Інститут права власності посідає центральне місце в си­стемі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України. Чим же пояснити таке значення інституту права власності?

Протягом 70 років у колишньому СРСР право приватної власності було під забороною, а панувало виключне право власності — держави. В умовах радянської влади приват­ному праву було надано негативне значення. Ще в 1920 р. В. Ленін вчив, що "ми нічого приватного в галузі господар­ства не визнаємо".

Виходячи з викладеного, виникає необхідність дещо на­гадати про поняття власності та умови, за яких розробля­лась третя книга ЦК України.

Власність можна проаналізувати щонайменше у двох аспектах: економічному і соціальному. Розглядаючи влас­ність в економічному плані, потрібно виходити з того, що власність — це відношення суб'єкта (фізичної особи, юри­дичної особи, держави, територіальної громади) до тієї чи іншої речі як до належної йому, як до своєї. Саме на роз-

поділі "моє і не моє" ґрунтується власність. Таким чином, власність — це відносини між людьми з приводу речі. З од­ного боку цих відносин — власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з другого — невласник, всі інші особи, які повинні ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відносини з ними.

Слід підкреслити, що й саме суспільство неможливе без тих чи інших відносин власності: ці відносини визначають його економічну структуру, ідеологічне, моральне і політич­не обличчя.

Відносинам власності як суспільним майновим відноси­нам притаманний вольовий характер, що виявляється в можливості власника своєю волею володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном.

Соціальне значення власності полягає в тому, що за до­помогою власності забезпечується самовираження особи, наповнюється реальним змістом її правоздатність. Відігра­ючи значну роль у житті суспільства, власність не може залишатися поза увагою права.

Згадаємо ситуацію 1994—1998 рр., коли в Україні про­водилася титанічна та самовіддана робота великої групи вче­них, юристів з підготовки Цивільного кодексу. Гостроти цій ситуації додало те, що в Україні в той час було "відпущено ціни", тобто введено в дію радикальний захід, мета якого полягала в "утворенні ринку" на місці планової економіки. Зазначені революційні кроки здійснювалися за відсутності розвинутого цивільного права. Зрозуміло, що в проведенні ринкових перетворень не могли допомогти окремі, навіть радикальні "ринкові" закони (про оренду, про підприємни­цтво, про підприємства в Україні, про власність та ін.). Для успішного здійснення реформ потрібна була принципово нова правова платформа, яка б виражала юридичне забез­печену економічну свободу, свободу особистості, її верхо­венство над владою. А цього у сфері економічного життя можна досягти, лише запровадивши у дію розроблене су­часне цивільне законодавство, побудоване на засадах при­

ватного права. Книга третя Цивільного кодексу і стала тим джерелом, яке на нових засадах приватного права регулює інститут власності та інші речові права.

загрузка...

Третя книга ЦК складається з двох розділів і 12 глав (ст. 316—417). Розділ І визначає загальні положення про право власності, набуття та припинення права власності, право спільної власності, право власності на землю та на житло. Розділ II визначає загальні положення про право на чуже майно, право володіння чужим майном, право кори­стування чужим майном, право користування чужою зе­мельною ділянкою для сільськогосподарських потреб і пра­во користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Приблизно так само побудований інститут права влас­ності у Цивільному кодексі Російської Федерації (1994— 1995 рр.). Правовому регулюванню інституту права влас­ності у Німецькому цивільному уложенні (1896 р.) присвя­чена третя книга —"Право на речі", в якій розкриваються інститути володіння, право власності, іпотеки, заставного права.

Що включає поняття речового права?

Речове право — це право, яке забезпечує задоволення інте­ресів уповноваженої особи шляхом впливу наріч без участі інших осіб. Тобто задоволення охоронюваних законом інтересів власника здійснюється шляхом взаємодії з на­лежними йому речами при забезпеченні відповідної пове­дінки з боку третіх осіб. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не пе­редбачено законом або договором.

Речовими правами е право власності; володіння; сер­вітутні права; емфітевзис; суперфіцій; застава та інші права на чужі речі. До прав на чужі речі відносять: воло­діння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи май­ном; емфітевзис та суперфіцій як правові форми користу­вання чужою землею; нарешті, заставні права, які також мають речовий характер, хоча й виконують забезпечуваль­ну функцію виконання зобов'язань.

Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття нового Цивільного кодексу України цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів.

Об'єктами речових прав можуть бути речі та речові права, але не можуть бути об'єктом речових прав речі, що вилучені з цивільного обігу.

Суб'єктами речових прав можуть бути фізичні та юри­дичні особи, територіальні громади, Автономна Республіка Крим і держава.

Речові права в разі їх порушення захищаються позова­ми, предметом яких є безпосередньо речі (речові позови). Ці позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або створює пе­решкоди у користуванні нею. Речові права уповноваже­них осіб підлягають такому самому захисту, як і права власника.

Які повноваження має власник? Які форми власності є в Україні?

Власність — це відносини між людьми з приводу речі. З однієї сторони цих відносин — власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з другої — невласник, всі інші особи, зобов'язані ставитися до цієї речі, як до чужої.

Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усу­ває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відно­сини з ними. Особа, яка є власником майна, безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон. Право власності безстрокове. Усі інші особи зобов'язані утримуватися від вчинення будь-яких дій, що порушують право власності.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном та право захисту від будь-якого порушення цих прав. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, в тому числі використовува­ти його для підприємницької діяльності. Право власності є непорушним, і держава не втручається у здійснення особою свого права власності.

Випадки позбавлення права власності чи обмеження його здійснення допускаються лише на підставі Конституції України або іншого закону. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків в умовах воєнно­го або надзвичайного стану, коли майно може бути приму­сово відчужено у власника з наступним повним відшкоду­ванням його вартості.

Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснен­ня їхніх прав. Але здійснюючи свої права, власник зобов'я­заний не порушувати права, свободи, гідність інших осіб, та інтереси суспільства, що охороняються законом, не по­гіршувати природу, якість землі, води, інших об'єктів при­роди. Власник несе тягар утримання майна, що йому нале­жить, а також ризик випадкового знищення чи випадково­го пошкодження (псування) свого майна, якщо інше не пе­редбачено договором чи законом.

Об'єктами права власності Українського народу є зем­ля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, при-

родні ресурси її континентального шельфу, виключної (мор­ської) економічної зони.

Від імені Українського народу права власника здійсню­ють органи державної влади та органи місцевого самовря­дування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Особливості здійснення права власності на на­ціональні, культурні та історичні цінності також встанов­люються законом.

Право приватної власності належить фізичним та юридичним особам. Ці суб'єкти цивільного права мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм май­ном. У власності фізичних та юридичних осіб — суб'єктів права приватної власності може перебувати будь-яке май­но, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть належати фізичним особам. Склад, кіль­кість та вартість майна, яке може перебувати у власності цих суб'єктів, не обмежуються — крім випадків, якщо такі обмеження встановлено законом.

Держава має право володіти, користуватися і розпоря­джатися своїм майном. Право власності держави поширю­ється на майно, у тому числі на грошові кошти, що їй нале­жать. Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідні органи державної влади. Суб'єктами права власності на майно, передане державою створеним нею юридичним особам, є ці юридичні особи.

