План

Поняття  зобов'язань.

Елементи зобов’язання.

Множинність осіб в зобов’язаннях

Види зобов'язань.

Підстави виникнення зобов'язань.

 

Нормативні акти: ЦК України, ГКУ, СКУ, ЦК РФ, ЗУ “про захист прав кредиторів”, Цивільний кодекс України: Коментар. –Х.: Одісей, 2003. 856с.

Література: Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданському праву. М., 1940., Годэмэ Е. Общая терия обязательств. –М., 1948. Зобов’язальне право /За ред. проф. О.В.Дзери. К., Юрінком Інтер. 1999. 980с.,  Йоффе О.С. Обязательственное право. М.. Юрид. лит. 1975,  Брагинский М. И. Общее учение о хозяйственных договорах. Минск, 1967, Кодифікація приватного (цивільного права) України. /За ред. проф. А.Довгерта. –К.: Юринком Інтер. 2000. –292с., Саватье Р. Теория обязательств. М., 1972.

загрузка...

Гражданское право: Учебник. Ч. I / Под ред. А. П. Сергеева и Ю. К. Толстого. М., 1996, Гражданское право: Учебник. Т. 1 / Отв. ред. Е. А. Суханов. М • БЕК, 2000, Гражданское право Украины Ч.1. /Под ред. проф. А.А. Пушкина доц. В.М. Самойленко Х.: НУВД, 1996,  Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000, Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб.  - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с.,   Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах /За заг. ред. Я.М.Шевченко. –Т.1. Загальна частина. –К.: “Вид. Дім “Ін Юре”, 2003 –520с., Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник. Вид. друге, перероб. і доповн. За ред. Є.О.Харитонова, А.І.Дрішлюка –Х.: ТОВ “Одісей”, 2003, 648с., Цивільне право України: Підручник. У 2 т. /Борисова В.І (кер. авт. кол), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. Ред. В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатеєвої, В.Л.Яроцького. К., Юрінком Інтер, 2004. Т.2. -552с.

Ключова термінологія: зобов’язання, кредитор, боржник, третя особа зобов’язальне право, зобов’язання; односторонні, двосторонні, акцесорні, альтернативні, факультативні, дольові, солідарні, регресні, субсидіарні.

 

Поняття зобов'язання 

 

Людина як суспільна істота зв’язана із іншими фізичними та юридичними особами низкою взаємних зобов’язань морального, гігієнічного, побутового, функціонального та іншого характеру. У свою чергу, це визначає загальний порядок у суспільстві та місце людини у ньому, у тім числі й її індивідуальне правове становище і зокрема правовий зв’язок з іншими особами. Будучи зобов’язаним та виконуючи юридичні та інші обов’язки можна розраховувати на певні права та повагу.

Правові зобов’язання є найбільш поширеними та врегульованими окремими галузями права. Це трудові зобов’язання, сімейні, екологічні тощо. Вони супроводжуються іншими зобов’язаннями хоча б морального характеру. Так при отриманні подарунка, безоплатному перевезенні чи наданні іншої  безоплатної допомоги прийнято хоча б подякувати.

Проте найбільш вагомими і врегульованими позитивним законодавством та суспільною практикою (мононормами права) є цивільні зобов’язання. Вони, по-перше, мають майже  більш чим трьохтисячолітню історію свого розвитку і виникли першими на зміну шикані, по-друге, головним чином регулюються на диспозитивних засадах, втретє, спрямовані на забезпечення товарообігу (динаміки цивільних правовідносин) внаслідок чого, по-четверте, посідають чільне місце в цивільному праві – є його найбільшою за обсягом норм  і колом врегульованих правовідносин підгалуззю, в п’яте, - мають стійку тенденцію до універсалізації, в шосте, - піддаються інколи суб’єктивному баченню правової дійсності науковцями, а договірні зобов’язання – практиками.

 Методологічно вивчення зобов’язань та їх видів для формування професійного юриста приблизно  таке ж як і речей та їх класифікації. Їх особливість зумовлюють засоби зобов’язального права при врегулюванні окремих видів зобов’язальних правовідносин. Ще римські юристи, а вслід за ними й Г.Ф.Шершеневич влучно визначали зобов’язання юридичним правовідношенням на основі якого виникає право однієї особи на певну дію другої відомої особи[1]. Без такого права не обходиться жоден член суспільства. Зміст тої дій, межі її здійснення, засоби забезпечення прав управоможеної сторони зумовлюється загальними положеннями про зобов’язання, що у подальшому конкретизуються спеціальними його нормами.

Зобов’язання – правовідношення динаміки, що відображають право розпорядження майном, товарооборот, забезпечує захист майнових прав потерпілого у тих випадках коли неможливо застосувати речові способи захисту, надає можливість для захисту особистих немайнових прав особи засобами зобов’язального права.

Через зобов’язання персоніфікується правове становище особи. Зобов’язання – відносні правовідносини і конкретні відносини однієї особи (осіб) з іншою особою (особами), що мають свій предмет, об’єкт, строк існування, умови та місце виникнення й здійснення, визначені законом чи домовленністю суб’єктивні права та юридичні обов’язки. При тому на відміну від відносин власності, що чітко визначені законом зобовязання, особливо договірні мають диспозитивний характер. Вони можуть після їх виникнення уточнятися, замінюватися на інші, а то і припинятися за волевиявленням його сторін чи на підставі закону.

Зобов’язальне право – найбільша за обсягом і найвагоміша для функціонування громадянського суспільства підгалузь цивільного права, що регулює, головним чином, відносини у сфері майнового обігу і особливо у сфері підприємництва, а також опосередковує задоволення власних потреб фізичних осіб. Крім того, останнім часом з’являються  зобов’язання у сфері реалізації особистих прав: права на освіту, права на здоров’я, права на зовнішній вигляд тощо. По мірі того, як держава відмовляється від монополії у сфері соціального захисту на зміну цим формам приходить приватні засади задоволення потреб людини  шляхом вступу у зобов’язання.

Легальне визначення зобов'язання як цивільно-правової категорії міститься в ст. 509 ЦКУ.  Воно є традиційним для цивілістичної науки та практики у нас є розгорнутим. Згідно ним зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона  (боржник) зобов'язаний вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), а кредитор має право вимагати від боржника виконання обов'язку.

Таке  розгорнуте визначення  запропоновано Модельним цивільним кодексом  і  міститься в ЦК інших країн СНД. Проте в інших країнах є більш спрощені легальні визначення. Так у ст. 1101 Французького ЦК термін “зобов’язання” і термін “договір” використовуються як тотожні. У німецькому BGB містяться лише узагальнені конструкції. У його § 241 вказано, що в силу зобов’язання кредитор вправі вимагати від боржника виконання зобов’язання. Виконання зобов’язання може полягати також в утриманні від  певної дії. Тобто зобов’язання розглядається як підстава за якою кредитор  управоможений вимагати від боржника надання. При тому зобов’язання розглядається у вузькому та широкому сенсі. Перше, як зобов’язання, а друге як вся цілісність зобов’язально-правових відносин. Таке розуміння відображає  зобов’язальний підхід  на основі розширеної трактування правовідношень, юридичних фактів. Проте європейський підхід визначає зобов’язання як юридичний обов’язок боржника перед кредитором, що виник на підставі домовленості чи іншого юридичного факту, визначеного законом як імператив. Перше стосується договірних зобов’язань, а друге охоронних.

