16 січня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Ци­вільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 р. Досвід доводить, що ефект від напрацьованого цивільного законодавства виявляється не відразу, не через рік — два. Необхідно, щоб минув час, і значний, для того щоб принципи і цінності цивільного права через нашу по­всякденність, щоденні справи міцно втілилися в життя. І коли, наприклад, Німеччина в 1950—1960-х роках стала на шлях процвітання та безбідного життя більшості насе­лення, то тут вирішальну роль, поряд з вдалими ерхардів-ськими реформами (спрямованими перш за все на те, щоб всі напружено працювали, а не на те, щоб ділити і спожи­вати), відіграла та обставина, що правова поведінка, яка відповідала вимогам вільного ринку, надійно увійшла в життя людей, стала невід'ємною життєвою умовою Цивіль­ного уложення, яке не піддавалось будь-яким суттєвим ко­рективам навіть в обстановці гітлерівського рейху.

Прийнятий Цивільний кодекс посів центральне місце в системі джерел права України. Це зумовлено загальним значенням багатьох його норм для всіх цивільно-правових відносин, визначенням законодавчих меж і напрямів кон­кретизації в інших актах цивільного законодавства, субси-діарним застосуванням норм до майнових та особистих не-майнових відносин інших галузей права (сімейного, госпо­дарського та ін.).

Як і Німецьке цивільне уложення чи Цивільний кодекс Російської Федерації, наш кодекс також побудований за пандектною системою. Відповідно до неї норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права, вине­сені за межі відповідних розділів та подані окремою кни­гою "Загальні положення". Цивільно-правові інститути особливої частини цивільного права України подані в інших п'яти книгах.

"Загальні положення" складаються з п'яти розділів і 19 глав (ст. 1—268). Це розділи про основні положення, особи (фізичні особи, юридичні особи, підприємницькі товариства, участь держави. Автономної Республіки Крим, територіаль­них громад у цивільних відносинах), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, по­зовну давність.

До досягнень у галузі підготовки "Загальних положень" слід віднести вперше врегульований у межах Цивільного кодексу України розділ про об'єкти цивільних прав. Об'єкти цивільних прав — загальний цивільно-правовий інститут і включення його до книги першої є закономірним. Це дало можливість зосередити в "Загальних положеннях" Цивіль­ного кодексу України всі елементи цивільно-правових відно­син: суб'єкти, об'єкти, зміст.

Аналогічно викладено загальні положення частини пер­шої Цивільного кодексу Російської Федерації (1994— 1995 рр.), а перша книга —"Загальна частина" в Німецько­му цивільному уложенні (1896 р.) — містить норми, що сто­суються правового статусу фізичних та юридичних осіб, ква­ліфікації речей, правових угод, строків здійснення та за­безпечення прав.

Що розуміють під терміном "цивільне право"?

Цивільне право — одна з провідних галузей національно­го права України, яка регулює певну групу правових відно­син за участю фізичних, юридичних осіб, держави, тери­торіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права.

Протягом свого життя ми не часто вступаємо у відноси­ни з кримінальним, кримінально-процесуальним, адміні­стративним, виправно-трудовим правом, однак з цивільним правом наш життєвий уклад пов'язаний дуже тісно.

Кожен день ми купуємо в магазинах продукти харчу­вання, користуємося транспортом, здійснюємо підприєм­ницьку діяльність, будуємо дачі, позичаємо гроші, прива­тизуємо квартири, ремонтуємо свої автомобілі, видаємо довіреності, складаємо заповіти тощо. Крім того, кожному з нас від народження належать особисті немайнові права, які встановлені Конституцією України. Всі ці особисті не­майнові права та суспільні відносини, пов'язані з матері­альними благами, і регулює цивільне право.

загрузка...

Цивільне право України, як і будь-яка інша галузь пра­ва, характеризується предметом і методом правового регулювання.

Предмет регулювання цивільного права відповідає на запитання, що регулює ця галузь права, а метод — як здійснюється це регулювання.

За цими ознаками можна визначити особливості цивіль­ного права, які дають змогу виділити його з єдиної системи права України.

Предметом регулювання цивільного права є:

• особисті немайнові права, які поділяються на дві групи:

а) особисті права, не пов'язані з майновими (життя, здоро­в'я, ім'я, таємниця особистого життя, таємниця листування, честь, гідність, ділова репутація, право на вибір роду занять і свободу пересування, право на мирні зібрання тощо);

б) особисті права, пов'язані з майновими (права авторів на результати інтелектуальної праці в галузі науки, літера­тури, мистецтва, винаходів, компонування інтегральної мікросхеми, раціоналізаторську пропозицію, селекційних досягнень тощо);

• майнові відносини, що випливають з підстав належ­ності, користування і переходу майна (власності і товаро­обігу), які засновані на юридичній рівності, вільному воле­виявленні, майновій самостійності їх учасників.

Цивільні відносини, що не врегульовані цивільним за­конодавством, регулюються іншими актами законодавства. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин ци­вільне законодавство не застосовується, якщо інше не вста­новлено законом.

Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. З виникненням цивільно-право­вих відносин їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їх відносини повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досяг­нення спільної згоди відносно предмета, кількості, якості та ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками:

• юридичною рівністю сторін. Кожна зі сторін має свій комплекс прав і обов'язків і не підпорядкована іншій;

• диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам на­дається право визначити свої взаємовідносини на власний розсуд повністю або частково в межах, передбачених законом;

• особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний, господарський чи третейський суд);

• наявністю майнової відповідальності сторін.

Отже, цивільне право — це галузь права, що на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової са­мостійності учасників регулює особисті немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, які складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також охорони і захисту цих немайнових та майнових благ.

Загальними принципами цивільного права є:

• неприпустимість свавільного втручання у сферу осо­бистого життя людини;

• неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, прямо передбачених законом та встановлених Конституцією України;

• свобода договору;

• свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом;

• судовий захист будь-якого цивільного права та інтересу;

• справедливість, добросовісність та розумність.

Що таке цивільне законодавство?

Після визначення предмета та методу цивільного права необхідно з'ясувати, де і в яких формах набувають вира­ження ті норми права, що в сукупності становлять поняття

"цивільне право", тобто необхідно визначитися стосовно

джерел цивільного права.

Цивільне право — це сукупність правових норм, що ре­гулюють особисті немайнові та майнові відносини. Цивіль­не законодавство — це сукупність нормативних актів, у яких містяться дані норми. Тому "цивільне право" і "ци­вільне законодавство" — це різні поняття.

Отже, цивільне законодавство — це система норматив­них актів, у яких містяться цивільно-правові норми, що регулюють немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, що складаються у сфері інте­лектуальної діяльності, а також відносини щодо охоро­ни і захисту цих особистих немайнових та майнових благ.

За юридичною силою та територіальною ознакою джере­ла цивільного права України поділяють на такі:

• Конституція України, яка становить основу цивіль­ного законодавства;

• Цивільний кодекс України, який є основним актом цивільного законодавства України;

• Закони України, які приймаються відповідно до Кон­ституції України та Цивільного кодексу України (у разі подання суб'єктом права законодавчої ініціативи до Верхов­ної Ради України проекту закону, що регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс України, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Кодексу; поданий законопроект Верховна Рада роз­глядає тільки одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України);

• Акти Президента України у випадках, встановле­них Конституцією України;

• постанови Кабінету Міністрів Украіни',

• нормативно-правові акти інших органів державної влади України, влади Автономної Республіки Крим, що регулюють цивільні відносини і прийняті лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом;

• звичай (правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу);

• норми міжнародного права і міжнародні договори.

Отже, основу цивільного законодавства України, як за­значалось вище, становить Конституція України. Вона має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні акти приймають на основі Конституції. Для цивільного права особливе значення мають ст. 13, 14, 41 Конституції Украї­ни, в яких встановлюються цивільно-правові засади регу­лювання відносин власності та ст. 21—24, 27—34, які ви­значають основні права і обов'язки громадян України, зміст правоздатності громадян у нормах цивільного права. Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно Законами України визначаються:

• права та свободи громадян, гарантії цих прав і свобод;

• правосуб'єктність громадян;

• правовий режим власності;

• правові засади та гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

• засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони є основною формою правотворення в нашій дер­жаві. Їх приймають у різний час, тому необхідна відповідна систематизація законів у кодексах. Головним кодифікацій­ним актом цивільного права є Цивільний кодекс України, один із найважливіших законів України. Зміст Цивільного кодексу України утворюють шість книг ("Загальні положен­ня", "Особисті немайнові права фізичних осіб", "Право влас­ності та інші речові права", "Право інтелектуальної влас­ності", "Зобов'язальне право", "Спадкове право"), до скла­ду яких входить 1308 статей.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймають відповідно до Конституції Украї­ни та Цивільного кодексу України. До цивільних кодифі­каційних актів слід віднести Господарський кодекс Украї­ни, Повітряний кодекс України, Закони України "Про госпо­дарські товариства", "Про захист прав споживачів" та ін.

Елементами системи цивільного законодавства поряд із законами є також укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України. Але у разі, якщо указ Прези­дента України, постанова Кабінету Міністрів України, нор­мативний акт Автономної Республіки Крим суперечать по­ложенням Цивільного кодексу або іншому законові Украї­ни, застосовують відповідно положення Цивільного кодек­су або іншого закону України.

Тексти законів, прийнятих Верховною Радою України, публікуються в газеті "Голос України," а також спеціаль­ному виданні "Відомості Верховної Ради України", яке ви­ходить 52 рази на рік.

З нормативними актами, які приймає Кабінет Міністрів України, можна ознайомитися в газеті "Урядовий кур'єр" та в Збірнику урядових нормативних актів України.

На рівні уряду України прийнято велику кількість нор­мативних актів, які регулюють цивільні відносини. Серед цих актів можна назвати Положення про обов'язкове особи­сте страхування від нещасних випадків на транспорті (14 вересня 1996 р.). Правила торгівлі в кредит (31 серпня 1999 р.), Правила користування електричною енергією для населення (26 червня 1999 р.) та ін.

З нормативних актів, прийнятих міністерствами та інши­ми центральними органами виконавчої влади, які регулю­ють цивільні відносини, можна назвати Правила торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами (18 груд­ня 1995 р.). Правила продажу непродовольчих товарів (27 травня 1996 р.) — затверджені Міністерством зовніш­ньоекономічних зв'язків і торгівлі України; Типовий договір про надання послуг електрозв'язку (13 липня 1999 р.) — затверджений Державним комітетом зв'язку і інформати­ зації України; Положення про порядок відчуження основ­них засобів, які знаходяться в державній власності (13 лип­ня 1999 р.) — затверджене Фондом державного майна Украї­ни та ін.

Співвідношення між актами цивільного законодав­ства і договорами, які укладають суб'єкти між собою, полягає в тому, що учасники цивільних правовідносин ма­ють право укладати між собою договір, який не передбаче­ний актами цивільного законодавства, або врегулювати в договорі, що передбачений актами цивільного законодав­ства, свої відносини, не врегульовані цими актами. Сторо­ни в договорі мають право відступати від положень, визна­чених в актах цивільного законодавства, і самостійно вре­гульовувати свої відносини. Але сторони в договорі не мо­жуть відступати від положень, визначених в актах цивіль­ного законодавства, коли у них прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає зі змісту або із суті відносин між сторонами.

