКУ  і гамонізувати своє законодавство із законодавством Російської Федерації, Республіки Білорусь та Республіки Казахстан.

З приводу реальної ситуації дуалізму приватного права слід зазначити, що прийняття Німецького торгового уложення сприяло консолідації окремих земель під єдиним економічним правом. В кінці кінців це призвело до об’єднання німецьких земель. Тож виникає питання яку функцію в умовах ринкової економіки відіграватиме новий ГК України?

Ряд цивільно-правових за своєю природою відносин конкретизовано у Повітряному кодексі України, Кодексі про недра, Лісному кодексі та інших.

Слід мати на увазі, що ЦК для цих законів є своєрідною конституцію, що підтверджується правилом згідно якого при поданні до Верховної Ради України проекту закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, необхідно одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК України (ч.2 ст. 4 ЦК).

Таким чином кодифіковані закони врегульовують практично більшість суспільних відносин, що відносяться до предмету цивільного права. Одночасно вони є висхідними для розвитку поточного законодавства.

Кодифіковані закони мають теж свою юридичну силу. З огляду на вище наведене ЦКУ має домінуюче положення над іншими кодифікованими нормативними актами цивільного права. Крім цього звертається увага, що усередині самого ЦК юридична сила його норм неоднакова в найбільша юридична сила  відведена першій частині ЦК[75].

Призначення ЦК України полягає у забезпеченні єдності правового регулювання особистих немайнових і майнових відносин на засадах приватного права і забезпечення прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

 

Поточне законодавство як  джерело цивільного права

 

Поточне  цивільне законодавство є доволі обширним. Здебіше, воно має комплексний характер і регулює відносини приватного і публічного права. Але є такі, що мають чисто цивілістичний характер: Закон України “Про заставу”, Закон України “Про іпотеку” тощо. З кодифікацією приватного права більшість поточних законів зберегли свою силу.

Переважна більшість поточних законів України так чи інше регулює цивільно-правові за своєю природою відносини. При тому серед цих законів є певні групи:

виключно цивільно-правового характеру;

комплексні;

публічно-правові, але прямо або опосередковано регулюють цивільні правовідносини;

структурні (технологічні) – встановлюють загальні засади дії норм права.

Деякі закони іменуються як основи (основи законодавства про культуру).

Закони  України можна згрупувати за певними розділами цивільного права: про дію законів України, про загальний статус фізичних осіб (про громадянство, про біженців), про особливі види діяльності фізичних осіб (підприємництво), про захист прав споживачів, про організаційно-правові форми юридичних осіб.

Торгівельне законодавство, яке поволі виділилось у спеціальну дисципліну торгове право. Специфічними є транспортне законодавство банківське законодавство, страхове законодавство. Вони здебільше виділяються у окремі курси або спецкурси.

Застосування поточного законодавства на практиці зумовлене ідеєю дезінтеграційного регулювання певних суспільних відносин. Так на вимогу ВОІВ правове регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності здійснюється окремими нормативними актами (об’єктивний фактор). Крім цього в умовах коли в Україні перехід від соціалістичної системи до ринкової економіки відбувся без застосування так званої “шокової терапії” за допомогою поточного законодавства вдалося плавно перейти від ідеї соціального забезпечення до самозабезпечення. В поточне законодавство можна оперативно вносити зміни і підправляти механізм правового регулювання  суспільних відносин відповідно до об’єктивно існуючої економічної ситуації в країні.

Поточне законодавство є певним буфером між кодифікованими нормативними актами, що забезпечують стабільність відносин і спонтанно сформованими відносинами. Не виключена спроба подальшої кодифікації певних відносин: страхових, транспортних, орендних тощо.

Разом з тим з прийняттям ЦКУ і ГКУ втратили чинність ряд нормативних актів (ЗУ “Про підприємництво”[76], ЗУ “Про підприємства в Україні”. Прикінцевими і перехідними положеннями доручено КМУ до 1 квітня 2003 р. підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України перелік законодавчих актів та їх окремих положень, які мають бути визнані такими, що втратили силу. Одночасно слід подати перелік тих актів, до яких слід внести змін у зв’язку із набраннями чинності зазначеними кодексами.

