План:

1.Поняття та ознаки юридичної особи.

2.Доктрина юридичної особи.

3. Право- та дієздатність юридичної особи.

4. Види юридичних осіб.

5.Організаційно - правові форми юридичних осіб.

6.Філії та представництва юридичної особи.

 

Нормативні акти: Конституція України;  ЦКУ; ГКУ, ЦК УРСР, ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”   ( Відомості Верховної Ради України, 2003, N 31-32, ст.263 ); ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”; ЗУ “Про підприємства”; ЗУ “Про господарські товариства”; ЗУ “Про підприємництво”;   Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с., Положення про національний заклад (установу) України. Указ Президента України від 16 червня 1995р. №70. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. - 692с.

загрузка...

Література: Борисова В. Теорії сутності юридичної особи: історія і сучасність / Вісник Академії правових наук-№27.-С.117, Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. М., 1950; Венедиктов А.В. Правовая природа государственного предприятия. Л.., 1928; Гайворонський В. Інститут юридичної особи в проекті цивільного кодексу України / Вісник Академії правових наук.-№21.-С.89,    Годяк А.І. Органи внутрішніх справ як юридична особа в цивільних правовідносинах //Тернопільська академія народного господарства. Актуальні проблеми правознавства. Науковий збірник юридичного інституту ТАНГ. Віпуск 1. Тернопіль.ЮІ.ТАНГ. 2000. –С.80-88, Грешников И.П. Субъекты гражданского права // С.-Петербург. Юридический центр. 331 с.; Проблеми юридичної особи у цивільному праві України: Матеріали наук.-практич. Конф., присвяченій памяті проф.. О.А.Пушкіна, Харків, 21 травня 2004р. Х., НУВС; ХЕПУ; Прометей_прес. -2004, -188с.,  Трубецкой Е.Н. Лекции по энциклопедии права. М., 1917; Мічурін Є.О. Юридичні особи за Цивільним кодексом України // Мала енциклопедія нотаріуса, №2, 2003, с. 12-20., Скловский К.И. Собственность в гражданском праве // М.: Дело. – 2000; Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. Л. 1955; Иоффе О.С. Развитие цивилистической мысли в СССР. Ч. 1. Л., 1975; Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. М.; Толстой Ю.К. К разработке теории юридического лица. // Проблемы современного гражданского права. М.: Городец. 2000; Шишка Р.Б. Новий погляд на підприємницьку правосуб’єктність // Вісник Університету внутрішніх справ. - № 3-4. – 1998 . – с. 266-272;

Новицкий И.Б. Римское право. М. 1993; Римское право / под ред. И.Б. Новицкого и И.С.Петровского; Мотылева В.Я. Римское право. // М.:Юнита, 1999; Гражданское право Украины. Ч. 1. Под редакцией Пушкина А.А., Самойленко В.М., Х.: Основа, 1996, 438 с.; Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права. (По изданию 1914 г.) // М.: Спарк. – 1994, 335 с; Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). М.: Спарк, 1995. – 556 с.; Гражданское право. Учебник. 2-е издание. / Под ред. Е.А.Суханова. М.: 1998. Т.1;     Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб.  - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с.

  Ключова термінологія: юридична особа, правосубєктність юридичної особи, сутність юридичної особи, організаційно-правова форма, способи та порядок створення юридичної особи.

 

1. Поняття та ознаки юридичної особи (разом з Р.Б.Шишкою)

 

Поряд з фізичними особами суб’єктами цивільного права визнаються юридичні особи. Юридичні особи – спеціальна юридична конструкція, яка надає можливість виражати колективний інтерес фізичних осіб від імені однієї особи і тим персоніфікувати цивільні відносини.  За допомогою конструкції юридичної особи досягається значні масштаби концентрації майна  фізичних чи створених фізичними особами юридичних осіб, його формалізація, що проявляється у конструкції підприємства як майнового комплексу (ст. 191 ЦКУ) та обов’язковості його обліку, конкретизується носій суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, не допускається перенесення природних прав людини на  організації, через статистику із тіні виводяться реальні результати діяльності, що надає достатні дані для управління суспільними процесами.

Загалом поява юридичної особи як суб’єкта цивільного та іншого права  детермінована розвитком товарно-грошових відносин, суспільним розподілом праці, необхідністю включення у цивільних облік публічного майна (майна держави та органів самоуправління), кооперації у задоволенні особистих немайнових та майнових інтересів фізичних осіб.  

Юридичні особи виконують у суспільстві певні функції:

формалізують правову форму реалізації інтересів їх засновників  і упорядковують правові зв’язки між ними та самою юридичною особою;

 юридично оформляють відособлення майна від власника, а також слугують  об’єднанню та мобілізації капіталу;

виражає інтереси держави та територіальних громад при здійсненню нею своїх повноважень у громадянському суспільстві;

слугує  мінімізації ризиків;

полегшує участь в майновому обороті;

    -  полегшує здійснення фіскальної політики держави.  

          Легальне поняття юридичної особи надано у ст. 80 Цивільного кодексу України. Згідно з цим юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Варто зауважити, що на відміну від ст. 23 ЦК УРСР  1963р. у цьому визначенні не міститься розгорнутого визначення юридичної особи, а вказуються найбільш суттєві ознаки щодо сутності та легальності. Ми солідарні у тому, що навряд чи доцільно змінювати виправданий теорією і практикою перелік ознак юридичної особи.  

В юридичній літературі підхіл до ознак юридичної особи відображає різні етапи становлення вчень та легального поняття. О.О.Красавчиков поділив ознаки юридичної особи на дві групи: матеріальні (внітрішня організаційна єдність та зовнішня автономнія (самостійність),економічна єдність та відособленність майна, керівна єдність, функціональна єдність) та правові ознаки (законність утворення юридичної особи. здатність організації від свого імені приймати участь у цивільних правовідносинах, здатність нести самостійну майнову відповідальність, наявність стату (положення)[189]. В основному позиції розділились на визначення ознак юридичної особи та ознак індивідуалізації. Проте є низка підходів, що засновуються на  виділенні первинних та похідних ознак юридичної особи.

Традиційно виділяють наступні ознаки юридичної особи:

організаційна єдність означає, що юридична особа є єдиним цілим. Вона є так би мовити єдиним організмом, який має певну структуру, де кожен елемент виконує свою функцію, що спрямована на досягнення цілей юридичної особи. Така єдність закріплена в статутних документах юридичної особи (статуті, установчому договорі). 

В доктрині цивільного права під нею розуміють особливу систему відносин, завдяки яким юридично особа стає єдиним цілим. А.Г.Калпін та О.І. Масляєв вичленяють три компоненти, що характеризують організаційну єдність: наявність системи істотних соціальних звязків, через які люди обєднуються в єдине ціле; наявність внутрішньої структурної функціональної диференціації, наявність визначеної мети створення та функціонування[190]. 

Можна виділити дві складові структуризації юридичної особи:

людський компонент який складається у свою чергу з двох  нерівномірних у своїй суті груп осіб: засновників та колективу. Правове становище засновника визначається на загальному рівні як носія суверенітету та структуруючого волевиявлення юридичної особи детермінанта. Воля засновників як інвесторів є основною у формуванні волевиявлення юридичної особи. Остання як штучне утворення волі мати не може, а є провідником воли суверена: одноособового, корпоративного чи похідного. Перші два – представлені юридичними особами, третя – державою в особі її уповноважених органів. В основному створення, діяльність та припинення юридичної особи залежить від засновника. Саме він формує трудовий колектив.

Трудовий колектив формується на основі трудового договору (трудового контракту), прийняття на службу, зарахування на навчання чи на інших підставах, зокрема конкурсній основі. Кожна підстава виписана нормою права на загальному та спеціальному рівні. Тобто уже на стадії прийняття в трудовий колектив визначені певні правила (імперативи): підстави зарахування, строк участі, правове становище, засоби впливу на поведінку працівника, порядок, способи та форми охорони його прав тощо.

Члени кооперативу можуть бути штатними чи позаштатними, сусмісниками. Для деяких юридичних осіб, наприклад вищих навчальних закладів розрізняють постійний та перемінний склад. Кожен із штатних і позаштатних працівників юридичної особи виконує тільки свої функціональні обов’язки.  Проте може проявляти розумну ініціативу поза межами своїх обов’язків.

           Результати діяльності кожного із фізичних осіб впливають на загальні результати діяльності юридичної особи, як і загальні результати діяльності юридичної особи – на індивідуальне становище співробітників. Ці  категорії є взаємопов’язаними і визначають престиж як самої юридичної особи так і причасність до неї.  Професіоналізм працівників чи службовців впливає на загальні результати діяльності юридичної особи та її ділову репутацію;

речевий компонент який складають наявне на праві власності майно,  майнові права та обов’язки, що відображається на балансі юридичної особи. Зазвичай це проявляється у активах і пасивах юридичної особи. Активи бувають матеріальні і нематеріальні (майнові права інтелектуальної власності, права вимог). Виділяються основні та зворотні фонди. Деякі з фондів наділяються сугубо певним імперативним правовим режимом. Так фонд заробітної плати не можна витрачати на інші потреби. Виходячи з майнового аспекту, останнім часом в праві поширюється концепція, що підприємство можна розглядати не лише як суб’єкта права, а й як об’єкт права. Так, ч. 3 ст. 191 ЦК України вказує, що підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Висвітлення цього аспекту в праві важливо, передусім, для того, щоб забезпечити законодавчу можливість для підприємства бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. Це й зроблено, до речі, у ч. 4 ст. 191 ЦК України.

Статутні документи, підтверджуючи єдність юридичної особи, закріплюють її структуру, цілі діяльності, компетенцію органів, регламентацію відносин усередині організації тощо;

2. участь в цивільному обігу від свого імені. Це означає, що юридична особа діє у цивільних відносинах саме від свого імені, а не від імені, наприклад, її засновників.  Це здійснюється через персоніфікацію правового становища її засновників та індивідуалізацію юридичної особи. Тим самим підкреслюється різна правова природа прав засновників юридичної особи та самої юридичної особи. Також вказана ознака індивідуалізації передбачає для юридичної особи можливість від свого імені набувати цивільні права, нести обов’язки, виступати позивачем та відповідачем у суді, господарському суді, третейському суді;

3. має майно передбачає, що юридична особа має власне майно, за рахунок якого воно здатне виконувати поставлені статутні цілі та завдання. Відокремлення майна юридичної особи означає належність його саме цієї організації.  Отже, це майно не належить ні засновнику юридичної особи, ні будь-яким іншим суб’єктам, а саме та лише юридичній особі.

