План:

Поняття зобов'язального права.

Система зобов'язального права.

Новели зобов’язального права.

Актуальні проблеми зобов’язального права

 

Нормативні акти: ЦК України, ГКУ, СКУ, ЦК РФ, ЗУ “Про захист прав споживачів”,  ЗУ “Про заставу”, ЗУ “Про іпотеку”, Правилам Інкотермс, Цивільний кодекс України: Коментар. –Х.: Одісей, 2003. 856с.

Література: Годэмэ Е. Общая терия обязательств. –М., 1948. Зобов’язальне право/За ред. проф. О.В.Дзери. К., Юрінком Інтер. 1999. 980с.,  Йоффе О.С. Обязательственное право. М.. Юрид. лит. 1975.,  Брагинский М. И. Общее учение о хозяйственных  договорах. Минск, 1967., Кодифікація приватного (цивільного права) України. /За ред. проф. А.Довгерта. –К.: Юринком Інтер. 2000. –292с., Головатий С., Довгерт А., Підопригора О. та інші. Передмова до проекту Цивільного кодексу України // Українське право. 1996. Число 2 (Спецвипуск). –С.16-19. Сібільов М. Структура та основний зміст загальних положень про зобов’язання у проекті нового Цивільного кодексу України //Українське право. 1997. Число 1.-С.71-77

  Гражданское право: Учебник. Ч. I / Под ред. А. П. Сергеева и Ю. К. Толстого. М., 1996., Гражданское право: Учебник. Т. 1 / Отв. ред. Е. А. Суханов. М • БЕК, 2000, Гражданское право Украины. Ч.1. Под ред. проф. А.А. Пушкина доц.  В.М. Самойленко Х,: 1996. 440с.,   Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.] – Х., 2000. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб.  - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с., Цивільне право України: Підручник. У 2 т. /Борисова В.І (кер. авт. кол), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатеєвої, В.Л.Яроцького. К., Юрінком Інтер, 2004. Т.2. -552с.

загрузка...

Ключова термінологія: зобов’язання, кредитор, боржник, третя особа зобов’язальне право, зобов’язання; односторонні, двосторонні, акцесорні, альтернативні, факультативні, дольові, солідарні, регресні, субсидіарні.

 

1.  Поняття зобов'язального права

 

Зобов’язальне право – органічна частина цивільного права України, його найбільша за обсягом підгалузь, яка регулює суспільні відносини приватного характеру переважно у сфері майнового обігу. Гносеологічно головне його призначення – врегулювати товарообіг між автономними товаровиробниками та споживачами. За змістом воно зводиться до права вимог кредитора  до  боржника про учинення на його користь або користь вказаних ним третіх осіб–вигодонабувачів  певних дій.

Зобов’язальне  право  підпорядковане абсолютним правовідносинам і є похідним від них. При колізії  абсолютних та зобов’язальних прав пріоритет віддається абсолютним правам: зокрема особистим немайновим правам, праву власності та праву інтелектуальної власності.

 Здебільше зобов’язальне право, особливо його переважаюча частина – договірне право обслуговує економічні за змістом і юридичні за формою відносини товарообігу. В умовах ринкової економіки та  громадянського суспільства під захист зобов’язальним правом взята  головна фігура ринку – споживач. Найбільше це проявилось у ЗУ “Про захист прав споживачів”. Зобов’язальне право орієнтоване саме на його захист, а точніше життя та здоров’я людини, її майна,  охоронюваних законом інтересів.

Не менш важливе, а на наш погляд перше, його призначення в сучасних умовах – задоволення особистих потреб фізичних (продукти харчування, одяг, комунальні послуги, розваги, навчання тощо) та юридичних осіб (грошовий обіг, енерго- водопостачання, проведення рекламних компаній тощо).

Зобов’язальне право стабілізує інші відносини, зокрема абсолютні. При їх порушенні та неможливості застосувати речові способи захисту порушник зобов’язаний відшкодувати заподіяну порушенням майнову, а в передбачених законом випадках і немайнову (моральну) шкоду.

Зобов’язальне право регулює деякі приватного характеру організаційні (заснування товариств) та у певній частині навіть деякі немайнові відносини.