Очевидно, що це робота не одного дня і не однієї сесії. Тому не виключена можливість паралельного існування східних за змістом норм ЦКУ і поточного законодавства.

З прийняттям ЦКУ виникла необхідність приведення у відповідність до нього інших підзаконних актів, що само по собі є сприятливим підґрунтям для наукової діяльності на різних рівнях.

 

Підзаконні нормативні акти як  джерело цивільного права

 

Значний масив цивільних правовідносин врегульовано спеціальними нормативними актами. Як визначено в самому ЦКУ актами цивільного законодавства є також постанови КМУ (ч. 4. с.4 ЦКУ). Звичайно, що підзаконні нормативні акти мають нижчу юридичну силу і не повинні суперечити ні ЦКУ ні іншому кодифікованому закону. Якщо постанова КМУ суперечить положенням  ЦК або іншому законові, застосовуються відповідно положення ЦК або іншого закону.

Інші органи державної влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом.

Ієрархічність органів державного управління зумовлює й залежність виданих ними нормативних актів. Не дивлячись на те, що згідно з перехідними положеннями Конституції України Президент України не може видавати акти у сфері економічної діяльності але його Укази і розпорядження є безумовно джерелами цивільного права і за юридичною силою вищі чим постанови КМУ. Відповідно з ст.ч.3 ст.106 Конституції України Президент України видає укази й розпорядження які є обов’язковими для виконання на території України. Чинними  є акти що видані  за перехідний час з економічних питань якщо не прийнято відповідного закону, а також інші акти із загальних питань. Тож недарма  при прийнятті ЦКУ було враховано вимогу Президента України включити акти Президента у число актів цивільного законодавства (ч.3 ст.4 ЦК України).

Основний тягар оперативного регулювання механізму здійснення ринкових реформ приходиться на постанови КМУ. Ними затверджуються певні загальнообов’язкові правила (торгівлі, побутового обслуговування населення, перевезень на транспорті тощо). Вони деталізують положення законів і тим роблять більш формалізованими цивільно-правові відносини. Разом з тим у тих випадках коли постанови КМУ дублюють норми законів повинні застосовуватися лише норми закону.

Постанови та накази видають також окремі міністерства, служби, їх департаменти стосовно  закріпленими за ними напрямками регуляторного впливу на суспільні відносини.

Нормативні акти міністерств та відомств[77] не повинні суперечити законам та  іншим актам вищих органів державної влади. Якщо ці акти суперечать іншим законам і нормативним актам вищої юридичної сили то вони повинні бути відмінені. Так закон встановлює безумовність обміну несправної речі, а правила обміну встановлюють що складна побутова техніка може бути обміняна лише в тому разі коли сервісні центри не можуть усунути недолік. Якщо центри гарантійного ремонту не отримують від виробника деталей та не оплачуються ремонтні роботи реалізувати право покупця на заміну речі вкрай складно.

Загалом органи місцевого самоврядування не можуть видавати рішення, що регулюють цивільно-правові відносини. Але ряд з них все таки торкаються прав громадян (правила вигулу собак, розцінки на побутові і зокрема комунальні послуги тощо). Значний обсяг такого регулювання стосовно комунальної власності. 

 

Застосування цивільного законодавства

 

У новий ЦКУ спеціально включено ряд статей стосовно застосування норм цивільного законодавства. Не випадково у ст. 9 ЦКУ підкреслено, що його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Проблема застосування цивільного законодавства зумовлена його специфікою і зокрема диспозитивністю. Стосовно імперативних норм цивільного права то їх застосування є необхідною умовою реалізації певних прав та досягнення мети.

Диспозитивність цивільного законодавства передбачає й певні закономірності його застосування:

звичаєвість вони застосовуються у  силу факту приналежності таких прав чи настання певних юридичних фактів;

застосування самими учасниками цивільних правовідносин при їх встановленні чи виникнення спору;

 правозастосовчими органами при зверненні учасників спірного правовідношення.

Тлучачення норм цивільного законодавства - встановлення и уяснення їх змісту (сенсу) шляхом усунення виявлених в них неясностей. Неясності можуть виникнути в силу неоднозначності формулювання норми права, її лаконічності, неадекватного відображення в нормі права об’єктивних чинників що впливають на формування даного правовідношення, відставанням норм права  від потреб практики, допущених при прийнятті нормативного акту неузгодженостей із іншими нормативними актами,  тощо.

