Права і свободи людини, інших учасників цивільних відносин, забезпечують кожному можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. Держава зобов'язана забезпечити реалізацію і захист суб'єктивних прав. Стосовно грома­дянина Конституція України визнає право кожного захищати свої права і свобо­ди, права і свободи інших людей від посягань, у тому числі посягань від пред­ставників влади або посадових осіб.

В умовах побудови правової держави однією з гарантій прав і свобод учасни­ків цивільних відносин є правовий захист. Необхідність захисту цивільних прав виникає в тих випадках, коли ці права оспорюються або порушуються. Звідси випливають дії, спрямовані на захист порушеного суб'єктивного права, уповно­важена особа реалізує своє право на захист. Тим самим здійснюється відзив на правовідносини, що є предметом спору. Примусові заходи припинення поруше­ного суб'єктивного права є необхідною умовою для його здійснення, а також усу­нення наслідків його порушення.

Захист порушених цивільних прав пов'язаний з правозастосовною діяльністю правоохоронних та інших державних органів. Тому захист порушеного права здійснюється в рамках певної процедури, оскільки правовий захист — це, як пра­вило, акт, змістом якого є заходи, передбачені законом. В Конституції України захист як суб'єктивне право є правом на звернення до суду, яким володіє кож­ний учасник цивільних правовідносин. Принцип диспозитивності щодо здійснен­ня цивільних прав є домінуючим у разі вирішення суб'єктом цивільних правовід­носин питання способу його захисту. Останнє значною мірою залежатиме від того, якого виду цивільні права можуть захищатися шляхом поновлення стано­вища, яке існувало до порушення права примусу до виконання обов'язку в нату­рі, припинення або зміни правовідносин, відшкодування збитків або сплати штрафних санкцій тощо.

Особливості природи немайнових прав зумовлюють специфіку їх захисту. Се­ред засобів захисту особистих немайнових прав, поряд з іншими заходами від­шкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується покладання на винну особу обов'язку спростування певних відомостей.

Суть правового захисту в правовій літературі трактується неоднозначне.

На думку Г. М. Стоякіна правовий захист включає три моменти:

—  видання норм, які встановлюють права та обов'язки, визначають порядок здійснення їх, захисту та застосування санкцій;

—  діяльність суб'єктів із здійснення і захисту своїх суб'єктивних прав;

—  попереджувальна діяльність держави і громадських організацій, а також діяльність з реалізації правових санкцій1.

B.  І. Тертишніков захистом права називає таке здійснення права та перетво­рення правовідносин, яке можливе лише з допомогою спеціального державного органу. При цьому він посилається на ситуацію, яка складається при розірванні шлюбу в органах ЗАГСу (нині в Україні діють РАГСи — органи реєстрації актів громадянського стану) за заявою обох дружин1.

М. С. Малеїн вважає, що, правовий захист — це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенню та ліквідацію його наслідків2.

C.  С. Алексєєв додержується думки, що правовий захист — це державно-примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права, забезпечен­ня виконання юридичного обов'язку3.

3. В. Ромовська вважає, що "правовий захист — завжди акт, що вже відбув­ся". У деяких випадках для реалізації заходу державного примусу достатньо ви­несення судового рішення. Оскільки в рішеннях про визнання права чи розірван­ня договору відповідач не примушується до певної активної поведінки, акт правосуддя і правовий захист збігаються у часі. Якщо ж відповідач присуджуєть­ся до певної поведінки (повернути майно, сплатити неустойку) — реалізація дер­жавного примусу органічно пов'язана з виконанням рішення, без чого правовий захист не можна вважати таким, що відбувся4.

Для досягнення правового захисту необхідна певна процедура. Тому особли­ве значення має результат цієї діяльності, який виражений в акті відповідного державного органу.

Правовий захист нерозривно пов'язаний з правовою охороною. Проте, це різ­ні категорії. Різниця цих понять визначена в законі. Так у ст. 5 ЦК УРСР йдеться про охорону цивільних прав, а у ст. 6 — про захист та способи захисту цивіль­них прав. У новому ЦК України термін "охорона" вживається у статтях, що регулюють особисті немайнові відносини.

Будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його відповідним спосо­бом, передбаченим законом, який встановлює, зокрема такі способи захисту ци­вільних прав:

—  визнання цих прав;

—  відновлення становища, що існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;

—  присудження до виконання обов'язку в натурі;

—  компенсація моральної шкоди;

—  припинення або зміна правовідносин;

— стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків (ст. 6 ЦК УРСР, ст. 16 ЦК України).

Наприклад, відповідно до ст. 47 Конституції України житлові права громадян України охороняються законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жи­лого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбаченому законом. Якщо громадянин без належно встановленого порядку у відсутність власника житла поселяється в нього, останній має право захистити своє право таким способом, як відновлення його становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що пору­шують право. Тобто він може пред'явити позов до суду про усунення перешкод користування жилим приміщенням шляхом виселення. Приймаючи відповідний акт захисту порушеного суб'єктивного права, суд має зобов'язати порушника не перешкоджати користуватися власникові жилим приміщенням та виселити по­рушника з жилого приміщення.

Як всяке суб'єктивне право, право на захист включає як засоби матеріально-правового характеру, так і засоби процесуально-правового характеру, що взаємо­діють. З точки зору матеріально-правового змісту право на захист надає уповно­важеній особі три групи можливостей: самозахист майнових прав та інтересів; застосування до порушника цивільних правових засобів оперативної дії; звернен­ня до компетентного державного чи громадського органу за захистом свого пра­ва з вимогою застосувати до правопорушника засобів державно-примусового ха­рактеру.

Самозахист цивільних прав — це здійснення управомоченою особою не забо­ронених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його особис­тих або майнових інтересів. Він завжди здійснюється після вчинення правопору­шення.

Засоби фактичного характеру, спрямовані на охорону прав громадян та орга­нізацій, можуть бути як передбачені законом (у вищенаведеному прикладі), так і випливати зі звичайно прийнятих у суспільстві заходів такого роду. Проте тут слід застосовувати загальне правило: застосування засобів самозахисту допуска­ється, якщо це не суперечить закону і відповідає звичайно прийнятим правилам.

Під засобами оперативної дії розуміються такі, юридичні засоби правоохорон­ного порядку, які застосовуються до порушника цивільних прав та обов'язків безпосередньо управомоченою особою без звернення за захистом права до відпо­відних уповноважених органів. Зазначені засоби застосовуються лише у випад­ках, зазначених у законі.

Можливість звернутися до компетентного державного чи іншого органу за захистом своїх прав — належне управомоченій особі право на захист. Саме цей вид реалізації управомоченою особою права на захист є одним із основних.

Суб'єктивне право на захист включає і засоби процесуально-правового по­рядку. Це певна процедура (порядок) звернення за захистом порушеного права, безпосередньо визначена законом. Сюди входить перш за все право на звернен­ня за судовим захистом, і носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин чи будь-яка інша заінтересована особа.

Право на звернення за судовим захистом включає не тільки подання до суду позовної заяви (чи скарги), а й можливість подання до суду зустрічного позову чи заперечення проти нього брати участь у розгляді справи, користуватися про­цесуальними правами, вимагати винесення рішення та право вимагати примусо­вого виконання судового рішення. Кожен з цих елементів існує за наявності певних передумов, у певних часових межах і реалізується у певній специфічній формі.

Матеріальні та процесуальні норми, які регулюють способи, форми та поря­док захисту, мають єдину мету — забезпечити повний, всебічний, швидкий за­хист суб'єктивного права і становлять єдиний комплексний інститут правового захисту.