План:

1. Поняття та ознаки правочинів.

2. Класифікація (види) правочинів.

3. Способи вираження волі в правочинах.

4. Форма правочинів.

5. Умови дійсності правочинів

6. Умови та строки в правочинах.

7. Умови чинності правочинів.

 

загрузка...

Нормативні акти: Конституція України, ЦК України, ЦК УРСР,  ГК України, СК України. ЗУ “Про цінні патери  та фондову біржу”, ЗУ “Про товарну біржу”, ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг”,  ЗУ “Про електронний цифровий підпис”, Указ Президента України від 17 лютого 2003р. № 134 “Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру”, Постанова Пленуму Верховного Суду України  №3 від 28.04.78. “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними”  /Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-К., 1995, Роз’яснення Вищого Арбітражного Суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними”/Збірник роз’яснень Вищого Арбітражного Суду України.1997, -С., Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. - 692с.

        Література: Братусь С.Н.  Шахматов В.П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия. Томск, 1967;  Мічурін Є.О. Правочини з житлом. Науково-практичне видання. СТРАЙД. Х., 2003., Онгензихт В.Л. Воля и волеизъявление. Душанбе, 1983, Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., 1998;

        Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учебн. пособие. – К., 1990;   Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М., 2002; Гражданское право. Часть І. Учебник /Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М. 1996;   Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.] – Х., 2000. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб.  - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с.

        Ключова термінологія: правочин, угода, конклюдені дії, недійсні правочини, реєстрація правочинів.

 

Поняття та види правочинів

 

Відповідно до п. 2. ч. 1 ст. 11 ЦК до одних з головних і найпоширеніших підстав виникнення цивільних прав та обов’язків цивільне законодавство відносить договори та інші правочини. Оскільки законодавець розмежував поняття договору та правочину спробуємо дослідити з якого часу ці терміни відрізняються один від другого.

Термін «правочин» введено у українське законодавство вперше натомість терміну  «угода», який співпадав за сенсом із терміном «договір» і не в повній мірі відображав особливість співвідношення угоди та договору як загального та спеціального. Всякий договір є правочином, але не всякий правочин – договір. Правочини – це будь які волевиявлення учасників цивільних правовідносин, які спрямовані на настання цивільних прав та юридичних обов’язків, що не суперечать праву. Тож відкривається можливість врегулювати такі відносини, які до цього не підпадали під   угоди.

Окремих монографічних робіт, які б досліджували правочини в Україні та Росії не було, тому ми повинні спиратися на загальні праці цивілістів в ретроспективі та перспективі цього інституту. Більшість провідних вчених, які досліджували римське приватне право вказують на правочин, як підставу виникнення зобов’язань[326], хоча є і ти хто обережно використовував цей термін, використовуючи його як синонім договору, то б то не акцентуючи увагу на існуванні правочинів у якості окремого юридичного факту[327]. В подальшому ця думка була розвинута авторами[328], які ґрунтували свої висновки на працях Савінї. Ми можемо погодитися з Олімпіад Соломоновичем, що дійсно Савінї вперше ввів в обіг терміни „юридичні факти” і „правочини”, даючи їм визначення[329]. Навіть якщо переглянути Дигести Юстиніана[330] Титул XIV має назву „Про договори”, навіть в коментарях вказано, що „pactum” і „pactio” перекладається однаково і означає договір. Хоча є одне посилання на використання терміну „правочини” в римську добу, однак на наш погляд його можна використовувати з певним сумнівом – це „negotium”[331]. Розуміючи, що походження терміну „правочин” дуже цікаве, але певно схоластичне питання переходимо безпосередньо до предмету дослідження[332].

Варто відзначити, що на теренах СНД правочини є суто українським цивілістичним надбанням. Цивільні законодавства більшості пострадянських країн використовують термін угода. Це зв’язано із термінологічною особливістю і необхідністю надати більшої розрізняльної здатності таким категоріям як договір де угода є його еквівалентом.

В українській правничій науці термін „правочин” запроваджений з легкої руки О.А.Підопригори і розвинутий у працях його учнів. З розробкою нового ЦК України була відроджена ідея правочинів, і вони знайшли своє відображення у розділі IV книги першої проекту ЦК України. У “Передмові до проекту Цивільного кодексу України” вказується: “Глава “Правочини” (розробники пропонують повернутися до цього терміна; у чинному Цивільному кодексі – це “угоди”) містить базові положення перш за все договірного права”. Правомірні дії, - як вказує О.А.Підопригора, - спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків), називаються правочинами, наприклад, продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо".   В Україні відомі  роботи Є.О.Мічуріна (вказана на початку лекції) та  В.А.Нагорняка, що присвячені правочинам із житлом.