На відміну від права власності, яке визначає стан приналежності майна певним особам і відчуженість його від інших осіб (статика майнових відносин) зобов’язальне право опосередковує переміщення товару від однієї особи (власника товару чи майна) до іншої – споживача (динаміку правовідносин). Коли йде мова про товар у незалежності від його об’єктивізації (річ, майно, майнові права, роботи, послуги, гроші тощо) перевага надається споживачу, що й визначає основний зміст та спрямування ринкових відносин під лозунгом диктату споживача.  Здебільше це відносини із здійснення права розпорядження та користування майном, виконанню робіт чи наданню послуг. В інших відносинах особистого характеру (договір дарування) такий підхід не є виправданим.

 Традиційно зобов’язальне право як і інше право розглядається в об’єктивному та суб’єктивному сенсі.

В об’єктивному сенсі зобов’язальне право система норм, які регулюють здебільшого майнові відносини між кредитором та боржником.  Зважаючи на співвідношення права взагалі та писаного права на рівні останнього можна виділити декілька блоків норм зобов’язального права:  конституційний, кодифікований, поточного законодавства, підзаконних актів та договірний. Конституційний виражений у загальному правилі “дозволене все те, що не заборонене законом”. Це надає змогу моделювати такі зобов’язання які й не передбачені цивільним правом, але йому не суперечать. Проте, варто мати на увазі й те, що при виникненні спору із зобов’язання при його вирішенні державні органи та їх посадові особи будуть виходити з закону (ч.2 ст. 19 ЦК України).  Вихід за визначені законом межі спричиняє деліктні зобов’язання.

Другий рівень – кодифікаційний. Кодифікаційний рівень регулювання зобов’язань є основним і здійснюється ЦК України, ЗК України, КТМ України та іншими кодифікованими законодавчими актами.

Третій рівень – поточне законодавство. Серед актів поточного законодавства слід відзначити  такі закони України  як “Про оренду майна державних підприємств”, “Про заставу”, “Про іпотеку” та ряд інших.

Четвертий (підзаконний) рівень репрезентовано окремими постановами КМУ, окремих міністерств та відомств. Так договір кредитування здебільше врегульовани Правилами кредитування, відшкодування шкоди спеціальними правилами. Значне змісце в договірному праві відподиться типовим договорам, наприклад Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні.

Але найбільше значення мають конкретні, укладені договори. Власне вони є мононормами права і регулюють відносини між сторонами цього договору та є обов’язковими для застосування судами при вирішення спорів. На цьому рівні слід  мати на увазі що при колізії моделі норми позитивного права та договору пріоритет надається договору.

Ця система має свої пріоритети. На першому місці права та законні інтереси фізичних осіб, що проявляється у черговості задоволення вимог кредиторів (ст.112 ЦКУ), встановленні інституту публічного договору (ст. 633 ЦКУ), більш гнучкому механізмі забезпечення вимог кредиторів – фізичних осіб тощо, інституті моральної немайнової шкоди, який власне й розрахований на фізичних осіб, детальному врегулюванні відносин щодо заподіяння шкоди смертю фізичної особи чи її каліцтвом, регресному порядку стягнення шкоди з винного працівника та обмеженні її розміру тощо, врахуванні майнового стану боржника та інтересів інших фізичних осіб при визначенні розміру відшкодування тощо. Такий підхід зумовлює єдність та диференціацію зобов’язального права за суб’єктами, суспільною цінністю охоронюваного інтересу, специфікою підстав виникнення зобов’язань.

На сьогодні під впливом інтеграційних процесів відбувається зближення норм зобов’язального, зокрема договірного права. Це спричинено необхідністю в принципі однакового договірного регулювання товарообороту. Зокрема під впливом міжнародного законодавства сформовані уніфіковані вимоги щодо договору, правил розрахунків, обігу векселів тощо. Наприклад господарські договори все більше підпорядковуються Правилам Інкотермс, навіть при їх застосуванні на національному рівні. 

Основний масив норм зобов’язального права міститься саме і ЦКУ. У ньому вони найбільш збалансовані і взаємопов’язані. В зв’язку з тим норми зобов’язального права, що містяться в ньому є універсальними. Зважаючи на дату їх новітньої кодифікації цивільного права вони мають домінуюче значення якщо в інших законодавчих актах містяться інші положення. Не виключено субсидіарне застосування норм зобов’язального права – одночасне регулювання цих відносин ЦКУ та іншим кодексом приватного права. Так, зобов’язання, що ускладнені трудовими правовідносинами врегульовані у трудовому праві. Виділяють також   зобов’язання, що врегульовані СКУ.