Варто зазначити, що у проекті ЦК вказувалось наявність майна на праві власності чи майнових прав. Тим самим підкреслювались майнові гарантії участі юридичних осіб у зобов’язанням і особливо можливість притягнення їх до матеріальної відповідальності. Але у ЦК це не отримало прямої формалізації.

Ознака наявності майна в юридичної особи може бути виведена з ч.1 ст.81 ЦК України де встановлено що юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна. Звідси для юридичної особи характерним є наявність майна. За такої конструкції одночасно допускаються юридичні особи, що не мають майна. Проте це скоріше є виключення із загального правила. Інакше ускладненим буде реалізація вимог ст. 96 ЦКУ про відповідальність юридичної особи.

Не менш значимим є встановлення мінімального статутного фонду для окремих видів юридичних осіб: акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю. Крім цього встановлені розміри  статуних фондів для юридичних осіб в окремих галузях, наприклад банківській сфері, страхуванні. Для державних та комунальних юридичних осіб встановлено наділеня їх майном в момент заснування та щорічне бюджетне фінансування.

Засновники так чи інакше повинні наділити створювану ними юридичну особу певним майном хоча б для того щоб бути за легалізованою. Так чи інакше за реєстрацію, ліцензування, отримання дозволів на виготовлення печатки необхідно платити (мито, збори, витрати).

У процесі діяльності юридична особа повинна виконувати вимоги чинного законодавства (платити заробітну плату чи посадові оклади, сплачувати податки чи місцеві збори) підтримувати своє існування та оплачувати комунальні послуги інші платежі. Для цього юридична особа              так чи інакше  повинна мати майно у тім числі й грошові кошти.

В доктрині цивільного права висловлені заперечення проти самостійності такої ознаки, а вказується, що майнова самостійність не може бути самостійною ознакою юридичної особи за того, що вона – наслідок власної правосуб’єктності організації[191]. Зважаючи на вище зазначене такий висновок не має достатніх підстав. Більш того юридична особа  може бути притягнута до  матеріальної відповідальності. Якщо полишити її майнової самостійності виникає низка проблем із притягненням без майнових юридичних осіб до відповідальності та забезпечення прав потерпілих від неправомірних шкідливих дій юридичних осіб.

4. несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями. Стаття 96 ЦК України передбачає, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

Вказані вище чотири ознаки є “класичними” щодо характеристики юридичних осіб. Їх умовно можна визначити як матеріальні ознаки юридичної особи.

 5. має процесуальну правосуб’єктність – здатність бути позивачем і відповідачем у суді. Це означає, що юридична особа може бути стороною у цивільному процесі, та особливо для комерційних юридичних осіб – у господарському процесі. У публічних звинуваченням юридична особа може висувати звинувачення, підтримувати їх та відповідати. Процесуальна правосуб’єктність за умови правомірності ведення своєї діяльності може бути і не реалізована.

6. легалізаційна ознака. Юридична особа має у встановленому порядку бути зареєстрована як така і отримати в разі необхідності спеціальні дозволи на здійснення своєї статутної  діяльності[192]. Остання ознака є формальною на відміну від матеріальних та процесуальної, що вказані вище.

Кожна із зазначених ознак має своє призначення, а всі разом вони є конститутивними (утворюючими) правову конструкцію юридичної особи.  На підставі наведеного юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, має майно може ним відповідати за своїми зобов’язаннями, наділена загальною цивільною правоздатністю і дієздатністю у тім числі й процесуальною, від свого імені набуває суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

 

2.Доктрина  юридичної особи

 

Юридичні особи є суб’єктом права, який не має фізичної субстанції. Отже, у фізичному смислі юридичних осіб не існує – це цілком соціальна субстанція. Тому виникає питання щодо походження юридичної особи. У той же час не можна стверджувати, що юридична особа є цілком породженням права. Як зазначав з цього приводу професор О.А.Пушкін, як і фізичні особи, юридичні особи є реальними суб’єктами цивільного права. Адже виникнення й існування юридичних осіб зумовлено об’єктивним  розвитком економіки й соціальними потребами, а законодавство лише сприяє їх становленню й зміцненню, визначаючи суб’єктами права.[193] Отже, юридичні особи не вигадані правом. Юриспруденція лише констатує, що ця соціальна субстанція є суб’єктом права, оскільки підпадає під ознаки суб’єкта права. З огляду на це юридична наука певною мірою пояснює правову природу й витоки походження юридичних осіб.

Формування уявлення про юридичну особу в праві йшло поступово. Досить немає одностайності у думках дослідників, наскільки розвинутим сприйняття такого суб’єкта як юридичної особи було у витоків приватного права – в Давньому Римі. З цього приводу були висловлені різні точки зору. І.Б. Новицький вважав, що римські юристи порівнювали організації, що існували, з людиною, і говорили, що організація діє “замість особи”.[194] Е.А. Флейшиц, стверджує, що думка про юридичну особу як прийом юридичної техніки, для введення в оборот майнової маси, так чи інакше відособленої від майна фізичних осіб, була виражена римським правом чітко.[195]  

Ще в давньоримські часи замислювались над особливим субстратом, що в  сучасному праві отримав назву “юридичної особи”. Мотильова вказує, що давньоримське право знало також і окремі норми щодо юридичних осіб, однак про докладну розробку цього інституту римськими юристами говорити не приходиться. Причому і сам термін "юридична особа" не був їм відомий[196].

На сьогоднішній день розроблено більше 20 теорій походження юридичних осіб, які розглянемо далі. В їх основу як наріжний камінь закладено питання про те, хто є носієм властивостей цього суб’єкта права. В залежності від того, як відповідають на це питання, виникає та чи інша теорія про сутність юридичної особи.

Серед найбільш помітних робіт з цього питання окрім зазначених раніше слід назвати наступні: Герваген Л.Л. Развитие учения о юридическом лице. –СПб.1888, Ельяшевич Б. Юридическое лицо. Его происхождение и функции в римском праве. СПб.1910, Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве. М.: 1947, Грибанов В.П. Юридические лица. М.: 1961, Хохлов Е.К. Бородин В.В. Понятие юридического лица: история и современная трактовка //Государство и право. 1993,-№9. –С.152-159, Суханов Е.А. Юридические лица как участники гражданских правоотношений //Гражданское право: Учебник: В 2 т. /Отв. Ред. Проф. Е.А.Суханов. М., 1998.Т.1., Суворов П.С. О юридических лицах по римскому праву. М.: 2000. Борисова В.І. Теорія юридичної особи: історія і сутність //Вісник Академ. прав. наук України. 2001. № 1, Борисова В. Теорії сутності юридичної особи: історія і сучасність / Вісник Академії правових наук-№27

 Ці теорії можна класифікувати на дві основні групи:

 Перша група теорій походження юридичної особи концептуально заперечує існування деякого реального суб’єкта, що наділений властивостями юридичної особистості. В її рамках заслуговують уваги такі теорії:

 теорія фікції  (Савіньї) є  однією з перших фундаментальних концепцій походження юридичної особи.  Попри Савін’ї, що обґрунтував цю теорію її авторство приписується й папі Римському Інокентію ІУ, який у 1245р. на Ліонському соборі заявив, що корпорація існує лише в людській уяві і є фікцією (persona ficta), позбавлена волі а лише її члени таку волю мають і діють[197]. 

Концептуально теорія зводиться до заперечення існування реальності юридичної особи. За нею юридичні особи існують лише за волею і в межах закону та постільки, поскільки вони ним регламентовані. Отже, законодавець створює юридичну фікцію, вигаданого суб’єкта права, що, за сутністю, є абстракцією. Але завдяки їй відокремлюються інтереси, що загальні для багатьох фізичних осіб, а також юридичні засоби їх досягнення. Подібного погляду притримувався й Г.Ф.Шершеневич[198].

Суть "теорії фікції" така: з одного боку, волею, свідомістю, тобто властивостями суб'єкта права, володіє лише людина, окрема людська особистість. З іншого боку, життя дає численні приклади того, як майнові права належать не окремій людині, а союзу людей, корпорації, законодавець визнає за цією корпорацією властивості особистості, суб'єкта. Іншими словами, ця корпорація уособлюється, персоніфікується. При цьому законодавець усвідомлює тім, що корпорація особистістю бути не може, тобто прибігає до фікції.

В противагу “теорії фікції” Е. Н. Трубецькой вдало опонував, що фікція є вимисел, припущення чогось неіснуючого. Тим часом, приписуючи права установам і корпораціям, ми зовсім не змушені вигадувати щось неіснуюче: з'єднання людей у суспільстві, що переслідують визначені цілі, а так само й установи з визначеними функціями суть величини дуже реальні. Раз "суб'єкт права" — узагалі не те ж, що людина, то називати установи і корпорації юридичними особами -— зовсім не значить створювати фікції"[199];

теорія персоніфікованої цілі (Бринц, Беккер). Оскільки юридичні особи створюються для управління майном, це й є персоніфікована ціль, яка виправдовує їх існування. Як і попередня, ця теорія заперечує існування реального суб’єкту, що відповідає властивостям юридичної особи. Права, за думкою  дослідників, можуть належати не тільки будь-кому, а й будь-чому, а саме – цілі, для якої призначено майно юридичних осіб. Отже, допускається можливість існування права без суб’єкта.

Є права, що відносяться до мети: суб'єктами права можуть бути тварини (наприклад, при спадкуванні). Юридична особа, з погляду цих учених, є триваючий стан керування майном, відділеним від іншого майна. Критика цієї теорії зводиться до того, що суб'єктивне право неможливе без суб'єкта, яким може бути тільки людина, тому що об'єктивне право регулює відносини між людьми, а не відносини між особами і не особами. Крім того, представники цієї теорії також не обходяться без застосування фікцій;

теорія персоніфікованої відповідальності (Богданов Є.В.) згідно якої юридична особа потрібна для виконання соціальної ролі та персоніфікації суб’єкта цивільно-правової відповідальності.