Практично всі провідні правознавці поділяють позицію законодавця, який дав визначення правочину як дії особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (п.1 ст. 202 ЦК України). Отже законодавець виходить з того, що правочин є правомірною дією учасника цивільних правовідносин, який має для цього достатню дієздатність і переслідує мету - набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків. Харитонов Є.О. слушно зазначає, що такі дії слід тлумачити поширювальна у тому сенсі, що правочини можуть бути підставою інших змін правовідносин. При цьому він може водночас і підставою припинення одних правовідносин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин[333].

Від інших юридичних дій (адміністративних актів, злочинів) правочин відрізняється своїми ознаками. В легальному визначені вказані лише дві головні ознаки правочину: правочин – це завжди дії фізичних і юридичних осіб, спрямовані на досягнення конкретного юридичного результату - встановлення, зміна чи припинення цивільних правовідносин.

В більшості доктринальних визначеннях можна знайти посилання і на інші ознаки правочину, як це зроблено у Д.В. Бобрової: “Правочини — це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків".[334]

Узагальнюючи позиції правознавців зупинимося на наступних ознаках правочинів:

По-перше, правочин – це правомірна дія, що відрізняє її від таких юридичних фактів, як правопорушення. Науковці звертали увагу на нетотожність понять „правомірність” і „законність” правочину[335], ми приєднуємося до цієї точки зору і вважаємо, що законні, але протиправні дії суб’єктів права підпадають під поняття „шикани”[336]. Правомірність як ознака правочину узгоджується із загальними засадами діяльності громадянського суспільства, зокрема домінуванням права над законом. Це дає змогу оцінювати цю ознаку правочину через принципи цивільного права і категорію прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

По-друге, зміст правочину не може суперечити моральним засадам суспільства (п. 1 ст.203 ЦК України).

По трете, особа, яка учиняє правочин, повинна бути волездатною – здатною усвідомлювати свої дії та керувати ними, тобто правосуб’єктною [337].

По-четверте, правочин – це завжди вольовий акт, „объективируемая вовне воля людей, их волевые акты[338]” Цією своєю ознакою вони відрізняються від юридичних фактів – подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі людини. Для правочин характерний саме момент волевиявлення, без якого взагалі не може бути правочини. Протее, тут варто звернути увагу на доктрини вольової теорії, відповідно до якої волі надається перевага перед волевиявленням та теорії волевиявлення (теорія довіри чи теорії обороту) де основне значення придається саме волевиявленню[339], а воля як внутрышный намыр вивидиться поза правовий результат.

По-п’яте, „сделка порождает гражданские отношения, поскольку именно гражданским законом определяются те правовые последствия, которые наступают в результате совершения сделок".[340]”

По-шосте, правочини - це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб'єктами цивільного права. Можливість здійснення правочин входить у зміст їхньої цивільної дієздатності. Тому правочини необхідно відрізняти і від таких дій, як акти компетентних державних органів, що хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов'язання по передачі будинків і споруджень між державними юридичними особами), але самі по собі представляють владні акти, видавані в межах компетенції цих органів - суб'єктів адміністративного права. Будучи адресованими конкретним виконавцям, вони створюють між ними цивільні правовідносини незалежно від їхнього бажання вступити в ці правовідносини. За допомогою же правочин правовідносини завжди встановлюються з волі й ініціативі їхніх учасників[341].

По-сьоме,  учиненням правочину його учасник (учасники) переслідують певну мету – встановлення, зміну та припинення для себе чи інших осіб суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. За такого видається не досить виваженим позиція про мету – визначені наперед в свідомості суб’єкта тих змін у реальних (фактичних) суспільних відносинах, що відбудуться в результаті впливу на них правових відносин, щшо виникнуть на підставі правочину[342].

Восьме,правочин є підставою для виникнення цивільних правовідносин, оскільки тільки цивільним законом передбачаються ті правові наслідки, які наступають в результаті укладання правочину[343].

Таким чином, з огляду на все наведене, можна дати наступне визначення правочину. Правочином визнається  дія дієздатного суб’єкта цивільного права, спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав і обов'язків, що не суперечать праву і спрямовані на задоволення його прав та інтересів чи прав та інтересів інших осіб.

 

2.  Класифікація (види) правочинів (разом з Р.Б.Шишкою)

 

Поділ правочинів на певні види має практичне і теоретичне значення: характеризує сам правочин через його вторинні ознаки, зумовлює правове становище його учасників, а звідти й зміст, слугує підставою для упорядкування цивільно-правових інститутів. У залежності від ознак, що передбачаються законодавством, правочини підрозділяються (класифікуються) на визначені види чи групи. Слід зазначити, що виключного чи єдиного переліку класифікаційних груп правочинів не існує, оскільки при поділенні правочинів на види застосовуються різні класифікаційні ознаки. Як і в більшості розглянутих нами класифікацій за її основу взято принцип дихотомії – поділ цього правового явища на дві протилежності.