Правовий аналіз легального визначення зобов’язання як правовідношення дає змогу виділити декілька важливих для розуміння його сутності моментів та одночасно формалізованих ознак зобов’язань:

По-перше, це цивільне правовідношення, тобто врегульоване нормою цивільного права суспільне відношення учасники якого мають взаємні суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Звідси на нього поширюються положення про правовідношення  взагалі та зокрема його структура;

По-друге, це правовий зв’язок між  персоніфікованими суб’єктами цивільного права  що побудований за схемою від загального через спеціальне й до окремого: суб’єкт права – суб’єкт  цивільного права – сторона зобов’язання (кредитор, боржник) – сторона певного роду (типу) зобов’язань – сторона певного  виду (інституту) зобов’язань – сторона певного підвиду (субінституту) зобов’язань. Правове становище сторін зобов’язання моделюється на загальних засадах і конкретизується на рівні  підвиду (субінституту). Отже, учасники цього правовідношення  персоніфіковані за їх  основними суб’єктивними правами та юридичними обов’язками;

В третє, функціонально з самого початку виникнення зобов’язання здебільше опосередковують переміщення матеріальних благ або передачу майнових прав і є майновими. Зобов’язання з немайновим субстратом є скоріше виключенням із загального правила;

В четверте, це правовідношення є відносним і зумовлене необхідністю учинити активні дії, якщо інше не передбачено законом чи доктриною зобов’язального права на користь конкретного кредитора конкретним боржником;

В п’яте, це право відношення є цивілістичною категорією, яка кореспондується із іншими інститутами цивільного права. Проте конструкція зобов’язань не суперечить їх застосуванню для інших галузей законодавства (сімейні зобов’язання, господарські зобов’язання, екологічні зобов’язання тощо);

В шостих, обов’язок боржника змодельований як імператив. Тобто він повинен його виконати навіть тоді коли зі сторони кредитора нема спеціальних вимог, нагадувань тощо;

Сьоме, суб’єктивне право кредитора базується на диспозитивних засадах і тільки кредитор може вимагати від боржника виконання його юридичного обов’язку якщо законом це не покладено на інших осіб: батьків, опікунів, піклувальників, прокурора тощо Звідси реалізація кредитором свого права вимагати надання визначених матеріальних благ можлива тільки через виконання боржником відповідного  обов'язку;

Восьме, предмет зобов’язання є відкритим і сторони зобов’язання можуть вступати у зобов’язання з приводу інших предметів якщо це не заборонено законом. Предмет зобов'язання — конкретне матеріальне чи інше благо, із приводу якого сторони вступають між собою в ті чи інші відносини. При тому варто відзначити, що об’єкт цивільних прав  у зобов’язання трансформується й їх предмет.

 Проте не всі об’єкти цивільних прав можуть бути трансформовані у предмет зобов’язань, а лише ті які є охороноспроможними. Зобов'язання опосередковує здебільшого переміщення матеріальних благ (передачу речей, виконання робіт та інше) і, отже, вимагає врегулювання правовідносин  як правочину  в схемі  виникнення, зміни і припинення прав і обов’язків, а також власне я самого зобов’язання що має власний інструментарій його стабілізації і захисту прав кредитора. Зокрема це проявляється у особливих інститутах зобов’язального права – способах забезпечення його належного виконання та зокрема цивільно-правовій відповідальності за його невиконання;

 Дев’яте, об'єкт зобов'язання — визначені дії зобов'язаної сторони: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо;

 Десяте, зобов'язання припускає застосування до боржника у випадку  невиконання чи неналежного виконання його обов'язку мір цивільно-правової відповідальності (відшкодування збитків, сплата неустойки або інших спеціальних способів захисту прав кредитора:  втрати задатку, закладеного майна й ін;

Одинадцяте, зазвичай за зобов’язаннями передбачається правонаступництво. Виключення складають зобов’язання особистого характеру, де правонаступництво не допустиме оскільки його виконання зв’язане з особливими характеристиками особистості боржника (художник) чи його особистими правовими зв’язками (особисто причинив шкоду кредитору чи є відповідальним за неї за законом). Дев’яте, у легалій конструкції зобовязання містяться можливості для їх моделювання стронами задля найкращого задоволення їх інтересів. Це стосується можливості зміни предмету, вступу у відносини щодо нього з декількома  спів боржниками одночасно.

Дванадцяте – зобовязання забезпечене механізмом чинного законодавства.

Загалом термін “зобов’язання” розвивався на протязі тривалого часу і має, як і більшість правничої термінології, латинські  семантичні корені. Він походить від obligatio – кандали. Основні конструкції інститутів зобов’язального права розроблені римськими юристами. Деякі з них майже в незмінному первісному виді дійшли до наших часів. Тому пригадати їх з курсу Основи римського приватного права якраз доречно.

Юридична сутність зобов’язань – доволі дискусійне, а інколи і заполітизоване питання. Основне призначення зобов’язального права вбачається в в тому, що вони є  юридичним засобом реалізації добавочної вартості, а також вилучення із обороту необхідних для повторення виробничих циклів елементів[2].

Не менш цікавою є доктрина абсолютизації зобов’язання як відношення людини до речі яскравим представником якої є видний зарубіжний спеціаліст зобов’язального права Годеме. Єдину різницю зобов’язального права від речового він вбачав у тому, що воно обтяжує не окрему річ, а все майно у цілому[3]. Власницький торговий підхід до зобов’язань полягає в тому, що зобов’язання слугують виключно праву обороту, а значить у своєму регулюванні залежне від об’єктивних економічних чинників, зокрема ринкових механізмів: співвідношення попиту та пропозиції, співвідношення валют (курс національної валюти), ринкові індекси тощо.

Завдяки зобов’язанням більшості абсолютних правовідносин надається динаміка майновим та іншим правовідносинам. Та основне призначення зобов’язань обслуговувати товарооборот і гарантувати майнові та особисті немайнові права та правомірні інтереси фізичних та юридичних осіб. Завдяки договірним зобов’язанням забезпечуються потреби фізичних осіб у матеріальних благах (продукти харчування, одяг, житло), забезпечується право на здоров’я (платні медичні послуги), освіту (платні освітянські послуги), а сьогодні й відпочинок тощо.

 Відмінність зобов'язань від правовідносин власності проявляється в їх призначенні  та механізмі забезпечення.  За таких умов зобов'язальні правовідносини:

- опосередковують переміщення матеріальних благ від однієї особи до іншої і тому носять відносний характер;

- беруть участь дві сторони — управоможена і зобов'язана (кредитор і боржник). Тому вельми проблематичним є існування зобов’язань лище з участю однієї сторони. Не виключені зобов’язання на користь іншої  третьої особи (з третьої особи);

- управоможена сторона вправі вимагати від  зобов'язаної сторони здійснення визначених активних дій;

- зобов'язана сторона (боржник) повинна учинити активні дії (сплатити чи якимось іншим чином погасити борг). Інколи це полягає в пасивній поведінці – утриматися від дії, що може завдати збитку чи шкоди кредитору;

- мають визначений термін дії.

Правовідносини власності:

- опосередковують присвоєння матеріальних благ і тому носять абсолютний характер;

- відомий лише чітко один суб’єкт – власник, інші ж представлені невизначеними особами, що повинні утримуватися від порушення права власності;

- управоможений суб’єкт  вправі вимагати   від   не власників пасивного стримування від визначених дій (від порушення власності своїх прав);

- зобов'язана сторона повинна утримуватися від здійснення визначених дій (від порушення прав власника);

- можуть тривати вічно.

Разом з тим змістовний бік зобов’язань значно ширший ніж це відображено в його легальному визначенні. Йдеться про так звані зобов’язання із від’ємним змістом – загальному обов’язку особи утримуватися від учинення таких дій, які можуть завдати шкоди охоронюваним суб’єктивним правам та законним інтересам фізичної чи юридичної особи.

З урахуванням цього зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язаний вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) чи утриматися від порушення особистих немайнових або майнових суб’єктивних прав і законних інтересів, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його  обов'язку.