Територіальні громади мають право володіти, користува­тися і розпоряджатися належним їм майном (право кому­нальної власності). Право власності територіальної грома­ди поширюється на грошові кошти, які їй належать. Від імені та в інтересах територіальної громади право власності здій­снюють органи місцевого самоврядування. Суб'єктами пра­ва власності на майно, передане територіальною громадою створеним нею юридичним особам, є ці юридичні особи.

У чому полягає зміст права власності?

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспек­ти. Під правом власності в об'єктивному аспекті розумі­ють систему правових норм, що регулюють відносини влас­ності. Суб'єктивне право — це забезпечена законом міра можливої поведінки суб'єкта щодо володіння над речами (тобто надана особі можливість володарювати над певною річчю). Складовими суб'єктивного права власності є право­мочності: володіння, користування і розпорядження реча­ми. Названі правомочності становлять юридичне забезпе­чені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником.

Право володіння — юридична забезпечена можливість фактичного панування власника над річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого ма­теріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявлен­ням. Для власника право володіння забезпечує мож­ливість у будь-який час вирішувати долю речі, викори­стовувати її корисні якості. Тому, коли особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що озна­чає: той, у кого перебуває річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, закон­ним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), дав­нішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на загальній підставі (наприклад, за договором оренди), так і внаслідок протиправного заволодіння (розбій, крадіжка). Тому наяв­ності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого

володіння, його юридичний статус. Саме це дає привід іме­нувати законне володіння титульним володінням.

Незаконне володіння, яке не спирається на правову осно­ву і є безтитульним, у свою чергу поділяють на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є володіння, за якого володі­лець не знав і не повинен був знати про його незаконність (осо­ба придбала в комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісно­го володіння є володіння за набувальною давністю. Цивіль­ний кодекс України встановив, що фізична чи юридична осо­ба, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито, без­перервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як влас­ним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'я­ти років, набуває права власності на це майно.

Якщо володілець майна знав або повинен був знати про незаконність володіння, він називається незаконним недоб­росовісним володільцем. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробним (фальшивим).

Виникнення права власності у набувача закон пов'язує з моментом передачі-отримання речі. Отримання є почат­ком володіння.

Право користування — юридична забезпечена мож­ливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб. Користування майном може вияв­лятися по-різному. Так, власник земельної ділянки, об­робляючи землю, користується нею. Власник будинку, про­живаючи в ньому, теж користується будинком. Власник може використовувати своє майно для здійснення госпо­дарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Ко­ристуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, до­тримуватись моральних засад суспільства.

Право користування, як і право володіння, може нале­жати не лише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Наприклад, працівники міліції мають право на під­ставі п. 26 ст. 11 Закону України "Про міліцію" використо­вувати безперешкодно транспортні засоби, що належать фізичним чи юридичним особам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, що потребують невідкладної медичної допомоги.

Користування, як і володіння, також може бути закон­ним і незаконним.

Право розпорядження — юридична забезпечена мож­ливість визначати юридичну чи фактичну долю майна, тобто подарувати, продати, обміняти, знищити річ та ін. Коли власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення одностороннього правочину, оскільки воля власника тут спрямована на відмову від права влас­ності. Але якщо право власності припиняється в резуль­таті використання речі (власник спалює вугілля в печі), то тут воля власника спрямована зовсім не на припи­нення права власності, а на вилучення з речі її корисних властивостей. Тому в цьому разі має місце лише право користування річчю, а не право розпорядження нею.

Якщо правомочність володіння є початком права влас­ності, то з правом розпорядження пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від майна на певний час. Власник або безпосеред­ньо приймає рішення про розпорядження своїм майном, або опосередковано — через представників.

На зміст права власності не впливають місце проживан­ня власника та місцезнаходження майна. Суб'єктивне пра­во власності є абсолютним правом. Власникові як уповно­важеній особі протистоять усі інші особи, зобов'язані не порушувати його прав.

Отже, зміст права власності становлять права володін­ня, користування і розпорядження майном, а також обо­в'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та ви­падковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обо­в'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що виникають із цього.

Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення права власності як цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які ре­гулюють відносини, пов'язані з володінням, користуван­ням і розпорядженням власником належним йому май­ном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та інтересів інших осіб.

Які підстави виникнення і припинення права власності?

Право власності набувається і припиняється на підставі певних юридичних фактів. Юридичні факти, з якими за­кон пов'язує виникнення права власності, називаються способами набуття права власності. В науці цивільного права підстави (способи) виникнення права власності ще з часів розквіту римського права прийнято поділяти на пер­винні та похідні. Первинні — коли право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попередніх влас­ників (створення речі або збирання плодів, безгосподарське майно, знахідка, бездоглядні тварини, скарб). Похідні — коли право власності виникає на основі правочинів, здійсне­них між попередніми власниками і набувачем речі (договір купівлі-продажу, дарування, міни, ренти тощо).

Цивільний кодекс України встановлює такі підстави набуття права власності суб'єктами цивільних право­відносин.

• Право власності набувається на підставах, не заборо­нених законом, зокрема з правочинів. Вважається, що пра­во власності набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не вста­новлена судом.

• Право власності на новостворене майно (будівлі, спо­руди, а також інше таке, що створюється нерухоме майно) виникає з моменту завершення створення цього майна, а коли законом встановлена його реєстрація, то з моменту державної реєстрації.

• Право власності на нову річ, яку особа виготовила шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набу­вається власником матеріалу, якщо інше не передбачено законом або договором (коли вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, права влас­ності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобо­в'язана відшкодувати власникові матеріалу завдану шкоду).

• У разі якщо відповідно до закону, місцевих звичаїв чи за наданим власником загальним дозволом, у лісах, водой­мищах і на іншій території допускаються збирання ягід, ловля риби, збирання чи здобування інших речей (привлас­нення загальнодоступних дарів природи}, права власності на відповідні речі набуває особа, що здійснює збирання або здобування.

• Право власності у набувача за договором виникає з мо­менту передачі речей, якщо інше не передбачено договором чи не встановлено законом, а коли договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набу­вача виникає з моменту реєстрації договору (переданням май­на вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання на­бувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки; до

передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно).

• Право власності на іменні цінні папери набувається:

а) при документальній формі випуску — з моменту пере­реєстрації цінних паперів на ім'я нового власника в реєстрі власників іменних цінних паперів;

б) за ордерним цінним папером — з моменту нанесення на цей папір передавального напису — індосаменту.

• Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право влас­ності на неї після закінчення шести місяців з моменту заяв-лення про знахідку міліції або органові місцевого самовря­дування, якщо:

1) не було встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати по­вернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого само­врядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних зі знахідкою (зберігання, розшук влас­ника, продаж речі тощо).

• Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання робочої або великої рогатої худоби і про­тягом двох місяців — інших тварин, їхнього власника не було виявлено або він не заявить про своє право на них, право власності на цих тварин переходить до особи, у якої вони перебували на утриманні та в користуванні.

• Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої влас­ник відмовився, набуває права власності на цю річ з мо­менту заволодіння нею.