Крім цього господарські зобов’язання врегульовані ГКУ, а транспортні – транспортними кодексами: Повітряним кодексом України, КТМ України. При тому вони врегульовані на різних теоретичних платформах: В ГК на зобов’язальницькій, в в інших кодифікованих актак – на право чинній чи навіть сугубо угоді.

В демократичному суспільстві значна увага приділяється договору, як джерелу регулювання договірних зобов’язань. Про це йшлося детально в лекції про джерела цивільного права.

  Договори, що не передбачені ЦК чи іншими нормативними актами отримали назву непойменованих. Вони власне є єдиним джерелом регулювання відносин між сторонами. Крім цього при укладені договору його сторони можуть відійти від ідеальної моделі і передбачити інші умови. Вони можуть укласти так звані комплексні та змішані договори. Комплексними є такі. Які підпадають під регулювання різних галузей законодавства. Змішаними є такі які містять у собі  характерні для інших  договірних зобов’язань елементи.

Стосовно деліктних зобов’язань застосовується законний режим їх регулювання. Договореності допускаються лише стосовно порядку  відшкодування заподіяних шкоди чи збитку. Такий підхід законодавця є виправданим  і  сприяє єдності цих зобов’язань і судової практики.

Зобов’язальне право у суб’єктивному смислі – суб’єктивні права  кредитора та юридичні обов’язки боржника, що зумовлені умовами зобов’язання. При тому варто підкреслити, що термін «умови зобов’язання» набув узагальненого характеру.  Якщо раніше він стосувався лише договірних зобов’язань то тепер поширений на всі зобов’язання.

 

Система зобов’язального права.

 

Це питання одночасно складне та просте. Його складність зумовлена диференціацією норм зобов’язального права не тільки в інститутах зобов’язального права та актах цивільного права. Друге традиційністю підходів та видах зобов’язань. Проте сьогодні можна констатувати, що проблематика систематики зобов’язального права ще не досить добре розроблена в доктрині зобов’язального права. Одні підходять спрощено й стверджують,  що систему “зобов’язального права становлять два підрозділи: загальні положення про зобов’язання  і окремі види зобов’язань”[23]. Деякі, навпроти, схильні ускладнювати систему зобов’язального права. Зважаючи на новели зобов’язального права його система безумовно буде уточнятися у подальшому.

Перш за все, слід підкреслити, що система зобов’язань –  органічна  складова частина системи цивільного права взагалі. Вона одночасно складова системи приватного права взагалі. Отже системні зв’язки більших системних утворень впливають на систему зобов’язального права в цілому і на його окремі складові, зокрема зобов’язальне право. До того всяка систематизація суспільних явищ, у тім числі й правових, є певною мірою умовною.

Система чи ще як інколи вказують структура[24] зобов’язального права зумовлена його завданням (врегулювати майнові відносини у нормальному (непорушеному) та в порушеному  станах, різноманітністю майнових відносин,  особливістю зазначених в попередній лекції видів зобов’язань, що надає самостійності окремих інститутів зобов’язального права.

В науці цивільного права систематизація зобов’язань як і інших підгалузей цивільного права та теоретичне та практичне значення. Тому розбивка зобов’язань та певні групи, інститути та субінститути здійснюється за певними критеріями чи як їх ще називають класифікаційними підставами. Основним з них є об’єктивізація норм зобов’язального права та їх розміщення у кодифікаційних актах законодавства. На практиці така упорядкованість слугує розмежуванню окремих видів зобов’язань, пошуку норм зобов’язального права.