Цивільні відносини можуть регулюватися також звичаєм ділового обігу, тобто правилом поведінки, яке не передбаче­не актами законодавства, але є усталеним, таким, що ши­роко застосовується у цивільній сфері підприємництва і не суперечить цивільному законодавству або договору. Напри­клад, ст. 149 Кодексу торговельного мореплавства Украї­ни передбачає, що за відсутності згоди сторін щодо трива­лості часу вантажних робіт, розміру плати перевізнику за простій, розмір винагороди за дострокове закінчення роз­вантаження визначається відповідно до термінів і ставок, прийнятих у відповідному порту. Але необхідно пам'ятати, що звичай, який суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Чинний міжнародний договір, що регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного зако­нодавства. Коли у чинному міжнародному договорі Украї­ни, укладеному у встановленому законом порядку, містя-

ться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним ак­том цивільного законодавства, застосовують правила відпо­відного міжнародного договору України. Таким чином, нор­ми міжнародного права і міжнародні договори також є дже­релом цивільного права України.

Що розуміють під поняттями "аналогія закону" і "аналогія права"?

Навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність суспільних відносин, які потребують цивільно-правового регулювання.

Так, безпосередньо в Цивільному кодексі України, не­зважаючи на регулювання ним широкого кола приватних відносин, відсутня правова регламентація питань, які ви­никають на практиці у зв'язку з медичним обслуговуван­ням, функціонуванням закладів громадського харчуван­ня та іншими видами повсякденного обслуговування, тоб­то ці відносини залишилися поза полем правового регу­лювання.

Суспільні відносини, які залишаються поза полем пра­вового регулювання, утворюють прогалини в праві. Під прогалиною в праві звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулюван­ня, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Засобом усунення прогалин є прийняття нових норм або редагування застарілих.

Однак життя не стоїть на місці, і учасники цивільних відносин не можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець. Вихід полягає в тому, що суб'єктам цивіль­них правовідносин і суду надається право вирішувати спра­ви такого роду за допомогою аналогії.

Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регу­лює спірні відносини) носить назву аналогія закону. Сут­ність цього виду полягає в тому, що певні цивільні відноси­

ни, не врегульовані Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства чи договором, можуть регулюватися тими правовими нормами цих актів, що ре­гулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Аналогія закону має місце, якщо:

• відносини, щодо яких виник спір, за своїм характе­ром потребують цивільно-правового регулювання;

• ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;

• є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований за аналогією.

Вирішуючи справу шляхом використання аналогії зако­ну, суд повинен не лише покластися на конкретну норму закону, а й обґрунтувати, чому він вважає за можливе її застосувати.

У певних випадках законодавець з метою "нормативної економії" сам вказує на необхідність застосування аналогіч­ного закону. Так, до відносин за договорами контрактації, міни, не врегульованих правилами щодо цих договорів, застосовують загальні положення про договір купівлі-про­дажу і правила про договори поставки, якщо інше не перед­бачено договором, законом або іншими нормативно-право­вими актами.

Трапляються і більш суттєві прогалини в законі, коли відсутні не лише прямі, а й аналогічні норми. Такі прога­лини заповнюють за допомогою аналогії права. Їх сутність полягає в тому, що у разі неможливості використати анало­гію закону для регулювання цивільних відносин вони регу­люються відповідно до принципів цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно визначити, яки­ми засадами і змістом цивільного законодавства суд керу­ється, оскільки без такого детального аргументування рі­шення суду вважається необґрунтованим.

Слід підкреслити, що положення Цивільного кодексу України застосовують до врегулювання відносин, які вини­кають у сфері використання природних ресурсів та охоро­ни довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

У чому полягає зміст цивільно-правових відносин?

Цивільна правові відносини — це особисті немайнові та майнові відносини між майнове самостійними, юри­дична рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, які виникають, змінюють­ся, припиняються на підставі юридичних фактів і за­безпечуються можливістю застосування державного примусу.

Для цивільно-правових відносин характерні специфічні ознаки, які вирізняють їх з-поміж інших видів правових відносин, що виникають у суспільстві. Зокрема, слід визна­чити такі їх особливості:

• цивільно-правові відносини — це особисті немайнові та майнові відносини;

• вільне волевиявлення, майнова відокремленість та юридична рівність учасників цих відносин;

• юридичні права та обов'язки суб'єктів цивільно-пра­вових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів;

• невиконання будь-ким з учасників правовідносин взя­тих обов'язків або порушення чужих прав тягне за собою застосування до порушника засобів державного примусу. Як правило, засоби такого примусу мають майновий ха­рактер.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основ­них елементів: суб'єкта, об'єкта і змісту.

Суб'єктами цивільних правовідносин виступають учас­ники їх. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим і те­риторіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільно-правовових відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивним су­б'єктом, або суб'єктом обов'язку.

Як правило, в цивільних правовідносинах кожен з учас­ників має суб'єктивні права і несе суб'єктивні обов'язки. Наприклад, у правовідносинах, що виникають із договорів купівлі-продажу, підряду, лізингу, перевезення, комерцій­ної концесії, схову, кожен із суб'єктів правовідносин має права і несе певні обов'язки.

Суб'єктам цивільно-правових відносин притаманна суспіль­но-юридична якість цивільної правосуб'єктності, яка скла­дається з цивільної правоздатності і цивільної дієздатності.

Об'єкти цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовані суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів суб'єктів.

Залежно від змісту можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов'язане з необхідністю при­дбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі та ділової репу­тації тощо. Тобто об'єктами цивільно-правових відносин є:

а) особисті немайнові блага,

б) речі,

в) дії, в тому числі послуги,

г) результати духовної та інтелектуальної творчості.

Зміст цивільних правовідносин утворюють суб'єктив­не право і суб'єктивний обов'язок.

Суб'єктивне цивільне право — це вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпе­чується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і мож­ливістю застосування до них державного примусу. Суб'єк­тивному праву уповноваженої особи притаманна своя струк­тура, яка складається з трьох прав (повноважень):

• право (повноваження) на власні дії;

• право (повноваження) на чужі дії;

• право (повноваження) вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб, які не виконали чи неналеж­ним чином виконали зобов'язання.

Наприклад, власник речі вправі володіти, користуватись і розпоряджатися нею. Він також вправі вимагати від усіх осіб і держави утримуватися від порушення його права влас­ності, а при порушенні, наприклад, подати позов про ви­требування майна з чужого незаконного володіння. Влас­ник також може вимагати усунення будь-яких інших пору­шень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням права володіння.

Суб'єктивне право пов'язане із суб'єктивним обов'язком, оскільки здійснення цього права залежить від поведінки зобов'язаних осіб. Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволен­ня інтересів уповноваженої особи. Зміст цивільно-правово­го обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утримати­ся від певних дій). Тобто це заснована на законі міра відпо­відної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведінки зобов'язаної особи. Наприклад, за договором перевезення вантажу, транспортна організація (перевізник) зобов'язана доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту при­значення і видати його отримувачу.

Як класифікують цивільно-правові відносини?

Класифікація цивільно-правових відносин має не тільки виключно теоретичне, а й практичне значення, оскільки дає змогу правильно застосувати норми цивільного права в кож­ному конкретному випадку. Цивільні правовідносини кла­сифікують за їхніми ознаками.

Отже, цивільно-правові відносини можна поділити так:

• За змістом: немайнові цивільно-правові відносини щодо задоволення немайнових інтересів (наприклад, право на індивідуальність, особисте життя та його таємницю);

майнові цивільно-правові відносини, спрямовані на задо­волення майнових інтересів суб'єктів (наприклад, право­відносини власності, передача майна однією особою іншій в порядку поставки, ренти, оренди, лізингу, позички, спад­кування).

• За зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто ци­вільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб (наприклад, правовідносини власності, авторства, де влас­ник і автор виступають уповноваженою особою, а всі інші, які існують одночасно з ними, є зобов'язаними щодо влас­ника чи автора); відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть конкретно ви­значена особа, яка повинна виконати для уповноваженого суб'єкта певні дії (наприклад, за договором купівлі-прода­жу продавець має право вимагати оплату від конкретного покупця, а покупець відповідно — передачі речі від кон­кретного продавця).

Отже, право уповноваженої особи в абсолютних пра­вовідносинах захищається від порушення будь-якою осо­бою, а право уповноваженої особи у відносних правовідно­синах захищається від порушення з боку конкретно ви­значених осіб.

• Залежно від об'єкта правових відносин: речові ци­вільно-правові відносини, об'єктом яких є речі (наприклад, володіння та користування майном — речове право реалі­зується безпосередньо уповноваженою особою); зобов'я­зальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань особою (наприклад, відносини, які виникають із договору ренти, безпідставного збагачення, завдання шкоди).

• Залежно від структури: прості цивільно-правові від­носини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій — тільки обов'язок (наприклад, правовідносини, що виникають із договору позики і позички); складні цивіль­но-правові відносини, за яких сторони мають як права, так і обов'язки (так, за договором купівлі-продажу майна, по­купець має право вимагати передачі йому проданої речі і водночас зобов'язаний сплатити продавцю її вартість, а продавець, у свою чергу, зобов'язаний передати річ і водно­час має право вимагати сплати грошей за цю річ).

• За характером нормативного спрямування: регуля­тивні цивільно-правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання особистих немайнових та майнових відносин між їх учасни­ками; охоронні цивільно-правові відносини, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів цих відносин і спрямовані на відновлення цих прав та ін.

Можлива й інша класифікація цивільно-правових від­носин.

Що є підставою виникнення цивільних прав і юридичних обов'язків?

Цивільно-правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обста­вин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Юридичні факти — це конкретні життєві

обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'я­зують правові наслідки, і передусім виникнення, зміну або припинення правовідносин. Отже, юридичні факти — посе­редня ланка між нормою цивільного законодавства і право­відносинами.

Цивільний кодекс України встановлює такий перелік юридичних фактів, які породжують (цивільні права і обов'язки) правовідносини:

• договори та інші правочини;

• створення творів науки, літератури, мистецтва, вина­ходів та інших результатів інтелектуальної праці;

• заподіяння шкоди іншій особі (делікти);

• набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;

• публічне обіцяння нагороди без оголошення конкурсу;

• публічне обіцяння нагороди за результатами конкурсу;

• вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

• рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

• створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи.

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосе­редньо також з актів цивільного законодавства. У випад­ках, встановлених цивільним законодавством, цивільні права та обов'язки можуть виникати з актів органів дер­жавної влади, органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування, з рішення суду.

У низці випадків підставою для виникнення таких прав і обов'язків може бути настання або ненастання певної події. Так, внаслідок смерті у спадкоємців виникає право на май­но померлого. При настанні передбаченої договором стра­хування певної події страхова організація зобов'язана здій­снити виплату страхової суми чи страхового відшкодуван­ня страхувальникові або іншій третій особі. Зупинення перебігу строку позовної давності настає за наявності ком­плексу юридичних фактів: перебування позивача або відпо­відача у складі Збройних Сил України, переведення їх на воєнний стан.

Цивільний кодекс України встановлює, що цивільні пра­ва та обов'язки можуть також виникати і з тих дій осіб, які не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Правовою наукою розроблено класифікацію юридичних фактів на підставі певних критеріїв. Залежно від зв'язку з волею суб'єкта їх поділяють на дії та події.

Юридичні дії — це юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей та породжує певні правові на­слідки (наприклад, укладення учасниками правовідносин певного договору).

Дії, що вчиняються відповідно до закону, визнаються правомірними (наприклад, правочини, адміністративні акти та ін.), а дії, що вчиняються всупереч законові, — неправо­мірними (укладення фіктивних правочинів та ін.).

Юридичні події — це юридичні факти, що настають не­залежно від волі людини (наприклад, природні явища сти­хійного характеру — повінь, землетрус). У цьому при­кладі юридичним фактом є подія, настання якої не зале­жить від вольової поведінки осіб. У цивільному законо­давстві такі явища набувають значення непереборної сили: смерть особи тощо. Непереборна сила є одним з юридичних фактів, які переривають перебіг позовної дав­ності.