В залежності від необхідних волевиявлень достатніх для досягнення правового результату, правочини підрозділяються на односторонні, двосторонні і багатосторонні. По суті мова йде про необхідну для учинення правочину кількість волевиявлень.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (п.3 ст.202 УК України). В односторонньому правочині достатньо виявити волю однієї особи[344]. Права та обов’язки за таким правочином виникають лише у суб’єкта, який здійснив дію.

Класичним видом одностороннього правочину визнають: заповіт, прийняття і відмова від спадщини, позичка, видача доручення, заява наймача про припинення договору житлового наймання, оголошення конкурсу і т.д. За новим цивільним законодавством волевиявлення може бути спільним одночасно декількома особами: подружжя при складанні заповіту подружжя (ст. 1243 ЦК України), видача доручення на розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності (п.2 ст. 369 ЦК України), але і ці правочини слід розглядати як ускладнені односторонні, оскільки в наведених випадках декілька осіб діють як одна особа.

Односторонні правочини, у свою чергу, поділяються ще на ряд груп. Так за метою здійснення одностронні правочини можуть бути поділені на:

- виникнення речових прав (окупація – заволодіння нічиєю річчю чи дарами природи);

припинення речових прав (дерелікція – викидання речі);

припинення зобов’язальних прав;

встановлення зобов’язальних прав;

відмову від правочинів, що формуються (наприклад укладання шлюбу після подання заяви про його реєстрацію).

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія (волевиявлення) двох або більше учасників правочину (п.4 ст. 202 ЦК України). Для двостороннього правочину необхідно взаємоузгодження (договір, угода) волевиявлення двох осіб. Тому в літературі і законодавстві їх іменують договорами (ст. 626 ЦК України). Навіть російський термін „сделка” відбувся від терміну „соделка”[345]. Хоча в договорі воля сторін спрямована на досягнення здебільшого протилежних цілей, головним є взаємоузгодження їхньої волі: важливо щоб обидві сторони чітко представляли, на що спрямовано волю контрагенту[346].

Багатосторонні правочини - це різновид взаємних правочинів (договорів), в якому виражається воля трьох і більше сторін. Вступаючи в правовідносини кожна з сторін який виражає індивідуальну волю. В ряді випадків їхнє волевиявлення може збігатися за змістом (наприклад, в учасників договору про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК України)), або бути зустрічним (наприклад, при укладенні багатостороннього договору міни (бартеру)).

За економічною ознакою товарообміну і співвідношенню виникаючих з правочину прав і обов'язків сторін правочини поділяються на оплатні і безоплатні.

Оплатним визнається правочин, в яких юридична дія здійснюється за еквівалент, тобто, у якій майновому наданню однієї сторони (передача грошей, майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони. Більшість цивільно-правових правочинів є оплатними. Хоча, слід погодитись з М.О.Бару, який зазначав, що оплатність не завжди передбачає еквівалентність у відношеннях між учасниками цивільних правовідносин.[347].

Оплатність чи безплатність правочинів визначається законом, але і може встановлюватися сторонами. Закон виходить з презумпції оплатності правочину, оскільки в більшості правовідносин ми виходимо з того, що передаючи право особа намагається замінити його на інше. Безоплатні правочини – це виключення з загального правилу. Більшість оплатних правочинів можуть бути тільки двосторонні правочини.

У безоплатних правочинах обов'язок виконання дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, яка не вправі вимагати зустрічного майнового надання, тому односторонні правочини завжди безоплатні. Але зустрічаються випадки двосторонніх безоплатних правочинів: дарування, безоплатного користування майном.

У залежності від моменту, з якого у сторін правочину виникають цивільні права і обов’язки, правочини підрозділяються на консенсуальні і реальні[348]. Консенсуальний правочин вважається укладеними з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами правочину, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносини. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то правочин вважається укладеним тільки при дотриманні такої форми. Більшість правочинів є консенсуальними.

Для укладення реального правочину недостатньо досягти сторонами правочину згоди по всім істотним умовам правочину, необхідно вчинити фактичну дію (частіш всього - передати речі однією стороною іншій). До реальних правочинів відносяться договори позики, схову, класичне дарування.

В реальних правочинах передача речі виражає їх укладання, а в консенсуальних правочинах — виконання. Передача речі в порядку виконання консенсуального правочину може збігтися, але не обов'язково повинна збігатися в часі з моментом її укладання. Передача речі в реальній угоді виражає той факт, що угода відбулася, і тому обов'язково повинна збігтися в часі з моментом її укладання[349] .

У залежності від форми волевиявлення прийнято розрізняти усні та письмові правочини.

Усним є такий правочин в якому волевиявлення сторін не фіксується в зовнішніх носіях. Частіше всього усні правочини укладаються і виконуються одночасно.

Письмовим є правочин, волевиявлення на учинення якого згідно чинного законодавства повинне бути виявлено через складання відповідного документу. У свою чергу письмові правочини бувають прості та кваліфіковані. Кваліфікованими є ті, для яких згідно чинного законодавства необхідно його нотаріальне посвідчення чи реєстрація.

