Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольняти ряд умов. Останні називаються умовами дійсності угод. До них належать умови:

а) про форму; б) про сторони; в) про зміст угоди; г) про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.

Угода, укладена з порушенням зазначених умов, визнається законодавством недійсною. В ЦК України (ст. 48) підкреслюється, що недійсною є угода, яка не відповідає вимогам закону. При цьому слово "закон" вживається у широкому розумінні, тобто йдеться про нормативний акт. Всі недійсні угоди, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об'єднує одна спільна риса — вони суперечать правовим нормам. Виходячи з цього, недійсною має бути визнана угода, яка не відповідає вимогам закону, навіть якщо вона не підпадає під жодну з означених недійсних угод.

Якщо таку угоду укладено, але не виконано, то суд або арбітражний суд визнає її недійсною без застосування будь-яких санкцій до сторін, оскільки вони ще не порушили закон. Проте частіше суди й арбітражні суди визнають недійсними угоди, які вже повністю або частково виконано. У таких випадках визнання угоди недійсною означає, що вона не породжує тих юридичних наслідків, заради досягнення яких її укладено. Тому кожна зі сторін зобов'язується повернути другій стороні все одержане за угодою (а за неможливості повернути все одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах), тобто сторони поновлюються у стані, в якому перебували до укладення угоди. Такі наслідки недійсності угоди у науці називаються двосторонньою реституцією (ст. 48 ЦК України).

Це теж загальне правило. Воно застосовується в усіх випадках, коли немає спеціального закону про юридичні наслідки конкретного виду недійсної угоди.