З врахуванням адаптаційного напрямку розвитку національного законодавства можна дати і інше визначення зобов’язання – як юридичний обов’язок боржника виконати вчинити юридично значиму дію на користь кредитора чи утриматися від певної дії, що може тому зашкодити в силу досягнутої з тим домовленості чи вказівки закону.

 

2.Елементи зобов’язання

 

В доктрині зобов’язального права виділяються елементи зобов’язання, які побудовані по класичній схемі елементів цивільного правовідношення: суб’єкти, об’єкти та юридичний зміст зобов’язання[4].

Елементи цивільних правовідносин мають особливості. Вони персоніфіковані на загальному рівні, що відображено в загальних положеннях про зобов’язальне право та на рівні окремих інститутів (субінститутів) зобов’язального права.

Загальне відправне положення про сторони зобов’язань полягає в тому, що ними можуть бути як фізичні так і юридичні особи за виключенням тих випадків коли законом встановлені для них певні обмеження щодо участі і певних правовідносинах чи вони суперечать їх призначенню. Так фізичні особи приймають участь лише в зобов’язаннях, що мають особистий характер і спрямовані на задоволення життєвих побутових та інших потреб особистого характеру. Коли вони набувають статусу підприємця  сфера їх зобов’язань значно розширюється і деякі з них є обов’язковими, наприклад укладання договору особистого рахунку.

Отже в зобов’язаннях приймають участь фізичні особи що діють:

у власному інтересі;

в інтересі інших осіб як їх представники, як представники юридичної особи;

в інтересі інших осіб за власною ініціативою;

в інтересах суспільства.

У зв’язку з цим важливе значення надається визначенню правового становища суб’єктів зобов’язання. Вона здійснюється на основі їх персоніфікації – наділенню спеціальною назвою, яка влучно відображає правове становище. Персоніфікація суб’єктів зобов’язання  йде по схемі від зального через спеціальне й до окремого. Загальна категорія учасники цивільного правовідношення трансформована у спеціальні парні – сторони, що відображають протистояння інтересів суб’єктів зобов’язання: кредитор – управоможена особа та боржник – зобов’язана особа.   Крім того в зобов’язаннях може бути є третя особа.

Слід наголосити що правомочна сторона у зобов’язаннях отримала назву кредитор, а зобов’язана – боржник.  Активною стороною в зобов’язанні є кредитор, а пасивною – боржник. Такий правовий зв’язок повинен бути для двох сторін обов’язковим та конститутивним (правоутворюючим). Проте у цивільному праві є виключення. Це стосується договірного права і зокрема такого доволі суперечливого його виду як договір дарування. У ньому у його основній конструкції реального зобов’язання нема ні кредитора, тобто особи, що має право вимог, а ще більше нема боржника. Лише при укладенні договору дарування із обов’язком передати дарунок у майбутньому та попередити про недостатки предмету дарування виникає класична схема зобов’язання із його незмінними суб’єктами: боржником та кредитором.

До сторін зобов’язання встановлені певні вимоги: загальні, спеціальні та кваліфіковані. За загальним правилом сторони зобов’язання повинні бути правосуб’єктними. Для зобов’язань у сфері господарювання і особливо підприємництва необхідно отримати необхідні дозволи. Крім того, для участі в деяких правовідносинах правосуб’єктність повинна бути кваліфікованою, тобто особа повинна мати певні фахові, легалізаційні та інші характеристики. Так лікар, що не надав допомоги особі яка її потребувала може бути визнана боржником у зобов’язаннях із відшкодування заподіяної цим шкоди. Надати медичні допомогу може тільки особа, що має медичну кваліфікацію, юридичні послуги із представництва інтересів учасника цивільного процесу – дипломований юрист. Професійну торгівельну діяльність може здійснювати особа. яка у встановленому порядку придбала торгівельний патент. Укладений юридичною особою договори повинні відповідати цілям її діяльності, а якщо такий договір виходить за межі її правосуб’єктності  він може бути визнаний недійсним.

При тому в ряді випадків можливість бути стороною (боржником) в зобов’язанні оцінюється наперед і є передумовою виникнення зобов’язання взагалі. Так за кредитними договорами умовою надання банком кредиту є оцінка позичальника в залежності від ряду економічних та юридичних показників, наприклад кредитної історії клієнта – юридичної особи.

Інколи така можливість є фізіологічного характеру. Наприклад в тому разі коли є проти показники для оперативного втручання в організм людини укладенні договору на надання медичних послу буде відмовлено.

При тому якщо сторони у взаємних зобов’язаннях одночасно є носіями  суб’єктивних прав і юридичних обов’язків таке зобов’язання йменується синалагматичним. Так у класичному прикладі договірного зобов’язання з купівлі-продажу і продавець і покупець мають одночасно права і юридичні обов’язки. Тобто по цьому зобов’язанню продавець може вимагати від покупця гроші але він зобов’язаний передати у право власності останнього товар. І навпроти покупець вправі вимагати передачі товару у його власність.

У той же час є ряд зобов’язань так званого одностороннього характеру де неможливі взаємні зобов’язання їх сторін: кредитор має тільки права, а боржник – тільки обов’язки. Так в деліктних зобов’язаннях особа, яка завдала шкоди чи збитку іншій особі зобов’язана їх відшкодувати. Тобто вона може бути тільки боржником і не може бути кредитором. Потерпіла від правопорушення особа може бути тільки кредитором і не може бути боржником. Такі ситуації можливі і в договірних зобов’язаннях, наприклад  у договорі позики позичкодавець є тільки кредитором, а  позичальник – тільки боржник (ст. 1046 ЦКУ)

У подальшому персоніфікація суб’єктів зобов’язання відображає інституційні особливості даного інституту чи субінституту зобов’язального права. Така персоніфікація здійснюється від загального до спеціального, а при необхідності до окремого. Зокрема боржник кредитор в договорі купівлі продажу йменується продавцем та покупцем. Можлива й подальша персоніфікація суб’єктів зобов’язання. У типологічно близькому договорі купівлі-продажу – договорі поставки: постачальник і покупець. За договором комісії сторони йменуються комісіонером і комітентом (ст.1011 ЦКУ), а в субкомісії – субкомісіонером та субкомітентом (ст. 1015 ЦКУ). Більш того в договорі комісії за участю іноземного елементу сторони персоніфікуються ще більше: комісіонер йменується консигнантом, а комітент – консигнатором.

Така персоніфікація забезпечує для спеціалістів чітке сприйняття правового становища суб’єкта даного зобов’язання через конкретизацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, сфери застосування тощо. Поточне законодавство надає змогу ще для більш точної (субінституціональної чи динамічно-виконавчої персоніфікації  суб’єктів зобов’язання.  Наприклад це проявляється в ЗУ “Про захист прав кредиторів” за яким банки-кредитори мають певні гарантії охорони своїх майнових інтересів.

Правове становище сторін зобов’язання може зумовлюватися специфікою підстави виникнення зобов’язання і зокрема юридичного складу.  Так, за наявності у одного божника одночасно декілька кредиторів законом встановлені особливі правила та переваги для одних  кредиторів  перед іншими. Це проявляється в інституті черговості задоволення вимог кредиторів при ліквідації юридичної особи, а ще більше при банкрутстві. Закон надав переваги одним кредиторам перед іншими і розвів їх по п’яти чергам. При тому правове значення мають і заявлені у встановленому порядку вимоги кредиторів. За їх рівності і віднесення до однієї черги перевага надається тому з кредиторів, котрий першим заявив свої вимоги.

Суб’єктом зобов’язання визнається й третя особа. Вона може приймати участь у зобов’язаннях або на стороні кредитора, або на стороні боржника. В той же час  третя особа може мати самостійні вимоги.