• У разі виявлення скарбу, що містить речі, які нале­жать до пам'яток історії та культури, вони є власністю дер­жави. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одер­жання від держави винагороди у розмірі до 20 % від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідо­мила міліції або органові місцевого самоврядування про

скарб і передала його відповідному державному органові чи органові місцевого самоврядування.

• Фізична чи юридична особа, що не є власником май­на, але добровільно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває пра­ва власності на це майно (набувальна давність). Зокрема, ст. 119 Земельного кодексу України передбачає можливість виникнення права власності за набувальною давністю на земельну ділянку. Право власності за набувальною давні­стю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

• Фізичні та юридичні особи можуть набувати права власності шляхом приватизації державного майна та май­на територіальної громади.

• Юридична особа публічного права набуває права влас­ності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте у власність на підставах, не заборонених законом.

Як згадувалось вище, право власності припиняється та­кож на підставі певних юридичних фактів (відчуження власником свого майна, відмова власника від свого майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власни­ка, знищення майна, реквізиція, конфіскація, ліквідація юридичної особи чи смерть власника, викуп пам'яток історії та культури або викуп майна з метою суспільної необхід­ності). Право власності може припинятися також фізичною чи юридичною загибеллю речі або майна. Фізична загибель речі настає при споживанні (продуктів харчування, сиро­вини, матеріалу), викиданні. Юридична загибель має місце тоді, коли річ вилучається з цивільного обіг.

Що таке право спільної власності?

Майно може належати на праві власності не лише од­ній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одно­часно.

Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об'єкт.

Коли право спільної власності здійснюють кілька осіб, їх називають співвласниками.

Цивільний кодекс України розрізняє два види спільної власності: часткову і сумісну.

Право спільної часткової власності. Спільна власність вва­жається частковою, якщо договором або законом не передба­чена спільна сумісна власність на майно. У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/2, 2/3, 3/5 і т. ін.) Це є підставою називати такий вид спільної власності спільною частковою. Кожному співвласнику належить частка у праві на спільне майно.

Специфіка часткової власності як особливого виду спіль­ної власності така:

• по-перше, право кожного співвласника не обмежується якоюсь конкретною часткою спільної речі;

• по-друге, об'єктом цього права є річ;

• по-третє, права інших співвласників також поширю­ються на все майно в цілому, тобто ця власність є багатосу-б'єктною;

• по-четверте, кожному співвласнику належить визна­чена частка у праві власності.

Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава або тери­торіальна громада у будь-якому їх поєднанні. Частка у праві спільної часткової власності визначається з урахуванням вкладу в майно кожного зі співвласників, якщо інше не визначено домовленістю між ними чи не встановлено зако­ном. Правовий режим спільної часткової власності визна­чається з урахуванням інтересів усіх її учасників.

Право спільної часткової власності здійснюють співвлас­ники за їх згодою, а за відсутності згоди спір вирішується судом.

Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки, коли поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїми коштами за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку ви­користання спільного майна.

Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій ра­хунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Ця добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Кожен з учасників спільної часткової власності має пра­во на надання в його володіння та користування тієї части­ни спільного майна в натурі, яка є відповідною до його част­ки у праві спільної власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших учасників, що володіють і користуються майном, відповідної компенсації.

Якщо договір співвласників про порядок користування житловим будинком, земельною ділянкою, іншим нерухо­мим майном посвідчений нотаріально, він є обов'язковим для особи, яка придбає згодом частку у праві спільної част­кової власності на це майно.

Кожен співвласник відповідно до своєї частки зобов'яза­ний брати участь у витратах щодо управління, утримання та зберігання спільного майна, у сплаті податків, зборів, платежів, а також відповідати перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном.

Кредитор співвласника майна, що перебуває у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може подати звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Майно, що перебуває у спільній частковій власності, може бути поділене між співвласниками згідно з їх домо­вленістю. У разі недосягнення співвласниками згоди про

спосіб і умови поділу спільного майна або виділу частки майна того зі співвласників, який бажає виділу, спір між співвласниками вирішується судом.

Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільно­го майна укладається у письмовій формі та підлягає нота­ріальному посвідченню.

Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є спільною частковою власністю, надходять до складу спіль­ного майна і розподіляються між співвласниками відповід­но до часток останніх, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Право особи на частку в спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

• частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

• річ є неподільною;

• спільне володіння і користування майном неможливі;

• таке припинення не завдасть істотної шкоди інтере­сам співвласника та членам його сім'ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Право спільної сумісної власності. Спільною сумісною власністю є власність двох або більше власників без ви­значення часток у праві власності. На відміну від права спільної часткової власності, право спільної сумісної влас­ності може виникнути тільки на підставах, прямо перед­бачених законом.                                     ^

Суб'єктами спільної сумісної власності можуть бути фізичні чи юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Спільною сумісною власністю є майно, нажите подруж­жям за час шлюбу, якщо інше не передбачено шлюбним

договором, а також майно, набуте в результаті спільної праці членів сім'ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними. Співвласники, якщо інше не передбаче­но угодою між ними, спільно володіють і користуються усім майном.

Розпорядження майном, що перебуває у спільній су­місній власності, здійснюється за взаємною згодою всіх співвласників, яка припускається незалежно від того, ким із учасників учинено правочин щодо розпорядження спіль­ним майном.

Учасники спільної сумісної власності мають право упов­новажити одного з них на вчинення правочинів щодо роз­порядження майном. Але згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

У сумісній власності, як і в частковій, право кожного зі співвласників не обмежене якоюсь конкретною частиною спільного майна і поширюється на все майно в цілому. Вод­ночас у сумісній власності, на відміну від часткової, кож­ному зі співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь визначена частка в праві власності на спільне майно. Це основна ознака сумісної власності. Але кредитор співвласника майна, що перебуває у спільній сумісній влас­ності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може подати позов про виділ ча­стки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. В Цивільному кодексі України ця сумісна власність характеризується як власність без визначених часток.

При поділі майна, що перебуває у спільній сумісній влас­ності, передбачається, що частки співвласників є рівними, якщо інше не передбачено домовленістю сторін або не вста­новлено судом, коли для цього є підстави, передбачені за­коном. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності припиняється.

У чому полягає переважне право купівлі частки у спільній частковій власності?

Кожен співвласник має право самостійно розпоряджа­тися своєю часткою в майні, яке перебуває у спільній ча­стковій власності (шляхом укладання договорів купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші співвласни­ки. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина майна, а ча­стка у праві спільної власності, тобто відбувається лише зміна суб'єкта цивільних правовідносин. Законодавством встановлено певні гарантії захисту прав співвласників, не заінтересованих у відчуженні частки у спільній власності стороннім особам.

Зокрема, відповідно до Цивільного кодексу України при продажу частки у спільній власності сторонній особі решта її учасників має переважне право купівлі частки, що про­дається за ціною, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів.

Надане співвласникам право переважної купівлі зумов­лене кількома причинами. Насамперед співвласники мо­жуть бути самі заінтересовані у придбанні відчужуваної частини для задоволення своїх матеріальних і культурних потреб. Крім того, їм не байдуже, хто стане новим учасни­ком спільної часткової власності, як виконуватиме обов'яз­ки з утримання спільного майна, користування ним. Але право переважної купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів дарування, міни, до­вічного утримання.