Друга група теорій походження юридичних осіб визнає реальність існування юридичних осіб. Іншими словами, визнається існування суб’єкта права як носія властивостей юридичної особистості. В її рамках звертають увагу:

органічна теорія (Гірке) стверджує, що юридична особа є своєрідним організмом. Юридична особа, за цією теорією є так би мовити соціальним організмом, союзною особистість. Вона не є простою сукупністю осіб, які беруть участь у цьому союзі

Юридична особа — це особливий тілесно-духовний організм, на який держава впливає, але не призиває до життя. Органічна теорія виходить з того, що усі колективності, що задовольняють відомим фактичним умовам, є юридичними особами. Усяка юридична особа має потребу у волі для здійснення своїх прав, де немає волі, там немає і права. Тим часом реальна воля існує тільки в людини, тому тільки людські індивіди і можуть виражати волю колективних облич, а це можливо, якщо останні мають відповідні органи. У такій побудові орган є не що інше, як індивід, що передає зовні волю колективної особи. Колективність у юридичному змісті є ніщо без своїх органів. Між колективністю й органом не існує ніякого юридичного відношення, тому що вони представляють єдину особу. Існує одне юридичне ціле, колективність, організована, мисляча і бажаюча через свої органи.

Зазначена теорія була піддана критиці, причому її опоненти висували різні аргументи, наприклад, що ця теорія замість "теорії фікції" Савін’ї ставить "іншу, ще більш штучну і фікцію, що віддає середньовічною схоластикою, реального існування тих самих сукупних осіб і майна, у яких єдність волі в багатьох є не що інше, чим сума одиничних воль". Були обвинувачення й у "біологизації” юридичної особи"[200];;

реалістична теорія (Саллейль) передбачає існування особливих суб’єктів права – юридичних осіб. Адже це не проста сукупність індивідів. Визнаючи юридичну особу суб’єктом права, розробникам вказаної концепції вдалося  уникнути “біологізації” юридичних осіб;

теорія Йерінга визнає фіктивність юридичної особи як такої. Водночас визначається, що за цим суб’єктом стоять реальні групи людей. Отже, право як система захищених законом інтересів, захищає окремі групи людей. Ці об’єднані групи людей виступають ззовні як єдине ціле, єдиний суб’єкт. За його думкою, немає сумніву, що суб’єктом права може бути лише фізична особа, що має потреби. Суб’єкт права – той, хто здійснює інтерес, що правом захищається. Користування правом належить тому, для кого воно призначено (дестинатору). Для юридичної особи це буде не сама вона, а конкретні фізичні особи, що за нею стоять (у лікарні – хворі тощо).

 теорія колективу (А.В.Венидиктов Розвивали в різних аспектах й прихільниками цієї теорії виявилися С.Н. Братусь, В.К. Райхер, В.А.Мусін. Згідно із теорією колективу безпосередніми носіями правосуб’єктності юридичної особи є колектив. Це може бути колектив працівників підприємства, а також всенародний колектив, що організований у соціалістичну державу.

На думку А.В. Венедиктова, державний трест має двояку природу. Як орган держави він виступає у відносинах, позбавлених товарного змісту, причому, оскільки це відносини усередині державного механізму, вони не правові, а організаційно-технічні. Трест бере участь у правовідносинах як юридична особа, якщо закріплене за нею майно включається в сферу товарного обороту. Механізм товарного обороту вимагає, щоб той самий суб'єкт, що хазяює, (держава) виступала в обороті не в одної, а в декількох особах[201].

В противагу цієї теорії висловився К.І.Скловський, який зазначив, що в кінцевому рахунку, юридична особа – це не стільки  об’єднання осіб, скільки відокремлення капиталів.[202]  Є.О.Суханов також критикує вказану теорію та вказує, що вона не враховує майнову сторону справи[203].

теорія держави (С.І.Аскназій).  Виходить з того, що за кожним державним підприємством стоїть власник майна – сама держава. Отже, державна юридична особа й є сама держава, що діє на окремої ділянці відносин. Ця теорія була аргументована в період абсолютного панування державної власності.

С.І. Аскназий вказує, що за кожною юридичною особою стоїть держава як всенародно організований колектив. За кожним підприємством виявляється той самий суб'єкт, однак не в єдності усіх своїх функцій, а організуючий саме дану ділянку роботи.

теорія директора (Ю.К.Толстой, В.П.Грибанов). За основу взята теза про те, що головна ціль виділення юридичної особи як самостійного суб’єкта права – можливість забезпечення участі у цивільному обігу. Від імені організації діє саме директор. Він представляє юридичну особу в цивільному обігу, діє від її імені. Отже, директор і є основним носієм особистості юридичної особи.

Ця теорія також враховувала існування державного впливу. Зокрема, вказувалось, що за кожною державною юридичною особою стоять: 1) держава як єдиний власник наданого держоргану майна; 2) відповідальний керівник держоргану, що одержує від держави засоби виробництва й інше майно і, не стаючи його власником, він затверджується як уповноважений держави по керуванню цим майном відповідно до планів, затверджених державою[204];

теорія соціальної реальності (Н.Г. Александров, Д.М. Генкін) встановлює, що цілком достатньо визнання юридичної особи такою же соціальною реальністю, який є інші суб'єкти права. Критики цієї позиції вказували, що прихильники цієї теорії не стільки вирішували проблему юридичної особи, скільки ухилялися від її вирішення[205]

теорія персоніфікованого (цільового) майна (С.Н.Ландкоф, Є.О.Суханов, Кравчук) виходить з того, що особистість юридичної особи виявляється у об’єднанні розрізненого майна у єдиний комплекс і в управлінні ним. Отже, саме через це законодавець виділяє та персоніфікує суб’єкта права – юридичну особу. Ця теорія виходить з верховенства такої ознаки юридичної особи як відокремлене майно;

теорія соціальних зв’язків (О.А.Красавчиков) во главі кута щодо існування юридичної особи бачить існуючи в суспільстві соціальні взаємозв’язки. Через ці зв’язки особи чи групи осіб об’єднують для досягнення певних цілей. Отже через це й виникає структурно відокремлене, єдине соціальне ціле. В праві воно визнається окремим суб’єктом та має назву юридичної особи.

теорія організації (О.А.Пушкін). Організаційна єдність – необхідна умова існування організацій як суб’єктів не тільки в цивільному, а й в інших галузях права. Адже й у них юридичні особи не можуть виступати в якості суб’єктів без достатньо вираженої і закріпленої в статуті чи положенні організаційної єдності.[206] Доведено, що організація є певним соціальним осередком, що створюється особами чи іншими організаціями на певних умовах та для досягнення певної мети. Теорія організації знайшла відображення як у ЦК УРСР (1963 року), так і у ЦК України. Адже поняття юридичної особи дається саме через поняття організації. Отже, на сьогоднішній день ця теорія є актуальною та вона адекватно відображує природу юридичної особи.

Доктрина юридичної особи. Прибічники першої групи теорій походження юридичної (наприклад, теорії фікції) концептуально заперечують можливість існування деякого реального суб’єкта, що наділений властивостями юридичної особистості. Однак дозволимо собі виказати власну думку з цього приводу, трохи погодивши між собою «реальність існування» фізичної особи і «нереальність існування юридичної особи».

Як при участі фізичних осіб, так і при участі юридичних осіб у цивільному праві виявляється їхня юридична сутність. Вона здійснюється через їхню право – і дієздатність. Тому юридична особа в цивільному праві настільки ж реальна, як і фізична. Не більше, не менше. І фіктивність юридичної особи виявляється в цивільному праві не більше фіктивності правового статусу фізичної особи. Адже останні представлені в цивільному праві не у всій об'єктивній сукупності своїх людських якостей, а тільки за допомогою правосуб’єктності. Юридичні особи в праві також існують в силу наділення їх правосуб’єктністю. Тобто в цивільному праві немає людини взагалі, а є саме фізична особа. Останньої (а не людині як такої – біологічній істоті) притаманні право- і дієздатність – єдине в чому і за допомогою чого людина виявляється й існує в цивільному праві.

Зрозуміло (але це не критерій, щоб говорити про “фіктивність” юридичної особи в праві), що людина це не тільки фізична особа, а явище більш багатогранне (і біологічний організм, і фізичне тіло); а юридична особа – ні. Але така відмінність для юридичної сутності не має істотного значення; для права важлива правосуб'єктність особи й у цьому аспекті вона в може брати участь у правовідносинах, а право “цікавиться” нею. Саме так, як не цікаво для  фізика чи біолога в межах їхньої науки, що людина крім того, що є фізичним  тілом чи живим організмом, володіє ще і правосуб’єктністю.

Після такої посилки важливо розглянути взаємозв’язок, а скоріш навіть – взаємний вплив фізичних і юридичних осіб у цивільному праві і показати його існування. Вважаємо за можливе прояв як правосуб'єктності фізичних осіб за допомогою юридичних осіб, так і навпаки. Так, фізична особа може здійснити свою правосуб'єктність через юридичну особу, ставши її засновником. У свою чергу, юридична особа здійснює свою правосуб'єктність за допомогою, наприклад, директора – фізичної особи, що діє від імені юридичної особи.

Директора призначає  власник чи уповноважений ним орган (її вищий орган - загальні збори). Підкреслюємо, не окремі розрізнені фізичні особи, що є засновниками, а саме юридична особа. Таке розуміння, на наш погляд, є істотним. Коли ми розглядаємо суб'єктів цивільного права, важливий саме такий підхід. Адже хто і коли закріпив у праві аксіому, що розглядати суб'єктів, їхні права й обов'язки, необхідно через “біологію”, людини? Такої аксіоми немає. Інша справа, що ще А.Бринц писав: все право має своїм творцем, своїм предметом і своєю метою людину.[207] Однак він же підкреслював, що досягнення цієї мети не можна здійснити інакше як відмовою поняття особистості від представлення окремої людини.[208] За представлення окремої людини виходить і поняття  юридичної особи, що з'явилося одною з передумов виділення останньої як окремого суб'єкта права.