Що таке цивільна правоздатність фізичної особи?

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальні громади, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу особистих немайно-вих благ, майна, підприємницької діяльності.

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхід­на наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої пра­во — та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Така правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів і є передумовою виникнення суб'єктивного права.

Правоздатність у фізичної особи виникає від дня наро­дження і припиняється з її смертю (або з оголошенням її померлою). Це означає, що ще до народження людини су­спільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття людиною цих прав.

З цього випливає, що для визнання особи правоздатною потрібно, щоб вона народилась живою. Цивільна право­здатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і кожного, незалежно від походження, соціального і майно­вого стану, расової та національної належності, статі, осві­ти, мови, релігійних поглядів, роду і характеру занять, місця проживання тощо.

Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обме­жений у ній. Наприклад, у випадках, передбачених зако­ном, здатність мати окремі права та обов'язки може пов'я­зуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку

(право на заняття підприємницькою діяльністю, керувати автомобілем тощо).

Зміст цивільної правоздатності. Під змістом правоздат­ності фізичної особи розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати їй. Цивільне законодав­ство України встановлює, що фізична особа може мати:

• особисті немайнові права;

• майно на праві власності;

• право користування житловими приміщеннями;

• право на підприємництво;

• право заповідати та успадковувати майно;

• бути стороною в договорі.

Фізична особа здатна мати всі інші цивільні права, не передбачені Конституцією України, Цивільним кодексом України, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам громадянського суспільства. Вона здатна мати також обов'язки, які виникають як у власни­ка, так і у сторони в договорі, а також як учасника інших цивільних правовідносин, передбачених законами.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Більше того встановлюється, що правові акти Президента У країни, орга­ну державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не можуть обмежувати можливість фізич­ної особи мати не заборонені законом цивільні права та обо­в'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Цивільну правоздатність не можна змінити або обмежи­ти за волею окремих осіб. Правочин, що обмежує мож­ливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Право на ім'я є особистим правом фізичної

особи. Воно включає прізвище, власне ім'я та по батькові, якщо інше не випливає із закону або національного зви­чаю. Індивідуалізація окремої особи здійснюється перш за все за її іменем, яке надається при народженні.

Відомості про ім'я також мають значення для забезпе­чення і захисту цивільних прав фізичної особи, оскільки вона може набувати права та обов'язки тільки під своїм іменем і не може користуватися іменем інших фізичних осіб. При здійсненні окремих цивільних прав вона відповід­но до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти взагалі без зазначення імені (наприклад, вибирати псевдонім у зв'язку з використанням твору).

Фізична особа вправі самостійно змінити своє ім'я, якщо воно їй не подобається, при досягненні 16 років. Але зміна фізичною особою імені не впливає на її цивільні права та обов'язки і не є підставою для їх припинення або зміни. У цьому разі фізична особа зобов'язана сповістити про таку зміну своїх боржників та кредиторів.

Індивідуалізуючою ознакою фізичної особи є і місце її проживання. Держава не визначає місця проживання фізичної особи, яка сама його вибирає. Точне визначення місця проживання має велике значення для стійкості ци­вільних правовідносин, для належного захисту цивільних прав. З місцем проживання закон пов'язує виникнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть так чи інакше впливати на немайновий і майновий стан особи (ви­знання фізичної особи безвісно відсутньою, оголошення по­мерлою, відкриття спадщини та ін.)

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населено­му пункті, в якому особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Особа, яка досягла 14 років, може вільно обирати собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлю­ються законом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) чи одного з них, з ким вона проживає, або місцезна­ходження навчального закладу чи органу охорони здоро­в'я, в якому вона проживає. Особа може мати кілька місць проживання.

Місцем проживання недієздатної особи є місце прожи­вання її опікуна або місцезнаходження відповідної органі­зації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Допускаються два види обмеження цивільної правоздат­ності — добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного обмеження цивільної правоздатності можна визнати випадок, коли особа, яка стала ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивіль­них прав.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допу­стиме лише тоді, коли воно передбачене законом (обмежен­ня волі, виправні роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд, позбавлення права керувати транспортним засобом тощо). Такі обмеження є реакцією держави на протиправну поведінку особи або заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань.

Що таке цивільна дієздатність фізичної особи?

Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і само­стійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невико­нання.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідом­лює значення своїх дій та може керувати ними. Обсяг ци­вільної дієздатності виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення певного віку, і залежить від

психічного здоров'я фізичної особи. Цивільний кодекс України встановлює обсяг цивільної дієздатності, який може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Виходячи з цього, розглядають такі види цивільної дієздатності:

• повну дієздатність;

• неповну дієздатність;

• часткову дієздатність;

• обмежену дієздатність;

• визнання особи недієздатною.

За Цивільним кодексом України повна дієздатність настає з досягненням повноліття — вісімнадцятирічного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватись до досягнення повноліття, особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. При народженні дитини неповнолітньою жінкою також настає її повна цивільна дієздатність. У разі розі­рвання шлюбу до настання повноліття набута повна дієздат­ність особи зберігається.

Цивільним кодексом України передбачається мож­ливість надання повної цивільної дієздатності також особі, якій виповнилося 16 років і яка працює за трудовим дого­вором або бажає займатися підприємницькою діяльністю, а також особі, яка записана матір'ю, батьком дитини до до­сягнення нею (ним) повноліття.

Повна дієздатність надається за заявою заінтересованої особи органом опіки та піклування за письмовою згодою батьків або піклувальника, а за відсутності такої згоди — судом.

Якщо особа, якій виповнилося 16 років, бажає займати­ся підприємництвом, то за наявності згоди на це батьків або органу опіки та піклування вона може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі особа набуває повної цивіль­ної дієздатності у момент її державної реєстрації як підприєм­ця. При припиненні трудового договору, припиненні фізич­ною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Неповну дієздатність мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні). Вони мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Вони також самостійно здійснюють права на ре­зультати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороня­ються законом, укладають правочини за згодою своїх бать­ків (усиновлювачів) або піклувальників.

На правочини щодо транспортних засобів або нерухомо­го майна, які вчиняються неповнолітніми, згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників має бути дана письмо­во і нотаріально посвідчена. Неповнолітні можуть бути учас­никами (засновниками) юридичних осіб, якщо це не забо­ронено законом або установчими документами юридичної особи. Вони самостійно укладають договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджаються вкладом, внесеним ними на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Роз­порядження грошовими коштами, що внесені іншими осо­бами у фінансову установу на ім'я неповнолітнього, мож­ливе лише за згодою його батьків (усиновлювачів) або піклу­вальників.

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). При запереченні того з батьків, з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (уси­новлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно роз­поряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими до­ходами або позбавити цього права. Суд скасовує своє рішен­ня про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпа­ли обставини, які були підставою для його прийняття.

Неповнолітній сам несе відповідальність за невиконан­ня договору, укладеного зі згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітнього немає майна, до­статнього для відшкодування збитків, додатково (субсиді-арно) відповідають батьки, або піклувальники.

За шкоду, заподіяну іншій особі, неповнолітня особа несе відповідальність на загальних підставах.

Часткова дієздатність характерна для осіб віком до 14 років (малолітні), які виступають як самостійні суб'єкти цивільних відносин і мають право: самостійно вчиняти дріб­ні побутові правочини (правочин вважається дрібним побу­товим, якщо задовольняє побутові потреби особи відповід­но до її фізичного, духовного чи соціального розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість); здійсню­вати особисті немайнові права на результати інтелектуаль­ної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Правочин, який вчинено малолітньою особою за межа­ми її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений й батьками або одним із них, з ким вона проживає, або опіку­ном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, ді­знавшись про його вчинення, протягом одного місяця не за­явили претензії другій стороні. У разі відсутності схвален­ня правочину він є нікчемним.

Діти не несуть відповідальності за завдану ними шкоду.

Обмежена дієздатність може бути визначена судом особі, яка страждає на психічний розлад, який істотно впли­ває на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матері­альне становище.

Фізична особа може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а відтак над нею встановлюється опіка, що призво­дить до втрати можливості укладення правочинів. Односто­ронні правочини (наприклад, заповіт, видача довіреності укладені до визнання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращання здоров'я особи, яку визнано недієздатною, суд поновлює її в дієздатності.

Правочин, укладений малолітнім без згоди на це його батьків (усиновлювачів) або піклувальника, може бути ви­знаний судом недійсним за позовом цих осіб.

Зразок заяви про визнання договору недійсним

До Кіровського місцевого районного суду М.Дніпропетровська

Бондаренка Петра Олексійовича і Бондаренко Ольги Сергіївни, які мешкають за адресою ...........

про визнання недійсним правочину, укладеного неповнолітнім Бондаренко Іваном Петровичем і Шевченко Іваном Васильовичем, який мешкає за адресою...

ЗАЯВА

Наш син, Бондаренко Іван Петрович, 1 січня 1989 р. народжен­ня, з 1 лютого цього року на час нашого перебування у закордонно­му відрядженні залишився мешкати з бабусею Яремчик Лідією Олександрівною, 9 травня на пропозицію сусіда Шевченко Івана Васильовича син продав йому за ЗО грн відеомагнітофон "РНШР8-311". Шевченку І.В. було відомо, що наш син малолітній.

Приїхавши з відрядження, ми дізналися про це 1 липня ц. р. і вже 10 липня ц. р. заявили претензію Шевченку І.В. добровіль­но відмовитися від незаконного правочину та повернути нам відеомагнітофон замість сплаченої ним суми. Спочатку Шевчен­ко І.В. не давав однозначної відповіді, а потім відмовився, про що повідомив письмово.

На підставі того, що ми згоди на укладення неповнолітнім сином правочину не давали, і цей правочин не схвалюємо, згідно зі ст. 221, п. 2 Цивільного кодексу України

ПРОСИМО:

1. Визнати правочин, укладений неповнолітнім Бондаренко І.П. і Шевченком І.В. нікчемним і зобов'язати Шевченка І.В. поверну­ти нам відеомагнітофон "РНШІР8-311" за виплачену ним суму.

2. В судове засідання запросити свідків Яремчик Лідію Олек­сандрівну, яка мешкає за адресою..... і Демченко Світлану Васи­лівну, що мешкає за адресою.....

Додаток:

— копія свідоцтва про народження;

— лист-відповідь;

— копія заяви;

— квитанція про сплату державного мита.

1 серпня 2004 р.                         Бондаренко П.О. Бондаренко О.С.

В яких випадках фізична особа може бути визнана недієздатною або обмежена у дієздатності?

Цивільна дієздатність визнається за фізичними особами, які усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними.

Закон захищає інтереси осіб, які з об'єктивних причин не можуть самостійно здійснювати свої права, оскільки здійснення правочинів особами, не здатних усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, може суттєво пору­шити їх законні інтереси (наприклад, договір дарування на користь третьої особи). Крім того, здійснення такими осо­бами правочинів може порушити інтереси інших осіб (осо­ба, яка складає заповіт на користь стороннього, позбавляю-чи спадщини своїх рідних).

А тому, якщо особа внаслідок хронічного стійкого пси­хічного розпаду здоров'я не здатна усвідомлювати зна-

чення своїх дій або керувати ними, вона може бути ви­знана судом недієздатною.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту надан­ня чинності рішенням суду. Але якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, дого­вору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про пси­хічний стан особи може визначити у рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Порядок визнання фізичної особи недієздатною визна­чається Цивільним процесуальним кодексом України. Спра­ви про визнання особи недієздатною можуть порушувати члени її сім'ї, органи опіки та піклування.