Цивільним кодексом України встановлено також умову здійснення співвласником права переважної купівлі та на­слідки його недодержання. Так, співвласник-продавець зобов'язаний повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. Для передачі заяви співвласнику про намір продати свою частку він може скористатися послугами но­таріальної контори, склавши заяву за такою формою.

Зразок заяви співвласнику про намір продати свою частку

До державної

нотаріальної контори Л° 1 м. Дніпропетровська

Кучеренка Івана Миколайовича, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Щорса, 11, кв. 4

ЗАЯВА

Прошу державну нотаріальну контору на підставі Закону України "Про нотаріат" передати громадянину Ковалю Андрію Петровичу, який мешкає за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. На­бережна, 100, мою заяву такого змісту:

Громадянине Ковалю Андрію Петровичу!

Повідомляю Вас, що я продаю належну мені 1/2 частину у спільній власності на житловий будинок, який знаходиться за ^ адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна, 100, за ЗО 000 [ (тридцять тисяч)гривень.

Згідно з Цивільним кодексом України, Ви як співвласник маєте право переважної купівлі моєї частки, а тому прошу Вас не пізніше одного місяця від дня отримання цього оповіщення по­відомити в державну нотаріальну контору № 1 м. Дніпропетров­ська про свій намір чи відмову придбати вказану частку будинку за ЗО 000 (тридцять тисяч) гривень.

У разі неотримання від Вас відповіді після закінчення вказа­ного строку належна мені 1/2 частка у спільній власності буде продана сторонній особі.

м. Дніпропетровськ, 20 серпня 2003 р.               Підпис (Кучеренко ЇМ.)

Якщо співвласник відмовився від переважного права ку­півлі на визначених умовах або протягом одного місяця (а щодо рухомого майна — протягом 10 днів) не повідомив про своє рішення, продавець може продати свою частку будь-якій особі. Можлива ситуація, коли кілька співвласників виявлять бажання придбати частку в спільній власності. Тоді продавець має право вибору покупця з числа всіх• співвласників.

При передачі частки з порушенням переважного права купівлі співвласник протягом одного року може звернути­ся до суду з позовом про переведення на нього прав та обо­в'язків покупця й перерахувати на депозитний рахунок суду всі суми, які за договором має сплатити покупець. Переда­ча співвласникам переважного права купівлі частки іншим особам не допускається.

Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо домовленістю сторін не передбачено інше, а момент переходу частки за договором, який підлягає нотаріально­му посвідченню або державній реєстрації з моменту цього посвідчення чи реєстрації.

Які особливості права власника житлового будинку та квартири?

Одним із найпоширеніших об'єктів права спільної влас­ності є житловий будинок та квартира. Житловим будин­ком визначається будівля капітального типу, спору­джена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативними актами, і призначена для по­стійного в ній проживання. До складу будинку входять усі господарсько-побутові будівлі (сараї, гаражі тощо), що обслуговують житловий будинок і розташовані на одній з ним земельній ділянці. Ця земельна ділянка називається садибою. У разі відчуження житлового будинку, якщо інше

не передбачено договором або законом, вважається, що ра­зом з ним відчужується уся садиба. Право власності на жит­ловий будинок підлягає державній реєстрації.

Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для постійного у ньому проживання однієї особи або однієї сім'ї, і таке, що відповідає передба­ченим у законі санітарно-технічним вимогам. Власни­кові квартири у багатоповерховому будинку разом з житло­вим приміщенням та елементами благоустрою в цьому при­міщенні, яке йому належить за правом приватної власності і яке він займає під квартиру, належить також частка у праві власності на спільне майно будинку. Зокрема, до спільного майна будинку належать опорні конструкції бу­динку, механічне, електричне, сантехнічне та інше облад­нання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, призна­чені для забезпечення потреб усіх мешканців будинку та власників нежитлових приміщень. Власник квартири не має права відчужувати свою частку у праві власності на спільне майно будинку, а також вчиняти інші дії, які мають на­слідком передачу цієї частки окремо від права власності на квартиру.

Власник житлового будинку та квартири має право во­лодіти ним, використовувати його та розпоряджатися ним на свій розсуд. Зокрема власник квартири може відчужу­вати квартиру цілком або в частині (окремі житлові при­міщення), віддавати її в заставу, не запитуючи згоди на це інших власників квартир у багатоквартирному будинку чи у товариства власників квартир. Він може здавати частину житлового приміщення чи усю квартиру в найм або в без­коштовне користування для проживання іншим особам на підставі договору чи закону. На свій розсуд власник квар­тири може також здійснювати зміни у квартирі, за умови, що ці зміни не завдадуть матеріальної або моральної шкоди іншим власникам квартир та не суперечитимуть санітарно-технічним правилам і правилам експлуатації будинку. Влас-

ник не має права використовувати квартиру для промисло­вого виробництва. Відчуження або застава житлового бу­динку чи квартири, в яких проживають або мають частку в праві спільної власності на квартиру неповнолітні члени сім'ї власника, допускається тільки за згодою органів опі­ки та піклування.

Слід підкреслити, що власником невикупленої кварти­ри у будинку, що належить житлово-будівельному або жит­ловому кооперативу, є відповідно житлово-будівельний або житловий кооператив.

Крім того, власники квартир для забезпечення експлуа­тації багатоквартирного будинку, користування квартира­ми та своїм спільним майном можуть створювати товари­ство власників квартир (житла).

Створене товариство діє згідно із законом та своїм стату­том і є юридичною особою. Кожний власник квартири, у тому числі учасник спільної часткової та спільної сумісної власності, може бути членом товариства власників квартир.

Товариство здійснює управління спільним майном жит­лового будинку та території, що до нього належить, стежить за виконанням зобов'язань власників квартир щодо оплати витрат на збереження та на утримання будинку, організує в разі необхідності капітальний ремонт житлового будин­ку. У межах повноважень, визначених статутом товариства, товариство власників квартир може представляти кожного з власників квартир.

Що означає право власності на землю?

У ст. 14 Конституції України зазначено: земля є основ­ним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантуєть­ся. Це право набувається і реалізується фізичними та юри­дичними особами, державою та територіальними громада­ми відповідно до закону.

Земля як об'єкт права власності — це площа землі, яка включає ґрунт, замкнені водойми, багаторічні на­садження, що знаходяться на ній. Розмір і територіальні межі ділянки, що перебуває у власності відповідної фізич­ної чи юридичної особи, а також порядок її надання вста­новлюються Земельним кодексом України. Право власності на землю підлягає державній реєстрації і виникає з момен­ту такої реєстрації.

Право мати землю у власності належить фізичним осо­бам, які є громадянами України. Громадяни України набу­вають права власності на земельні ділянки на підставі:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, інших правочинів;

• безоплатної передачі з земель державної і комуналь­ної власності;

• приватизації земельних ділянок, які надавались ра­ніше їм у користування;

• прийняття спадщини;

• виділення в натурі (на місцевості) належної частки (паю).

. Крім того, відповідно до ст. 119 Земельного кодексу України, громадянин, який добросовісно, відкрито та без­перервно користується земельною ділянкою протягом 15 ро­ків, але не має документів, що посвідчують право на цю земельну ділянку, можуть звернутися в орган державної влади чи місцевого самоврядування з клопотанням про пе­редачу її у власність або надання в користування. Розмір цієї земельної ділянки визначається в межах норм, визна­чених Земельним кодексом. У цьому разі право власності на земельну ділянку набувається за набувальною давністю.