На сьогодні є всі підстави для виділення особливого різновиду правочинів – віртуальних, тобто учинених через засоби оргтехніки і зокрема комп’ютерні мережі[350]. З прийняттям ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг”,  ЗУ “Про електронний цифровий підпис” для цього появились достатні підстави.

По правовому значенню підстави правочину для її дійсності, правочини поділяються на каузальні й абстрактні[351].

Під підставою правочину варто розуміти причину, в силу якої сторона зобов'язана зробити ті чи інші дії. Підставу в правочині слід відрізняти від мотиву, за яким відбувся правочин. Одна особа здійснює надання в користь іншої особи завжди за якоюсь підставою. Будь який правочин повинен мати підставу, вона визначається метою правочину, правочинів без мети не може бути. В.П. Шахматов відмічав, що правовідносини слугує засобом досягнення певних мет[352]. Мотив - це психологічне бажання, яке спонукає сторону зробити визначені дії. Мотиви не мають сили юридичних фактів, а значить і юридичного значення, тому що перебувають за межами правочину і не входять у його зміст. Тому помилка в мотивах правочину не розглядаються як помилка в волевиявленні[353].

Правочини, в яких прямо зазначена підстава (причина) вчинених дій, від яких залежить дійсність правочину, іменуються каузальними. Більшість цивільно-правових правочинів є казуальними, оскільки сторони правочину в правовідносинах бажають досягти суб’єктивних, здебільшого не співпадаючих результатів.

Якщо прямо в законі передбачається що підстава правочину юридично байдужа, або причина (підстава) здійснення дій прямо не виражена, такі правочини іменуються абстрактними. Типовим прикладом абстрактного правочину є вексель, банківська гарантія.

У залежності від передбаченої законом обов’язковості до укладення правочину слід виділити правочини із імперативною умовою та правочини із диспозитивною умовою.

Правочини із імперативною умовою є обов’язковими для одного із його учасників. Він не може ухилитися від його учинення. Це стосується публічного договору.

Напроти правочини із диспозитивною умовою можуть відбутися, а можуть і не відбутися. Більшість правочинів є такі.

В випадках, коли, виникнення, зміна чи припинення прав та обов'язків, передбачених правочином залежність від терміну, настання або ненастання якої-небудь умови правочини поділяються на безстрокові, строкові (термінові), й умовні.

У безстрокових правочинах не визначається а ні час вступу його в дію, ні момент його припинення. Такий правочин негайно вступає в силу[354]. Припиняється такий правочин на вимогу будь якої сторони правочину (наприклад майновий наїм). Варто зазначити, що строк – є певний період у часі, зі сплином якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін – є певний період у часи, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Оскільки термін та строк категорії, які сторони правочину використовують в якості юридичного факту, що обов'язково настане майбутньому. То, відповідно і терміновими (строковими) називаються правочини, в яких виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків поставлено в залежність від настання в майбутньому події, відносно якого точно відомо, що вона наступить. Термін визначається в правочині найчастіше календарною датою або вказівкою на настання іншої обставини (відкриття навігації, установлення гарної погоди і т.д.). У залежності від того, чи пов'язується з настанням терміну виконання правочину, або припинення раніше виниклих прав і обов'язків, терміни підрозділяються на відкладені й скасуючі.

В залежності від того, наскільки вірогідно сторони правочину передбачають зміну прав та обов’язків за правочином, виділяються умовні правочини. Умова - це обставина, про яку в момент укладання правочину сторонам невідомо, наступить вона в майбутньому (після укладення правочину) чи не наступить. Умовним правочином, наприклад, буде заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК України). Умова в правочині може бути пов’язана з діями сторін правочину, наприклад, укладення шлюбу, здобуття освіти, тощо, так і не пов’язана з діями сторін, наприклад, стану здоров’я осіб, смертю особи. Передбачається, що умова в правочині є нікчемною, як що вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

Правочини визнається зробленими під відкладеною умовою, якщо права й обов'язки, передбачені правочином, повинні виникнути з настанням умови, щодо якої невідомо наступить вона чи ні. Наприклад, власник передасть у користування майно (кімнату якою користується його син)  якщо останній поступить на навчання у вищий заклад освіти (ВЗО) у іншому місті. Правочин визнається зробленим під скасуючою умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків у залежність від настання умови. Так, наймач житлового приміщення зобов'язується негайно звільнити його у випадку приїзду родичів наймодавця[355].

В залежності від строку дії наслідків правочину, правочини можуть поділяться на розпорядницькі, ті що не тягнуть тривалих наслідків (викидання речі, сплата і т.п.), і зобов’язальні, ті ,що тягнуть за собою такі наслідки (майновий найом, заповідальний відказ і т.п.)[356].