Слід мати на увазі, що недієздатними можуть бути ви­знані не всі душевнохворі чи недоумкуваті, а тільки ті, які не здатні усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Коли суд відмовить у задоволенні заяви про визнан­ня особи недієздатною, особа, якій такими діями була за­подіяна моральна шкода, має право вимагати від заявника компенсації.

У разі визнання фізичної особи недієздатною:

• над нею судом встановлюється опіка;

• вона не має права вчиняти будь-якого правочину;

• правочини від її імені та в її інтересах вчиняє її опікун;

• відповідальність за шкоду, завдану недієздатною осо­бою, несе її опікун.

За позовом опікуна, органу опіки та піклування суд по­новлює цивільну дієздатність особи і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок одужання або значного по­ліпшення її психічного стану у неї поновлюється здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

 

 

Під обмеженням дієздатності фізичної особи слід ро­зуміти заборону особі на підставі рішення суду самостійно вчиняти правочини щодо розпорядження майном (продава­ти, купувати, дарувати та ін.) без згоди піклувальника. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів осо­би, яка обмежена у дієздатності, та розпорядження ними здійснюються піклувальником.

Особа, яка обмежена у дієздатності, може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду. Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно несе відповідаль­ність за невиконання своїх договірних зобов'язань або за заподіяння шкоди.

Підставою для обмеження судом цивільної дієздатності фізичної особи є зловживання нею спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, якщо цим вона ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється пі­клування.

У разі припинення особою зловживання спиртними на­поями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд за заявою заінтересованих осіб (в тому числі самої особи, яка обмежена у дієздатності) поновлює її дієздатність. На підставі рішення суду встановлене над особою піклуван­ня припиняється.

Порядок визнання фізичної особи недієздатною або об­меження її цивільної дієздатності встановлюється Цивіль­ним процесуальним кодексом України.

Зразок заяви про визнання особи обмеженою у дієздатності

До Кіровського районного суду м. Дніпропетровська

Павленко Тетяни Петрівни, яка мешкає за адресою ........

про визнання Павленка Андрія Васильовича обмеженим у діє­здатності

ЗАЯВА

Мій чоловік, Павленко Андрій Васильович, протягом останніх років зловживає спиртними напоями, виносить з квартири речі, одяг, продає їх. Одержувану заробітну плату витрачає на при­дбання спиртних напоїв, грошей у сім'ю майже не приносить.

Я працюю у середній школі № 33 м. Дніпропетровська, одер­жую заробітну плату як медична сестра — 165 грн, що недостат­ньо для сім'ї з п'яти осіб: на моєму утриманні двоє дітей — три­річний син і п'ятирічна донька, а також мати чоловіка. Крім цього, я змушена витрачати гроші також на утримання чоловіка.

Це можуть підтвердити мати чоловіка — Павленко Надія Львівна, а також сусіди: Бондар Павло Миколайович і Хоменко Анатолій Гнатович.

Враховуючи, що Павленко А.В. зловживає спиртними напоя­ми, ставить себе і свою сім'ю у скрутне матеріальне становище, на підставі ст. 36 Цивільного кодексу України, ст. 256—260 Цивіль­ного процесуального кодексу України,

ПРОШУ:

1. Визнати Павленка Андрія Васильовича, 1956 р. народжен­ня, уродженця м. Дніпропетровська, який мешкає за адресою:

......... обмеженим у дієздатності.

2. У судове засідання викликати свідків:

— Павленко Надію Львівну, яка мешкає за адресою: ........

— Бондаря Павла Миколайовича, який мешкає за адресою:

— Хоменка Анатолія Гнатовича, який мешкає за адресою: .......

Додаток:

— копія свідоцтва про шлюб;

— довідка про поміщення Павленка А.В. до медичного витве­резника № 2 ГУВС м. Дніпропетровська;

— довідка лікаря-нарколога;

—копії заяви;

— копії свідоцтв про народження дітей;

— довідка ЖЕУ №.... про наявність утриманців;

— квитанція про сплату державного мита.

15 травня 2004 р.                     Павленко Т.П.

Що означають терміни "опіка", "піклування"?

Опіка та піклування — це система заходів, спрямова­них на забезпечення особистих і майнових прав та інте­ресів неповнолітніх дітей, а також повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

Опіка і піклування встановлюються відповідними від­ділами органів виконавчої влади районів, міст, районів у містах, селищах, селах.

Органи опіки та піклування зобов'язані:

1) вирішувати питання про встановлення і припинення опіки та піклування;

2) здійснювати нагляд за діяльністю опікунів і піклу­вальників;

3) забезпечувати тимчасове влаштування неповнолітніх та непрацездатних осіб, які потребують опіки та піклування;

4) розглядати спори, пов'язані з вихованням непов­нолітніх дітей;

5) вживати заходів щодо захисту особистих та майнових

прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою та піклуванням;

6) брати участь у вирішенні судами спорів, пов'язаних із захистом особистих і майнових прав неповнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою та піклуванням;

7) здійснювати іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей та інших осіб, які потребу­ють захисту.

Опіка встановлюється відносно малолітніх осіб, які по­збавлені батьківського піклування, та фізичних осіб, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особа­ми, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Слід під­креслити, що опіку і піклування над фізичною особою вста­новлює суд. Він також встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітнім, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування.

Опіка і піклування встановлюються за місцем проживан­ня особи, яка їм підлягає, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Встановлюється, що всі установи та осо­би, яким стало відомо про існування осіб, котрі підлягають опіці й піклуванню, повинні негайно повідомити про це орга­ни опіки й піклування. Останні протягом місячного строку з моменту, коли вони дізналися про необхідність встановлен­ня опіки і піклування, мають винести відповідне рішення.

Опікунами, піклувальниками призначають лише повно­літніх дієздатних осіб за їхньою письмовою заявою і з ураху­ванням бажання самого підопічного. Вони призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відно­синах з підопічним, та з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При цьому фізичній особі може бути призна­чено одного або кількох опікунів чи піклувальників.

Не можуть бути опікунами, піклувальниками особи, по­збавлені батьківських прав, а також особи, поведінка та

інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці чи піклуванню.

Опікуни при здійсненні прав і виконанні обов'язків підо­пічних укладають договори від імені та в інтересах підопіч­них, діючи як їхні законні представники.

Піклувальники над особами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотич­ними засобами, дають згоду на вчинення цими особами правочинів відповідно до закону.

Піклувальники над дієздатними особами надають цим особам допомогу при здійсненні ними своїх прав і виконанні обов'язків, а також охороняють від зловживання інших осіб.

Без дозволу органів опіки та піклування опікун не має права укладати договори, які підлягають нотаріальному по­свідченню або спеціальній реєстрації, відмовитися від належ­них підопічному майнових прав, здійснювати розділ або обмін житлової площі, видавати письмові зобов'язання та вчиняти інші правочини, які ущемлюють інтереси підопічного.

Коли підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування сам управляти цим май­ном чи передати його за договором в управління іншій особі. Якщо в особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості, опіка над цим майном встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна.

Піклувальник не може дати згоди на укладення дого­ворів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підо­пічному у власність за договором дарування чи у безоплат­не користування на підставі договору позички.

Обов'язки щодо опіки та піклування можуть виконува­тися оплатно, розмір та порядок цієї оплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Органи опіки та піклування з власної ініціативи, за кло­потанням підопічних, інших осіб можуть звільнити опіку­на і піклувальника.

Цивільний кодекс України передбачає також можливість обрання дієздатною особою собі помічника, коли за станом здоров'я вона не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки.

Таким помічником може бути лише дієздатна фізична особа. За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її по­мічника реєструється органом опіки та піклування, що під­тверджується відповідним документом.

Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги. Він також має пра­во вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повнова­жень. Помічник представляє особу в органах державної влади, місцевого самоврядування та організаціях, діяль­ність яких пов'язана з обслуговуванням населення. Але в суді помічник може представляти особу лише на підставі окремої довіреності.

Послуги помічника є сплатними, якщо інше не визначе­но за домовленістю сторін. Помічник може у будь-який час бути відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються.

Рішення органу опіки та піклування і дії опікуна мо­жуть бути оскаржені до суду заінтересованою особою, в тому числі родичами підопічного.

Зразок посвідчення опікуна

ПОСВІДЧЕННЯ ОПІКУНА

Дане посвідчення видане громадянці Співак Марії Іванівні, яка мешкає в м. Дніпропетровську за адресою ...., у тому, що вона згідно з постановою державної районної адміністрації Кіровсько-го району м. Дніпропетровська від 17 травня 2003 р. за № 16 при­значена опікуном над малолітнім Щуром Антоном Івановичем, який народився 2 лютого 1995 р., і над його майном.

На опікуна покладається обов'язок турбуватись про вихован­ня, навчання, підготовку до суспільне корисної діяльності мало­літнього, а також захищати і охороняти особисті та майнові пра­ва, бути його представником у суді і всіх державних установах без пред'явлення якихось повноважень, крім даного посвідчення.

Голова адміністрації                   Клименко П.С.

Які порядок і правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її такою, що померла?

У житті можливі випадки, коли особа тривалий час відсутня в місці постійного проживання. Вона не повідом­ляє про себе, а заходи щодо встановлення цих відомостей не дають позитивних результатів.

Місцем проживання фізичної особи визначається житловий будинок, квартира, інше помешкання, де вона постійно або переважно проживає. З місцем проживання закон пов'язує виникнення і припинення багатьох юри­дичних фактів, що можуть так чи інакше чином впли­нути на майновий та інший стан особи.

Якщо особа пропадає, її місце перебування невідоме, розшуки її не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці проживання робить правовідносини з її участю невизначеними, то заінтересована особа може захи­стити свої права за допомогою двох цивільно-правових ін­ститутів: "Визнання фізичної особи безвісно відсутньою" і "Оголошення фізичної особи померлою".

Визнання особи заінтересованою безвісно відсутньою проводиться в судовому порядку за таких умов:

• протягом одного року в місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування;

• заходи, вжиті для встановлення місця перебування цієї особи, не дали результатів;

• визнано юридичне поважними причини, заради яких заявник просить визнати особу безвісно відсутньою.

Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей про відсутнього. Якщо неможливо вста­новити цей день, початком терміну перебування особи без­вісно відсутньою вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому було одержано останні відомості. Коли не­можливо встановити місяць, в якому було одержано останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку почина­ється з 1 січня наступного року.

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

У разі визнання фізичної особи безвісно відсутньою, настають такі правові наслідки:

а) на підставі рішення суду, нотаріус, за останнім місцем проживання цієї фізичної особи, описує належне їй майно та встановлює над ним опіку (за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування опіка над майном може бути встановлена нотаріусом і до ухвалення судом рішення про визнання особи безвісно відсутньою);

б) опікун над майном цієї особи, або особи, місцезнахо­дження якої невідоме, приймає виконання цивільних обо­в'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах;

в) за заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких ця особа за законом зобо­в'язана утримувати;

г) опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсут­ньою, а також у разі появи особи, місце перебування якої було невідомим.

Зразок заяви в суд про визнання фізичної особи безвісно відсутньою

До Кіровського районного суду м. Дніпропетровська Січкар Валентини Петрівни, яка мешкає за адресою .....

про визнання Січкаря Миколи Васильовича, 1949 р. народжен­ня, уродженця М.Донецька, що мешкає за адресою ...... безвісно

відсутнім

ЗАЯВА

Я перебуваю у шлюбі з Січкарем Миколою Васильовичем з 1973 р. Від шлюбу маю двох дітей: 1974 і 1976 р. народження. У квітні 2002 р. чоловік після сварки поїхав з дому, сказавши, що додому він більше не повернеться і влаштує своє життя краще.