За іноземними фізичними особами, а також особами без громадянства та іноземними юридичними особами право власності на землю визнається лише у випадках, передба­чених законом.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на власний розсуд, відповідно до цільового призначення, без будь-яких обмежень закладати на ній сади, виноград­ники, пасіки. Він має право вільно користуватися загаль-нопоширеними корисними копалинами, торфом, лісовими угіддями, водними об'єктами, прісними підземними вода­ми, а також споруджувати межові знаки, огорожі (але за погодженням із власниками сусідньої земельної ділянки).

Одночасно власник зобов'язаний здійснювати комплекс заходів з охорони землі, використовувати земельну ділян­ку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології вироб­ництва, не погіршувати екологічної ситуації, а також до­тримуватися правил добросусідства з власниками і кори­стувачами сумісних земельних ділянок.

Власник земельної ділянки набуває права власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно, яке міцно з'єднано або із землею безпосередньо, або з інши­ми будівлями та спорудами, якщо останні не станов­лять частини іншого нерухомого майна. Необхідно під­креслити, що право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, сані­тарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим при­значенням.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівни­цтво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Однак на вимогу власника (користувача) земельної ділян­ки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не пору­шує права інших осіб.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істот­ного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'я­зати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови неможливе або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила са­мочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попередньо­го стану.

При відчуженні будівлі або споруди разом з ними пере­ходить і право власності на земельну ділянку, на якій вони знаходяться і яка належить власникові, без зміни її цільо­вого призначення та у розмірах, визначених договором.

У разі відчуження будівлі або споруди, розташованої на ділянці, наданій власникові цих забудов на праві користу­вання, разом з ними переходить і право користування тією частиною земельної ділянки, на якій розташоване зазначене нерухоме майно і яка необхідна для його обслуговування.

Викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності може здійснюватись у порядку, визначеному судом. Рішен­ня про такий викуп приймається судом за позовом відпо­відного органу держави. Автономної Республіки Крим та територіальної громади. Власник землі має бути не пізніше ніж за один рік до вчинення позову письмово сповіщений про такий викуп.

Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються домовле­ністю з власником ділянки, а в разі спору — судом. При визначенні викупної ціни суд включає до неї ринкову вар­тість ділянки і нерухомого майна, що знаходиться на ній, та всі збитки, завдані власнику викупом земельної ділянки (у тому числі втрачену вигоду), які він несе у зв'язку з до­строковим припиненням своїх зобов'язань перед третіми особами.

За домовленістю з власником йому замість ділянки, що викуповується, має бути надана органом, який вчинив по­зов про викуп земельної ділянки, інша ділянка із зараху­ванням її вартості до викупної ціни.

Які є засоби цивільно-правового захисту права власності?

Захист і охорона права власності є однією з найголов­ніших функцій держави. Держава забезпечує захист пра­ва усіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і роз­поряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути про­типравне позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України).

Ці положення основного закону щодо охорони права власності набули розвитку і втілення в Цивільному кодексі України. Головна мета цивільно-правового захисту — від­новлення порушеного права, відновлення попереднього май­нового стану особи, права якої було порушено.

Захист права власності здійснюється в позовному поряд­ку судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, — органами державної влади, місцевого самовря­дування.

Судовий захист права власності здійснюється шля­хом розгляду справ за такими позовами:

• про визнання права власності на майно (власник май­на може подати позов про визнання його права власності, коли це право оспорюється або не визнається іншою осо­бою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності);

• про витребування майна з чужого незаконного володін­ня чи відшкодування його вартості, про усунення різних порушень права власності;

• про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

• про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю;

• про визнання недійсними правочинів про відчуження майна;

• про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування, що порушують право власності (власник майна, права якого порушені внаслідок таких дій, має право вимагати відновлення того станови­ща, яке існувало до видання цього акта; у разі неможли­вості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди);

• про переведення прав та обов'язків покупця за догово­ром купівлі-продажу, укладеним учасником спільної част­кової власності щодо своєї частки з порушенням права іншо­го учасника цієї спільної власності на переважну купівлю;

• про передачу в приватну власність майна, яке за зако­ном підлягає відчуженню (ст. 1 Закону України "Про при­ватизацію державного житлового фонду" та ін.);

• про визнання недійсними правочинів про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщен­ня у власність, або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цим правочином;

• про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи неодержані доходи);

• про виключення майна з опису тощо,

Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяють речові та зобов'язально-правові цивільно-правові засоби захисту.

До речових позовів належать'.

• вимоги про витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);

• вимоги власника щодо усунення порушень права влас­ності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов);

• вимоги власника про визнання права власності.

Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але можуть ґрунтуватись і на позадоговірних

зобов'язаннях. До зобов'язально-правових позовів належать позови:

• про визнання правочинів недійсними;

• відшкодування збитків, які настали внаслідок неви­конання чи неналежного виконання договору;

• повернення речей, які були надані у володіння (за до­говором схову, застави, перевезення);

• повернення безпідставно набутого чи збереженого май­на та ін.

Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві договорів (оренда, схов, застава).

Цивільний кодекс України передбачає також захист права на володіння осіб, які не є власниками, але відкрито, безперервно і добросовісно володіють чужим майном як своїм. Їм надається захист проти третіх осіб, які не є влас­никами майна або не мають права на володіння через інші законні підстави.

Який позов називають віндикаційним?

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-право­вим засобом захисту права власності. В юридичній літера­турі під віндикаційним позовом традиційно розуміють ви­могу власника, що не володіє, до незаконного володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відо­мий ще в римському цивільному праві (иіпсіісо — вимага­ти, асііо геі иіпсіісаііо — віндикаційний позов).

У Цивільному кодексі України — віндикаційний позов виражається такою формулою: "Власник має право ви­требувати своє майно від особи, яка незаконно, без відпо­відної правової підстави заволоділа ним".

Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватись

і розпоряджатись річчю, але вже фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовіс­ний, так і недобросовісний). Тобто змістом віндикаційного позову є витребування саме тієї речі, яка вибула із законно­го володіння власника.

Віндикаційний позов характеризується такими озна­ками:

• позов може бути вчинений лише стосовно індивідуаль-но-визначених речей (вкрадений автомобіль, загублена па­расолька тощо). Якщо в конкретному випадку є можливість виділити річ з родовими ознаками з маси однорідних речей (наприклад, вкрадена цибуля залишалася ще в мішках, цегла з вантажівки ще не розвантажена тощо), то можлива і її віндикація;

• річ, власником якої є позивач, перебуває у володінні відповідача;

• власник може вимагати повернення свого майна лише в тому разі, якщо інша особа володіє його майном незакон­но. Якщо володілець володіє чужим майном на законних підставах (наприклад, в органах внутрішніх справ збері­гається майно, вилучене на законних підставах, майно, яке є речовим доказом у справі), то власник не може витребува­ти свою річ з такого володіння шляхом подання віндика­ційного позову;

• захищати своє право власності віндикаційним позовом власник має можливість лише в тому разі, коли майно збе­реглося в натурі;

• майно, яке перебуває у незаконного володільця, підля­гає безумовному вилученню і повертається власнику, якщо володілець виявився незаконним, недобросовісним.