В залежності від характеру зв’язків між сторонами правочину, у особливу групу виділяються фідуціарні правочини[357]. Необхідно зазначити, що довіра складає необхідний елемент всякого правочину. Але існують правочини, сама суть яких спирається на взаємну довіру їхніх учасників, наприклад договір доручення, комісії, зберігання. Головне в фідуціарному правочині - це розбіжність між внутрішніми відносинами учасників правочину і їхнім зовнішнім вираженням[358].

Навпроти, правочини де довіри до його учасника, чи вірогідності настання передбачуваних наслідків вельми проблематична йменуються алеаторними, тобто ризиковими. Класичним прикладом є договір страхування.

В залежності від необхідності укладання правочину сторонами виділяють легітарні і волюнтарні правочини. Легітарні правочини мають основою приписи закону (наприклад, договір обов’язкового страхування транспортних засобів), волюнтарні правочини не передбачені законом, але укладаються сторонами у результаті їхнього вільного волевиявлення[359].

В залежності від суб’єктного складу виділяють правочин „офсет” (offset contract) одна з форм зустрічної торгівлі, яка передбачає як обмін товарами і послугами, так і надання можливості вносити капітал замість різноманітних послуг та пільг. Частіше всього галуззю укладання правочину „офсет” є торгівля дуже коштовною військовою технікою, поставка вузлів і деталей в межах договорів про промислову кооперацію[360].

За місцем укладення правочинів розрізняють ярмаркові, біржові, не біржові, аукціонні, ломбардні і таке інше. Ярмаркові та біржові правочини підлягають посвідченню за місцем їх укладення. Біржеві та аукціонні правочини укладають на умовах змагальності за їх найбільш вигідні умови.

          

3. Способи вираження волі в правочинах

 

Вступаючи в правовідносини особи, укладаючи правочини, повинні чітко і ясно виражати свою волю направлену на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. «Волю можно определить как психическое регулирование поведения, заключающегося в детерминированном и мотивированном желании достижения поставленной цели, в выборе решения, разработке путей, средств и применения усилий для их осуществления»[361]. Бажання на встановлення нових цивільних правовідносин, яке було виражене в зовні і доведене до зацікавлених осіб іменується волевиявленням.

Більшість вчених сходяться, що способи волевиявлення можуть бути згруповані за трьома групами:

1) волевиявлення волі може прийняти форму мовчання;

2) непряме волевиявлення, в якому особа, яка бажає укласти правочин, скоює такі дії, з змісту яких виразно бачитимешсь намір укласти правочин. Такі дії звуться конклюдентними[362];

3) безпосереднє волевиявлення, яке здійснюється в усній або письмовій формі.

Мовчання визнається вираженням волі здійснити правочин лише у випадках, прямо передбачених законодавством або домовленістю сторін (п. 3 ст. 205 ЦК України). Мовчання можна вважати вираженням волі остільки, воно при даній ситуації піддається оцінці як прояв волі. Так, наприклад, ст. 764 ЦК України передбачає, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Зрозуміло, що укласти правочин, за яким б обидві сторони виявили волю шляхом мовчання неможливо, тому одна з сторін здійснює волевиявлення будь яким з нижче наведеним засобом, тобто або конклюдентними діями, усно або письмово.

Конклюдентними діями визнається вираження волі звичайними за даними обставинами поведінка особи, з якої ясно випливає його намір (бажання) здійснити правочин на заздалегідь відомих умовах (п. 2 ст. 205 ЦК України). Наприклад, купівля речей в торгових автоматах, проїзд в метрополітену, прийняття верхнього одягу в гардероб, викладення речей на прилавок тощо.

Правочини за допомогою конклюдентних дій можуть відбуватися лише у випадках, якщо законом не встановлений інший спосіб вираження волі стосовно даних правочин.

Зрозуміло, що найбільш кращим засобом довести до іншого свою волю – це повідомити про неї. Тому найпоширеним засобом вираження волі в правочинах залишається словесний (усний чи вербальний) або письмовій спосіб (простій чи нотаріальній) укладання правочинів.

В теорії панує точка зору, що передбачені законом способи вираження волі при здійсненні правочину одночасно є видами форм правочину[363]. Ми можемо погодитись з такою точкою зору.

Переважна більшість правочинів вимагає доказовості їх існування і формалізації підстав проведення певних операцій за ними. Тобто вони потребують документування, або мінімальної легитимізації таких правочинів.

Здебільше мова йде про письмові правочини, для котрих чинним законодавством чи волевиявленням сторін надана письмова форма шляхом складення і підписання, а часом індивідуалізації передбаченого законом чи встановленого учасниками правочину документу.

Письмовий правочин є підвищеною гарантією набуття, зміни та припинення прав, їх формалізації. Так, банк без копії договору і надання відповідних документів не перерахує гроші за придбаний товар. Для юридичних осіб документальна форма правочинів – основа бухгалтерського обліку.