З тих пір я жодних відомостей про чоловіка не маю. Заходів щодо розшуку чоловіка я не вживала, позаяк на матеріальну до­помогу чоловіка не розраховувала, оскільки заробітної плати на утримання сім'ї мені вистачало. З родичами чоловіка я жодних зв'язків не підтримувала.

У даний час я бажаю вступити до нового шлюбу, через те мені необхідно оформити розірвання шлюбу з Січкар Миколою Васи­льовичем. Мною були зроблені запити у Донецьку і Черкаську області, де у нього раніше були родичі, але там про нього відсутні будь-які відомості. Немає даних про нього і в Миколаївському обласному бюро (в Миколаєві у нього жив близький друг).

Відсутність відомостей про чоловіка підтвердять мої сусіди:

Зайченко Сергій Петрович, який мешкає за адресою... і Федорен-ко Надія Миколаївна, яка мешкає за адресою...

На підставі викладеного і згідно зі ст. 43 Цивільного кодексу України, ст. 261—265 Цивільного процесуального кодексу України,

ПРОШУ:

Визнати Січкаря Миколу Васильовича безвісно відсутнім.

Додаток:

1. Копія свідоцтва про народження.

2. Довідка про реєстрацію.

3. Довідки з адресних бюро.

4. Довідка з ЖЕУ.

5. Довідка про звільнення з роботи.

6. Дві копії заяв.

7. Квитанція про сплату державного мита.

20 березня 2004 р.                    Підпис (Січкар ВЛ.)

Оголошення фізичної особи такою, що померла, про­водиться в судовому порядку за таких умов:

• у місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували її життю або дають підставу припускати її загибель від нещасного випад­ку, — протягом шести місяців;

• заходи, вжиті для встановлення місця перебування цієї особи, не дали результатів;

• визнано юридичне поважними причини, заради яких заявник просить оголосити фізичну особу такою, що померла.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнни­ми діями, може бути оголошена судом такою, що померла, після закінчення двох років від дня закінчення воєнних дій (наприклад, якщо військовослужбовець пропав в Іраку в 2003 р., він може бути оголошений померлим тільки через два роки після закінчення війни в Іраку).

Оголошення фізичної особи такою, що померла, призводить до настання фактично таких самих правових наслідків, як і при настанні смерті особи. Але спадкоємці фізичної особи, яка оголошена такою, що померла, не мають права відчужувати

протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Нотаріус, який видав спадкоє­мцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, повинен накласти на нього заборону відчуження.

Якщо особа, яка була визнана такою, що померла, з'я­виться або буде виявлено місце її перебування, то суд за місцем перебування цієї особи, або суд, що ухвалив рішен­ня про оголошення її такою, що померла, за заявою цієї особи чи іншої заінтересованої особи скасовує це рішення.

Незалежно від часу своєї появи особа може вимагати від будь-кого повернення майна, що збереглося та безоплатно перейшло до нього після оголошення фізичної особи такою, що померла, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

Особа, до якої майно перейшло за сплатним правочином, зобов'язана повернути його, за умови, що на момент набут­тя майна вона знала, що фізична особа, яка оголошена та­кою, що померла, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка . оголошена такою, що померла, відшкодовується вартість цього майна.

Зразок заяви в суд про оголошення фізичної особи такою, що померла

До Кіровського районного суду м. Дніпропетровська

Сидоренко Лідії Валер'янівни, яка мешкає за адресою ........

Заінтересована особа: відділ соціального забезпечення дер­жавної адміністрації Кіровсько­го району м. Дніпропетровська Про оголошення померлим:

Сидоренка Віталія Григорови­ча, 1950 р. народження, уро­дженця м. Кривий Ріг, Дніпро­петровської області

ЗАЯВА

З Сидоренком Віталієм Григоровичем я перебуваю в шлюбі з 1985 р. Від шлюбу маю сина Івана, 1991 р. народження.

20 липня 2003 р. мій чоловік поїхав на риболовлю на р. Дніп­ро. Зі слів очевидців, він на гумовому човні заплив дуже далеко від берега. Раптово почався сильний вітер, і хвилею перевернуло човен. А коли рятувальний катер прибув до місця трагедії, чоло­віка на поверхні води вже не було, і пошуки його результатів не дали.

Таким чином, мій чоловік, Сидоренко Віталій Григорович, загинув від нещасного випадку — втопився у р. Дніпро. Смерть його не викликає сумніву.

Оголошення його померлим мені потрібне для реєстрації смерті чоловіка і одержання пенсії сином, оскільки він втратив годуваль­ника. Інших осіб, які можуть отримувати пенсію у разі втрати годувальника, немає. Органами прокуратури Дніпропетровської області було проведено розслідування цього нещасного випадку. Складу злочину в будь-чиїх діях не виявлено. Про обставини при­годи можуть дати свідчення свідки: Москаль Михайло Андрійо­вич, який мешкає за адресою.... і Карпенко Віктор Михайлович, який мешкає за адресою....

На підставі викладеного і відповідно до ст. 46 Цивільного кодексу України та ст. 261—265 Цивільного процесуального ко­дексу України,

ПРОШУ:

Оголосити Сидоренко Віталія Григоровича померлим з 20 лип­ня 2003 р.

Додаток:

— копія свідоцтва про шлюб;

— копія свідоцтва про народження дитини;

— копія постанови про припинення кримінальної справи;

— копії заяви;

— квитанція про сплату державного мита.

1 квітня 2004 р.                       Сидоренко ЛД.

Яка фізична особа вважається підприємцем?

Підприємництво — це гарантована Конституцією України самостійна, на власний ризик систематична діяльність з виконання робіт, надання послуг, продажу товарів, передання майна у користування — з метою одержання прибутку.

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути фі­зичні особи з повною дієздатністю. В окремих випадках, визначених законом, дозволяється участь осіб і з неповною дієздатністю.

Стаття 42 Конституції України передбачає можливість заборони законом певних видів підприємницької діяльності та обмеження законом підприємницької діяльності для пев­них осіб — депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Підприємницька діяльність може бути основним видом діяльності фізичної особи. Якщо підприємницька діяльність не є основною, то законодавство про підприємництво стосу­ється тієї її частини, яка за характером є підприємницькою.

Підприємці мають право без обмежень приймати рішен­ня і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовують нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридич­них осіб, якщо інше не встановлено законом або не випли­ває із суті відносин.

Фізична особа здійснює своє право на підприємництво за умови державної реєстрації її як підприємця. Дані державної реєстрації вносяться до єдиного реєстру фізич­них осіб, що займаються підприємництвом, і є відкритими для загального ознайомлення. Відмова у державній реє­страції, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що не є підприємцем. Суд при вирішенні спору може застосовувати до таких договорів правила про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю.

Голова селянського (фермерського) господарства, яке не є юридичною особою, займається підприємництвом від імені усіх членів господарства за їхньою згодою.

Фізична особа — підприємець несе відповідальність за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльні­стю усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із зако­ном не може бути накладено стягнення.

Особа-підприємець, що перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з цією діяльністю, усім своїм майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.

Фізична особа, яка не спроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом на підставах, передбачених законодавством.

Коли особа, що займалася підприємництвом, визнана безвісно відсутньою, недієздатною, чи такою, що обмежена у дієздатності, або якщо майно, яке використовувалося у підприємництві, перейшло до неповнолітніх осіб, органом опіки та піклування може бути призначений управитель цього майна.

При здійсненні повноважень щодо управління майном управитель діє від свого імені, але в інтересах осіб, які є власниками. Органи опіки і піклування контролюють ді­яльність управителя майном відповідно до правил про кон­троль за діяльністю опікуна і піклувальника. Довірче управління майном припиняється, якщо відпали обстави­ни, на підставі яких його було встановлено.

Яка організація визнається юридичною особою?

Учасниками цивільних правовідносин поряд з фізични­ми особами є також юридичні особи. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили.

Юридична особа — це організація, створена і зареє­стрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздат­ністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Вона створюється шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

Правоздатність юридичної особи виникає в момент її створення і припиняється з дня внесення до єдиного дер­жавного реєстру запису про її припинення. Вона має такі самі цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, за винятком тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині.

Цивільна правоздатність юридичної особи може бути об­межена лише за рішенням суду. Окремими видами діяльності, перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися тільки після одержання спеціального дозволу (ліцензії). До змісту цивільної правоздатності юридичної осо­би входить також її здатність мати особисті немайнові права та обов'язки, своє комерційне найменування, торговельну марку. Вона має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Місцезнаходжен­ня юридичної особи визначається місцем її державної реє­страції і вказується в її установчих документах.

Юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону та установчого документа. Керівний орган юридичної особи виражає її волю, тому його дії — це дії самої юридичної особи. Органи, що виступають від імені юридич­ної особи, повинні діяти в інтересах юридичної особи, яку вони представляють, добросовісно і не перевищувати повнова­жень. Члени органу юридичної особи, які порушили свої обов'язки з представництва, несуть солідарну відповідаль­ність за збитки, завдані ними юридичній особі.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Цивільний кодекс України встановлює, що залежно від порядку створення, юридичні особи поділяються на юри­дичних осіб приватного права та юридичних осіб публіч­ного права.

Сутність цієї класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення соціальних функцій, не обумовлених їх участю в цивільному обігу (на­приклад, міністерства і відомства, установи соціальної сфе­ри, культурно-освітні заклади та ін.). І навпаки, юридичні особи приватного права створюються з ініціативи приват­них осіб на договірних засадах, саме з метою участі у різно­манітних цивільно-правових відносинах.

Цивільним правом регулюється порядок створення і діяльності саме юридичних осіб приватного права. Поря­док створення, організаційно-правові форми, правове ста­новище юридичних осіб публічного права визначаються Господарським кодексом України.

Юридичні особи можуть створюватись у формі товариств, установ, виробничих кооперативів та в інших формах, уста­новлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднан­ня осіб (учасників), які мають право участі в цьому това­ристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є об'єднання майна у відокремлену органі­зацію, без членів, створену однією або кількома особами (засновниками) для досягнення визначеної засновниками мети за рахунок цього майна

Установа може задовольняти культурні, соціальні чи економічні потреби суспільства (суспільне корисна устано­ва) чи потреби третіх осіб — дестинаторів (приватне корис­на установа).

Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (за­сновниками). Установчий акт може міститися також у за­повіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований за­сновником (засновниками).

Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання та наступного розподілу між учасниками прибутку (підприємницькі товариства) можуть бути організо­вані як господарські товариства (акціонерне товариство, то­вариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, по­вне та командитне товариства) або виробничі кооперативи.

Непідприємницькими є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі ко­оперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю займатися будь-якими видами підприємницької діяльності, якщо інше не встанов­лено законом.

Для створення юридичної особи її учасники (засновни­ки) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються усіма учасниками, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учаснинами. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Статут товариства має включати найменування юри­дичної особи, вказівку на її місцезнаходження, адресу, ви­значати органи управління товариством, їхню компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до това­риства та виходу з нього.

В установчому акті установи зазначається її мета, визначається майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, організація управління устано­вою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні деякі з зазначених вище положень, їх встановлює відповідний орган, що здійснює державну реєстрацію юри­дичних осіб.

В установі обов'язково створюється правління. Заснов­ники установи не беруть участі в управлінні нею. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада. Вона здій­снює нагляд за управлінням майном установи, додержан­ням мети установи та за іншою діяльністю відповідно до установчого акта.

Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності шляхом відкриття філій і представництв. Філія — це від­окремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює усі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходжен­ням та здійснює представництво і захист інтересів юридич­ної особи. Філії та представництва не є юридичними особа­ми. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх ство­рила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

Керівництво філій та представництв призначається юри­дичною особою і діє на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи вно­сяться до єдиного державного реєстру.