Незаконний володілець може бути як добросовісним, так і недобросовісним. У недобросовісного володільця, тобто у набувача, який самовільно заволодів чужим майном, вкрав або присвоїв річ, або, набуваючи річ, знав неправомірність

її придбання, власник має право в усіх випадках витребу­вати своє майно.

Вирішуючи питання про добросовісність чи недобро­совісність набувача, суд повинен врахувати всі конкретні обставини, за яких здійснювалося вчинення правочину:

місце, час, предмет, ціна та інші умови. Так, якщо відпо­відач придбав у незнайомої особи вночі в аеропорту за пів­ціни золоту обручку, то, звичайно, в нього була можливість передбачити, що обручка може виявитися краденою.

У добросовісного незаконного володільця, тобто в осо­би, яка не знала і не повинна була знати про те, що особа, у якої придбано майно, не мала права його відчужувати (наприклад, купівля у комісійному магазині), витребувати майно можна не завжди.

У добросовісного володільця власник має право витре­бувати майно в тому разі, якщо майно: було загублене влас­ником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, без їхньої волі іншим шляхом.

При витребуванні майна у недобросовісного набувача власник має право вимагати повернення або відшкодуван­ня усіх доходів, що їх особа набула або могла набути за весь час володіння; від добросовісного набувача — усіх доходів, що він їх набув або мав би набути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатися про незаконність володіння чи отри­мав повістку за позовом власника про повернення майна.

Володілець — як добросовісний, так і недобросовісний — у свою чергу має право вимагати від власника відшкоду­вання здійснених необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи на майно.

Зразок віндикаційного позову про витребування майна власником від добросовісного набувача

До Кіровського місцевого районного суду М.Дніпропетровська

Позивач:

Костенко Ігор Павлович, який мешкає за адресою ...

Відповідач:

Міщенко Анатолій Іванович, який мешкає за адресою ...

ПОЗОВНА ЗАЯВА

У липні 2004 р. мною був куплений у магазині "Електрон" по вул. Щорса, 4, переносний магнітофон "Ореадна" № 1145102. Даний магнітофон перебуває у моїй власності з моменту вчинення договору купівлі-продажу і знаходився в моїй квартирі за адре­сою: м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 15, кв. 10.

У серпні 2003 р. я передав магнітофон для тимчасового кори­стування своєму другові Марченку Андрію Петровичу, який 24 серпня 2004 р. забув його на дискотеці, яка знаходиться за ад­ресою м. Дніпропетровськ, пр. Карла Маркса, 6 а. Таким чином, магнітофон вибув з моєї власності поза моєї волі.

У даний час мені стало відомо, що спірне майно перебуває у володінні відповідача.

Моє звернення до відповідача розв'язати спір мировою угодою та передати мені майно, що належить мені на праві власності, відповідачем відхилено. Останній заявив, що магнітофон йому подарований на День народження.

Моє право на спірне майно підтверджується паспортом № 114 на магнітофон "Ореадна" із зазначенням дня купівлі-продажу, комплектуючими деталями, що видаються до нього, чеком про сплату вартості магнітофона.

Наявність спірного майна у відповідача документально не підтверджується.

Відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України

ПРОШУ:

1. Зобов'язати відповідача передати належний мені на праві приватної власності магнітофон "Ореадна" № 1145102.

2. На підтвердження викладеного визвати у судове засідання таких свідків:

— Харченка Андрія Петровича — м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 3, кв. 7;

— Кушніра Семена Павловича — м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 3, кв. 15.

Додаток:

1. Паспорт на магнітофон "Ореадна" № 1145102.

2. Чек магазину про сплату вартості магнітофона від 18 липня 2004 р.

3. Докази про наявність відповідного майна у відповідача.

4. Копія позовної заяви

5. Квитанція про сплату державного мита.

25 вересня 2004 р.               Підпис (Костенко І.П.)

Який позов називають негаторним?

Права та інтереси власника можуть бути порушені не тіль­ки позбавленням права володіння річчю. Як відомо, власнику, крім права володіння, належить також право користування та право розпорядження річчю. Ці права власника теж мо­жуть бути порушені. Можливі випадки, коли власник здій­снює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею. Наприклад, особа самовільно зайняла те чи інше нежитлове приміщення будин­ку. У цьому разі власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають самовільно користуватися зайнятою частиною будинку, а це може перешкоджати власнику здій­снювати і право розпорядження. Отже, власник може звер­нутися до суду з позовом про усунення порушень його права. Цей позов називається негаторним (асїіо пе^аіогіа).

Відповідно до Цивільного кодексу України формула не-гаторного позову набуває такого вигляду: "Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном".

Негаторний позов характеризується такими ознаками:

• на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди у користуванні на­лежним йому майном (будинком, земельною ділянкою, ав­томобілем тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за зако­ном майном, маючи це майно у своєму володінні. Напри­клад, трапляються випадки, коли після передачі земельних ділянок у власність чи в оренду громадянам, власники не дозволяють новим власникам (орендарям) користуватися земельними ділянками відповідно до їх призначення, ство­рюють перешкоди в земельному користуванні;

• суттю вимог позивача за негаторним позовом є усунен­ня порушення, яке триває і має місце на момент звернення до суду;

• власник має право усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб мають неправомірний характер. Так, власник може вимагати від суду прибрати будівельні мате­ріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (не­можливо виїхати з двору).

З вимогами про усунення порушень у користуванні май­ном у більшості випадків звертаються громадяни. Це пояс­нюється тим, що, як правило, перешкоди, які створюють треті особи, є наслідком кримінальних чи адміністратив­них діянь (самовільне будівництво, самоуправство, зловжи­вання владою чи посадовим становищем).

Негаторним позовом може бути також вимога про ви­ключення майна з опису. З такою вимогою може звернутись до суду як безпосередній власник майна, так і особа, яка володіла ним на підставі закону чи договору (отримала в заставу, на охорону).

Що означає термін "володіння" як окремий цивільно-правовий інститут речового права?

Радянське цивільне законодавство і цивільне законодав­ство України до прийняття Цивільного кодексу України не знали таких правових інститутів: володіння як окремий цивільно-правовий інститут; сервітути, або право обмеже­ного користування чужою річчю чи майном; емфітевзис і суперфіцій як правові форми користування чужою землею.

Проте Закон України "Про власність", прийнятий ще .7 лютого 1991 р., уже допускав певну можливість користу­вання чужим майном. Так п. 6 ст. 4 проголошує, що "...влас­ника може бути зобов'язано допустити обмежене користу­вання його майном іншими особами". Таке право є ніщо інше, як речове право користування чужим майном (річчю), яке у римському цивільному праві дістало назву "сервітути".

Нові правові інститути, які є складовими Цивільного кодексу України, значно розширюють можливість цивіль­но-правового регулювання відносин у нашій державі.

Нижче зміст названих цивільно-правових інститутів розкрито відповідно до Цивільного кодексу України.