За основу систематизації сучасного зобов’язального права ми візьмемо формальну ознаку – розміщення норм зобов’язального права у законодавстві. Ці норми розміщені в  книзі п’ятій  “Зобов’язальне права” ЦКУ (основний цілісний масив), інших кодифікованих актах і поточних законах та підзаконних актах. Так  розміщення норм зобов’язального права в ЦК може слугувати підставою для систематизації зобов’язального права як підгалузі цивільного права. З урахуванням норм, що розміщені поза ЦК у інших актах приватного права воно характеризується єдністю загальними підходами та диференціацією на галузевому рівні. Для них є певна специфіка. Так у господарському праві розрізняють внутрішньогосподарські зобов’язання і спеціальні міри їх забезпечення: оперативно-господарські (ст.235 ГКУ) та адміністративно-господарські санкції (глава 27 ГКУ). 

Все зобов’язальне право традиційно поділяється на два блоки: загальна частина та спеціальна. Власне за таким підходом й побудована книга п’ята ЦКУ.

Загальна частина містить норми, що відносяться до всіх зобов’язань. Зокрема це загальні положення про зобов’язання (поняття та сторони), виконання зобов’язань, забезпечення виконання зобов’язань, припинення зобов’язань, правові наслідки порушення зобов’язань. Усередині цих інститутів загальних положень зобов’язального права є певні субінститути. Так зокрема серед них є й договірні зобов’язання, які побудовані дещо по іншій схемі чим традиційні інститути договірного права. Це стосується договору застави, поруки, банківської гарантії.  Власне договори про забезпечення зобов’язань алогічно опинились у загальній частині зобов’язального права.

Спеціальна частина поділяється на два блоки: договірні зобов’язання та не договірні зобов’язання.  Новий ЦК вигідно відрізняється від його попередника тим, що в ньому загальні положення про договори виділені із загальних положень про зобов’язання. У свою чергу у договірних зобов’язань є загальні їх інститути (поняття та умови договору, укладення, зміна та припинення договору). Своєрідна спеціальна частина містить окремі види зобов’язань які згруповано за правовим результатом до якого прагнуть сторони, іншими словами за правовою метою:

на передачу майна у власність;

на передачу майна у користування;

з виконання робіт;

з надання послуг;

із здійснення позикових, кредитно-розрахункових та інших дій;

із розпорядження  майновими правами інтелектуальної власності;

із спільної діяльності.

           При тому окремим інститутам зобов’язального  права передують норми загального характеру, які застосовуються до всіх зобов’язань даного класифікаційного ряду (типу зобов’язань). Це стосується договорів з передання майна у власність, з надання майна у користування, з виконання робіт та з надання послуг. Крім цього є більш загальні блоки договорів яким притаманні спільні ознаки: господарські договори, інвестиційні договори (договори інвестиційного характеру).

Але цим не обмежується система договірних зобов’язань.  Безсумнівно до них відносяться договори які містяться у інших актах законодавства: агентування, морське перевезення, соціального найму житлового приміщення та інші. Останнім часом у сферу договірних зобов’язань переходять такі, які традиційно відносились до публічного права.

 Зокрема у сферу договірного права втягуються нові види договорів. Наприклад на договірній основі можна покращити режим відбування покарання у вигляді полишення свободи. Окрема камера із умовами проживання, як виразився тодішній Міністр внутрішніх справ України Ю.Смирнов кращими, чим у більшості готелів Дніпропетровська обходиться тому, хто відбуває покарання більше ста гривень щоденно. Досить цікавими є договори про реструктуризацію боргу.

Значна група договорів ще не отримала позитивного регулювання. Такі не пойменовані договори здебільше регулюються мононормами права.  В той же час  вони мають орієнтоване регулювання на рівні типових зразків договорів, рекомендованих різними інформаційними каналами видань. До речі майже всі договори у інформаційній сфері опинилися поза межами ЦКУ. Це стосується й договорів з надання медичних послуг. Очевидно, що останні на практиці застосовуються набагато частіше ніж договір ренти.

Норми договірного права диспозитивні. Вони можуть змінюватися сторонами і доповнюватися, можуть мати декілька джерел свого правового регулювання. На такому зрізі виникли своєрідні договірні конгломерати: комплексні  та змішані договори. Комплексні договори  сполучають у собі механізми, які притаманні різним галузям права, точніше регулюються одночасно нормами, які мають різногалузеву приналежність.  Змішані договори сполучають  у собі елементи різних договорів.

Норми про недоговірні зобов’язання – імперативні. Вони розподілені на дві підгрупи: зобов’язання із правомірних дій та недоговірні зобов’язання. Вони отримали назву деліктні зобов’язання. В їх межах розрізняють окремі субінститути.