Юридична особа несе самостійну майнову відповідаль­ність за своїми зобов'язаннями і відповідає усім належним їй майном.

Управління товариством здійснюють його органи. Та­кими органами є загальні збори його учасників і виконав­чий орган.

Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не вста­новлено установчими документами або законом. Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна то­вариства на суму, що становить 50 % і більше майна товари­ства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено зако­ном. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як 10 % голосів, можуть вимагати прове­дення зборів і мають право самі скликати загальні збори.

Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Він може мати назву "правління", "дирек­ція" тощо. Його функції та повноваження визначаються установчими документами.

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або в результаті ліквідації.

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішен­ня про припинення юридичної особи, призначають за по­годженням з органом, який здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, комісію щодо припинення юридичної осо­би (ліквідаційна комісія, ліквідатор, зовнішній управляю­чий) та встановлюють відповідно до Цивільного кодексу України порядок та строки припинення.

У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи ви­моги її кредиторів задовольняються у такій черговості: у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелек­туальної, творчої діяльності; у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів); у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Юридична особа вважається такою, що припинила існу­вання, після внесення про це запису до єдиного державного реєстру юридичних осіб.

Які є види господарських товариств?

Господарським товариством є юридична особа, статут­ний (складений) капітал якої поділений на частки між учас­никами. Згідно з Цивільним кодексом України господарські товариства можуть бути створені у формі повного товари­ства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Учасником господарського товариства можуть бути фізичні або юридичні особи.

Товариства поділяють на дві групи: об'єднання капі­талів та об'єднання осіб. До першої групи належать такі товариства, які при їх створенні передбачають об'єднання майна засновників та учасників і необов'язкову особисту участь (тобто підприємницьку діяльність). До другої групи належать товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, а й безпосередньо особисто.

Як об'єднання капіталів розглядають такі товариства:

акціонерні та товариства з обмеженою і додатковою відпо­відальністю.

До об'єднань осіб відносять повні та командитні това­риства.

Управління товариством здійснюють загальні збори і правління.

Загальні збори учасників товариства мають право прий­мати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі з тих, що передані загальними зборами до компетенції правління. Рішення загальних зборів може оскаржити до суду учасник, який був відсутній не зі своєї вини на загаль­них зборах або голосував проти такого рішення.

Загальні збори своїм рішенням створюють правління та встановлюють його компетенцію і склад. Правління може складатися з однієї чи кількох осіб. Члени правління у будь-який час можуть бути усунені, якщо в статуті не зазначено підстави, з яких допускається усунення членів правління.

Учасники товариств мають такі права:

• брати участь в управлінні справами товариства в по­рядку, визначеному установчими документами;

• брати участь у розподілі прибутку товариства та одер­жувати його частку (дивіденди);

• вийти у встановленому порядку з товариства;

• одержувати інформацію про діяльність товариства;

• здійснити відчуження часток у статутному (складено­му) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом.

Право участі у товаристві є особистим немайновим пра­вом і не може передаватись іншим особам або успадковува­тись. Передача частки, акцій товариства тощо іншим осо­бам не є передачею або успадкуванням права участі у това­ристві.

Учасники можуть вільно вийти з товариства, якщо у статуті не встановлено обов'язок учасника письмово попе­редити товариство про свій вихід у визначений строк, який не може перевищувати одного року. Учасник товариства у випадках та порядку, передбачених законом та/або уста­новчими документами, може бути виключений з товариства.

Учасники товариства зобов'язані:

• додержуватись установчих документів товариства та виконувати рішення загальних зборів;

• виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити внески у розмірі, в порядку та засобами, які перед­бачені установчими документами;

• не розголошувати комерційної таємниці та конфіден­ційної інформації про діяльність товариства.

Розглянемо коротко господарські товариства, передба­чені Цивільним кодексом України.

Повним визнається товариство, учасники якого (повні учасники) відповідно до укладеного між ними договору зай­маються підприємницькою діяльністю від імені товариства і солідарне відповідають за його зобов'язаннями усім май­ном, що їм належить. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства. Найменування повного товари­ства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова "повне товариство" або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів "і компанія", а також слова "повне товариство".

Повне товариство створюється і діє на підставі заснов­ницького договору. Управління діяльністю повного товари­ства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. При спільному веденні учасниками справ товариства для вчи­нення кожного правочину необхідна згода всіх учасників товариства. Прибутки та збитки повного товариства розпо­діляються між його учасниками пропорційно до їхніх ча­сток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено за­сновницьким договором або іншою угодою учасників.

Учасник повного товариства має право за згодою інших учасників товариства передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі.

Повне товариство ліквідується на підставах, встановле­них Цивільним кодексом України, а також у разі, якщо в товаристві залишається тільки один учасник. Цей учасник має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господарське товариство у порядку, встановленому Цивільним кодексом України.

Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені това­риства підприємницьку діяльність і відповідають за зобо­в'язаннями товариства солідарно усім своїм майном (повни­ми учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товари-

ства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Управління справами командитного товариства здійсню­ють тільки учасники з повною відповідальністю в порядку, встановленому для повного товариства.

Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова "коман-дитне товариство" або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів "і компанія", а також слова "командитне товариство". Якщо до наймену­вання командитного товариства включено ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства. До командитного товариства застосовують положення про по­вне товариство.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписують усі повні учас­ники. Засновницький договір, крім відомостей, передбаче­них ст. 88 Цивільного кодексу України, має містити такі відомості: про склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у скла­деному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників. Су­купний розмір вкладів вкладників не повинен перевищува­ти 50 % складеного капіталу повного товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю визна­ється засноване однією або кількома особами товариство, ста­тутний капітал якого поділений на частки визначених уста­новчим документом розмірів. Максимальна кількість учас­ників товариства з обмеженою відповідальністю встанов­люється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом року, а із закінченням цьо­го строку — ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.

У разі необхідності визначити взаємовідносини між со­бою особи, що засновують товариство з обмеженою відпо­відальністю, укладають письмовий договір. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Установчим документом товари­ства з обмеженою відповідальністю є статут. Статутний капітал цього товариства складається з вартості вкладів його учасників.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю крім відомостей, передбачених ст. 88 Цивільного кодексу Украї­ни, має містити відомості: про розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компе­тенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного форду; порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.

Товариством з додатковою відповідальністю ви­знається засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом. Учасники цього товариства несуть субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном в однаковому для всіх розмірі, кратному до вар­тості внесених ними вкладів, який визначається статутом. До товариства з додатковою відповідальністю застосовують правила Цивільного кодексу України про товариства з об­меженою відповідальністю — якщо інше не передбачено установчими документами товариства.

Акціонерним визнається товариство, статутний капітал якого поділений на певне число акцій; кожний учасник несе відповідальність за зобов'язаннями товариства лише у ме­жах належних цьому учаснику акцій.

Воно може бути створено юридичними та (або) фізични­ми особами, а також може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Установчим документом акціонерного товариства є його статут. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим, ніж розмір, передбачений законом.

Статут акціонерного товариства має містити відомості про розмір статутного капіталу, умови про категорії акцій, що випускаються товариством, про номінальну вартість і кількість їх, про права акціонерів, про склад і компетенцію органів управління товариством і про порядок ухвалення ними рішень, у тому числі з питань, рішення щодо яких приймається кваліфікованою більшістю голосів.

Який зміст статуту товариства з обмеженою відповідальністю ?

Установчим документом товариства з обмеженою відпо­відальністю є затверджений учасниками статут, зміст яко­го може бути таким.

Зразок статуту товариства з обмеженою відповідальністю

Статут затверджений              Зареєстровано виконкомом Рішенням зборів Учасників           Правобережної районної ради Товариства з обмеженою            М.Дніпропетровська відповідальністю "Регул"             Розпорядження Л6__ Протокол ЛС° 1 від 20 серпня 200_ р.   "_" _200_р.

Голова виконкому __ Терещенко В.В.

СТАТУТ

ТОВАРИСТВА 3 ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "РЕГУЛ"

1. Загальні положення

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Регул", на­далі — "Товариство", створене відповідно до установчого догово­ру про утворення спільної часткової власності у формі господар­ського товариства як суб'єкта підприємницької діяльності, на підставі Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України "Про господарські товариства".

1.2. Цим Статутом регулюються правовідносини учасників спільної часткової власності, форми і засоби господарської діяльності, порядок формування його майна, розподілу прибутків, відшкоду­вання збитків, а також інші питання діяльності Товариства.

З дня державної реєстрації Товариство набуває прав юридич­ної особи, веде власний баланс, відкриває розрахунковий та інші необхідні рахунки в банках, одержує власну печатку й штамп, а також має інші необхідні для здійснення статутної діяльності атрибути.

1.3. Учасниками Товариства є:

— Филимонов Филимон Филимонович, що мешкає за адре­сою м. Дніпропетровськ, вул. Правди, 6.

— Сидоров Сидір Сидорович, що мешкає за адресою м. Дніп­ропетровськ, вул. Довженка, 1.

— Федоров Федір Федорович, що мешкає за адресою м. Дніп­ропетровськ, вул. Довженка, 9.

— Шевченко Тарас Петрович, що мешкає за адресою м. Дніп­ропетровськ, вул. Дніпровська, 3.

— Петров Петро Петрович, що мешкає за адресою м. Дніпро­петровськ, вул. Леніна, 5.

1.4. Юридична адреса товариства: 491111, Дніпропетровськ, вул. Гагаріна, 11.

1.5. Метою утворення Товариства є об'єднання фінансових засобів учасників для здійснення підприємницької діяльності у комерційній та виробничій сферах.

1.6. Предмет діяльності Товариства:

— виробництво будівельних матеріалів та конструкцій;

— промислове і цивільне будівництво;

— виробництво та переробка сільськогосподарської продукції;

— оптова і роздрібна торгівля, комісійні, представницькі, по­стачальницько-збутові послуги на ринку товарів народного спо­живання, продукції виробничо-технічного призначення, сільсько­господарської продукції та сировинних ресурсів (включно нафто­продуктів);

— організація підприємств громадського харчування;

— рекламно-інформаційна діяльність.

Види діяльності, які потребують спеціального дозволу, здій­снюються Товариством після одержання відповідних ліцензій.

2. Статутний фонд, майно Товариства, планування і фінанси

2.1. Статутний фонд Товариства, визначений відповідно до Установчого договору, становить 20 000 грн і включає такі внес­ки учасників Товариства:

— Филимонов Ф.Ф. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Сидоров С.С. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Федоров Ф.Ф. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Шевченко Т.П. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Петров П.П. — 4000 — 20 % статутного фонду. Не пізніше ніж за три дні до реєстрації Товариства кожний з Учасників зобов'язаний внести на тимчасовий рахунок Товари­ства ЗО % свого внеску (вкладу).Частина, яка залишилась, вно­ситься на рахунок Товариства протягом року з дня реєстрації. На повний вклад учасника Товариства видається свідоцтво, що є цінним папером.

2.2. Порядок збільшення статутного фонду, а також правовідно­сини, пов'язані з виділом частки (внеску) учасника та правона-ступництвом (спадкоємством), регулюються Установчим договором.

2.3. Джерелами формування основних засобів та обігових коштів Товариства, поряд з внесками, є:

— прибуток від господарської діяльності;

— прибуток від придбаних цінних паперів, дивіденди з інших джерел;

— кредити;

— інші, незаборонені законом джерела.

2.4. На основі власного майна Товариство, згідно з рішеннями зборів учасників, має право:

— засновувати філії, представництва та інші підрозділи;

— брати участь в інвестиційній діяльності шляхом входжен­ня в інші господарські товариства чи утворення дочірніх під­приємств;

— входити в асоціації та інші об'єднання підприємств;

— здійснювати усі види не заборонених законом правочинів;

— набувати, відчужувати, брати та здавати в оренду майно;

— одержувати патенти (свідоцтва) на об'єкти промислової (інтелектуальної) власності і авторського права;

— купувати акції та інші цінні папери з додержанням законо­давства про цінні папери.