І якщо юридична особа - це дійсно окремий суб'єкт права, а не підвид можливої участі фізичної особи в правовідносинах, ми повинні відвернутися від біологізації юридичної особи і її тотальної залежності від особи фізичної. Так, у главу персоналії директора юридичної особи важливо ставити субстанцію не біологічної істоти, людини як такої. А саме прояв правосуб'єктності юридичної особи, що призначає директора  за допомогою свого вищого органа. Адже люди – засновники збираються і діють не окремо, а саме як частина самостійного “юридичного організму” – юридичної особи. Робимо цей висновок, насмілившись припустити, що в праві не слід у главу кута ставити біологічну субстанцію, людську, з чого випливає, що юридична особа - це саме люди. Тоді юридична особа зводилася б тільки до того, що це одна з форм прояву правосуб'єктності фізичної особи. Більш важлива нам у праві юридична субстанція, що дозволяє казати про юридичну особу як самостійного суб'єкта права, котрий існує поряд з іншим самостійним суб'єктом права - фізичною особою. Яскравим підтвердженням тому думка И.П.Грешникова: “Кому б у праві ні привласнювалася правоздатність – самій  людині чи universitas – властивості суб'єкта права залишаються ті самі, мінятися може лише об'єкт дієздатності, що зв'язано з фізіологічними особливостями людини або законодавчими обмеженнями, що стосуються осіб юридичних – організацій”.[209] Таким чином, розглядаючи “реальність існування” юридичної особи, ми за основу повинні брати субстанцію не фізичну, а юридичну. І в цій субстанції існування юридичної особи настільки ж реально, як і фізичної. Оскільки і те й інше здійснюється через правосуб'єктність. Вважаємо за необхідне брати за основу цю юридичну субстанцію і щодо неї проводити свої міркування, оскільки саме така “система координат” є предметом дослідження правової науки.

Ще один аргумент, на перший погляд, що начебто б говорить на користь розгорнутих вище міркувань. Так, Ю.К. Толстой писав, що оскільки волю може мати лише людина (колектив людей), у відриві від живих людей юридична особа ніякої волі мати не може.[210] Однак у сучасних своїх роботах той же автор сам говорить про розвиток своїх поглядів і цю тезу бере під сумнів. Так, наприклад, якщо шофер при виконанні своїх службових обов'язків зробив наїзд, майнова відповідальність покладається на юридичну особу. Відповідальність не покладається ні на водія, ні на директора юридичної особи. Це показує, що відповідальність юридичної особи за дії його працівників не зв'язана прямо з виявленням людського субстрату даної юридичної особи.[211]

Суб'єкти права – особи фізичні і юридичні постійно взаємодіють.   Розглянемо можливість такої взаємодії, що здійснюється через реалізацію правосуб'єктності фізичної особи за допомогою юридичного і навпаки. Фізична особа, зокрема, може визначати ступінь здійснення своєї правосуб'єктності через особу юридичну. Так, правосуб'єктність фізичної особи визначає для  неї можливість бути засновником юридичної особи й у цій якості визначати напрямки діяльності останньої. Також існує і визначений ступінь здійснення правосуб'єктності юридичної особи через особу фізичну. Це виявляється в можливості вищого органа юридичної особи визначати компетенцію і повноваження фізичних осіб: директора юридичної особи й інших, що вказано в установчих документах. Тому існує тісний взаємозв'язок суб'єктів цивільного права: осіб фізичних і юридичних. Мова йде саме про взаємний зв'язок суб'єктів цих різнорідних, але при цьому рівновеликих суб'єктів права. Тому процес існування особи в цивільному праві не можна зводити лише до однобокого впливу фізичної особи на юридичну і брати в главу кута аргумент, що правосуб'єктність останньої здійснюється за допомогою конкретної фізичної особи. Як виявляється з приведених вище аргументів, правосуб'єктність фізичної особи, зокрема, може бути здійснена через правосуб'єктність особи юридичної.  А не лише навпаки.

До волевиявлення через конструкцію юридичної особи фізична особа вимушена звертатися у тих випадках коли чинне законодавство містить заборони для прямого волевиявлення чи потрібні підвищена гарантії для стабільності певних видів правовідносин. На такій теоретичній основі видається доцільним репрезентувати власний підхід який може бути нами названий теорією делегувальних повноважень[212]. Вона виходить з того, що  основними суб’єктами як носіями суверенітету є людина та держава. Перша отримує таке правове становще внаслідок народження, друга внаслідок створення. Права перших засновані на природних правах, які є невідчужувані і можуть бути реалізовані самостійно чи за допомогою інших суб’єктів. Держава ж як штучне утворення задля задоволення класового інтересу  чи інтересу всього народу для виконання своїх внутрішніх та зовнішніх функцій повинна діяти на професійній основі внаслідок чого вимушена для їх реалізації створювати спеціалізовані органи і делегувати їм свої повноваження. 

Ця теорія проявляється при заснуванні юридичних осіб (на основі волевиявлення власника чи засновника), контролі за її діяльністю (зановники мають право здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи), припиненні, особливо ліквідації. Засновники мажуть припинити діяльність юридичної особи внаслідок об’єктивних та суб’єктивних причин.

Крім того, для задоволення своїх інтересів фізичні чи юридичні особи у тих випадках коли вони це не можуть зробити від свого імені чи прикриття юридичною особою більше гарантує їх майнові права та інтереси  засновник повинен делегувати утвореній ним юридичній особі частину своїх майнових прав (майна). Він у визначених межах і порядку наділяє юридичну особу іншими правами та обов’язками. Лише завдяки тому юридична особа самостійно приймає участь у цивільних правовідносинах. 

Хоча й юридична особа у цивільних та інших правовідносинах приймає участь від власного імені але при припинені її засновника вона припиняє теж свою діяльність. Це стосується юридичних осіб, заснованих фізичною особою чи дочірніх юридичних осіб. У такому разі до правонаступників переходить лише майновий комплекс.

 

3. Право- та дієздатність юридичної особи

 

Можливість участі юридичної особи у цивільних правовідносинах  здійснюється через її право- та дієздатність. Ці дві характеристики  традиційно розглядались як правосуб’єктність юридичної особи. Проте їх конструкції у новому ЦК України не дають підстав для підтримання конструкції правосуб’єктності.

Згідно зі ст. 91 ЦК України юридична особа,  відповідно до її здатності мати цивільні права та обов'язки (цивільної правоздатності), може мати такі самі цивільні права та обов'язки,  як і особа фізична, за винятком тих прав  та  обов'язків,  необхідною  передумовою  яких  є  природні властивості людини. До таких прав відноситься зокрема право на життя, здоровя, недоторканність честі та гідності,  Тим самим законодавець відмовився від конструкції спеціальної правосуб’єктності юридичних осіб, а виходить із доктрини загальної правосуб’єктності юридичних осіб, що започаткована на підставі спеціальної Директиви Ради ЄС для внутрішнього законодавства 1968 р. якою було введено саме  загальну правосуб’єктність юридичних осіб, а не спеціальну.

Прийнято вважати, що правоздатність юридичної  особи  виникає  в  момент  її створення і припиняється в  момент  внесення  запису  до  єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи. Проте цей момент слід уточнити моментом внесення до державного реєстру.

Отже, в ЦК України закладена концепція загальної правоздатності юридичної особи. Тобто з моменту виникнення будь-яка юридична особа має всі цивільні права та обов’язки, яки властиві юридичним особам. На відміну від цього в праві також відома концепція спеціальної правоздатності юридичної особи. Вона була закріплена, наприклад, у ЦК УРСР 1963 року. Згідно з цим юридична особа могла мати лише такі цивільні права та обов’язки, які були прямо вказані в її установчих документах.

Правоздатність юридичної особи передбачає можливість мати не лише майнові права (право власності, сервітутні права на майно тощо) та обов’язки. Ст. 94 ЦК України окремо виділяє можливість юридичної особи мати особисті немайнові права: на   недоторканність  її  ділової репутації,  на таємницю кореспонденції, на  інформацію  та  інші особисті  немайнові  права. Вони можуть належати юридичній особі, визначаються та захищаються  так  само,  як  і  аналогічні  права фізичних осіб.

Дієздатність юридичної особи передбачає можливість для неї набувати цивільних прав та брати на себе цивільні обов'язки. Ст. 92 ЦК України встановлює, що юридична  особа  набуває  цивільних  прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи,  які  діють  відповідно  до закону або установчих документів.

Ще Г.Ф.Шершеневич відмічав, що маючи майнову відокремленість, юридична особа, не маючи можливості самостійно вступати у відносини з третіми особами, укладати правочини, надавати їм  форми, має потребу в особливих представниках, дії яких могли б вважатися діями юридичної особи.[213]

Порядок створення   органів   юридичної  особи  визначається законом та установчими документами. У передбачених  законом  випадках  юридична  особа  може набувати цивільні права та брати на себе цивільні обов'язки через своїх учасників.

Особа,  яка  за  законом  або   установчими   документами юридичної особи виступає від її імені, повинна діяти в інтересах юридичної особи,  яку вона представляє,  добросовісно і  розумно. Вона зобов'язана на вимогу органів юридичної особи,  якщо інше не передбачено законом або установчими документами юридичної  особи, відшкодувати збитки, завдані нею юридичній особі. Наприклад, згідно з ч.3 ст.62 ГКУ ЗУ «Про підприємства в Україні» установчим документом приватного підприємства є його статут. У статуті приватного підприємства може бути встановлено, що його Директор діє без доручення та може, зокрема, укладати угоди в процесі господарської діяльності цієї юридичної особи. Це означає, що директор приватного підприємства є його органом,  який  діє від імені юридичної особи відповідно  до установчих документів. В цьому виявляється особливість юридичної особи, яка в цивільних відносинах (на відміну від фізичних осіб) завжди діє через конкретних фізичних осіб, що її представляють. Це виявляється й у тому, що при укладенні договорів юридичними особами у найменуванні сторін, крім назви юридичної особи, вказано й фізичну особу, яка діє від її імені та відповідну підставу для представництва (статут, доручення тощо).    

Юридична особа набуває цивільні права і приймає на себе цивільні обов’язки через її уповноважені органи. Орган юридичної особи виконує певні управлінські функції, що закріплені у законі чи в установчих документах. Виконавчі органи юридичної особи є постійно діючими та здійснюють повсякденну господарську діяльність. Це, наприклад, дирекція юридичної особи. Вищий орган юридичної особи є компетентним у вирішенні найбільш суттєвих, стратегічних питань діяльності юридичної особи: приймає рішення про зміну статутного фонду, формування та затвердження складу виконавчого органу, припинення діяльності тощо.