Як правовідносини зобов’язання мають і свій об’єкт. У той же час, як ми зазначали об’єкт правовідносин у зобов’язальних правовідносинах трансформується  у предмет. Об’єкт зобов’язання – те яким чином це зобов’язання виконується, або іншими словами спосіб виконання боржником свого обов’язку.

Варто відзначити розбіжності між підходами двох потужних в Україні шкіл з приводу об’єкта зобов’язань. Так представники Харківської школи виходять з того, що об’єктом “... зобов’язальних правовідносин є  конкретні блага, заради яких між суб’єктами виникають юридичні зв’язки”[5] Представники Київської школи цивільного права навпроти вважають ним з певну поведінку зобов’язаної особи[6].  Г.Ф. Шершеневич займав в принципі останню позицію але вказував, що об’єкт зобов’язання є одночасно і його змістом. При тому дія  передбачає точну визначеність цієї позиції настільки, щоб при виконанні зобов’язання не виникало сумнівів стосовно зобов’язаних дій боржника[7].

Між тим в науці цивільного права давно віднайдено, на наш погляд, вдалий компроміс між такими полярними позиціями. Розрізняють юридичний та матеріальний об’єкти зобов’язання.

Юридичним об’єктом зобов’язання визнається певна поведінка зобов’язаної особи, де першість віддається позитивним діям, а чисто негативні (утриматися від здійснення певних дій, наприклад таких що можуть завдати особі збитку чи шкоди) визнаються доповненням і наслідком виконання боржником активної функції. У взаємних зобов’язаннях може бути декілька юридичних дій зобов’язаних осіб.

Матеріальним об’єктом зобов’язання  - певні блага матеріального   характеру.  Відповідно у зобов’язаннях де нема матеріальних благ – він відсутній (надання послуг). Матеріальний об’єкт може бути один або декілька, особливо у змішаних договорах.

Юридичним змістом зобов’язання як правовідношення визнаються суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Правомочності виражені в праві вимоги, а обов’язок – у формі боргу, що і закріплені у ст. 511 ЦКУ.  Проте в даному разі законодавець відмовився від загального правила про зміст правовідносин як суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, а пішов шляхом встановлення загальних вимог до  конститутивних елементів  змісту зобов’язального право відношення.  Тим самим підкреслено особливість змісту зобов’язання.  Зміст зобов’язання  сформовано таким чином і як і зміст договору – його умови. Таке розуміння змісту зобов’язання призводить до змішування змісту зобов’язання як правовідношення та особливо змісту договору, як його різновиду.

Переважно зобов’язання  мають майновий характер. Звідси їх зміст становлять суб’єктивні права і юридичні обов’язки майнового характеру, що визначаються стосовно його умов, а при відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України). Зобов’язання без матеріального характеру – виключення із загального права.

До елементів зобов’язанні О.С. Йоффе відніс й санкції як наслідки порушення норми права. Санкція втілюється на ним в конкретних мірах негативного характеру, що застосовуються до порушника юридичного обов’язку у примусовому порядку.  Їх призначення полягає у забезпеченні захисту суб’єктивних прав і правомірних інтересів кредиторів, а через те і у спонуканні боржника до належного виконання його юридичного обов’язку.

При тому сучасне зобов’язальне право відрізняється гнучкістю і значним набором санкцій. Воно не обмежується неустойкою та стягнення збитку чи шкоди. Більше того, сучасні санкції стали більш жорсткішими, що лише підвищує гарантії належного виконання зобов’язань.

 

3. Множинність осіб в зобов’язаннях

 

Окремим проявом ускладненого суб’єктного складу зобов’язань є множинність осіб в зобов’язаннях – тобто участь на стороні одного  або одночасно двох сторін зобов’язань одночасно декілька осіб.  Сторони в такому зобов’язанні йменуються співкредиторами та співборжниками. Іншими словами, на виконання однієї і тієї ж вимоги одночасно можуть претендувати декілька співкредиторів, чи навпаки, декілька співборжників зобов’язані  виконати вимоги одного, або декількох співкредиторів.

Така множинність може виникнути на підставі договору та при завданні матеріального збитку чи іншої шкоди – закону. Наприклад при придбанні товару одночасно декількома особами у складчину вони представляють одну сторону – покупця. При учинені хуліганства і завданні фізичної шкоди потерпілому декількома особами здебільшого складно достеменно встановити ту особу, яка нанесла разячий удар від якого, власне потерпілий й став інвалідом. Відповідальним буде кожен із учасників групового хуліганства якщо в процесі слідства не буде встановлено винну особу. Для таких цілей ще в римському приватному праві й розроблена конструкція множинності осіб в зобов’язаннях.

Множинність осіб в зобов’язанні є доволі складною категорією справ при судовому розгляді і встановленні внутрішніх зв’язків між співкредиторами та спів боржниками. Це зумовлює види зобов’язань – часткові чи солідарні. Ще складніше коли внаслідок особливостей суб’єктного складу співборжників одночасно виникає і частковий і солідарний обов’язок. 

Залежно від того на якій із сторін присутня така множинність прийнято розрізняти зобов’язання з активною, пасивною і змішаною множинністю.

При активній множинності на стороні кредитора приймає участь одночасно декілька осіб які йменуються співкредиторами. Навпроти при пасивній множинності декілька осіб одночасно виступають на стороні боржника. Відповідно, вони йменуються співборжниками. При змішаній множинності одночасно на стороні кредитора та боржника приймають участь два або більше учасника.

Вид множинності впливає на визначення характеру внутрішніх зобов’язань між їх учасниками, що проявляється у видах зобов’язань та особливостях їх виконання.

 

4.  Види зобов'язань (разом з Веретенник Л.К.)

 

 Поділ зобов’язань на види має практичне та теоретичне значення. Завдяки йому здійснена їх правова характеристика, визначається допустимість існування певних правових конструкцій, проводиться  групування зобов’язань у певні інститути зобов’язального права, проводиться порівняння, визначається правове становище суб’єкті тощо.

Здебільше в основі класифікація зобов’язань покладено позитивне законодавство та його систематика, в даному виді система зобов’язального права. Підставою для поділу зобов’язань  є юридичний факт на якому це зобов’язання засноване.  В той же час в теорії цивільного права розробляються певні доктрини однорідних зобов’язань на підставі чого у подальшому моделюється позитивне законодавство. Надумані класифікаційні ряди з часом відмирають. З розвитком суспільства та науки, техніки появляються нові, наприклад Інтернет-зобов’язання.

Як і інші класифікації поділ зобов’язань на окремі види заснований на класифікаторі (певній підставі прагматичного спрямування) та дихотомії. Вона виправдана часом і прижилась в науковій та навчальній літературі.

Класифікація зобов’язань та її критерії давно дискутується у юридичній літературі. Позиції авторів мають історично детермінований характер. Так за умови домінування соціалістичної власності та народногосподарських планів І.Б. Новицький види зобов’язань зв’язував з останніми та виділяв: 1) ті, які виникали на підставі або у зв’язку з такими планами; 2) ті, що не охоплювалися соціалістичним плануванням; та 3) ті, які сприяли правильному розвитку двох попередніх[8] Раніш подібна класифікація була запропонована  ще М.М. Агарковим, який класифікаційним критерієм системи зобов’язань вважав мету, на яку спрямовано зобов’язання і виділяв такі з них: 1) зобов’язання. що забезпечували виконання народногосподарського плану, 2) зобов’язання, що спрямовані на охорону та забезпечення майна держави та 3) зобов’язання. що забезпечували розвиток та охорону інших гарантованих суспільних відносин[9].

