У ЦК України у книзі б, присвяченій спадковому праву, з'явився новий пра­вовий інститут — так званий спадковий договір.

Коли виникає якась законодавча новела, постає питання: чи є вона кроком уперед на шляху до подальшого вдосконалення нашого законодавства? Що ж яв­ляє собою цей "спадковий договір", який його зміст, які обов'язки виникають у сторін цього договору?

У ст. 1321 ЦК України, яка називається "Поняття спадкового договору", да­ється таке його визначення: "За спадковим договором одна сторона (набувач) зо­бов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача".

З цього надто короткого визначення договору можна зробити висновок, що у всякому разі цей договір двосторонній, оскільки згадуються як обов'язки набува­ча, так і право, яке він набуває.

У ст. 1324 роз'яснюється, в чому можуть полягати обов'язки набувача: "На­бувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майно­вого або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття".

Які ж права та обов'язки має відчужувач? Його право полягає, мабуть, у то­му, що він може робити певні розпорядження і вимагати їх виконання. А які ж обов'язки має відчужувач за цим договором? Як це не дивно, але ці обов'язки в Кодексі не згадуються! їх можна сформулювати, лише аналізуючи ст. 1326 ЦК України, яка називається "Забезпечення виконання спадкового договору". Із змісту цієї статті випливає, що відчужувач, по-перше, не має права укладати до­говори на відчуження майна, з приводу якого укладено спадковий договір, ос­кільки в ч. 1 ст. 1326 зазначено: "на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження".

В частині 2 цієї статті встановлено, що "заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним". Отже, відчужувач, по-друге, не має права після укладення спадкового договору заповідати майно, ви­значене в цьому договорі.

Таким чином, у відчужувача внаслідок укладення спадкового договору вини­кають обов'язки не відчужувати майно визначене у спадковому договорі, не за­повідати його. Це і є основні обов'язки відчужувача.

Отже, якщо визначити відносини, що виникають у даному договорі, не при­ховуючи їх змісту, то це матиме такий вигляд:

за спадковим договором одна сторона (відчужувач) зобов'язується не запові­дати і не відчужувати визначене в договорі майно, яке в разі смерті відчужувача переходить у власність другої сторони (набувача), а останній зобов'язується ви­конати певні дії майнового або немайнового характеру за розпорядженням відчу­жувача.

Таким чином, спадковий договір обмежує можливість відчужувача розпоря­джатися за життя своїм майном, визначеним у договорі, і позбавляє його мож­ливості розпорядитися ним на випадок смерті шляхом складання заповіту, бо цей заповіт буде недійсним.

Між тим згідно з ст. 27 ЦК України правочин, яким обмежується обсяг ци­вільної правоздатності особи, є недійсним.

Отже, спадковий договір, передбачений у гл. 90 ЦК України на підставі норм загальної частини цього кодексу є недійсним, бо цей договір обмежує правоздат­ність фізичних осіб.

Щоб цей договір був дійсним, слід було зробити відповідні застереження у вищезгаданій ст. 27 ЦК України, інакше ніяким чином не уникнути істотних су­перечностей, які неминуче виникатимуть при порівнянні цих норм загальної час­тини ЦК та норм, що регламентують спадковий договір.

Проте і цей єдиний шлях бодай формального подолання суперечностей, що виникли, є абсолютно неприйнятним, бо передбачення винятків у ст. 27 "розхи­тувало" б основні, принципові положення цивільно-правових відносин, закріпле­ні цими нормами. Негативне ставлення до спадкового договору обумовлене не тільки тим, що він є недійсним з моменту його укладення (хоч і цього більш ніж достатньо!), а й тим, що цей договір являє собою спробу позбавити певних спад­коємців права одержати так звану "обов'язкову частку".

Як зазначалося вище, згідно зі ст, 1260 ЦК України неповнолітні або непра­цездатні діти спадкодавця, один з подружжя, що пережив іншого і є непрацездат­ним, та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту не менше половини частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом.

Право на обов'язкову частку передбачено і ЦК УРСР (ст. 535), тільки на неї мали право, крім зазначених осіб, ще й непрацездатні утриманці спадкодавця і ця частка дорівнювала не 1/2, а 2/3 частки, яка належала б цим спадкоємцям при спадкуванні за законом.

До введення в дію нового ЦК України, в якому передбачено спадковий дого­вір, цю норму ніяк не можна було "обійти": кому б спадкодавець не заповідав би майно, а зазначені особи все одно мали право одержати "обов'язкову частку"!

Спадковий договір це і є якраз спроба "обійти" зазначену норму, залишити цих спадкоємців ні з чим.

І як ця спроба виглядає, коли згадати, що йдеться про дітей спадкодавця і не просто про дітей, а неповнолітніх або непрацездатних дітей, про одного з по­дружжя, що пережив іншого і є непрацездатним, про батьків спадкодавця і не просто про батьків, а непрацездатних батьків?

І далеко не кожний із згаданих осіб здогадається і зможе довести, звернув­шись до суду, що його незаконно позбавили спадщини, оскільки спадковий дого­вір з "допомогою" якого це сталося, є недійсним.