Щодо виникнення дієздатності юридичних осіб, приєднуємось до думки, що це не завжди відбувається одночасно з державною реєстрацією. Адже щодо окремих видів діяльності чинним законодавством передбачено ліцензування, патентування, акредитація чи квотування. Без отримання необхідних дозволів з боку уповноважених державних органів цією діяльністю займатись неможна. Отже, дієздатність у юридичної особи в цьому випадку виникає лише із отриманням таких дозволів.[214] Відправною посилкою для цього твердження слугує й п. 3 ст. 68 ЦКУ, де встановлено, що окремими  видами  діяльності,  перелік  яких визначається законом,  юридична особа може займатися  тільки  після  одержання спеціального дозволу (ліцензії). Адже згідно з цим важко себе представити, що  після отримання  свідоцтва про державну реєстрацію юридична особа через створений нею магазин починає торгівлю алкогольними напоями та це є правомірним. Торгівля алкогольними напоями є ліцензійним видом діяльності, отже й розпочинати її можна не раніше отримання відповідної ліцензії. Інакше всі укладені угоди щодо купівлі-продажу алкогольних напоїв будуть визнані недійсними як такі, що не відповідають вимогам законодавства. Відповідно до цього виникає й цивільна дієздатність у вказаної юридичної особи.

Законодавство може містити додаткові спеціальні вимоги щодо деяких юридичних осіб. Наприклад, займатись таким видом діяльності як здійснення ломбардних правочинів* можуть лише юридичні особи, що створені у вигляді товариств з повною відповідальністю.

Варто підкреслити, що право- та дієздатність юридичних осіб приватного права і публічного права є різною. Оскільки для набуття дієздатності перших потрібні дозволи то вона виникає в момент отримання таких дозволів і припиняється в разі припинення їх дії. Отже їх  дієздатність є перманентною і може  то розширюватися то звужуватися.

Навпроти, дієздатність юридичних осіб публічного права визначена безпосередньо законом і виникає у момент їх створення. Так права органів внутрішніх справ виписана ЗУ “Про міліцію”, прокуратури – ЗУ “Про прокуратуру”.

Правоздатність та дієздатність об’єднань громадян теж передбачена законом. Для політичних партій  вона визначається ЗУ “Про політичні партії”, ЗУ “Про фінансування політичних партій”. Вони можуть вести певну господарську діяльність у встановленому законом порядку. Так на видавничу діяльність – видавати друкований орган партії необхідно отримати у встановленому порядку дозвіл.

Такі юридичні особи на відміну від загальних рис мають спеціальні: спеціальну дієздатність, визначені законом джерела фінансування їх діяльності, умови існування тощо.

Виходячи із загальної конструкції дієздатності у ЦК України її елементом є й здатність нести відповідальність, що названа деліктоздатністю. Відповідно до ст. 96 ЦКУ юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Мова йде про майнову відповідальність для якої принаймі слід мати майно чи майнові права. Якщо юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном то тим визначені й межі такої відповідальності –  її майнові активи. Поза такими межами юридична особа звільняється від майнової відповідальності, а у передбачених законом випадках для товариств з повною та додатковою відповідальністю до неї притягуються засновники.

Закон виходить із принципу різної відповідальності засновників та самої юридичної особи. Згідно ч.3 ст. 96 ЦКУ учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. У зв’язку з тим чинне законодавство визначає такі випадки в залежності від порядку та стадій створення, виду та організаційно-правової форми юридичних осіб.

 Не менш важливим є те, що засновники юридичної особи, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

Якщо судом буде встановлено фіктивність створення юридичної особи то до відповідальності за її зобов’язаннями повинні притягатися засновники.

 

4. Види юридичних осіб[215] (разом із Р.Б.Шишкою)

 

За формальної ознаки цивільне законодавство виділяє різні види юридичних осіб і в залежності від того моделює їх правосуб’єктність. Оскільки юридичні особи відрізняються одне від другого за деякими критеріями, їх можна поділити на певні види.  

        I.  За формою власності  на якій засновані  юридичні особи слід розрізняти:

       - юридичні особи, що створені фізичними, або створеними разом фізичними особами юридичними особами. Вони засновані на  приватній формі власності   і є приватними юридичними особами.

       -  юридичні особи, що створені державою (державні юридичні особи).

юридичні особи, що створені органами місцевого самоврядування (комунальні юридичні особи).

Останнім часом класифікаційний поділ за формами власності  не без підстав критикується. Так, наприклад В.М. Самойленко, вказує на різноманіття цих форм й їх нестиковку, неузгодженість в різних законах: Конституції України, Законі України “Про власність” тощо. Він вказує, що необхідно ввести в цивільне законодавство єдине абстрактне поняття права власності, а не розподіляти її на окремі форми права власності. Також неодноразово багатьма вченими вказувалося, що поділ на форми власності можливо в економічному розумінні права власності, а не у юридичному.[216]

Попри те, що всі форми власності зрівняні все-таки зберігається певна нерівність. Так важко собі уявити осіб публічного права, що засновані на приватній власності. Державні та особливо казенні підприємства створюються у галузях народного господарства в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад п’ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів, переважаючим (понад п’ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ними задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом (ч.1 ст.76 ГКУ). Для цих  державних підприємств збережене право господарського відання (ч.1 ст.74 ГКУ),  а для казенних підприємств право оперативного управління (ч.3 ст.76 ГКУ).

В навчальній літературі за цією ознакою виділяються колективні підприємства, що засновані на власності трудового колективу підприємства, господарське товариство, підприємство, що засноване на власності обєднань громадян, спільне підприємство, що засноване на базі об’єднання майна різних власників (змішана форма власності) та підприємства, засноване на власності громадян та юридичних осіб інших держав[217]. Зогляду на те, що ми не підтримуємо тезу про колективну форму власності яка не передбачена Конституцією України та ЦК України виділення таких підприємств є неогрунтованим. До того віднайти на практиці підприємства засновані на власності трудового колективу підприємства вкрай  важко. Крім того така класифікація є архаїчною, за того що ЦКУ не передбачено такого організаційно-правового утворення як підприємство. До того змішується форма та вид юридичної особи.

ІІ. В залежності від порядку створення розрізняють юридичні особи цивільного та публічного права.

Стаття 81 ЦК України визначає види юридичних осіб. Вона встановлює, що юридичні  особи,  залежно  від  порядку  їх створення або інших підстав,  зазначених у  законі  та  інших  правових  актах, поділяються  на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

ЦК України регулює     порядок     створення, організаційно-правові  форми,  правове  становище саме  юридичних осіб приватного  права,  тобто  організацій,  що  створюються  та (або) управляються  за  ініціативою  приватних  осіб  (фізичні особи та юридичні особи приватного права).

Для створення юридичної особи приватного права самі її учасники (засновники) розробляють та затверджують установчі документи (статут, засновницький договір), які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками). Юридична особа приватного права вважається створеною з дня її державної реєстрації.

                Юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК України, якщо інше не встановлено законом. Отже, при укладенні цивільних договорів, у правовідносинах з набуття права власності тощо щодо юридичних осіб публічного права встановлено загальне правило: вони передусім діють відповідно до цивільного законодавства. Тобто в цивільних відносинах юридичні особи приватного права діють нарівні з іншими, тут за загальним правилом немає адміністративного підпорядкування. Так, КМ України як орган державної виконавчої влади може видавати розпорядчі акти, що обов’язкові для виконання суб’єктами підприємницької діяльності. Але в цивільних відносинах, наприклад при укладенні договорів,  КМ України виступає нарівні із суб’єктами підприємницької діяльності. Наприклад, для здійснення ремонту в приміщенні КМ України залучається будівельна організація, приватне підприємство. Між ними укладається цивільний договір підряду на ремонтно-будівельні роботи й обидва ці суб’єкти є рівними у правовідносинах, що виникають. Юридична особа публічного права не може в цивільних відносинах диктувати свої умови юридичній особі пприватного права. Всі договірні умови узгоджуються між ними на підставі взаємного вільного волевиявлення. Якщо будівельну організацію не  влаштовують умови договору, вона вправі навіть відмовитись від укладення договору. При якісному виконанні робіт у відповідності з умовами договору юридична особа публічного права зобов’язана повністю й своєчасно розрахуватись за виконані роботи.

Але порядок створення й  правове  становище юридичних осіб публічного права визначаються  публічним законом. Отже, вказані питання мають регламентуватися переважно адміністративним законодавством. Це виявляється у виданні вищестоящими державними органами відповідних наказів, розпоряджень, що стосуються створення окремих юридичних осіб публічного права, визначають їх компетенцію, напрямок дії тощо.  

IIІ. За основою створення юридичні особи можуть бути віділені як такі, що створені:

шляхом об’єднання осіб та майна;

шляхом об’єднання лише майна.

Такий висновок може бути зроблений на основі аналізу ч.1 ст.81 ЦКУ.

ІУ. В залежності від основної мети діяльності юридичні особи поділяються на комерційні та некомерційні.

Відразу ж слід відмітити, що сучасне українське законодавство за легальну, що закріплена на рівні ЦК України основу класифікації юридичних осіб взяло їх поділ на юридичні особи публічно та приватного права. На відміну від цього, законодавство Російської Федерації конститутивним елементом поділу виділяє саме поділ юридичних осіб на комерційні та некомерційні.

Для комерційних юридичних осіб основною метою діяльності є отримання прибутку. Отже, в процесі господарської діяльності таки юридичні особи, займаючись виробництвом, наданням послуг чи виконанням робіт отримують певні доходи від цього. Окремо слід підкреслити, що головною, конститутивною ознакою для визначення юридичної особи як комерційної є саме ціль організації, що закріплена в установчих документах. Це саме отримання прибутку. При цьому не має істотного значення для вказаної класифікації, чи ця організація фактично у процесі своєї діяльності отримала прибуток. Те, що організація через недбале керівництво, недоліки у маркетингової політиці, низьку кваліфікацію працівників тощо насправді не отримала прибутку, а стала збитковою, не перетворює її у некомерційну за юридичною класифікацією.

Також вважаємо за необхідне відмітити такий аспект сутності комерційної особи. Отримання прибутку дійсно є основною ціллю такої організації. Але це не є перешкодою для надання коштів для благодійницької чи іншої діяльності, що не є за своєю суттю комерційною. Така діяльність не в останню чергу сприяє досягненню перспективних завдань. Наприклад, формування сприятливого іміджу фірми. Вона лише доповнює правосуб’єктність комерційної юридичної особи та не заважає її основній діяльності, що спрямована на отримання прибутку.