В науці права прийнято розрізняти тлумачення за його суб’єктом: легальне, судове і наукове (доктринальне) тлумачення; способу: граматичне, логічне, систематичне, історичне; обсягу: буквальне, обмежене і розширене,

Суб’єктами тлумачення норм цивільного законодавства можуть бути органи, що прийняли відповідний акт, суди загальної юрисдикції, господарські суди, правознавці – вчені і практики,   правоохоронні органи, а також інші особи, що застосовують норми  права.

При застосуванні норм цивільного законодавства внаслідок відставання нормотворчості від потреб практики виникають прогалини, тобто відсутні норми, які безпосередньо вказують на гіпотезу чи диспозицію стосовно конкретних суспільних відносин. Ці прогалини заповнюються шляхом застосування аналогії закону и аналогії права.

 

2.6. Аналогія закону и аналогія права

 

Згідно ст. 8 ЦКУ якщо цивільні відносини не врегульовані  ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами  ЦК, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).    У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права). 

При тому слід притримуватися низки правил:

застосування аналогії закону можливо лише тоді коли в жодному акті позитивного права нема норми, яка б спеціально регулювала дані правовідносини[78];

норми позитивного права застосовуються першими, а при їх відсутності вже можна застосовувати аналогію права;

аналогія застосовується незалежно від наявності в позитивному праві спеціального застереження чи вказівки про її застосування;

аналогія застосовується якщо немає змоги  застосувати розширене трактування норми права;

аналогія закону застосується в певній ієрархії:  від ЦК України до звичаїв ділового обороту;

 застосування аналогії виключається якщо це  буде суперечити  сутності норми права чи її призначенню. Так норми права, що розраховані на регулювання відносин за участю фізичних осіб недопустимо застосовувати до відносин за участю юридичних осіб;

в першу чергу застосовується розширюване тлумачення норми права, за  неможливості такого застосування – аналогія закону і вже на кінець при неможливості застосувати аналогію закону – аналогія права;

при застосування аналогії права виходять із загальних засад цивільного законодавства які власне акумульовані в принципах цивільного права.

Цивільне законодавство передбачає тлумачення як спосіб усунення колізій  та зокрема тлумачення змісту правочину.

 

Договори як джерело цивільного права

 

Відносини динаміки здебільше врегульовані договорами. Тож згідно ст.6 ЦКУ сторони мають право укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства[79]. Договори як  домовленості двох та більше осіб, що спрямовані на  встановлення, зміну та припинення суб’єктивних прав і обов’язків  при регулювання цивільних відносин мають важливе значення. В той же час термін договір має вельми широке значення і застосування в праві.         Для мети визначення специфіки договірного регулювання цивільних правовідносин слід виділити такі договори:

міжнародні;

договори з нормативним змістом;

договори як мононорми права.

Згідно ст. 10 ЦКУ міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Мова йде про міжнародні, міждержавні та міжурядові угоди, учасником яких є Україна: угоди УНР, угоди бувшого СРСР, та до яких Україна приєдналася за роки незалежності.

Важливо підкреслити, що міжнародні угоди мають пріоритет перед власним цивільним законодавством. Законом прямо встановлено, якщо у міжнародному договорі України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені актами цивільного законодавства, застосовуються правила міжнародного договору (ч.2 ст. 10 ЦКУ).

Особливість міжнародних угод як джерел цивільного права полягає у тому що вони:

слугують ідеї інтеграції України і світові і європейські економічні, політичні та гуманітарні організації;

є своєрідним дороговказом  на шляху побудови демократичного цивілізованого суспільства. Це стосується принципу заборони погіршення правового становища іноземних фізичних та юридичних осіб у порівнянні з національними суб’єктами права. Реторсія можлива лише як засіб, що прийнятий у відповідь на погіршення правового становища громадян України у певній країні на підставі спеціального закону;

застосовуються до регулювання цивільних правовідносин безпосередньо, якщо з договору не випливає потреба для його введення прийняття спеціального акта;

є каркасом для удосконалення внутрішнього законодавства та приведення його у відповідність міжнародним стандартам;

 загальновизнані принципи і норми міжнародного права визначають зміст і застосування відповідних норм цивільного законодавства.