С.І. Аскназій проводив класифікацію зобов’язань із врахуванням їх економічних особливостей – за змістом й характером взаємного господарського обслуговування[10]. М.В. Гордон в основу класифікації зобов'язань пропонував змішаний (комбінований) юридичний і економічний критерій[11]. На основі такого ж підходу О.С.Йоффе розробив досить детальну класифікацію окремих видів зобов’язань що використовується як опорна й досі. Він виділив такі зобов’язання:

з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, міна, довічне утримання);

з оплатної[12] передачі майна у користування (майновий найом, найом жилого приміщення);

по безоплатній передачі майна у власність чи користування (дарування, позичка);

 по виконанню робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);

 з надання послуг ( доручення, комісія, зберігання, експедиція);

з перевезень ( залізничні, морські, річкові, повітряні, автомобільні,

 буксировка морська та річкова)

по кредиту та розрахункам (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові відносини, чек, вексель,);

із страхування (майнове страхування, особисте страхування);

по сумісній діяльності (сумісна діяльність громадян, сумісна діяльність соціалістичних організацій);

із односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

охоронні зобов’язання (зобов’язання внаслідок заподіяння шкоди, спасання соціалістичного майна, безпідставного придбання чи збереження майна)[13];

Пізніше ним уточнена своя позиція і  критерій „правовий результат” було  замінено на критерій „підстава виникнення зобов’язання та юридичний характер виникнення зобов’язань”[14].

М.И. Брагінский пропонував створити систему зобов'язань на підставі послідовно здійснюваної багатоступінчастої класифікації. Пізніше на основі удосконаленого такого критерію М.Д. Єгоров виходить з того, що при кожній окремо взятій ступені класифікації необхідно застосовувати єдиний класифікаційний критерій, який надасть можливості виявити найбільш суттєві розбіжності в зобов’язаннях. Ю.В. Романець для систематизації договорів розглядає спрямованість цивільних договорів. О.А. Красавчиковим в якості критерію було запропонована "спрямованість цивільно-правового результату"  або іншими словами результат виконання договору.  Р.Б.Шишка та В.М. Левков зважаючи на те, що класифікації повинні відображати загальну систему права і велику кількість пересікання у в інститутах та субінститутах особливо договірного права  запропонували виділяти тип договірного  зобов’язання[15].

Цікаво, що за  Французьким ЦК всі зобов’язання згруповані у дві групи: 1) зобовязання, що виникли з договору  (ст. 1101 ФГК); 2) зобов’язання, що виникають без договорів. Вони врегульовані титулом IV книги III кодексу і охоплює зобовязання, що виникають з делікту, квазіделікту, квазідоговору та закону. Ним запозичена четирьохланкова система зобов’язань з римського приватного права де поділ зобов’язань проводився у залежності від підстав їх виникнення. Вони лише доповнені зобов’язаннями з закону.

     В НЦУ встановлена більш модернізована система  зобов’язань також  залежно від підстав їх виникнення. В той же час в ньому відмовились від конструкцій квазідоговору та квазіделікту. За ним зобов’язання виникають з закону (правочину) (Rechtsgeschäft), делікту (§ 826—853 НЦУ), безпідставного збагачення (§ 812—822) і ведення чужих справ без доручення (§ 677—687).

 У виданнях під егідою Київської школи цивільного права застосовано на виправданому практикою підході (підстави виникнення зобов’язань). Такий формальний  підхід  сприяв єдності систематизації зобов’язань у новому ЦКУ.  Тут виділяються зобовязання, що виникли з договорів та інших правочинів, договори з деліктів, одностроронніх дій та внаслідок вказівки закону.

В теорії цивільного права проводиться й більш розгорнута система зоюовязань в залежності від їх внутрішньої характеристики, специфіки правового зв’язку. У подальшому ми спробуємо репрезентувати власне бачення класифікації зобов'язань  на основі об’єктивних класифікаційних ознак, специфіки правового зв’язку та особливостями правового становища сторін. Його основу складає розмежування класифікація зобов’язань  як таких від його різновидів та їх функціональна роль в праві. На наш погляд доцільно виділяти декілька рівнів класифікації зобов’язань. Першим повинен бути той, що характеризує їх як правове явище та відображає юридичну природу.

Так, за співвідношенням прав і обов'язків сторін зобов'язання  традиційно підрозділяються на:

- односторонні (коли в однієї сторони тільки права, а в іншого тільки обов'язку (наприклад, зобов'язання з договорів позики, поручительства), охоронні   а в більшій мірі деліктні зобов’язання;

двосторонні взаємні (коли кожна сторона наділена одночасно і правами і обов'язками. Такі зобов’язання договірні — договори підряду, оренди, збереження й ін.).

 - багатосторонні (договір простого товариства)[16].

За співвідношенням прав та обов’язків при множинності осіб  у зобов’язанні виділяють:

часткові зобов’язання. Частковим є таке зобов’язання у якому кожен із співборжників має строго визначену частку (долю)  виконання зобов’язання на користь кредитора чи кожен із співкредиторів одного боржника має до нього визначену частку вимог;

солідарні зобов’язання. Солідарними визнаються такі зобов’язання у яких кредитор вправі заявити вимоги про виконання зобов’язання одночасно до всіх співборжників, або до одного з них у повному обсязі. Як правило заявлення вимоги до одного співборжника за принципом “багатого Буратіно”, тобто до найбільш багатому співборжника. Співборжник, який виконав у повній мірі солідарне зобов’язання, вправі заявити регресні вимоги до інших співборжників у частині, яка на них припадає;

За можливістю визначення сторін та їх прав і обов’язків зобов’язання можна виділити:

традиційні де є чітко визначені учасники правовідносин: боржник та кредитор;

нетрадиційні де учасники  не персоніфікуються. Так у договорі дарування неможливо чітко визначити класичного кредитора та класичного боржника;

Нетрадиційні зобов’язання мають і інший сенс. Зокрема до таких відноситься договір факторинга та фортфейтинга, які досить рідко застосовуються на практиці і стосуються реалізації прав грошових вимог.

За підставами виникнення можна виділити:

договірні, тобто такі що виникла на підставі договору. Онопорядковими договірним згідно позитивного законодавства (п.1 ч.2 ст.11 ЦКУ) повинні були б вважатися зобов’язання, які виникають із інших правочинів, але у подальшому це може привести до змішування договірних зобов’язань із іншими, зокрема непойменованими та іншими, що повністю не відповідають доктрині зобов’язального права. До того ж це внесло б сумятицю у сталеності класифікації зобов’язань у інших навчальних виданнях. Навіть попри авторський характер курсу не варто відхилятися від виправданих часом класифікацій.

Зразу ж варто відмітити, що договірні зобов’язання мають власну класифікацію, що буде нами розглянута окремо при вивченні договірного права. Наводити її тут більш детально потреби нема;

- позадоговірні,  ті що виникли із інших юридичних фактів. У свою чергу серед них можна виділити ті що виникли:

з правочинів (наприклад, публічний конкурс, публічна обіцянка нагороди, публічні торги);

із факту створення результатів творчої та іншої діяльності;

 унаслідок заподіяння  матеріального збитку чи моральної шкоди. Такі зобов’язання прийнято називати деліктними на тій підставі, що вони виникають внаслідок правопорушення – делікту;

з інших юридичних фактів, з якими закон і інші правові акти зв'язують настання цивільно-правових наслідків. Зокрема до них відносяться такі що настають:

із судових рішень, що встановлюють цивільні права й обов'язки;

 з актів державних органів і органів місцевого самоврядування. Це дає підставу для виділення обов’язкових зобов’язань;

з безпідставного збагачення. Зобов’язання, що виникають з набуття та/або збереження майна без достатньої правової підстави називаються кондиційними.

У передбачених законом випадках зобов’язання може виникати із прямої вказівки закону. Так батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини (ч.1 ст. 150 СК України), а також утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК України).