Некомерційні юридичні особи не ставлять своєю ціллю отримання прибутку. До них відносяться організації, що створені для здійснення  управлінських чи організаційних функцій, задоволення культурних, спортивних, духовних потреб громадян, благодійницьких цілей тощо. Це культові заклади; благодійницькі організації;  органи державної влади та управління, місцевого самоврядування; спортивні секції, навчальні заклади освіти, дошкільні дитячі заклади; об’єднання громадян та інші. Такі юридичні особи в основі свого фінансування мають передбачені для них кошти відповідного бюджету, добровільні внески інших осіб, пожертви. 

                V.  В залежності від рівня правового регулювання слід виділити:

- юридичні особи, що передбачені Конституцією України – політичні партії (ч.1.2. ст. 36 Конституції України), професійні спілки (ч.3 ст. 36 Конституції України)   ст. 37 Конституції України), Верховна Рада України (ст. 75 Конституції України), Кабінет Міністрів України (ст. 113 Конституції України), Прокуратура України ( ст. 121 Конституції України), суди ( ст. 124 Конституції України), державні органи Автономна Рестубліки Крим, органи місцевого самоврядування;

юридичні особи, що визначені міжнародними правовими актами: місії ООН, ЮНЕСКО, дипломатичні місії іноземних держав в Україні[218] тощо;

юридичні особа, що визначені кодифікованими актами. Так, не зважаючи на те, що в ЦКУ не міститься такої юридичної особи як підприємство, вона передбачена ГКУ, КТМУ  в якості юридичної особи визначено порт, пароходство;

юридичні особи, що врегульовані на рівні поточних законів;

юридичні особи, що змодельовані підзаконними нормативними актами. Так, Положенням про національний заклад (установу) України визначено правове становище таких юридичних осіб.

     VІ. В залежності від організаційних ознак юридичні особи підрозділяються на прості та складні.

                До простих  відносять юридичні особи, у складі яких немає інших юридичних осіб. Такими є, наприклад, приватне підприємство, установа.

                Складними юридичними особами  є об’єднання юридичних осіб. Це є асоціації, корпорації, консорціуми та концерни. Недостатком чинного ЦК України є те, що він не врегулював відносини щодо створення об’єднань юридичних осіб та їх правового становища як юридичної особи. Законом України «Про підприємства в Україні» передбачались такі обєднання як асоціації, концерни, консорціуми, корпорації. Власне це й збережено у ГК України.

Корпорація є об’єднанням, що створено на підставі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів її учасників, з делегуванням окремих повноваження централізованого регулювання діяльності кожного з них.

Консорціум представляє собою об’єднання промислового та банківського капіталу для досягнення спільної мети.

Концерном є об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо, що створені на основі повної фінансової залежності від одної чи групи юридичних осіб, що входять до його складу.

Асоціація створюється з цілю постійної координації господарської діяльності юридичних осіб, що ввійшли до її складу. Вона не має вмішуватись в виробничу чи комерційну діяльність учасників. 

  Проте  поточними законами передбачені й інші об’єднання юридичних осіб. Так відповідно до ст. 13 ЗУ «Про страхування» страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об’єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх утворення не суперечить чинному законодавству України. Стаховики, що займаються страхуванням відповідальності власників транспортних засобів за заподіяну третім особам шкоду зобов’язані утворити Моторне (транспортне) страхове бюро, яке є юридичною особою.

У страховій справі створюються та діють страхові корпорації – організаційно-правова форма формування страхового капіталу на основі централізації коштів та корпоративного управління, страхові пули – об’єднання страховиків для спільного страхування певних ризиків, перш за все страхування небезпечних, великих та маловідомих ризиків. А також кептиви та страхові оффшори[219].

Асоціації передбачені й ЗУ «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку». Відповідно ст. 1 цього закону асоціацією власників жилих будинків є юридична особа, створена для представлення спільних інтересів об’єднань. 

ЗУ «Про політичні партії» передбачено створення блоків партійних партій для досягнення певних цілей при виборах чи у законодавчому органі.

Практика знає своєрідні конгломерати юридичних осіб, коли об’єднання громадян у цілому (політична партія) та її регіональні відділення є юридичними особами. Це також стосується профсоюзних організацій, споживчої коооперації. За таких умов у стратегічних завданнях такі конгломерати діють як одне ціле, а стосовно тактичних – кожна юридична особа діє самостійно.

Такі конгломерати створені та діють у сфері науки (Національної Академії наук України у складі котрих діють підпорядковані їм наукові установи як юридичні особи). Асигнування на проведення наукових досліджень визначається безпосередньо НАНУ, а наукова установа підзвітна їх як стосовно напрямків їх використання та стосовно результатів своєї роботи. Останнім часом такі конгломерати юридичних осіб створюються у сфері освіти (провідний ВЗО має ряд фарм ВЗО, що здійснюють діяльність в одному напрямку та під одним загальним стратегічним управлінням. Так науково-навчальний центр «Національний університет внутрішніх справ» має у своєму складі Харківський економіко-правовий університет, Одеський інститут внутрішніх справ, Кіровоградський інститут внутрішніх справ, Кримський інститут внутрішніх справ, ряд філій, відділень та консультаційних пунктів: Полтава, Суми, Херсон, Нікополь, Маріуполь, Євпаторія, Керч. Завдяки високій кваліфікації науково-педагогічного колективу НУВС забезпечується належний рівень освіти у тих регіонах де ще не сформовано власний науково-педагогічний потенціал. Тим юридична освіта стає достіпною для малозабезпечених верств населення.

Досить своєрідною є система правоохоронних органів. Так юридичною особою є МВС України у цілому, Управління внутрішніх справ у областях, Головне управління МВС в Автономній Республіці Крим, міські , районні в містах, районні відділи внутрішніх справ, ВЗО МВС України та наукові і науково-експерті установи та заклади.

Аналогічна стуктура Прокуратури України (Генеральна прокуратура України, Прокуратура АРК, областні прокуратури). Міністерства юстиції України, Міністерства з надзвичайних ситуацій, збройних сил.

Така своєрідна структура привертає до себе увагу стосовно особливостей окремих юридичних осіб системи в цілому та її окремих складових.

VІІ. В залежності від характеру прав засновників на майно. За цією ознакою виділяють юридичні особи, в яких учасники щодо майна організації мають: а) право власності чи інші речеві права; б) зобов’язальні права; в) не мають ніяких прав.

                Організації, щодо майна яких засновники мають речеві права. Державні підприємства, установи, організації, за ЦК УРСР 1963 року володіли державним майном на праві повного господарського відання чи оперативного управління.   

                Організації, щодо майна яких засновники мають зобов’язальні права. Тут засновники при створені чи в процесі діяльності організації (при формуванні, збільшенні статутного фонду) передають власне майно  у власність юридичної особи. Отже, це відокремлене майно юридичної особи вже не є власністю засновників. Останні отримують зобов’язальні права щодо юридичної особи. При ліквідації організації майно, що залишилось після виплати заборгованості кредиторам повертається засновникам.

                Організації, щодо майна яких засновники не мають ні яких прав. Це є громадські організації. Вступні й членські внески, що   сплачені на корись юридичної особи, що формують її майно, при виході з організації поверненню не підлягають.

VІІІ. В залежності від порядку управління юридичні особи бувають унітарні і корпоративні. Вищим органом унітарних юридичних осіб є їх власники.  Корпоративні юридичні особи засновані на союзі інтерсів їх засновників, що проявляється у майнових правах та можливості  приймати участь у  вирішенні важливих питань їх діяльності. Такі юридичні особи мають   представницькі органи управління: загальні збори, правління, ради тощо.

Крім того за цим критерієм в залежності від підконтрольності виділяють юридичні особи незалежні та афільовані (підконтрольні).

                 ІХ.  В залежності від співвідношення юридичних осіб між собою материнські та дочірні юридичні особи виділено в окремий вид юридичних осіб. Необхідність в цьому виникає у зв’язку з наданою законодавством можливістю одної юридичної особи створювати іншу юридичну особу.

                Материнською юридичною особою є така, що виступила засновником іншої юридичної особи.

                Дочірньою юридичною особою визнається така, що створена іншою юридичною особою. Дочірнє підприємство є унітарним. Її майно створено за рахунок одного засновника. Воно не поділяється на вклади (долі).

                Дочірнє підприємство не відповідає за боргами материнського та навпаки. Але перше залежно від другого як від засновника. Отже, материнське підприємство має певний вплив на діяльність дочірнього. Зокрема, воно може приймати юридично значимі рішення відносно дочірнього підприємства. Наприклад, щодо зміни статутного та інших фондів, призначення директора, ліквідації дочірнього підприємства тощо.

Крім цього виділяються юридичні особи  комерційного права за обсягами господарського обороту та чисельністю працівників[220] безвідносно до форми власності. До таких відносять дрібні  з чисельністю до 9 найманих працівників та обсягом догоду до 500000 грн. та малі. Малими є заново створені та діючі підприємства: у промисловості та будівництві – з чисельністю працюючих до 200 чоловік; інших галузях виробничої сфери - з чисельністю працюючих до 50 чоловік; у науці і науковому обслуговуванні -   до 100 чоловік, у галузях невиробничої сфери – до 25 чоловік, у роздрібній торгівлі – до 15 чоловік.

                Х. В залежності від особливостей правового становища юридичні особи поділяються на національні та іноземні.

Національні юридичні особи (їх ще називають резидентами). Вони створюються на підставі українського законодавства. Місцезнаходженням постійно діючого виконавчого органу таких юридичних осіб є Україна.

Іноземні юридичні особи (нерезиденти України) – це організації, що створені за законодавством іноземних держав. В України передбачена можливість участі таких юридичних осіб у цивільних відносинах. Вони можуть укладати цивільні договори, набувати речові права у межах, що передбачені національним законодавством. Зокрема, є певні обмеження щодо набуття права власності на землю нерезидентами України. 