У римському праві (як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння (р088езіо) має двояке значення:

1) самостійний правовий інститут, незалежний від пра­ва власності;

2) одна з правомочностей власника.

У першому значенні мається на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Однак ці поняття іноді ото­

тожнюють: володільця не відрізняють від власника, а влас­ника від володільця. Разом з тим такі різні правові кате­горії змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: володі­лець — це фактичний володар речі незалежно від наявності права на неї, власник — фактичний володар речі й має право власності на неї. Ми будемо розглядати "володіння" як цивільно-правовий інститут, де про право не згадується, тобто йдеться про фактичну наявність речі у майні воло­дільця, яку він вважає своєю.

Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіння власника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна з головних його правомоч­ностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець і влас­ник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець і власник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовий інститут, значен­ня якого полягає в юридичних наслідках володіння, або держання. Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Суб'єктами володіння можуть бути ті ж фізичні і юри­дичні особи, які можуть бути суб'єктами права власності. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

Об'єктом володіння може бути майно, здатне бути об'єк­том права власності.

Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів — фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинен­ня володіння достатньо втратити один із цих двох елементів.

Право володіння виникає на підставі договору з власни­ком або особою, якій майно було передане власником (на­приклад, майно отримане у володіння за договором орен­ди), а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протя­гом певного строку (набувальна давність).

Право володіння припиняється у разі:

• відмови володільця від володіння майном;

• витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

• знищення майна.

Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Як зазначалося вище, фактич­не володіння вважається правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званим петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цих двох фактів володіль­цю і надається захист.

Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправне ним заволоділа, у тому числі від влас­ника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо су­дом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з втратою реального володіння майном.

Незаконне недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно поверну­ти майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросо­вісним володільцем цього майна. У разі невиконання недо­бросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована осо­ба має право подати позов про витребування цього майна.

Що означає право обмеженого користування чужими речами (сервітути)?

Право обмеженого користування чужими речами (май­ном) — сервітути — склалося ще в часи Стародавнього Риму і було рецепійовано пізніше іншими правовими системами. Тепер це досить усталений цивільно-правовий інститут у країнах з розвинутою ринковою економікою. Його доцільність і практична необхідність доведені багатовіко­вим застосуванням. Нині цей цивільно-правовий інститут речового права передбачається і в Цивільному кодексі України.

Спочатку сервітути виникли щодо користування земель­ними наділами. Часто певний земельний наділ позбавлений переваг, які має сусідній наділ. Наприклад, на сусідній ділянці є водоймище, якого немає на цій земельній ділянці. Проте вода необхідна для зрошування. Отже, земельний наділ, на якому немає водоймища, позбавлений переваг, які має сусідня земельна ділянка. Власник першого наділу зму­шений вдаватися до допомоги власника сусіднього земель­ного наділу, який має воду.

Якщо сусіди мали добрі стосунки між собою, то проблем з водою не виникало. Проте так могло тривати до першої сутички між ними, після чого власник земельного наділу з водою міг заборонити сусіду користуватись його водою. Став необхідний більш надійний правовий засіб задоволення потреб одного земельного наділу за рахунок переваг іншо­го. Такий засіб було знайдено шляхом встановлення не до­говірного права, а речового, причому на користь власника земельного наділу, що потребує певного задоволення своїх потреб за рахунок сусіднього. Речове право обмеженого користування чужою землею уже не залежало від волі влас­ника земельного наділу, що надає такі послуги. Так виник­ли спочатку земельні сервітути. Об'єктом сервітутного пра­ва була саме земля, причому чужа.

У земельних сервітутах обов'язково передбачаються два земельних наділи, з яких один обслуговує інший. Це право може полягати в праві користуватися водою із водоймища, у праві проїзду чи проходу по чужій землі, що належить іншій особі, у праві прокладати трубопроводи чи інші лінії сполучення по чужій землі, у праві прокладати лінії пере­дач, дороги тощо, у праві випасу худоби на чужих луках.

Сам термін "сервітут" походить від латинського слова "зегуіге", що означає — обслуговувати. Земельну ділянку, яка надає певні послуги іншій земельній ділянці, прийнято називати обслуговуючою. Земельна ділянка, яка потребує певних послуг і які їй надаються, називається пануючою.

Власник обтяженої сервітутом земельної ділянки має терпіти ці обмеження, якщо вони навіть йому на шкоду.

Відповідно до Цивільного кодексу України право кори­стування чужим майном (сервітут) може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земель­ний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволен­ня потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусід­ньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визна­ченій особі (особистий сервітут).

Сервітутним відносинам притаманні такі спе­цифічні риси:

• сервітутне право — речове, а не договірне право. Це означає, що суб'єкт сервітутного права зберігає його і в тому разі, коли власник обслуговуючого земельного наділу зміниться. Новий власник земельного наділу не може за­боронити суб'єкту сервітутного права користуватися його землею;

• земельний сервітут не обмежений будь-яким строком, як і будь-яке інше речове право. Ця стабільність на користь суб'єкта сервітутного права, а не власника обслуговуючого земельного наділу, який має терпіти обтяження сервітутом;

• сервітут обмежує право власності на земельний наділ власника обслуговуючої ділянки. Це ж правило стосується й особистих сервітутів, у яких об'єктом сервітуту є не зем­ля, а інше майно (садиба, кімната, автомобіль та ін.);

• зміна суб'єктів права власності як обслуговуючого, так і пануючого земельних наділів не припиняє сервітутного права. Однак це правило не стосується особистих сервітутів;

• сервітут не може бути самостійним об'єктом цивіль­но-правових правочинів чи договорів. Земельний сервітут може відчужуватися лише разом із земельним наділом. Особисті сервітути відчужуватися взагалі не можуть;

• на відміну від інших речових прав сервітут — це пра­во користування чужою річчю, обмежене об'єктом: право проїзду, проходу пішки, прогону худоби, прокладення тру­бопроводу тощо. Користування поза межами сервітуту за­боронено;

• суб'єкт сервітутного права має лише право користу­вання, а не володіння і розпорядження;

• право обмеженого користування може бути встанов­лено також на інше рухоме і нерухоме майно. Особисті сер­вітути відрізняються від земельних об'єктом, суб'єктом і строком. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт земельного сервітуту — власник паную­чого земельного наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єкт особистого сервітуту — саме та особа, на користь якої він був встановлений.

Речове право припускає такі види особистих сервітутів:

узуфрукт і узус.

Узуфрукт — речове право певної особи, користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни Ті субстанції. Наприклад, узуфрукт встановлений запові­том, яким батько призначив сина спадкоємцем садиби, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встано­вив сервітут на половину житлового будинку. Це озна­чає, що після смерті батька, власником садиби стає син,

але його право власності обмежується рівно на половину житлового будинку на користь матері, яка має право довічно (поки жива) одержувати можливі прибутки від здавання в найом кімнат. Після смерті матері право сина поновлюється в повному обсязі.

Узус —речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій може лише користувати­ся чужою річчю, проте не має права на плоди від неї. Узус відрізняється від узуфрукта значно меншим обсягом прав. Наприклад, члени сім'ї власника помешкання, які про­живають разом з ним, мають право на користування цим приміщенням. Член сім'ї власника помешкання втрачає право на проживання у ньому в разі його відсутності без поважних причин понад один рік,

Перехід права власності на житловий будинок або квар­тиру для іншої особи не є підставою для припинення права користування житловим приміщенням членам сім'ї попе­реднього власника, яке у них існувало.