Зобов’язання можуть виникати у силу спеціального правового статусу особи. Так лікар повинен надати допомогу особі, яка її потребує невідкладно. Це також стосується особи, що здійснює правоохоронні функції (наприклад міліціонер) незалежно від займаної посади щодо надання нею особі, яка потерпає від правопорушення, допомоги у захисті її прав та законних інтересів шляхом впливу на порушника. Наприклад, до Мукачівського райвідділу заявлено позов про відшкодування заподіяного збитку невтручанням його співробітників у бійку яка виникла біля однієї з виборчих дільниць під час виборів голови міської ради.

За спрямованістю виділяються регулятивні та охоронні зобов’язання. Регулятивними визнаються такі з них, що спрямовані на врегулювання відносин між сторонами зобов’язання в нормальному (непорушеному стані). Такими є всі договірні зобов’язання. Охоронними вважаються зобов’язання, що спрямовані на відновлення становища кредитора в разі порушення його прав або правомірного інтересу. Іншими словами це відносини в ненормальному (порушеному) стані й спрямовані на поновлення правового становища кредитора. Відповідно  таких відносяться деліктні зобовязання.

За змістом зустрічного зобов’язання  розрізняють зобов’язання:

 зустрічні (синалагматичні), в яких право кредитора кореспондоване зустрічним обов’язком боржника. Так право покупця на отримання речі за договором купівлі-продажу забезпечене обов’язком продавця її йому передати. Більшість зобов’язань є саме такими. Різновидом таких є зустрічні зобов’язання (ст.538 ЦК України) ;

рівносторонні, в яких всі учасники мають одинакові права і одинакові юридичні обов’язки. Наприклад, в договорі про сумісну діяльність всі його учасники мають цілком рівні права і несуть рівні обов’язки. Це стосується й засновницького договору.

За ступенем визначеності обов'язків боржника розрізняють:

-  суворі зі строго визначеним предметом та обов'язком боржника. До них відносяться деліктні зобов’язання;

- альтернативні (виконання яких можливо шляхом здійснення одного з перерахованих в умовах зобов'язання дій (звичайно на вибір боржника);

факультативні (коли боржник зобов'язаний зробити визначену дію, а у випадку неможливості її здійснення вправі (але не зобов'язаний) зробити іншу дію, що передбачена зобов'язанням).

За характером правового зв’язку між сторонами зобов’язання  виділяють прості та складні. У простих зобов’язаннях сторони мають лише по одному суб’єктивному праву і одному юридичному обов’язку (позика). Якщо ж суб’єктивних прав і юридичних обов’язків декілька таке зобов’язання є складним (будівельний підряд).

  За ступенем самостійності[17] зобов'язання поділяються на:

-    основні. Так, відповідно до ч.3 ст.1 ЗУ “Про іпотеку” основним зобов’язанням  є зобов’язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов’язання, яка виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою. Звідси можна й зробити загальний висновок про те. що основним завжди є те зобов’язання, стосовно забезпечення якого встановлюється договором чи законом додаткове зобов’язання.;

додаткові (акцесорні), призначені головним чином для забезпечення виконання основних зобов'язань (неустойка, застава, задаток і ін.). Такі зобов’язання можуть виникати у силу  безпосередньої вказівки закону. Так відповідно з ч.2 ст.1179 ЦКУ у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини.

Акцесорні зобов’язання мають ряд різновидів, що представляють теоретичний інтерес. Так одна справа коли сплати неустойки кредитор вимагає під час існування зобов’язання, а інші коли після того як основне зобов’язання припинилось. Так за договором будівельного підряду приховані недоліки будівельних робіт можуть себе проявити на протязі року, тобто після фактичного припинення договору. Але підрядник в разі заявлення позову буде притягнутий до відповідальності за неналежну якість виконаних робіт. Такий парадокс повинен бути якимось чином вирішений. Це можливе лише на основі поновлюваних зобов’язань, тобто таких які  на підставі визначених договором чи законом підстав після їх припинення визнаються такими, що регулюються цивільним правом і суб’єктивні права їх учасників підлягають захисту в разі порушення.

За існуванням у часі відрізняють разові, постійні та сукцесивні. Разові зобов’язання існують лише на певний термін, а постійні – досить значний строк, наприклад до досягнення дитиною повноліття. Якщо особа внаслідок ушкодження здоров’я  стане інвалідом то зобов’язання з її відшкодування існують доти, доки здоров’я не відновиться, чи потерпіла особа не знайде іншу роботу, де зможе заробляти більше. Сукцесивні зобов’язання можуть на певний час припинятися, а потім з поновленням підстави для їх виникнення відновлятися.

За суб'єктом, що управоможений прийняти виконання, розрізняють зобов'язання:

-   з виконанням кредитору;

з виконанням третій особі (наприклад, договір банківського вкладу на користь конкретного вигодонабувача).

За суб'єктом виконання зобов'язання можна підрозділити на:

з виконанням боржником кредитору;

з виконанням замість боржника третьою особою кредитору;

За змістом й умовам виконання зобов'язання можуть бути:

- основні ( що випливають з основного договору між сторонами);

- субсидіарні (додаткові зобов'язання, що забезпечують виконання основних зобов'язань: застава, поручительство, задаток, банківська гарантія). Субсидіарними називаються такі зобов’язання за якими третя особа, що зв’язана з боржником в силу закону чи договору зобов’язана виконати кредитору все чи частину його зобов’язання. Наприклад, в разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується  в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (всиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини (ч.2 ст.1180 ЦКУ).

За умовами виникнення виділяють зобов'язання:

-  основні;

- регресні. Регресним визнається зобов'язання, по якому одна сторона (регредієнт) вправі вимагати від іншої сторони (регресата) майно, яке передане замість нього чи по його провині третій особі. Так, якщо банк або страхова організація (гарант), що надали на прохання боржника письмове зобов'язання (гарантію) сплатити його кредитору грошову суму, вправі вимагати від боржника в порядку регресу (зворотної вимоги) повернення сплачених ними сум по банківській гарантії (ст. 560, 569 ГК).  Більш простим прикладом є стягнення з винного у завданні збитку іншій особі працівника у порядку відшкодування виплачених власником чи уповноваженим ним органом сум відшкодування.

Обсяг регресної (зворотної) вимоги не може перевищувати суми, виплаченої по основному зобов'язанню, якщо законом не встановлене інше.

 За правонаступництвом у зобов’язаннях можна  виділити:

зобов'язання строго особистого характеру (особистісні у яких не допускається заміна сторони), наприклад авторський договір на написання книги певною особою  (договір літературного замовлення). По смерті зобов’язаної особи такі зобов’язання припиняються і не переходять по правонаступництву на спадкоємців. Такі зобов’язання ще називають фідуціарними;

зобов’язання, де допускається заміна боржника та кредитора на їх правонаступників. Так при реорганізації створена юридична особа переймає на себе всі права та обов’язки її попередника. Майнові зобов’язання спадкодавця включаються у склад спадщини і переходять до спадкоємців Такі зобовязання ще йменуються неперсоніфікованими.

            За системою приватного права та зокрема прийнятою нами у Томі першому лекцій класифікації правовідносин виділять зобов’язання:

господарські – формалізовані ГКУ. Зокрема в ст.173 ГКУ передбачені господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктом господарювання та іншим учасником відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГКУ. Найбільш поширеним видом господарських зобов’язань є підприємницькі зобов’язання;

сімейні, що виникають на підставі СКУ, зокрема аліментні зобов’язання.

Останнім часом активно розвиваються Інтернет-зобов’язання, які здебільшого мають цивілістичне наповнення.