Поділення підприємств на резидентів та нерезидентів України має практичне значення. Адже законодавство може встановлювати особливості зовнішньоекономічної діяльності таких юридичних осіб. Також для залучення іноземного капіталу може існувати правовий режим пільгового інвестування коштів в економіку України чи її окремі галузі саме для юридичних осіб - нерезидентів. Митні правила розрізняють резидентів та нерезидентів – юридичних осіб й встановлюють в певних випадках особливості оформлення належних їм вантажів при перетинанні ними митного кордону України. 

 ХІ. В залежності від джерел фінансування діяльності юридичні особи поділяються на госпрозрахункові – свої витрати покривають за рахунок отриманого прибутку та бюджетні – їх витрати фінансуються за рахунок видаткової частини відповідного бюджету і контролюються Рахунковою палатою України. Деякі юридичні особи є змішаними і фінансуються як за бюджетом так і за рахунок доходів від власної діяльності. Так державні вищі заклади освіти фінансуються за бюджетом але можуть надавати оплатні послуги фізичним та юридичним особами, виконувати на замовлення науково-пошукові і дослідно-контрукторські роботи, передавати майнові права інтелектуальної власності. Отримані від такої діяльності кошти вони спрямовують на фінансування основної діяльності, зокрема розширення своєї матеріальної бази.

ХІІ. Взалежності від виду правосуб’єктності  доцільно виділити:

юридичні особи із загальною правосуб’єктністю. За загальним правилом юридичні особи мають таку ж правосуб’єктність що і фізичні особи, за виключенням тих прав, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч.1 ст.91 ЦКУ);

юридичні особи із спеціальною правосуб’єктністю. Такі юридичні особи можуть діяти лише у певній сфері і не виходити за межі своєї спеціальної правосуб’єктності. Так політичні партії, біржі, фінансово-кредитні установи мають таку спеціальну правосуб’єктність.

ХІІІ. За економічним критерієм виділяються юридичні особи лідери та аутсайдери. Аутсайдерами є як правило дрібні малі та середні, що не входять у монопольне об’єднання. Вони орієнтуються лише на певне коло споживачів і виживають завдяки вдало обраній спеціалізації, зниженні собівартості та кооперації з монополістами. Лідери – юридичні особи, що добиваються кращих результатів діяльності серед собі подібних. При цьому такі категорії застосвуються до наукових та навчальних закладів, об’єднань громадян тощо. Інколи говорять – флагман науки чи освіти.

Можна юридичних осіб поділяти за їх становищем. Це може бути монопольне становище та нем монопольне. Звичайно, що монопольне становище є виключенням із загального правила і застосовується стосовно природніх монополій чи наукомістких та затратних виробництв.

                Існують й інші класифікації юридичних осіб в залежності від певних критеріїв. Отже, перелік видів юридичних осіб, що наданий вище не є вичерпним. Але він найбільш поширений й має практичне значення.

Не можна не звернути увагу на дещо дивні види юридичних осіб в господарському праві. Це стосується підприємств, що засновані на змішаній форрмі власності, які були характерні для початкового етапу становлення ринкових відносин в Україні і вже давно стали анахронізмом, орендні підприємства, які втратили нормативну основі із внесенням в 1995р. змін до ЗУ “Про оренду майна державних підприємств”, іноземні підприємства, та підприємства, що створені фізичними та юридичними особами.

 

5.Організаційно - правові форми юридичних осіб

 

Під організаційно-правовою формою слід розуміти характер майнових прав юридичної особи, порядок їх набуття та спосіб здійснення управління нею. Стаття 83 ЦК України встановлює організаційно-правові форми юридичних осіб – спосіб визначення правового становища власника майна та встановлення порядку здійснення повноважень власника з керування майном, порядку та меж цивільно-правовї відповідальності[221]. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Різниця полягає у тому, що товариство управляється його учасниками, а в установі засновники не беруть участь в управлінні юридичною особою. 

 

Товариством  є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене й однією особою,  якщо  законом  це  прямо  не заборонено. ЦК України поділяє товариства на підприємницькі та непідприємницькі.

 

 

 

 

 

 

Господ

 

ОБ’ЄДНАННЯ ГРОМАДЯН

Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом. Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом.

Учасник товариства не має права голосу при вирішенні загальними зборами товариства питань щодо вчинення з ним правочину та щодо спору між ним і товариством. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як десятьма відсотками голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів. Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не виконана, ці учасники мають право самі скликати загальні збори. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.

Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб.  Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків. Назвою виконавчого органу товариства відповідно до установчих документів або закону може бути "правління", "дирекція" тощо.

Право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі. Учасники товариства мають право вийти з товариства, якщо установчими документами не встановлений обов'язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року. Учасник товариства у випадках та у порядку, встановлених установчими документами або законом, може бути виключений з товариства.

Підприємницькі товариства – це такі, що здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Це встановлено у ст. 84 ЦК України.

Господарськими   товариствами є юридичні особи, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства (ст. 113 ЦК України).

Учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа. Законом може бути заборонена чи обмежена участь окремих категорій фізичних осіб у господарських товариствах, крім акціонерних товариств. Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником.

Оскільки згідно з ЦК України дозволяється створення акціонерного товариства, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю однією особою, бачимо тут певну специфіку щодо установчих документів. Замість установчого договору в цьому випадку має бути одностороння угода - рішення засновника про створення господарського товариства.

Акціонерним є товариство, статутний капітал якого поділений на певне число акцій.. Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.

Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій. Акціонери мають право відчужувати акції, що їм належать, без згоди інших акціонерів. Найменування акціонерного товариства має містити його найменування і зазначення того, що товариство є акціонерним. Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на акції, зобов'язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.

Акціонерне товариство може бути створене юридичними та фізичними особами. Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства. Цей договір не є установчим документом товариства. Договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами, договір підлягає нотаріальному посвідченню. Особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства. Акціонерне товариство відповідає за зобов'язаннями учасників, пов'язаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів. Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома.. Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.

Установчим документом акціонерного товариства є його статут. Статут акціонерного товариства має містити відомості про: розмір статутного капіталу; умови про категорії акцій, що випускаються товариством, та їхню номінальну вартість і кількість; права акціонерів; склад і компетенцію органів управління товариством та про порядок ухвалення ними рішень. У статуті акціонерного товариства мають також міститися інші відомості, передбачені законом.

Частка привілейованих акцій у загальному обсязі статутного капіталу акціонерного товариства не може перевищувати двадцяти п'яти відсотків. Акціонерне товариство має право випускати облігації на суму, яка не перевищує розміру статутного капіталу або розміру забезпечення, що надається товариству з цією метою третіми особами. Акціонерне товариство не має права оголошувати та виплачувати дивіденди: 1) до повної сплати всього статутного капіталу; 2) при зменшенні вартості чистих активів акціонерного товариства до розміру меншого, ніж розмір статутного капіталу і резервного фонду; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать. Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах. До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить: 1) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу; 2) обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства; 3) затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутку і збитків товариства; 4) рішення про ліквідацію товариства. До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства і законом може бути також віднесене вирішення інших питань. Загальні збори акціонерів скликаються не рідше ніж один раз на рік. Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин, визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.

В акціонерному товаристві може бути створена наглядова рада акціонерного товариства, яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства. Випадки обов'язкового створення в акціонерному товаристві наглядової ради встановлюються законом.

Члени наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути членами його виконавчого органу. Наглядова рада акціонерного товариства визначає форми контролю за діяльністю його виконавчого органу.

Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).

Акціонерна товариства у свою чергу мають різновиди: відкриті (ВАТ), закриті (ЗАТ), державні (ДАТ), холдинги. На підставі чинного законодавства можна виділити й акціонерні товариства з особливим правовим режимом (відкриті акціонерні товариства на базі майна об’єктів незавершеного бідвництва[222]).

Товариством  з    обмеженою    відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом (ст. 140 ЦК України).

Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості внесених ними вкладів. Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників. Найменування товариства з обмеженою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова "товариство з обмеженою відповідальністю".

У  товаристві  з  обмеженою  відповідальністю  статутний  капітал поділений  на частки учасників, а в останніх відсутня відповідальність за боргами юридичної особи. У силу викладеного кредиторам  товариства  залишається  розраховувати  лише  на  його майно. Звідси і вимоги закону до визначення і формування мінімальної суми статутного  капіталу товариства з обмеженою відповідальністью.  Ці особливості важливі для розуміння природи цього різновиду господарчих товариств. Підкреслимо, що розподіл статутного капіталу, на частки учасників не робить майно   суспільства   їх  частковою  власністю, оскільки  внески учасників  стають  власністю товариства.

 Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. Таке товариство може мати і єдиного засновника, причому не обов'язково професійного  комерсанта,  оскільки  це - об'єднання капіталів, а не осіб. Отже, засновниками товариства з обмеженою відповідальністю можуть бути, зокрема, і некомерційні організації, і будь-які дієздатні громадяни (фізичні особи). 

При перевищенні максимальної кількості учасників товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку - ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі. Товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа. Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.

Оскільки  засновники  товариства з обмеженою відповідальністю  не  зобов'язані  брати участь  у  його діяльності,  з'являється необхідність мати спеціальні органи цієї юридичної   особи,  компетенція  яких,  як  і  деякі  інші питання,  може  бути  встановлена  тільки  статутом.  Звідси наявність у даного   суспільства  двох  установчих  документів  -  установчого договору  і  статуту.  Статут затверджується засновниками.

 Якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства укладають договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обов'язковим.

Установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут. Статут товариства з обмеженою відповідальністю має містити відомості про: розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному фонді. Статут товариства з обмеженою відповідальністю зі всіма наступними змінами зберігається в органі, що здійснив державну реєстрацію товариства, і є відкритим для ознайомлення.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Товариством  з   додатковою    відповідальністю є товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом.

 Учасники товариства з додатковою відповідальністю несуть субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном в однаковому для всіх розмірі, кратному до вартості внесених ними вкладів, який встановлюється статутом товариства. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства. Найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова "товариство з додатковою відповідальністю".

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення ЦК України про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

Від товариства з обмеженою відповідальністю  товариство з додатковою  відповідальністю  відрізняється тією важливою ознакою, що при недостатності  майна останнього для задоволення вимог кредиторів на учасників  такої юридичної особи може бути  покладена  додаткова відповідальність. Учасники відповідають належним особисто їм майном.  Однак розмір цієї відповідальності обмежений: він стосується не усього  їхнього  майна,  що характерно для повних товариств, а лише його частини  -  в однакового  для  всіх  учасників  кратного розміру до суми внесених ними внесків (триразовому, п'ятикратному  тощо).