Договори з нормативним змістом як джерело цивільного законодавства є, скоріше, виключенням із загального правила. До такого договору ми відносимо засновницький договір норми якого є обов’язковими для тих, хто його підписав та для судових і інших органів. Його норми мають локальний характер і поширюють свої дії на його учасників та тих осіб, які займають місце учасника корпоративної структури. Не виключені договори між певними ланками адміністративної структури щодо розмежування повноважень щодо правомочностей власності на об’єкти права власності, тягаря утримання майна, участі у інвестиційних проектах що мають значення для держави в цілому і для окремих ланок органів місцевого самоврядування. Наприклад, у добудові Олексіївської лінії Харківського метрополітену на підставі договору приймають участь держава, обласна адміністрація та місто Харків. Останні виступають у вигляді казни. В результаті внесення інвестицій виникає право на результати   інвестування. На підставі договорів нормативного змісту передаються об’єкти права власності від окремих підприємств до власності органів місцевого самоврядування (житловий фонд, заклади соціально-побутового і культурного призначення) тощо. 

Згідно ст.6 ЦКУ встановлено співвідношення актів цивільного законодавства і  цивільного договору. Так, учасники суб’єкти цивільного права (у законі чомусь наперед визначено сторони) мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. При тому сторони можуть строго притримуватися моделі закону, правил про правовідносини даного характеру, типового чи зразкового договору, проформи або укласти  розроблений і узгоджений ними договір.  При тому не має суттєвого значення назва договору, а більше значення придається його змісту і дотриманню імперативних вимог закону.

Загалом договори відносяться до так званих мононорм. Вони регулюють відносини  лише виключно між їх учасниками. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.  Відповідно учасники договору можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Але вона не можуть ігнорувати і не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

В договору проявляється диспозитивність сторін. Прийняті в договорі положення стосуються лише тих його учасників (сторін) які приймали в ньому участь. Відповідно узгоджені і прийняті умови договору є обов’язковими. За ущербності загального механізму цивільної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання взятих зобов’язань в договорі може (а сьогодні повинно) бути деталізованим відповідальність.

 

Звичай як джерело цивільного права

 

Відповідно  ст. 7 ЦКУ джерелом цивільного права визнано звичай. Тож  цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Іншими словами – звичай правило поведінки яке встановилось в цивільному обігу і виконується учасниками цивільних відносин добровільно[80]. Вони здебільше зумовлені об’єктивними чинниками (дією економічних закономірностей, національним менталітетом та традиціями (заручини)

Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Здебільшого це так і буває. Як правило це документи недержавних і неурядових установ і об’єднань.

Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Звичай як джерело цивільного права вказано і на рівні окремих інститутів права, особливо зобов’язального і зокрема договірного. Так згідно  ст. 526 ЦК при виконання зобов’язання можуть застосовуватися звичаї ділового обігу, а ч.2 ст. 532  визначає, що зобов’язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлене актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов’язання  чи звичаїв ділового обігу. Взаємні обов’язки за договором мають виконуватися одночасно, якщо інше не випливає з договору, закону. Або інших правових актів, звичаї ділового обороту або суті зобов’язання. Це стосується виконання альтернативного зобов’язання.

Для звичаю як джерела цивільного права характерними є:

формальна визначеність у законі можливості його застосування при регулюванні певних відносин;

 неоднократність однорідного застосування загальноприйнятого правила поведінки;

відсутність такого правила поведінки в нормативних актах;

несуперечливість закону або іншому нормативному акту;

усталеність у своєму змісті і однозначність тлумаченні в побутовій чи діловій практиці;

Звичаї слід відрізняти від звички – фактично  усталеного     правила,  яким   погоджуються керуватися сторони договору унаслідок чого воно набуло правового значення. Як вказується це по суті  визначена умова договору, яку сторони мають на увазі (de lege ferenda). Така звичка наперед оговорюється сторонами договору. Якщо в договору цього не вказано чи намір керуватися звичкою буде не доказано звичка не має і не може мати правого значення.