              За об’єктом цивільних прав  можна виділити речові зобов’язання, що виникають стосовно речей, а серед них, особливо грошові зобов’язання в тім числі й валютні, товарні зобов’язання. Зокрема це може бути зобов’язання з передачі нерухомості (п.1 ч.1 ст.532 ЦК України), інші зобов’язання (п.5 ч.1 ст.532 ЦК України).У Роз’ясненні Вищого Арбітражного Суду України від 29 квітня 1994р. № 02-5/293 “Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань”[18] встановлено, що грошовими є зобов’язання, згідно з якими боржник зобов’язаний сплатити визначену грошову суму за певною цивільно-правовою угодою. Самі грошові зобов’язання можуть у подальшому поділятись за видом валюти (у національній, іноземній валюті), способом платежу (готівкові, безготівкові, віртуальні), ступенем самостійності (самостійні і не самостійні), спрямованістю (регулятивні та охоронні)[19] тощо. Тут же виділяються й кондикційні грошові зобов’язання.

  До речі зазначена дослідниця виходить з того, що  грошовим є цивільно-правове зобов’язання зі сплати грошових знаків у визначеній або певній сумі, які виконують у майновому обігу функцію законного платіжного засобу і засобу обігу, з метою погашення грошового боргу[20]. Виходить, що грошове зобов’язання – результат боргу, а борг сам по собі зобов’язання .

Певну специфіку мають зобов’язання щодо цінних паперів.

На підставі аналізу норм нового ЦК України можна видітити державні зобов’язання – такі зобов’язання де імперативно в якості їх сторони визначена держава в особі її уповноважених органів. Так, відповідно ст.1177 ЦК України майнова шкода, завдана майну фізичної особи, внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатежеспроможною. Шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї,  теж відшкодовується державою у повному обсязі (ст. 1161 ЦК України).

Крім цього держава може сприяти виникненню зобов’язань через державне замовлення та державний контракт. Соціальна держава в порядку реалізації своєї функції охорони прав бере на себе зобов’язання інших осіб: вкладників збанкрутілих банків, клієнтів збанкрутілих страхових компаній, збанкрутілих сільськогосподарських підприємств і в інших випадках.

Державні зобов’язання можуть бути поділені за підставами виникнення на ряд підвидів: власні, що виникли звичайним порядком, за інших осіб, внаслідок неспроможності забезпечити охорону прав чи встановити винну особу, що передбачені вказівкою закону, прийняті на себе на основі спеціального державного акту, інші.

В літературі вказані й інші види зобов’язань, зокрема в господарському праві виділяються внутрішньогосподарські. Видається аргументованим виділення зобов’язань за правовим становищем кредиторів при ліквідації юридичної особи.

Крім того через  метод розукомплектування виділяються вимоги та борг. Так ЗУ «Про оподаткування прибутку підприємств» виділено консолідований іпотечний борг – зобов’язання за договорами про іпотечний кредит, реформовані кредитодавцем відповідно до закону. Проте консолідоване кредитування у міжнародній практиці має дещо інше забарвлення ніж у зазначеному легальному визначенні. Навіть те, що таке кредитування здебільше й зв’язане з нерухомістю все рівно ми повинні притримуватися термінологічної єдності, що застосовується у ЄС.

Разом з тим слід відзначити, що ми не підтримуємо прояви механічного перенесення класифікації правочинів та договірних зобов’язань на зобов’язання у цілому. Зокрема це стосується поділу всіх зобов’язань на оплатні та безоплатні, реальні та консенсуальні. В принципі це відображення загальних класифікаційних підходів, що вирішені на рівні загальних правил про правочини, відображають традиційні підходи до характеристики договорів як різновиду правочину.

За таких підстав ми б повинні виділяти й умовні зобов’язання тощо.

З появою в ЦК §3 Глави 82 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), виникла підстава для виділення замінних  зобов’язань. Якщо ст.1209 і ЗУ „Про захист прав споживачів” допускається що продавець може відповідати за завдані внаслідок  конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів збитки чи шкоду на підставі делікту, а не договору то потерпіла особа внаслідок різної правової природи договірного та деліктного зобов’язання може скористатися останніми і захистити свої майнові  права на основі імперативів цивільного права. 

Зауважимо, що репрезентована класифікація  хоча й є найбільш повною з відомих у науковій та навчальній літературі проте, її автори усвідомлюють, що вона має свої недоліки, які полягають у тому, що деякі види зобов’язань пересікаються у своїй назві чи підставах її проведення.

 

5. Підстави виникнення зобов'язань

 

Підстави виникнення зобов'язань загалом такі ж як і підстави виникнення цивільних прав та обов’язків  взагалі. Тобто зобов’язання виникають із юридичних фактів. Вони окремо або у певній сукупності (юридичний склад) і є підставами для виникнення зобов’язань.

Тому не дарма у ч. 2 ст. 509 ЦКУ встановлено, що зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Звідси юридичні факти, що тут перелічені як підстави для виникнення цивільних прав та обов’язків і є підставами виникнення зобов’язань.

Відповідно п.1 ч.2 ст.11 ЦКУ на першому місці вказуються договори та інші правочини. Це підкреслює людську природу, встановлену у процесі розвитку цивілізації договірну природу взаємодії при обміні результатами своєї праці (об’єктивний бік зобов’язань) та вироблену форму узгодження автономних воль – договір. Договір є найбільш поширеною підставою виникнення зобов’язань приватного, а інколи чи разом з тим й публічного характеру.

 Тож договір є таким юридичним фактом за допомогою якого економічні за змістом відносини майново відокремлених товаровласників трансформуються у юридичну форму і призводять до взаємних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.  Основним мотивом для виникнення таких зобов’язань є економічний інтерес власника і саме товаровласника. Тому особливо відносини цивільного обороту будуються в основному саме на договірних відносинах. Серед таки договорів ЦКУ передбачає договори закупівлі-продажу, міни,   ренти, оренди, найму (оренди), підряду, перевезення, страхування, доручення, комісії, збереження і т.д. Багато договорів передбачені  іншими кодексами (договір морського агентування – КТМ України),  поточними законами України[21], а також підзаконними актами цивільного законодавства. 

 Разом з тим зобов'язання можуть виникати і з договорів, хоча і не передбачених цивільним законодавством, але і не суперечних йому[22]   (наприклад договір ноу-хау). Такі договори отримали назву пойменованих. Тож існує ціла низка не пойменованих договорів – не передбачених цивільним законодавством, наприклад про реструктуризацію боргу.

Договірні відносини можуть будуватися на альтруїстичних засадах і не мати економічного характеру. Це стосується договору дарування, безкоштовного  найму, позики.

Зобов’язання можуть виникати і з односторонніх та інших правочинів. За ними  суб'єкт цивільного права або розпоряджається своїм суб'єктивним правом, або покладає на себе суб'єктивний обов'язок.

До числа таких однобічних угод відносяться: публічна обіцянка нагороди, публічний конкурс, вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення, проведення ігор і парі, заповіт, прийом спадщини, відмова від спадщини і деякі інші угоди, як передбачені, так і не передбачені законом, але не суперечні йому.

Зобов’язання здебільше з від’ємним змістом (утримуватися від порушення абсолютних прав) виникають внаслідок створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Особа якій стало відомо про такий результат повинна утримуватися від використання майнових прав їх володільця, якщо законом не передбачено інше. Відповідно володілець виключних майнових прав інтелектуальної власності не може перешкоджати вільному користувачеві якщо він використовує ці права у визначених законом межах та порядку.

Схожі за природою зобов’язання можуть виникати у випадку створення інших результатів як об’єктів права інтелектуальної власності, що не мають творчого характеру (найменування місць походження товарів, комерційна інформація, недобросовісна конкуренція тощо).