Зобов’язання із правомірних дій включають у себе публічну обіцянку винагороди, вчинення дій в майнових інтересах іншої особи  без її доручення, рятування здорові та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи[25], створення загрози  життю, здоров’ю та майну фізичної особи або  майну юридичної особи.

Деліктні зобов’язання теж мають свою систему: загальні положення про відшкодування шкоди, відшкодування шкоди. Завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здорові або смертю, відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).

Дещо відокремлено регулюються зобов’язання внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

 

Новели зобов’язального права

 

Норми зобов’язального права нового ЦК перш за все зорієнтовані на регулювання відносин майнового обігу, що характеризуються розширенням засобів зобов’язального права і деталізацією його окремих інститутів.

Воно ґрунтується на концептуальній ідеї про те, що суб’єкти товарообмінних відносин самостійно визначають їх зміст відповідно до своїх інтересів. Тому найбільш значний масив норм зобов’язального права – договірне право норми якого є диспозитивними. Значна роль в регулюванні цих відносин відведено звичаям ділового обороту. До того норми зобов’язального  права сконструйовано з урахуванням передових розробок континентального європейського права.

Як вже відмічалося у ЦК збережено традиційні підходи до регулювання зобов’язань, а також введено ряд новел. Це стосується зокрема загальних умов виконання зобов’язань. Їм надано універсальний характер. До того не домінує принцип реального виконання зобов’язань, якому за умов планової економіки відсутності конкуренції і альтернативи надавалося у радянському договірному праві першочергове значення.  Формалізовано нові принципи виконання зобов’язань: добросовісність, розумність і справедливість.

Серед підстав переходу прав кредитора до іншої особи розвинуті положення про цесію та суброгацію – набуття всіх належних кредитору прав третій особі (суброганту), яка належним чином виконала зобов’язання боржника щодо цього кредитора. 

Посилено регулювання  забезпечення виконання зобов’язань: не дано вичерпного переліку способів забезпечення виконання зобов’язань, що надає сторонам можливості застосувати й інші не вказані ЦК способи; їм надано системного характеру з поділом на речово-правові та зобов’язально-правові.

Деталізовано регулювання досить до того проблемного інституту цивільної відповідальності. Вони мають загальні положення зокрема стосовно легального визначення порушення зобов’язань, уточнено його правові наслідки, деталізовано їх за видами, визначено  на легальному рівні види цивільної відповідальності. Встановлено принципове положення про те, що за порушення зобов’язання з порушника стягується неустойка у повному розмірі понад відшкодування збитків. Таким чином штрафна неустойка стала загальним правилом. А застосування інших – виключення з нього. З метою  встановлення підвищених гарантій захисту прав споживачів-фізичних осіб підкреслено кабальність угод про обмеження цивільної відповідальності та встановлено їх недійсність. Ці положення розвинуті у подальшому в окремих інститутах зобов’язального права.

Встановлено нові підстави для припинення зобов’язань: відступне та прощення боргу. Ці інститути посилено розвиваються  в доктрині цивільного права.

Посилено загальні положення про договори. Норми договірного права приведено у відповідність до сучасних вимог та європейських стандартів. Загальні положення про договори спеціально виділено із загальних положень про зобов’язання. Визначено легальне поняття договору, принцип свободи договору, введені поняття публічного, попереднього та засновницького договорів, а також конструкції договору про приєднання. Уточнено порядок укладання договору.

Використана науково-обгрунтована та перевірена практикою система розміщення окремих інститутів договірного права. Залежно від правового результату, якого прагнуть сторони при їх укладенні. Цікаво, що норми про договори в ЦКУ розміщені у різних книгах,  розділах та главах.

Особливістю ЦК є те, що окремим типам договірних зобов’язань передують загальні положення про них. Так наприклад положення про купівлю-продаж є загальними для всіх інститутів з передання майна у власність. Мабуть тут спрацювала німецька концепція про загальні положення про перенесення права власності.