2.5. Зборами учасників Товариства визначаються види, розмір, порядок створення та використання фондів. Поряд зі Статутним, обов'язковими є резервний фонд і фонд дивідендів.

2.6. Резервний фонд створюється у розмірі 25 % статутного фонду. Відрахування до резервного фонду здійснюється щороку в розмірі 5 % чистого прибутку Товариства до повного його форму­вання.

2.7. Фонд дивідендів створюється шляхом відрахування ча­стини чистого прибутку у розмірах, що визначаються зборами учасників залежно від результатів господарської діяльності.

2.8. Порядок формування та використання фондів Товариства встановлюється окремими Положеннями про фонди, що затвер­джуються зборами учасників Товариства.

2.9. Планування діяльності товариства здійснюється зборами учасників, а реалізацію цих планів здійснює виконавчий орган Товариства — адміністрація, яку очолює директор.

2.10. Структура, штати, форми оплати праці та інші внутріш­ньогосподарські акти, крім віднесених до компетенції зборів учас­ників, затверджуються директором Товариства.

3. Взаємовідносини учасників щодо майна Товариства, поря­док розподілу прибутків та відшкодування збитків

3.1. Учасники Товариства розпоряджаються його майном згідно з правом учасників сумісної часткової власності. Частка кожного з них у цьому майні пропорційна внескам у статутний фонд.

Рішення, пов'язані з розпорядженням майном, приймаються учасниками товариства спільно у порядку та за правилами, вста­новленими Установчим договором.

Питання виходу учасника з Товариства, виділу частки, вику­пу її Товариством, введення нових учасників та інші правовідно­сини сторін за Установчим договором розв'язуються відповідно до Установчого договору.

3.2. Розподіл прибутку Товариства здійснюється у пропорції до часток (вкладів) учасників у статутний фонд. Прибуток, за рішенням зборів учасників, може вкладатися у фонди Товариства.

Зміна частки учасника у статутному фонді допускається тільки згідно з рішенням зборів учасників.

3.3. За боргами Товариства його учасники несуть відпові­дальність у межах своїх часток у його майні.

Товариство не несе відповідальності за особисті зобов'язання учасника. У разі недостачі майна учасника, який відповідає за особисті зобов'язання, кредитори мають право вимагати виділу його частки в грошовому виразі.

Наслідки такого виділу і його правила визначаються Установ­чим договором.

Учасник, що завдав своїми діями збитки Товариству, відшко­довує ці збитки за рахунок своєї частки в майні Товариства з відпо­відним її зменшенням, аж до виключення учасника зі спрямуван­ням його частки в майні Товариства на відшкодування збитків. У разі недостатності цього майна учасника невідшкодована частина стягується згідно з цивільним судочинством.

3.4. Виключення учасника з Товариства може мати місце і за порушення положень цього Статуту, Установчого договору, а та­кож за невиконання обов'язків, покладених на нього зборами учасників, включаючи майнові (фінансові) зобов'язання, а також на підставах, передбачених Установчим договором.

3.5. Матеріальна відповідальність посадових осіб та інших працівників Товариства здійснюється за правилами та в порядку, встановленому законодавством про працю.

4. Органи управління, порядок їх формування і компетенція

4.1. Вищим органом управління Товариством є збори його учасників — громадян, зазначених у ст. 2.1 Статуту.

У разі введення до складу учасників нових осіб, у тому числі юридичних, вони входять до складу вищого органу управління. Юридичну особу на зборах учасників представляє її уповноважений.

Збори обирають голову на річний термін. Голова зборів учас­ників товариства готує питання, що підлягають розгляду на збо­рах, фіксує рішення зборів у книзі протоколів. Він не має права втручатися у господарсько-розпорядчі функції адміністрації То­вариства.

У разі прийняття зборами учасників рішень кожний з учас­ників Товариства має кількість голосів, пропорційну його частині у статутному фонді.

4.2. До компетенції зборів учасників Товариства належать такі питання:

а) визначення основних напрямів діяльності Товариства, за­твердження його планів і звітів про їх виконання;

б) зміна Статуту;

в) обрання і відкликання керівника адміністрації (виконавчо­го органу Товариства) та голови ревізійної комісії;

г) затвердження річних звітів Товариства, включаючи його філії, та висновки ревізійної комісії, встановлення порядку роз­поділу прибутку та покриття збитків;

д) утворення, реорганізація і ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження Положень про них, а на час між зборами учасників цю функцію виконує директор Това­риства;

е) прийняття рішень про притягнення до майнової відповідаль­ності посадових осіб Товариства, що призначаються зборами, з виконанням цієї функції директором щодо інших посадових осіб Товариства;

є) затвердження правил розпорядку та інших внутрішніх до­кументів Товариства, що готуються директором, крім віднесених зборами учасників до компетенції директора;

ж) визначення умов праці посадових осіб Товариства, дочірніх підприємств, філій та представництв, тільки в частині осіб, що призначаються зборами учасників;

з) зміна статутного фонду;

і) встановлення розміру, форми та порядку внесення учасни­ками додаткових внесків, а також прийняття рішень про при­дбання Товариством частки учасників;

к) виключення учасника з Товариства.

Одностайність у вищому органі необхідна у разі прийняття рішень з питань, перелічених у пунктах "а", "б" і "к" цієї статті.

Прийняття рішень у зазначених вище пунктах є винятковою компетенцією зборів учасників Товариства.

З усіх інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів.

4.3. Збори учасників вважаються правомочними, якщо на збо­рах присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більше ніж 60 % голосів, а з питань, що вимагають одностайності, — усі учасники.

Будь-хто з учасників має право вимагати розгляду внесеного ним питання за умови, що воно було ним внесено на збори не пізніше ніж за 25 днів до їх початку.

Книга протоколів повинна бути у будь-який час представлена учасникам. На їх вимогу голова зборів видає посвідчені ним витя­ги з книги протоколів.

4.4. Збори учасників проводяться не рідше одного разу на квартал. Позачергові збори учасників скликаються головою, якщо цього вимагають інтереси Товариства в цілому, а також на вимогу керівника адміністрації чи голови ревізійної комісії. Право на позачергове скликання зборів мають учасники, що мають у су­купності не менш як 20 % голосів.

Збори учасників мають право приймати рішення з питань, не внесених до порядку денного зборів.

4.5. Виконавчий орган (адміністрацію) Товариства очолює директор, що обирається (чи призначається) з учасників Товари­ства або осіб, не є його учасниками.

З директором допускається укладення трудового контракту. Директор не може бути головою зборів учасників Товариства.

Директор вирішує усі питання діяльності Товариства, крім віднесених до виняткової компетенції зборів учасників.

Збори учасників можуть винести рішення про передачу части­ни прав, що належать їм, — до компетенції директора.

Директор підзвітний зборам учасників й організує виконання їх рішень.

Директор має право: без доручення представляти Товариство у взаємовідносинах з фізичними та юридичними особами, органами державної влади та управління, судовими закладами; відкривати рахунки Товариства в банках та проводити операції з ними; укла­дати правочини від імені Товариства; видавати накази і розпоря­дження, обов'язкові для усіх співробітників Товариства; здійсню­вати прийняття та звільнення працівників, застосовувати до них стягнення та заохочення; розробляти плани, положення, інструкції та інші акти внутрішнього регулювання діяльності Товариства.

Директор не має права без згоди зборів учасників здійснювати правочини від імені Товариства на свою користь (а також в інте­ресах своїх корпоративних прав поза цим Товариством).

Відкликання директора з посади здійснюється зборами учас­ників на підставах, передбачених КЗпП України, цим Статутом і умовами трудового контракту.

4.6. Контроль за діяльністю адміністрації здійснюється реві­зійною комісією в кількості трьох осіб на чолі з головою комісії, що призначаються зборами учасників.

Директор і головний (старший) бухгалтер не можуть бути членами ревізійної комісії.

Перевірка діяльності адміністрації здійснюється ревізійною комісією за дорученням зборів учасників, з власної ініціативи або на вимогу окремих учасників. Ревізійна комісія має право вимага­ти від посадових осіб Товариства надання їй усіх необхідних мате­ріалів, бухгалтерських чи інших документів і особистих пояснень.

Ревізійна комісія направляє результати проведених нею пере­вірок зборам учасників Товариства.

Ревізійна комісія складає підсумок за річними звітами та ба­лансами. Вона зобов'язана вимагати позачергового скликання зборів учасників, якщо постала загроза інтересам Товариства чи мають місце зловживання посадових осіб Товариства.

5, Зовнішньоекономічна діяльність

5.1 Зовнішньоекономічну діяльність Товариство здійснює відповідно до статутних напрямів діяльності як самостійно, так і при посередництві спеціалізованих підприємств, організації цієї сфери діяльності.

5.2. Товариство має право на власний рахунок і на одержання кредитів від своїх зарубіжних партнерів, з додержанням законо­давства України про валютне регулювання і контроль.

5.3. Для реалізації цієї діяльності Товариство має право відкри­вати за межами України свої дочірні підприємства, представни­цтва та інші підрозділи.

6. Трудовий колектив, повноваження його органів, соціальна діяльність Товариства

6.1. Трудовий колектив Товариства складається з усіх грома­дян, що перебувають у трудових відносинах з Товариством. Чле­нами трудового колективу можуть бути учасники Товариства.

6.2. Інтереси трудового колективу представляє його виборний орган — профспілковий комітет, порядок обрання та компетен­ція якого визначені законодавством про професійні спілки.

6.3. Головною формою регулювання відносин між адміністра­цією та трудовим колективом є колективний договір, що укла­дається щороку, зміст якого повинен відповідати Закону України "Про колективні трудові договори".

6.4. Товариство забезпечує безпечні умови праці та несе відпо­відальність за шкоду, завдану працівникові з вини Товариства.

6.5. Товариство здійснює професійну підготовку та перепідго­товку працівників, надає пільги тим, що навчаються.

6.6. За узгодженням між адміністрацією і органом, який пред­ставляє трудовий колектив, у Товаристві можуть встановлювати­ся додаткові пільги працівникам за рахунок коштів Товариства.

7. Умови ліквідації, реорганізації Товариства

7.1. Припинення діяльності Товариства здійснюється шляхом реорганізації чи ліквідації.

7.2. Товариство ліквідується:

— згідно з рішенням зборів учасників;

— згідно з рішенням суду;

— у порядку, встановленому Законом України "Про відновлен­ня платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

7.3. Реорганізація Товариства здійснюється за рішенням зборів учасників, з додержанням вимог законодавства про правонаступ-ництво.

Розподіл майна Товариства, що ліквідується, здійснюється між його власниками відповідно до Установчого договору. За наявності спору розподіл припиняється до судового рішення за суттю спору.

7.4. У разі ліквідації Товариства орган, який виніс рішення про ліквідацію, створює ліквідаційну комісію, яка діє відповідно до ст. 20 Закону України "Про господарські товариства".

7.5. Товариство вважається ліквідованим з дня внесення за­пису про ліквідацію до державного реєстру.

Голова зборів учасників

товариства з обмеженою відповідальністю

"Регул"____________              (Шевченко Т.П.)

Які правові форми участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у відносинах, що регулюються цивільним законодавством?

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади мають певне майно. Як власник ці суб'єкти на свій розсуд володіють, користуються і розпоряджаються майном, що їм належить. Майно і становить основу їхньої участі у цивільно-правових відносинах. Наприклад, державну влас­ність становлять: майно, що забезпечує діяльність Верхов­ної Ради України та утворених нею державних органів; май­но Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; система транспорту загального користування, зв'яз­ку та інформації, що мають загальнодержавне значення;

кошти державного бюджету; Національний банк України та інше майно. Держава може бути також суб'єктом спільної власності за участю всіх суб'єктів цивільного права.