Отже, сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою. Таке право може бути встановлено на користь власника сусідньої земель­ної ділянки (земельні сервітути) або на користь певної особи (особисті сервітути).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його вста­новлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому для реєстрації нерухо­мого майна. Зміст права земельного сервітуту, види серві­ тутів, порядок встановлення, дії та його припинення деталь­но визначає глава 16 Земельного кодексу України.

У разі недосягнення домовленості про встановлення сер­вітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, що вимагає встановлення сервітуту.

Необхідно підкреслити, що власник майна, обтяженого сервітутом, має право — якщо інше не передбачено зако­ном, вимагати від суб'єкта сервітутного права, в інтересах якого встановлено сервітут, відповідної плати за користу­вання майном.

Сервітути припиняються у разі:

• поєднання в одній особі суб'єкта сервітутного права і власника майна, на яке встановлено сервітут;

• відмови суб'єкта сервітутного права від подальшого використання сервітуту;

• закінчення строку, на який встановлено сервітут;

• невикористання сервітуту протягом трьох років;

• смерті особи, на користь якої було встановлено особи­стий сервітут;

• відповідного рішення суду.

Сервітутні права захищаються тими ж речовими право­вими засобами, що і право власності. Суб'єкт сервітутного права може захищати своє право також від посягань влас­ника майна, обмеженого сервітутом.

Що таке право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)?

У Цивільному кодексі України набув поширення і такий цивільно-правовий інститут, як право користування чужою землею для сільськогосподарського виробництва (емфітев­зис). Він вигідний і зручний тим, що коли власник землі не бажає втрачати право власності на землю, але й сам не має можливості обробляти її, то в такому разі він може переда­ти її в довгострокове користування іншим особам на підставі речового права. Часто до цього цивільно-правового інститу­ту вдаються великі землевласники, які самі не спроможні обробляти свою землю і разом з тим не бажають позбавля­тися права власності на неї. У таких випадках можна, зви­чайно, передати землю в оренду. Але оренда землі — це до­говір, який у будь-який час може розірвати одна зі сторін. Для користувачів необхідний більш надійний спосіб кори­стування, який би меншою мірою залежав від свавілля зем­левласника. Таким інститутом і став емфітевзис — пра­во користування землею для сільськогосподарських потреб.

Отже, емфітевзис — це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право використання чужої зе­мельної ділянки для сільськогосподарських потреб. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарського виробництва (користувач).

Емфітевзис має певні правові особливості. Це довгостро­кове право. Емфітевзис укладається, як правило, на неви-значений строк, але може бути укладений і на певний строк. При укладенні договору на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону не менш як за один рік до такої відмови.

Це право відчужуване, тобто емфітевт у будь-який час може продати чи в будь-який інший спосіб відчужувати це право користування землею. Слід підкреслити, що відчу­жується не земля (емфітевт не має права розпоряджатися землею), а саме право користування землею. При продажу права користування землею користувач зобов'язаний своє­часно сповістити про це власника землі. Якщо продаж пра­ва користування буде здійснено без сповіщення про це влас­ника земельної ділянки, останній має право вимагати через суд визнання продажу недійсним. При відчуженні емфітев-зису емфітевтом третім особам власник землі має право на визначену договором частину від ціни продажу (процент).

Власнику землі належить переважне перед іншими пра­во викупу права користування. Він має право вимагати від емфітевта використання землі за призначенням, обумовле­ним у договорі. Власнику належить також право на винаго­роду за використання землі. Розмір винагороди, її форма, умови, порядок та строки виплати визначаються договором.

Користувач земельної ділянки зобов'язаний виплачувати її власнику обумовлену винагороду за користування нею, а також здійснювати інші платежі, пов'язані з користуванням землею, та справляти встановлені щодо неї повинності. Він зобов'язаний використовувати землю відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Емфітевзис припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; закінчен-' ня строку, на який було надано право користування; вику­пу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; рішення суду.

Виникнення і становлення цивільно-правового інститу­ту права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) відбувалися так само, як і попереднього — емфітевзису. Він набув широкого застосування у містах, де землі для будівництва мало, а міські власті на бажають втрачати право власності на неї. Такі землі, на які право власності належить міській владі, вона передає в дов­гострокове користування забудівельнику на засадах супер-фіція. Тобто власник земельної ділянки передає ділянку або її частину в користування фізичній чи юридичній особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культур­них, житлових та інших споруд і будівель безплатно або за обумовлену плату.

Отже, власник нерухомого майна (будівлі або спору­ди), що побудоване на земельній ділянці, переданій йому в користування — суперфіцій, має довгострокове, відчу­жуване і таке, що успадковується, право на користу­вання цією ділянкою.

Суперфіцій може бути встановлено законом, договором або заповітом на визначений або невизначений строк. Зе­мельна ділянка, передана у суперфіцій, може бути викори­стана лише для забудови. Власник землі переданої для за­будови, має право на плату за користування нею. Якщо земля забудована промисловими об'єктами, договором мо­жуть бути передбачене право власника землі на частину доходу землекористувача.

Перехід права власності на земельну ділянку до інших осіб не припиняє суперфіція. Водночас право власності на побудовані на чужій землі будівлі та споруди належить суперфіціарію. При переході права власності на нерухоме майно від суперфіціарія до інших осіб, останні набувають також права користування відповідною земельною ділян­кою на тих самих умовах і в тому самому обсязі, що й попе­редній власник нерухомого майна — колишній суперфі-ціарій.

У разі припинення суперфіція право на нерухоме май­но, що залишилося на земельній ділянці, визначається до­мовленістю між власником ділянки і власником нерухомо­го майна. За відсутності такої угоди наслідки припинення права користування ділянкою визначає суд.

Власник земельної ділянки має право вимагати від влас­ника нерухомого майна його знесення та приведення ділян­ки до стану, в якому вона перебувала до встановлення су­перфіція. Коли знесення будівлі або споруди, що знаходи­ться на земельній ділянці, забороняється законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є нераціо­нальним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі чи споруди порівняно з вартістю відведеної під них землі, суд може з урахуванням підстав припинення користування земельною ділянкою та за наявності відповідної вимоги сторін:

а) визнати право власника нерухомого майна на при­дбання права власності на земельну ділянку, на якій знахо­диться нерухоме майно, або право власника землі на при­дбання нерухомого майна, що залишилось на земельній ділянці;

б) визначити власнику нерухомого майна умови кори­стування земельною ділянкою на новий строк.

Суперфіцій може бути припинений: поєднанням в одній особі власника землі та землекористувача; закінчен­ням строку договору, яким встановлено суперфіцій; судо­вим рішенням; невикористанням суперфіція протягом трьох років.

Емфітевзис і суперфіцій захищаються тими ж цивільно-правовими засобами, що і право власності. Вони можуть захищатися також від власника землі, на яку встановлено емфітевзис і суперфіцій.

Тепер, коли земля в Україні стала об'єктом цивільно-правових відносин, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб та право користування чужою землею для забудови набувають дуже важливого значення.