Слід мати на увазі, що звичаї рано чи пізно  мають тенденцію до формалізації. Яскравим прикладом є Правила тлумачення міжнародних торгових термінів Інкотермс в редакції 2000р., Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів 1993р. Це неофіційні  систематизації таких звичок, що набувають правового значення не самі по собі як звичаї ділового обігу, а за умови посилання на них контрагентів.

Нерідко використовується термін заведений порядок – практика взаємовідносин сторін конкретного договору. Цей порядок виникає здебільше при довготривалому співробітництві і добровільно підтримується сторонами. Це може бути практика вибірки представником покупця певного набору товарів, що оформляється не договором а рахунком якому сторони по суті надають значення договору. Сам договір не укладається, а рахунок є підставою для взаєморозрахунків, бухгалтерських проводок. Інколи це може направлення товару чи виконання певних послуг для контрагента лише на підставі телефонного дзвінка, усного прохання тощо.

Такий заведений порядок підтримується сторонами тривалих взаємовідносин добровільно і при відсутності заперечень з цього приводу. При тому варто мати на увазі, що він не повинен суперечити чинному законодавству.

Заведений порядок часто використовується у побутовій сфері (не сідати до столу доти, доки не зберуться всі члени сім’ї, збирати урожай толокою, селитись у нову будівлю лише після її освячення, спочатку пускати в дім кішку, а потім заходити вже самому тощо).

Слід мати на увазі що ні звички ні заведений порядок не можуть бути джерелами права. Вони можуть підтримуватися лише у певній спільності[81].

        

          

2.9.  Судова практика

 

Питання про судову практику як джерело цивільного права досить складне. Перший і найдавніший підхід полягає у тому, що матеріали судової практики є критерієм перевірки істинності права і закону. Воно так і є. Якщо закон і практика йдуть різними шляхами то або недолугий (мертвонароджений) закон, або практики керуються суб’єктивними чинниками при винесені рішення у конкретних справах. Якщо такі рішення не відповідають ні праву ні закону то вони є неправосудними. Але якщо  неправосудне рішення вступило у силу? На жаль за відсутності судового нагляду виконання неправосудних рішень інколи зустрічається на практиці.

Другий аспект в тому що судові рішення слугують емпіричною базою для узагальнення. Власне через виявлені  при правозастосуванні проблеми можна  розробити рекомендації щодо удосконалення формального права.

Третій аспект в тому, що рішення вищих судових інстанцій мають обов’язкову силу для нижчих судів. Ці рішення виносяться у формі постанов,  ухвал по конкретним справам, узагальнень судової практики з певними висновками. До Вищих судових інстанцій відноситься конституційний суд України, рішення якого мають практичну необхідність при тлумаченні окремих положень цивільного законодавства. Верховний суд України приймає постанови, а його Колегія у цивільних справах дає тлумачення, звертає увагу нижчестоящих судів на упущення при застосуванні законодавства. Це стосується й Вищого господарського суду України.

На сьогодні є всі підстави сприймати джерелом права судовий прецедент. Це пояснюється декількома причинами:

- домінування права, а поява таких правовідносин, що не врегульовані нормами права неминуче призводить до виникнення спорів. За відсутності формалізованого правила суди при їх розв’язанні вимушені керуватися правом (аналогією права) яка буде  певним еталоном при вирішенні подібних спорів;

юрисдикційною силою рішень Європейського суду на території України.  Такі рішення що винесені по відношенню до спорів які виникли і не отримали свого вирішення на території України є обов’язковими для виконання державною виконавчою службою і слугують еталоном для  вирішення подібних справ іншими судами;

рішеннями Конституційного суду України які є правосудними за конкретними справами, відносяться до офіційних тлумачень закону, а то і навіть до закону;

розширення судового трактування закону чи іншого нормативного акту теж створює засади для появи судового прецеденту;

правило про судове тлумачення правочину (ст. 204 ЦКУ) лише впевнює нас у цій позиції. Судове тлумачення правочину буде незмінно через засоби масової інформації поширене і стане  зразком;

з розширенням кола суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності не виключена можливість застосування на території України  чистого прецедентного права;

 з опублікуванням реальних справ  в Інтернет судді отримали можливість верифікувати прийняті ними рішення із загальними спрямуванням судової практики як вітчизняної так і з урахуванням тенденції універсалізму права й міжнародної практики;

глобалізація економіки і універсалізація прав людини створює універсальні моделі правового регулювання приватних відносин. За таких обставин різко зростає значення компоративістичних начал у цивільному праві і цивільному судочинстві. Наука, практика так чи інакше повинні враховувати правозастосовчу практику інших країн.