Введено низку нових договірних інститутів: ренти, довічне утримання майном, факторинг.  Досягненням є регулювання інституту договірного страхування (Глава 67 ЦКУ), Посилено і деталізовано кредитно-розрахункові відносини. Окремо виділено договори про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Зокрема нарешті легалізовано ліцензійні договори. Напроти ряд договорів перенесено у ГКУ (поставка).

Окремо виділено зобов’язання що виникають внаслідок односторонніх правомірних дій: публічної обіцянки винагороди, ведення чужих справ без доручення, рятування життя та здоров’я іншої особи.

Серед охороню вальних зобов’язань є нові інститути:т створення загрози  життю та здоров’ю громадян, а також їхньому майну. Доповнено  норми про умови настання відповідальності за зобов’язаннями  про завдання шкоди зокрема моральної,  завданню шкоди взаємодією джерел підвищеної небезпеки та недоліки у товарах, роботах і наданих послугах.

Проте уже сьогодні видні і вказуються недоліки: не забезпечено єдність регулювання договірних відносин, ряд з них взагалі зостались поза кодифікацією.

 

Актуальні проблеми зобов’язального права

 

Кожна з проблем має темпоральний характер і виникає за певних економічних і соціальних чинників. Це зокрема об’єктивні причини. Але інколи й бувають суб’єктивні, у тім числі й надумані  проблеми, що виникають інколи на голому місці і не підтверджуються ні економічними потребами ні правозастосовчої зокрема судовою практикою.

В сучасних умовах важливого значення набуває термінологічний аспект правничої науки. В літературі не витримується категоріальна залежність що веде до невиправданої тавтології, ерозії виправданих віковою практикою юридичних конструкцій. Наприклад якщо вже зобов’язання легально визначено видом цивільних правовідносин то чи варто у подальшому безкінечно повторювати “зобов’язальне правовідношення”? Це не зовсім вірно за канонами категоріального мислення і призводить до “засмічення” професійної термінології, а відтак проблем абстрактного сприйняття правової дійсності (мислення).

Серед проблем сучасного зобов’язального права варто відзначити такі як переорієнтація його концепції із економічного характеру на особистісний. Досі зобов’язальне право розвивається в доктрині забезпечення майнового обороту. Не відкидаючи цей важливим напрям позитивного регулювання зобов’язань з огляду на головні  пріоритети демократичного суспільства виникла потреби засобами зобов’язального  права  забезпечити природні  та особливо конституційні права людини. Появилась низка зобов’язань зокрема з від’ємним змістом які мало розроблені в науці. Наслідки порушення обов’язку утримуватись від дій які можуть завдати збитків чи порушити законні інтереси інших осіб ще розроблені недостатньо. Наприклад порушення шумової чи екологічної безпеки людини не досить добре розроблені у законодавстві. Ще складніше вони розв’язуються у судовій практиці.

Друга, не менш важлива, проблема гармонізації вітчизняного зобов’язального права із європейським зобов’язальним правом і створення по суті наднаціонального зобов’язального права. До того спонукають гуманітарні та інтеграційні процеси, зокрема економічна глобалізація. Намагання України інтегруватись у Європейські структури неодмінно вимагає перегляду її законодавства, в тім числі й  цивільного. Його конструкції повинні бути зрозумілі іноземцям, зокрема іноземним інвесторам. Ще більше вони повинні узгоджуватися на теренах єдиного економічного простору тобто із законодавством Російської Федерації, Республіки Білорусь, Казахстаном.

Вона має два рівні: універсалізаційний та адаптаційний. Перший надає змогу враховувати певні особливості регулювання зобов’язань  на національному рівні. Другий – заснований на приведенні національного законодавства до законодавства країн Європейського Союзу в рамках Програми адаптації законодавства України до вимог законодавства Європейського Союзу.

Досить актуальної є проблема забезпечення єдності позитивного регулювання зобов’язань. Їх універсалізм призводить до того, що на основі цивільних зобов’язань у позитивних законодавствах по суті існують галузеві утворення: господарські зобов’язання із загальними положеннями і договірних усіченим правом, сімейні зобов’язання, екологічні зобов’язання тощо. Це призводить до ерозії зобов’язального права, безкінечних повторів а інколи і помилкових законодавчих конструкцій.

Як ми відмічали доволі дискусійною є проблема класифікації зобов’язань, де по суті пересікаються однопорядкові правові явища.