Повним, згідно із ст. 119 ЦК України, є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно відповідають за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.

Особа може бути учасником тільки одного повного товариства. Учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства.

Найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова "повне товариство" або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів "і компанія", а також слова "повне товариство".

Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується всіма його учасниками. Засновницький договір повного товариства має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів.

Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів. Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною.

Кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.

Командитним  товариством, згідно зі ст. 133 ЦК України, є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова "командитне товариство" або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів "і компанія", а також слова "командитне товариство". Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства. До командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено законом.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками. Засновницький договір командитного товариства має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників.

Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією статтею для командитного товариства.

Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства. Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного капіталу повного товариства. На момент державної реєстрації командитного товариства кожний із вкладників повинен зробити вклад у розмірі, встановленому законом.

Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому ЦК України для повного товариства. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.

Виробничі кооперативи – це добровільні об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній власній трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків (ст. 163 ЦК України). Статутом кооперативу та законом може бути передбачено участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб.

Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом.

Найменування кооперативу має містити його найменування, а також слова "виробничий кооператив".

Установчим документом виробничого кооперативу є його статут, що затверджується загальними зборами його членів. Статут виробничого кооперативу має містити такі специфічні відомості як про: розмір пайового внеску члена кооперативу; склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень.

Майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу. Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, - протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу. Виробничий кооператив не має права випускати акції.

Прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.  Майно, що залишилося після ліквідації виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

Член виробничого кооперативу має право на вихід із кооперативу. У цьому разі йому виплачується вартість паю або видається майно, пропорційне розміру його паю, а також здійснюються виплати, встановлені статутом кооперативу. Видача паю, виплата вартості паю та інші виплати членові кооперативу, що виходить з нього, здійснюються у порядку, встановленому статутом кооперативу і законом.

Член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу і законом. Член виробничого кооперативу, якого виключили із кооперативу, має право на одержання паю та інших виплат, встановлених статутом кооперативу, відповідно до частини першої цієї статті.

Член виробничого кооперативу має право передати свій пай чи його частину іншому членові кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу і законом. Передання паю (його частини) особі, яка не є членом виробничого кооперативу, допускається лише за згодою кооперативу. У цьому разі інші члени кооперативу користуються переважним правом купівлі такого паю (його частини). Порядок відчуження паю чи його частини іншому членові кооперативу або третій особі встановлюється статутом кооперативу і законом. У разі смерті члена виробничого кооперативу його спадкоємці можуть бути прийняті у члени кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу. При відмові прийняти спадкоємців у члени кооперативу кооператив виплачує спадкоємцям вартість паю померлого члена кооперативу. Звернення стягнення на пай члена виробничого кооперативу за його власними зобов'язаннями допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна у порядку, встановленому статутом кооперативу і законом.

Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (ст. 85 ЦК України). Отже, взагалі отримання прибутку такими юридичними особами є можливим, але це не може бути основною метою їх діяльності.

Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Об’єднання громадян як такі не отримали у ЦКУ загального правового регулювання. Їх правове становище врегульовано здебільше на рівні спеціальних нормативних актів поточного законодавства. Зокрема це ЗУ “Про об’єднання громадян”, а стосовно політичних партій – ЗУ “Про політичні партії”.

Ці юридичні особи поряд з із загальними ознаками мають й спеціальні. До них відноситься наявність:

системи істотних соціальних зв’язків, через які люди об’єднуються в єдине ціле;

внутрішньої структурної диференціації та підпорядкування;

визначеної  мети їх створення та засад функціонування;

певну систему взаємодії структурних підрозділів.

Установа  - це організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

В установі обов'язково створюється правління. Установчий акт може передбачати створення також інших органів, визначати порядок формування цих органів та їх склад. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада. Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта (ст. 101 ЦК України).

В установчому акті визначається майно, яке засновник (а в разі його смерті - зобов'язана особа) повинен передати установі після її державної реєстрації.

Якщо здійснення мети установи стало неможливим або воно загрожує суспільним інтересам, то відповідний орган, який здійснює державну реєстрацію, може звернутися до суду з заявою про визначення іншої мети установи за погодженням з органами управління установою.. У разі зміни мети установи суд повинен враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди призначалися за наміром засновника. Суд може змінити структуру управління установи, якщо це необхідно внаслідок зміни мети установи або з інших поважних причин. У разі зміни мети установи або зміни структури управління установи її правління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання.

Головна мета та напрямки діяльності установи є некомерційними. Фінансування установи в повному обсязі чи частково здійснюється за рахунок коштів її засновників (внесків). Можливим є жертвування коштів для існування установи з боку інших осіб, що підтримують цілі її діяльності.  Це, зокрема, можуть бути медичні, навчальні, виховні заклади.

ЦКУ відмовився від такої організаційно-правової форми юридичної особи як підприємство. Між тим законодавство таку організаційно-правову форму містить і від неї цивільне законодавство абстрагуватися не може навіть попри те, що термін підприємство розглядається не як суб’єкт права, а як його об’єкт (ст. 191 ЦК України). Оскільки в Главі 7 ГКУ збережена конструкція підприємства як юридичної особи, та врегульовані засади діяльності державних та комунальних унітарних підприємств (Глава 8), підприємствами визнано й господарські товариства (ст. 79) то відмахнутися чи ігнорувати їх як юридичні особи ми не можемо.

 Легальне визначення підприємства як юридичної особи вітворене  в ГК України та збереглося в інших нормативних актах. Відповідно до ч.1 ст. 62 ГК України підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, що створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення  суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в передбаченому ГК України та іншими законами порядку. Підприємство згідно ч.4 цієї статті визнається юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Легальні визначення підприємства, що містяться наразі в законодавстві досить суперечливі інколи навіть взагалі досить проблемні. Так згідно ч.30 ст.1  Митного кодексу України підприємство - будь-яка юридична особа, зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності, а також громадянин, який займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.  Іншими словами підприємством визнається кожен підприємець будь то юридична чи фізична особа.

 

6.  Філії та представництва юридичної особи

 

Юридичні особи мають право створювати у своєму складі відокремлені підрозділи у вигляді філій і представництв, правове становище яких встановлене у ст. 95 ЦК України. ЗУ “Про підприємництво” (ст. 8) встановлював, що суб'єкт підприємницької діяльності має право відкривати  свої філії (відділення),  представництва без створення юридичної особи. Відкриття зазначених  підрозділів   не   потребує   їх   державної реєстрації.  Суб'єкт  підприємницької  діяльності  повідомляє  про відкриття  філії  (відділення),  представництва  орган   державної реєстрації   шляхом   внесення   додаткової   інформації   в  свою реєстраційну картку.

У цивільному та зокрема підприємницькому законодавстві встановився термін “відокремлений підрозділ юридичної особи”. Відповідно до п.1 ст.1 ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” ними визнано філії, інший підрозділ юридичної особи, що знаходиться поза місцезнаходженням та виробляє продукцію, виконує роботи, або операції, надає послуги в єдиному замкнутому технологічному процесі з юридичною особою, або представництво, що здійснює представництво і захист інтересів фізичної особи.

Основні тези щодо відокремлених підрозділів юридичної особи, які відображують їх сутність наступні. Філії та представництва:

- не є юридичними особами. Вони завжди виступають у правових відносинах як частина юридичної особи. Отже, у цивільних правовідносинах не може бути філій та представництв взагалі, безвідносно до юридичної особи, що їх створила. Це означає, що права та обов’язки, що є результатом їх дій створюються для самої юридичної особи;

- повністю підпорядковані юридичним особам, що їх створили. Зокрема, це стосується організаційної підпорядкованості філій та представництв юридичним особам, що їх створили. Керівники  філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.;

- наділяються майном юридичної особи,  що їх створила,  і діють  на підставі затвердженого нею положення. Філія та представництво користуються майном юридичної особи, оскільки не мають власного майна.

Філією є відокремлений  підрозділ  юридичної особи,  що розташований поза місцем  її  знаходження  та  здійснює  усі  або частину її функцій. Наприклад, якщо підприємство здійснює виробництво продовольчих товарів, філія також може випускати продукти харчування. В доктрині права та на практиці вирізняють види філій: формальні філій, філії асоціації, фінансова філія. Окрім цього за ступенем залежності від юридичної особи виділяють: максимально підконтрольні філії, уміренно контролююмі філії, філії і яких материнська кампанія має права рядового акціонера.

Представництвом   є   відокремлений  підрозділ  юридичної особи,  що розташований поза місцем її  знаходження  та  здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Отже, представництва не здійснюють основну діяльність юридичної особи, а лише вчиняють дії, що спрямовані на її обслуговування. Зокрема, виробниче підприємство може розмістити поза місцем свого знаходження представництво, що буде розповсюджувати інформаційні листівки про його продукцію, збирати та аналізувати матеріал про потенційні ринки збуту тощо.

Відокремлені  підрозділи  юридичної  особи  не  підлягають державній реєстрації.

Разом з тим чинне законодавство України як структурні підрозділи підприприємств вказує й інші одиниці. Так,  в ч.2 ст.3 ЗУ “Про внесення змін до Закону України “Про лізинг”[223] від 11. грудня 2003р. в якості таких поряд з філіями вказані цехи, дільниці.  При тому інколи цехи та дільниці знаходяться поза місцем знаходження юридичної особи.

 Така формалізація додаткових нових структурних підрозділів спонукає до необхідності виявлення причини та логіки законодавця. Або це недоречність, або  ми повинні в конструкції юридичної особи виділити додаткові структурні підрозділи, а підприємницького права – виявити особливості їх правового становища. Наприклад, це має правове значення для так званих внутрігосподарських зобов’язань на основі яких врегульовуються майнові відносини окремих структурних підрозділів комерційної юридичної особи.

 

  Контрольні питання:

Поняття юридичної особи.

Призначення юридичної особи.

Ознаки юридичної особи.

Сутність юридичної особи.

Правосуб’єктність юридичної особи.

Види юридичних осіб.

Організаційно-правові форми юридичної особи.

Товариства та  їх види.

Конгломерати юридичних осіб.

Поняття філії та представництва.