Сьогодні йде мова про новий техніко-юридичний спосіб волевиявлення правочину комп’ютерний. Такі правочини широко застосовуються у інформаційних технологіях, банківській та біржовій діяльності, електронній торгівлі. Такий спосіб здійснюється через команди у певній програмі (системі), що реєструються серверами іншої сторони, спрямовані на набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків, мають доказову силу в судах.

 

4.   Форма правочинів

 

Розгляд цього питання тісно пов’язаний із попереднім і власне відображає формальні вимоги чинного законодавства до способу вираження волевиявлення у правочині. Відповідно до п. 1 ст. 205 ЦК України правочини можуть вчинятися усно або в письмовій формі.

Усно можуть вчинятися правочини, які:

повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації;

для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (ст. 206 ЦК України). Прикладом такого правочину може бути купівля-продаж за готівку. Зокрема, юридичні особи можуть укладати усні правочини, як що сплатили за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. Дотримання усної формі правочину не є обов’язковим, сторони правочину можуть за домовленістю ускладнювати форму і вчиняти правочини письмовій формі, як що це не суперечить договору або закону.

Отже усні правочини учиняються здебільше фізичними особами. Вони є фідуціарними, і не потребують особливих пересторог щодо подальшого доказування перебування у таких цивільних правовідносинах. Значно ширшою є сфера застосування письмових правочинів.

Стаття 208 ЦК України містить перелік правочинів, які належить вчиняти у письмовій формі. До них відносяться:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які укладаються усно;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, які укладаються усно;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Письмова форма правочину – це узагальнене поняття, тому ст. 207 ЦК містить загальні вимоги до письмової форми правочину.

По-перше, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін зафіксована на матеріальному носії (шляхом укладання одного або кількох документів; у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; за допомогою телетайпного; електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

По-друге, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або особами, уповноваженими на це установчими документами юридичної особи, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

По-третє, при використанням при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Зрозуміло, що цей перелік засобів відтворення підпису не є вичерпним, тому на наш слід погодитись з позицією російського законодавця, який передбачив ще одну вимогу для електронної форми – можливість вірогідно встановити, що документ виходить від сторони за договором (п.2 ст. 434 ЦК РФ[364] і п.1 ст.1 ФЗ „Про електронний цифровий підпис”[365]. Це правило запозичене і в українському законодавстві. Подальший розвиток техніки і суспільних відносин повинен потягнути прийняття норми, аналогічній ст. 143. ЦК Перу, що передбачає в випадках, коли закон не передбачає конкретній форми правочину, зацікавлені особи вправі скоювати його в будь якій зручній для них формі[366].

Для осіб, які у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не можуть підписатися власноручно існує інститут „рукоприкладника”. Рукоприкаладник за дорученням особи і у її присутності підписує текст правочину. Не зовсім зрозуміло яким чином повинні підписувати правочин неграмотні, оскільки неграмотність не є фізичною вадою або хворобою. За нашою думкою слід розрізняти поняття „підпис” і „розпис”[367]. Тому неграмотним особам правочин можна зачитати, а вони отримають змогу поставити розпис – будь який індивідуальний знак (від хрестику до відбитку пальця.). У випадках укладання нотаріального правочину підпис іншої особи на тексті правочину, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на  вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

В ряді випадків закон строщив процедуру укладання письмового правочину, так підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка встановлена законом, за загальним правилом не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Тому, заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися тільки письмовими доказами (розписками, листами, чеками, іншими документами), засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Практично, це означає неможливість його учасників посилатися на показання свідків для доказування факту існування самого правочину. Ці свідчення є нікчемними. Тому це слід мати на увазі при укладенні договору позики. Практики-цивілісти рекомендують стороні яка не отримала належного виконання за правочином звернутися до міліції с заявою про шахрайство іншої сторони, і мати змогу посилатися на показання свідків, які були отриманні в кримінальному виробництві.

Однак законодавець передбачив ще один виняток з правил, якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

У випадках, особливо обговорених у законі, настають і більш серйозні наслідки недотримання простої письмової форми - правочин визнається недійсним. Це стосується договору про неустойку, заставу і поручительство, зроблені з порушенням запропонованої для них письмової форми, завжди визнаються недійсними.

В випадку укладання складних правочинів, що виходять за межі звичайних і торкаються істотних інтересів громадян та потребують спеціальних знань, закон передбачає кваліфіковану письмову форму - форму письмового документа, нотаріально посвідченого. Така форма прямо передбачена законом для правочинів, за якими переходить право власності на квартири, житловий будинок, заповітів, деяких доручень, застави нерухомості, договору довічного утримання й інших правочинів, передбачених у законі. Нотаріально посвідчений правочин відповідає всім вимогам, що ставляться до письмових правочинів, з одним винятком – він посвідчується спеціально уповноваженою особою (нотаріусом, посадовими особами, консулами) у відповідності ЗУ „Про нотаріат”[368] та у зазначеному порядку[369]. За бажанням сторін будь-який правочин може бути укладений в нотаріальній формі.