Досить часто запропоновані класифікації мають довільний характер через необгрунтоване вичленення окремих видів зобов’язань поза їх системним зв’язком із іншими зобов’язаннями[26] чи з відходом від принципу дихотомії. Більшість дослідників намагаються охопити єдиною класифікацією всю систему зобов’язань у цілому. Звідси інколи на позадоговірні зобов’язання поширюються класифікаційні ознаки договірних чи їм намагаються дати універсальний характер, наприклад умовам договору більш широкий характер і поширити на всі зобов’язання взагалі. Але позадоговірні зобов’язання базуються виключно на законі і диспозитиви там не застосовуються. Отже умови сторін зобов’язання там не працюють.

Як ми вже підкреслювали основна проблема класифікації полягає у виборі класифікатора.  При тому ми дуже часто піддаємося  взагалі досить потужній, але викривленій марксистським ідеологічним розумінням суспільних відносин, зокрема базисного та надбудовного характеру, радянській школі цивільного права.  За таких умов не завжди дотримувався чисто галузевий підхід до класифікації. Прикладним класифікаціям внутрігалузевого характеру надавалось і надається значення універсальних цивілістичних класифікацій.

Так С.І. Аскназій проводив класифікацію господарських зобов’язань головним чином із врахуванням їх економічних особливостей[27]. Але вони представляються цивілістичними[28].

О.О. Красавчиков при класифікації зобов’язань використовував їх направленість[29], а М.В.Гордон – змішаний юридичний та економічний критерій[30].

Сучасні класифікації теж здебільше засновуються на економічній ознаці (економічному змісті) однак  допускається і пропонується багатоступенчата класифікація[31]. При тому як ми замітили інколи підміняється проблема класифікації зобов’язань проблемами зобов’язального права взагалі.

При кодифікації договірного права ряд інститутів та субінститутів зостались поза його межами. Втім і тут  не одинаковий підхід з боку законодавця. Одні договори врегульовані досить детально, інші (договір поставки) лише окреслено, а ще інші попри аргументовані пропозиції навіть не згадуються в головному акті цивільного права, наприклад договір ноу-хау. Не враховані новітні характерні для ринкової економіки конструкції договорів (тюнінгу) тощо.

Крім цього чотири типи договірних зобов’язань ( з передачі майна у власність, з передачі майна у користування, з виконання робіт та з надання послуг мають загальні положення. Інші типи таких загальних положень не мають, що слушно спричиняє проблему приналежності окремих інститутів до названого договірного типу.

 Не менш важлива проблема законодавчого регулювання окремих договорів. Їх моделювання у ЦКУ ще не означає застосування такої моделі на практиці. За умови існування підзаконного регулювання договірних зобов’язань їх моделі в кодифікованих актах на практиці не застосовуються, а більше відіграють роль своєрідних “весільних генералів”.

Більш того деякі договірні зобов’язання взагалі опинились у інших підгалузях цивільного права (спадковий договір). У зв’язку з тим виникає питання  про його унікальність та зв’язок із загальними положеннями зобов’язального та зокрема договірного права.

Є низка проблем з ідентифікацією окремих інститутів зобов’язального права через елементи зобов’язань. Наприклад у класичній моделі інституту договору дарування досить складно виділити такі його ключові для зобов’язального права сторони як кредитор та боржник.

Поява нових інформаційних технологій взагалі загрожує революційним змінам в договірному праві, що пояснюється особливістю сприйняття команд штучним інтелектом та його програмним забезпеченням. За таких умов виникає, на наш погляд абсолютно новий різновид інформаційних зобов’язань – віртуальні. З появою Інтернет їх можливості зростають в геометричній прогресії. Зокрема це стосується  електронної комерції, зобов’язальних способів захисту інформації тощо.

Зовсім змінюються традиційні уявлення про форму правочину, порядок укладення договору, способи розрахунків. На перший план виступає не юридична, а операційна сутність таких правовідносин.

 

Контрольні питання:

Поняття зобов’язального права.

Співвідношення зобов’язального права із правом власності.

Значення зобов’язального права.

Система зобов’язального права.

Співвідношення закону і договору.

Новели зобов’язального права.

Теоретичні конструкції зобов’язального права.

Напрямки адаптації зобов’язального права.