 

3. Дія норм цивільного законодавства

 

Як і в більшості правовідносин галузевого характеру важливим є врегулювання відносин щодо дії актів цивільного законодавства у часі. Загальноприйнято, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Тож встановлення такого дня має важливе значення для застосування норм права.

Норми цивільного законодавства, як і норми іншого законодавства, діють в часі, просторі та по колу осіб.  Це визначено загальними нормами і зокрема ЗУ “Про вступ законів у чинність”, загальними теоретичними постулатами та самим цивільним законом.

Акти цивільного законодавства мають  порядок прийняття,  надання їм чинності (реєстрації, опублікування и вступу в силу.

Дія в часі. Згідно ст. 5. ЦКУ акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Так  його “Прикінцевими та  перехідними положеннями” передбачено, що новий ЦКУ  набирає чинності з 1 січня 2004 р. Разом з ЦКУ вступлять у дію й інші закони України. Тож ЦКУ буде застосовуватися до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Зазвичай  акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Підпункт 4.2. встановлює що щодо відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України його положення застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Крім цього положення спадкового права ЦКУ застосовуються також до спадщини, яка відкрилась, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання ним чинності, а також про відмерле майно у межах одного року. Щодо строків позовної давності застосовуються положення нового ЦК у тому разі, коли строк позовної давності не сплив до набрання ним чинності. До позовів про визнання заперечувального правочину  недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Право на пред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 року застосовується позовна давність, що встановлена чинним до цього часу законодавством. Є й інші особливості.

Дія в просторі - Акти цивільного законодавства діють на підвідомчій їх прийнявшому органу:

всієї України – норми, що прийняті загальноукраїнськими органами законодавчої і виконавчої влади;

лише АРК - норми, що прийняті  органами законодавчої і виконавчої влади Автономної Республіки Крим;

на території певного  адміністративного утворення - норми, що прийняті з державними  місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

на території певної юридичної особи – прийняті самою юридичною особою локальні нормативні акти;

дискретно  - мононорми, що встановлені самим учасниками цивільних правовідносин. Цивільно-правові договори діють там де передбачено їх виконання, чи перебувають сторони договірних правовідносин.

Дія по колу осіб - акти цивільного законодавства поширюються   на всіх осіб, що знаходяться на території, в межах якої діє це  законодавство. Але норми, що регулюють відносини за участі фізичних осіб не поширюються на відносини за участю юридичних осіб, а тим більше норми,  що регулюють відносини за участі юридичних осіб не поширюються на відносини за участю  фізичних осіб. Крім цього, цивільним законодавством встановлюються окремі правила для юридичних осіб різної форми власності та організаційно-правової форми.

 

 Контрольні питання:

Поняття та загальна характеристика джерел цивільного права.

Цивільне законодавство.

Конституція України як основне джерело цивільного права України.

Юридична сила актів цивільного законодавства.

Дія цивільного законодавства.

Кодифікації цивільного законодавства та їх основні ідеї.

Цивільний кодекс України: його структура та основні відправні положення;

Основні проблеми, що виникли при розроблені і прийнятті нового ЦК України.

Інші кодифіковані закони цивільного законодавства України та їх взаємозв’язок.

Договори як джерела цивільного права та їх види.

Міжнародні договори та їх вплив на національне цивільне законодавство.

Договори з нормативним змістом.

Звичаї та звичаї ділового обігу

Судова практика.

Судовий прецедент та його значенні у чусачному праві.

Аналогія в цивільному праві.

Правила застосування аналогії закону та аналогії права.

Дія норми цивільного права в просторі.

Дія норми цивільного права по колу осіб.

Дія норми цивільного права в часі.