У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину законодавець передбачив наступні наслідки: визнання одностороннього правочину нікчемним, лише у виняткових випадках суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (непереборна сила, споєння злочину, надзвичайні умови тощо).

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Виняток складає ситуація, за якою сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не потрібно. Ініціатором про визнання такого правочину можуть виступити: сторона, яка виконала правочин, її правонаступник або прокурор. Однак це правило не може бути застосовано. Якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов правочину або для його укладення були передбачені законом обмеження[370].

Як слушно вказує М.В.Кротов, практика господарського обігу змушує фізичних осіб укладати правочини в нотаріальну форму, хоча а ні законом, а ні угодою сторін це не передбачено, наприклад, реєстрація автомобілів в ДАЇ[371].

На рівні ЦК закріплена особлива стадія укладення правочинів - державна реєстрація правочину (ст.210 ЦК України). Так, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Традиційно, органи державної влади реєструють майно, що знаходиться на особливому правовому регулюванні (нерухомість, автомобілі, зброя). В науці питання по державну реєстрацію завжди викликало гостру дискусію. Ряд вчених зайняло позицію, згідно якої право власності у набувача за нотаріальним договором виникає в момент посвідчення договору, а реєстрація договору регулюється нормами адміністративного права і ні є питанням цивільним[372]. Друга, пануюча позиція відстоює концепцію про момент виникнення права власності тільки після державної реєстрації[373]. Як що звернутися до практики розвитих капіталістичних країн, єдиним правовстановлюючим, правозмінюючим і правоприпиняючим фактом речових прав на нерухомість є внесення відповідного запису (реєстрації) до Поземельної книги. Так, згідно з §§ 873-874 НЦУ та ст.658 ШЦК, ніяке речове право на нерухоме майно не може виникнути або припинитися без занесення його до Поземельної книги. Посадова особа у відповідному суді перевіряє повноваження осіб, які клопочуться про поземельний запис (власника, який відчужує ділянку, набувача, іпотечного кредитора тощо). Зроблений в книзі запис вважається істинним до моменту внесення до нього змін. В разі колізії прав перевага визнається за правом, раніше занесеним до Поземельної книги[374].

В Україні підлягають реєстрації такі правочини:

на передачу права власності на нерухомість;

договори довічного утримання (ст.745 ЦКУ);

договори передання нерухомого майна в ренту (ст.732 ЦКУ);

договір найму будівлі чи іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк більше одного року (ст.793 ЦК України);

договір довірчого управління нерухомим майном (ст.1031 ЦКУ);

свідоцтва про право власності;

свідоцтва про право на спадщину;

свідоцтва про придбання права власності на нерухоме майно з публічних торгів;

свідоцтва про придбання права власності на заставлене майно з на аукціонах;

свідоцтва на квартири та однокімнатні будинки  отримані при приватизації;

свідоцтва на частку у спільному подружньому майні;

договори юридичних осіб на відчуження нерухомого майна;

рішення судлів про визнання права власності;

акти про денаціоналізацію;

перехід транспортних засобів у власність інших осіб;

володіння мисливською та спортивною зброєю, засобами оборони (пістолетами, що споряджені  гумовими кулями чи кулями зі слізогінним та подразнюючим газом);

 

5. Умови дійсності правочинів

 

Вимоги, яким повинен відповідати правочин, для того щоб вважатися належним юридичним фактом, прийнято називати умовами дійсності правочин. Варто зауважити, що у новому ЦК України вони чітко формалізовані за групами, правовими наслідками їх недотримання, способами кваліфікації[375]. Такий підхід є виправданим за того, що основні відносини повинні регулюватися законом, а підзаконне регулювання повинне бути зведене до мінімуму. Крім цього ЦК України як закон, що регламентує найбільш широке коло відносин повинен бути максимально зрозумілим тим, кому він адресується, а не тільки фахівцям-правознавцям.

З огляду на те законодавець в ст. 203 ЦК України встановив наступні загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. До них віднесено такі:

1.             Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Цим досягається стабільність цивільного права, зменшується можливість його довільного трактування. Разом з тим така вимога неоднозначна, оскільки в ній по-суті міститься два взаємовиключні принципи: домінанти права і домінанти закону. При цьому у супереч Конституції України проведено як домінуючий все-таки другий.

2.             Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Такий підхід надає можливість диференціювати підходи до визнання правочинів недійсними відповідно до визначеного безпосередньо законом змісту тих чи інших правочинів: укладаємих малолітніми, неповнолітніми, обмежено дієздатними.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Інакше – волевиявлення повинно співпадати із волею стосовно наміру учинення самого правочину, його мотиву та мети, змісту самого правочину, особливо предмету, його учасника.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. За такої конструкції складається враження про імперативність вимог щодо форми правочину. Однак це не так. Закон допускає відхід від встановленої форми на розсуд і відповідальність учасників правочину. Тому коли вони відхиляються від встановленої законом форми правова охорона такому правочину не надається. Звідси й можливість визнання його недійсним є вельми проблематичною. Тому не дарма  в ч.1 ст.218 ЦК України встановлено, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

        Тому недарма заперечення однією із сторін факту учинення правочину, або оспорювання його окремих частин може доводитись лише письмовими доказами, засобами аудіо-відеозапису та іншими доказами. Неможливість посилатися на свідчення свідків практично робить позови про визнання угоди недійсною неможливими.

