Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'язань закон називає до­говір (ч. 2 ст. 151 ЦК УРСР, статті 11, 511 ЦК України). Поняття договору роз­кривається через поняття угоди (правочину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ст. 41 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'яз­ків. За ст. 184 ЦК України правочином визнається дія осіб, спрямована на на­буття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатосторон­нім правочином (договором) є погоджена дія двох або більше сторін. Тому договором визнається домовленість двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків (п. 1 ст. 628 ЦК України).

Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки: 1) в договорі ви­являється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевияв­лення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному; 2) договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних ци­вільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняєть­ся від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних рис.

Іноді під поняттям "договір" розуміють саме цивільні правовідносини (зо­бов'язання), що виникли з договору як юридичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язан­ня з волі його учасників. Отже, в конкретному аналізі юридичних явищ завжди слід розкривати їх сутність, встановити, зокрема, що розуміється під поняттям "договір" у тому чи іншому випадку.

Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення ци­вільних прав або обов'язків. Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припи­няє їх), а й відповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності, добросовісності та справедливості визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. У цьому розумінні договір ви­ступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах.

У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та най­доцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесах роз­державлення і приватизації договору належить чільне місце серед форм, що ви­користовуються для подолання монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).

Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення певних комерційних структур: господарських товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою утво­рення таких організацій стає установчий договір. В установчому договорі зас­новники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності по її створенню, умови передачі в її володіння, користування і розпо­рядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо. З переходом до ринку роз­ширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковують­ся відносини з тимчасового володіння і користування майном. Зростає значення і договорів підрядного типу, і про надання різного роду послуг громадянам та ор­ганізаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).

Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні мо­делі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі права на використання цих результатів технічної твор­чості. Договірна форма використовується і для відступлення виключного права на знаки для товарів і послуг, права на нерозкриту інформацію (ноу-хау). Розши­рення кола можливих об'єктів страхової охорони, до яких належать очікуваний прибуток, ризик підприємницької діяльності тощо, теж веде до урізноманітнення форм добровільного (договірного) страхування з конкуренцією страхових органі­зацій. Отже, сфера застосування договору розширюється як у відносинах між юридичними особами, між останніми та громадянами, так і між самими громадя­нами.

Розкриваючи значення договору, слід підкреслити і його функції як правово­го засобу регулювання товарно-грошових та інших майнових відносин. Поняття функції договору неоднозначне визначається в юридичні науці. Так, В. Г. Вер-дников під функцією господарського договору розумів вияв основних цілей вико­ристання договірної форми відносин між організаціями в галузі господарства, ви­яв головного призначення цього договору1. Вважаючи наведене визначення неприйнятним з ряду мотивів, О. О. Красавчиков так формулював поняття функ­ції цивільно-правового договору: функція договору — це не форма (вираз, вияв тощо), а певний вид дій (впливу) названого юридичного факту на суспільні відносини1. Мабуть, у функціях договору поєднується і вияв головних цілей, основ­ного призначення договору і його вплив на суспільні відносини, бо без викорис­тання цієї форми для конкретних правовідносин не може виявитися головне при­значення цієї категорії.

Чітку класифікацію функцій цивільно-правового договору запропонував О. О. Красавчиков2. На його думку, договору властиві такі загальні функції: іні­ціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна та захисна.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що як результат погодження волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників договору.

Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з другого, — засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивнос­ті та ініціативи.

Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульова­ним умовам договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов'язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та обгрун­тованого рішення з цього спору.

Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулювання належного виконання зобов'язань системи забезпечувальних засобів, які також набувають договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо).

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки договору включається в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо.

Зазначені функції об'єднуються більш загальною — регулятивною функцією договору як правового засобу регулювання правовірної поведінки учасників ци­вільних правовідносин.