Деліктні зобов’язання виникають внаслідок завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Зразу є варто зауважити, що термінологічно тут допущено помилку. ЦК оперує поняттями “збиток” та “моральна шкода” (п.4 ч.1 ст.611 ЦКУ). При цьому збиток – матеріальна категорія, що проявляється у втраті майна, його знищенні чи пошкодженні (позитивний збиток) та втраченій вигоді – не отриманих внаслідок порушення суб’єктивного права доходів чи прибутків.

 Отже шкода, яка заподіяна чи особистості майну громадянина, а також шкода, заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню обличчям, що заподіяло шкоду, у повному обсязі. При тому законодавство диференціює зобов’язання у залежності від суб’єкта завдання шкоди: внаслідок ушкодження здоров'я, позбавлення людини життя, актами влади; діями неповнолітніх і недієздатних осіб; діяльністю, що створює небезпеку для інших осіб; унаслідок чи невиконання неналежного виконання договірних зобов'язань, недоліків товарів, робіт, послуг,   й ін.

Як підставу виникнення таких зобов'язань виступають самі неправомірні дії (делікти), що тому виникають на їхній основі зобов'язання прийнято називати делікатними зобов'язаннями.  Такі зобов’язання – реалізація принципу компенсаторності цивільного права і спрямовано вони на досягнення правомірного результату — відновлення порушеного майнового становища учасників економічного обігу.

Вказаною статтею передбачені й інші юридичні факти. Серед них – підстави виникнення так званих охоронних зобов’язань які  у подальшому деталізуються у їх спеціальних інститутах:  рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної особи або юридичної особи, безпідставне збагачення.

 За своєю метою ці зобов’язання спрямовані на досягнення аналогічного результату, що виникають унаслідок завдання збитку чи шкоди.  Так при безпідставному збагаченню особа, що без установлених законом, чи іншими правовими актами угодою або інших підстав придбала чи зберегла майно за рахунок іншої особи, зобов'язана повернути останньому безпідставно придбане чи заощаджене майно (безпідставне збагачення). Безпідставне придбання майна  кваліфікується  в тому разі, коли особа одержує визначену річ у виді хабара, неліцензійного полювання чи рибальства,   привласнення майна внаслідок інших дій чи подій. Так безпідставне збагачення має місце у випадку, коли квартирну плату і комунальні послуги за свого сусіда оплачує один з наймачів комунальної квартири; банк по платіжному дорученню однієї юридичної особи помилково списує гроші з рахунка іншої юридичної особи й ін.

У майже всіх цивільно-правових порядках передбачається виникнинення зобов’язань в силу закону. Традиційно до таких зобов’язань відноситься аліментування, зобов’язання  опекунів чужого майна, зобов’язання які за законом обмежують земельну власність, регулююют відносини сусідства та деякі інші.

До інших юридичних фактів відносяться й адміністративні акти. Зауважимо, що у ЦК УРСР 1963р. можливість установлення зобов'язального правовідносини на основі адміністративного акта  безпосередньо передбачалася  п.2 ст.4. Не втратили адміністративні акти свого значення як підстави виникнення зобов’язань й досі. Правда вони мають обмежений характер і використовуються при розпорядженні державною чи комунальною власністю. У приватній сфері вони виключені.

Так, на основі виданого місцевою адміністрацією ордера на житлове приміщення житлово-експлуатаційна організація зобов'язана укласти з ордеродержателем договір соціального наймання житлового приміщення, зазначеного в ордері.

Реєстрація юридичної особи також породжує обов'язок укласти договір між банком і даним юридичною особою по обслуговуванню останнього.

Таким чином, дія адміністративного акта виявляється в тім, що він юридично ставить за обов'язок сторонам (чи одну зі сторін) укласти договір на умовах, зазначених в адміністративному акті.

Складний юридичний склад у зазначеному вище випадку розподілу житла містить у собі: адміністративний акт (рішення виконавчого комітету про надання житла), виданий в установленому порядку ордер на конкретне житло, факт  юридичної і фактичної свободи вказаного у ордері житлового приміщення, і укладений на його основі договір. При чи зміні скасуванні адміністративного акта відповідно чи змінюється припиняється і зобов'язальне правовідношення.

Складний юридичний склад може виникати і на основі іншого набору юридичних фактів. У практиці це передумови укладення договорів – формалізовані законом вимоги без яких не може бути укладено договір. Вони можуть бути визначені на двох рівнях: загальні та спеціальні. Загальні стосуються вимог до сторін в зобов’язаннях, наприклад  наявність правосуб’єктності. Спеціальні вимагають додаткової легітиматизації діяльності сторони зобов’язання чи його предмету, а інколи й об’єкту. Передумови можуть стосуватися предмета договору, вимог щодо сторони, узгодження об’єкта із державними  органами та органами місцевого самоврядування. Так, договір будівельного підряду може бути укладений за наявності затвердженої і узгодженої в установленому порядку проектно-кошторисної документації, виділеної у встановленому порядку земельної ділянки, прив’язки до неї проекту, дозволів на ведення робіт тощо. Договір купівлі-продажу приватизованого державного підприємства може виникати з проведеного аукціону й укладеного на основі його результатів договору закупівлі-продажу приватизованого державного підприємства і т.д.

 Зобов'язання виникають як результат розгляду цивільно-правової суперечки і прийняття по ньому відповідного рішення. У судових рішеннях чітко визначаються сторони в суперечці і міри відповідальності правопорушника.

 В основі  виникнення зобов'язань можуть лежати також інші дії громадян і юридичних осіб. Так, відповідно до правил, закріпленими Глави 79 ЦК, особа, що діє в чужому інтересі без доручення, при наявності відповідних умов здобуває право на відшкодування понесених їм необхідних витрат і іншого реального збитку. Особа, яка за власною ініціативою рятує від пожежі дітей і речі свого сусіда, у результаті чого одержує опіки і стає інвалідом теж має право на відшкодування заподіяних збитків. У даному випадку зобов'язання виникає з правомірної дії по запобіганню збитку. Однак це зобов'язання не випливає ні з угоди, ні з адміністративного акта. Тому його і можна віднести до числа інших дій громадян і юридичних осіб.

 Виникають зобов'язань з дій фізичних і юридичних осіб, що прямо не передбачені законом й іншими правовими актами, але в силу загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права й обов'язки.

Зобов’язання можуть виникати в силу даного слова. Це так звані зобов’язання честі або джельтельментські зобов’язання. Такі зобов’язання у нашому праві не розвиваються, Але це не означає, що вони не можуть появитись. Зокрема це стосується зобов’язань з парі.

Останнім часом розвиваються зобов’язання з ігор (тоталізатори), розиграшів, тощо.

 Зобов'язання можуть виникати в силу подій, тобто таких юридичних фактів, що не залежать від волі і свідомості людей. Звичайна подія веде не до виникнення зобов'язання, а лише породжує в рамках даного зобов'язання визначені права та обов'язки сторін. Так, настання таких страхових випадків, як землетрус, повінь, пожежа, сход лавин, ураган, спричиняє обов'язок страховика виплатити страхове відшкодування застрахованій особі і право останнього вимагати від страховика виплати йому цього відшкодування.

 

Контрольні питання:

Поняття та значення зобов’язання.

Ознаки зобов’язання.

Елементи зобов’язання.

Множинність у зобов’язаннях та її види.

Види зобов’язань.

Акцесорні зобов’язання та їх види.

Часткові зобов’язання.

Солідарні зобов’язання та їх особливість.

Субсидіарні зобов’язання.

Регресні зобов’язання.

Підстави виникнення зобов’язань.

Договір як підстави виникнення зобов’язань.

Адміністративний акт як підстави виникнення зобов’язань.