4.             Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Цим упереджується можливість укладення фіктивних правочинів – учинених без наміру створення правових наслідків, що обумовлювалися цим правочином (ст. 234 ЦК У). Але це не говорить про те, що такі правочини неможливі взагалі.

5.             Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Така вимога зумовлена Конвенцією про  права дитини та Декларацією прав дитини, згідно котрих держави-учасниці цих міжнародно-правових актів повинні забезпечити такий захист і турботу, які необхідні для його достатку. Майнові інтереси дитини охороняються також ст. 17 Закону України “Про охорону дитинства”[376].

Більшість вчених радянської цивілістичної школи виділяли чотири[377] елементи правочину, які у взаємної єдності і дозволяють диференціювати правочин від інших юридичних фактів. Нам імпонує точка зору Пушкіна О.А, який зупинився на п’яти ознаках правочину[378].

По-перше, правочини повинні вчинятися належним суб’єктом правочину. Належною особою, яка укладає правочини, вважається той, хто володіє достатнім для здійснення цього правочину обсягом цивільної дієздатності. Елементом дієздатності є правочиноздатність, яка полягає в можливості укладати певні правочини. У повному обсязі дієздатністю володіють тільки повнолітні або ти особи, які уклали шлюб до досягнення повноліття. До досягнення повної дієздатності фізичні особи мають відносну чи часткову дієздатність і вправі укладати лише правочини, прямо зазначені в законі. Фізичні особи, відносно яких вступило в закону силу рішення суду про позбавлені дієздатності взагалі не можуть укладати правочини, за них правочини укладають опікуни в межах своєї компетенції. Фізичні особи, обмежені судом у дієздатності, можуть робити лише дрібні побутові правочини. Юридичні особи вправі робити лише правочини, що відповідають цілям і задачам їхньої статутної діяльності.

По-друге, правочин повинен бути спрямована на виникнення конкретних, обумовлених тільки ним правових наслідків, тобто повинно бути єдність волі і волевиявлення. Волевиявлення повинно чітко і правильно відображати внутрішню волю осіб для сторін правочину і третіх осіб. Тому волевиявлення, зроблене лише для виду, щоб ввести в оману сторону або оточуючих, що не містить в собі дійсної волі на встановлення правовідносини які сторони мали на увазі, не може мати значення дійсного правочину. Також правочин повинен бути позбавлений факторів, що можуть перекрутити представлення особи про сутність правочину або його елементах. Слід зазначити що в науці іде полеміка з питання чому надавати головне місце волі чи волевиявленню. Позиції авторів було поділено[379] на три групи. Перша, стверджує, що оскільки правочин – це дія, то і її наслідки пов’язуються з волевиявленням[380]. Друга позиція базується на посилці, що волевиявлення не можливо і головне породжується волею, то головне в правочині – це внутрішня воля особи[381]. Третя позиція, з якою ми можемо погодитись – оцінює волю і волевиявлення тільки-но в їх поєднанні[382].

По-третє, правочини повинні укладатися за умови вільної і повної згоди їх учасників. Воля сторін в правочині повинна бути вільним волевиявленням, позбавлена вплину з будь якого боку, шляхом насильства, погрози, обману тощо.

По-четверте, зміст правочину не може суперечити цивільному законодавству і моральним принципам суспільства. Громадяни і юридичні особи, укладаючи правочини, повинні враховувати межі допустимості правочину і призначення правочину у суспільстві, дотримуватись вимоги цивільного законодавства.

По-п'яте, при укладенні правочину необхідно обов'язково дотримання передбаченої законом форми (простій чи нотаріальної), якщо порушення цієї форми тягне за законом визнання правочину недійсним.

Зі вступом нового ЦКУ у дію повинні застосовуватися встановлені тим вимоги щодо дійсності правочину.

Разом з тим варто підкреслити, що визнавати правочин недійсним чи зоставити його дію у силі навіть за тих умов, що він не відповідає встановленим вимогам вправі управоможена на то сторона.

 

Контрольні питання:

 Поняття правочину та його юридична характеристика.

 Ознаки правочину.

 Види правочинів.

 Критерії поділу правочинів.

 Віртуальні правочини та їх особливість.

Форма правочину.

Допустимість учинення усного правочину.

Письмові правочини.

Нотаріально-посвідчені правочини.

Способи учинення правочинів.

Вимоги щодо правочинів.