Держава діє у відносинах, що регулюються цивільним законодавством на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Вона може створювати юридичні особи публічно­го права (державні підприємства, навчальні, лікувальні, культурно-освітні заклади тощо) у випадках та в порядку, передбачених законом, а також створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства), брати участь у їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не вста­новлено законом.

Як учасник цивільних правовідносин держава діє через органи державної влади у межах їхньої компетенції, вста­новленої актами, які визначають статус цих органів. Вона може брати участь у зобов'язальних відносинах. Наприклад, держава випускає облігації державної позики, а утримувачі їх вступають у цивільно-правові відносини з державою.

Зобов'язальні відносини виникають щодо державного кре­диту, випуску казначейських зобов'язань тощо. Цивільно-правові відносини виникають при відшкодуванні майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину, а також у випадках стягнення у дохід держави з осіб, засуджених за вчинення злочинів, коштів, витрачених на стаціонарне ліку­вання потерпілих громадян при заподіянні шкоди їхньому здоров'ю в результаті злочинних дій.

Такі правовідносини виникають також при відшкоду­ванні організаціями та громадянами збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону природи. Законо­давство передбачає низку підстав, з яких до держави пере­ходять певні правомочності в галузі права інтелектуальної власності та ін.

За своїми зобов'язаннями держава відповідає своїм май­ном, крім майна, на яке законом заборонено звертати стяг­нення.

Автономна Республіка Крим і територіальні громади також діють у відносинах, що регулюються цивільним за­конодавством, на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Вони, як і держава, можуть створювати юридичні особи публічного та приватного права, брати участь у їх діяльності на загальних підставах. Майно цих суб'єктів становлять кошти їхніх бюджетів та інше майно, яке не закріплене за створеними ними юридичними особами.

Автономна Республіка Крим діє через утворені неї орга­ни, а територіальні громади, — через органи місцевого са­моврядування цих утворень у межах компетенції, встанов­леної актами, які визначають їх статути. Автономна Рес­публіка Крим і територіальні громади відповідають за свої­ми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке зако­ном заборонено звертати стягнення.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, передбачених законом.

Юридичні особи, створені державою. Автономною Рес­публікою Крим, територіальними громадами, не відповіда­ють за зобов'язаннями відповідно держави. Автономної Республіки Крим, територіальних громад. Автономна Рес­публіка Крим та територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями одна одної, а також за зобов'язаннями держави.

Як класифікують речі у цивільному праві?

Вже зазначалося, що одним із елементів цивільних пра­вовідносин є об'єкт права. Об'єктом цивільних правовідно­син є конкретні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою у зазначені правові відносини.

Такі відносини можуть виникати заради придбання та перевезення речей, надання послуг, виконання права автор­ства на твори науки, літератури, мистецтва, захисту честі, гідності й ділової репутації та ін. Із цього можна зробити висновок, що об'єкт цивільно-правових відносин, або ци­вільних прав, — це певне конкретне благо, з приводу яко­го суб'єкти вступають у правовідносини.

Такими благами можуть бути: особисті немайнові права фізичної особи, речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, ре­зультати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Речі є одним з основних видів об'єктів цивільного пра­ва, оскільки за їх допомогою задовольняються істотні по­треби особи. Річчю визнається предмет матеріального світу, який задовольняє потреби людей і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Держава встановлює відповідні правила поведінки лю­дей стосовно тієї чи іншої речі. На цій основі виник термін "правовий режим речей". Він є умовним (ніякого правового режиму речей, насправді бути не може) і встановлюється не для речей, а для поведінки людей стосовно тієї чи іншої речі (майна), зокрема щодо порядку володіння, користуван­ня, способів і меж розпорядження речами.

Цивільний кодекс України класифікує речі так.

• Тварини є особливим об'єктом цивільних прав. На них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встанов­лених законом. Правила поводження з тваринами встанов­люються законом. Тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обігу лише у випадках та порядку, встановлених законом.

• Нерухомі та рухомі речі. До нерухомих речей нале­жать земельні ділянки та все, що розташовано на них і міцно з ними пов'язано, тобто об'єкти, переміщення яких без не­пропорційного збитку їх призначенню неможливе.

Режим нерухомої речі може бути поширений законом і на інші речі, зокрема на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти як такі, що підля­гають державній реєстрації.

Рухомими речами визнаються такі, що їх можна вільно переміщувати у просторі.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земля, будівлі, підприємства та ін.), обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають обов'яз­ковій державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів з нею є публічною і здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформа­цію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, пе­редбаченому законом.

Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів з нею, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені в суді.

• Подільні та неподільні речі. Подільною визнається річ, внаслідок користування якою кожна її частина збері­гає свої властивості цілого та не втрачає при цьому свого господарського (цільового) призначення (хліб, цемент, ріди­ни тощо).

Неподільною визнається річ, внаслідок поділу якої її частини втрачають властивості первісної речі та змінюють господарське (цільове) призначення (телевізор, автомобіль і т. ін.).

• Індивідуально визначені речі та речі, що визнача­ються родовими ознаками. Індивідуально визначеною ви­знається річ, наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших речей і тим самим індивідуа­лізують цю річ. Індивідуально визначена річ є незамінною (наприклад, із партії телевізорів виділений один, або єдина у своєму роді картина художника Рєпіна "Запорожці").

Родовими визнаються речі, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам такого самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою. Речі, що визначаються родовими ознаками, є замінними (цукор, борошно, цегла та ін.).

Правове значення поділу речей на індивідуально визна­чені і родові полягає в тому, що у разі загибелі індивідуаль­но визначеної речі боржник звільняється від обов'язку пе­редати подібну річ кредитору, але зобов'язаний виплатити останньому грошову компенсацію, тоді як у разі загибелі родових речей боржник, як правило, зобов'язаний переда­ти кредиторові інші подібні речі.

• Споживчі та неспоживчі. Споживчими визнаються речі, які внаслідок одноразового їх використання знищу­ються або припиняють існування у первісному вигляді (про­дукти харчування, сировина). Неспоживчими визнаються речі, призначені для неодноразового використання, які збе­рігають при цьому свій первісний вигляд протягом трива­лого часу (автомобіль, будинок, одяг тощо).

• Головна річ і приналежність. Часто речі перебува­ють у такому господарсько-цільовому зв'язку, за якого одна з них є головною, а інша — приналежною (скрипка і фут­ляр до неї, верстат і фреза до нього тощо).

Визначення головної речі й належності набуває актуаль­ності у зв'язку із закріпленням у Цивільному кодексі України поділу речей на нерухомі і рухомі. Так, при купівлі-продажу земельної ділянки як головної речі потрібно ви­значити приналежні їй речі — будівлі, дороги, все те, що на ній розташовано. Отже, головною річчю визнається само­стійна річ, пов'язана з іншою річчю (приналежністю), що покликана слугувати головній речі та пов'язана з нею спіль­ним господарським призначенням. Приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначається законодав­чими актами або договором.

• Складовою речі є все те, що не може бути відокремле­не від неї без пошкодження або істотного знецінення речі. При переході права на річ складові не підлягають відокрем­ленню. Якщо різноманітні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке ви­знається сутністю з'єднання, вони вважаються за одну річ (складна річ). Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі її складові, якщо договором не визна­чено інше.

• Продукція, плоди та доходи. Використання деяких речей породжує появу нових, які поділяються на продук­цію, плоди та доходи. Продукцією, плодами та доходами визнається все те, що виробляється, добувається, дістається з речі або приноситься річчю (приплід тварин, плоди фрук­тових дерев, чи, наприклад, від речі, переданої в оренду, орендодавець одержав дохід у вигляді орендної плати). Продукція, плоди та доходи належать власнику речі, якщо інше не визначено законом або договором власника з іншою особою.

• Гроші (валюта). До речей цивільне право відносить також гроші. Грошам властиві ознаки родових, подільних і замінних речей. Виконуючи функцію загального еквівален­та платежів, гроші є мірилом вартості всіх товарів, інстру­ ментом, що забезпечує їх обіг, засобом забезпечення їх цінності. Гривня — це національна валюта, яка є законним платіжним засобом, обов'язковим до прийняття за номіналь­ною вартістю на всій території України. Іноземна валюта може використовуватись у випадках і в порядку, передба­чених законом. Види майна, що визнаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними також встановлюються законом.

• Майно. Майном як особливим об'єктом визнаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обо­в'язки. Наприклад, підприємством як майновим комплек­сом визнається єдиний майновий комплекс, що використо­вується для здійснення підприємницької діяльності. Під­приємство в цілому або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди тощо та інших право-чинів, пов'язаних із встановленням, зміною та припинен­ням речових прав.

Що таке цінні папери як об'єкт цивільного права?

Одним із видів матеріальних об'єктів цивільних право­відносин, що нині широко застосовуються як у господар­ському обігу в межах України, так і у сфері зовнішньоеко­номічної діяльності, є цінні папери. Призначення цінних паперів полягає в засвідченні права їх законних держателів на цінності, що в них зазначені, та забезпечення одержання саме цих цінностей.

Отже, цінні папери є документом встановленої фор­ми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошо­ве або інше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, і власником та передба­чають виконання зобов'язання згідно з умовами їх ви-

пуску, а також можливості передачі прав, що виплива­ють із цих документів, іншим особам. З переданням цінного папера переходять усі права, які посвідчуються ним, у сукупності.

Цивільний кодекс України визначає, що в цивільному обігу нашої держави використовуються такі групи цінних паперів:

а) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статут­ному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зо­крема у вигляді дивідендів та частини майна при ліквідації емітента;

б) боргові цінні папери, які засвідчують відносини пози­ки і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визна­чений строк кошти відповідно до зобов'язання;

в) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом стро­ку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінан­сових та (або) товарних ресурсів;

г) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Види цінних паперів та порядок їх обігу встановлю­ються законом. Цінні папери можуть випускатися в доку­ментарній та бездокументарній формах.

Цінний папір має бути складений у визначеній законом формі та містити всі необхідні реквізити, перелік яких щодо конкретних видів цінних паперів встановлюється законо­давством. Наслідком відсутності обов'язкових реквізитів цінного папера або невідповідності цінного папера встанов­леній для нього формі є недійсність такого папера.

Цінні папери характеризуються також можливістю пе­редачі грошових та інших прав, що випливають із цих до­кументів, іншим особам. Залежно від способу визначення уповноваженої особи, яка є власником цінного папера, такі папери поділяють на іменні, ордерні та цінні папери на пред'явника. Залежно від того, до якого з цих видів нале­жить цінний папір, визначається і спосіб його передачі.

Іменним цінним папером є документ, у тексті якого за­значений його власник. Однак для легітимації володільця цінного папера як суб'єкта прав, необхідно, щоб його ім'я було зазначено не лише у тексті цінного папера, а й у реєстрі власників цінних паперів.

Іменні цінні папери можуть переходити від одних до інших осіб, однак це пов'язано з виконанням певних фор­мальностей. Так, для передачі іменного цінного папера (на­приклад акції) необхідно поставити на ньому передаваль­ний запис і внести відповідні зміни до реєстру власників іменних цінних паперів. До іменних цінних паперів нале­жать: акції, ощадні сертифікати, облігації.

Ордерним цінним папером є документ, держатель якого легітимований як об'єкт зазначеного в ньому права, якщо на цьому держателі зупиняється безперервний ряд переда­вальних записів. Ордерні цінні папери передаються шля­хом вчинення на них передавального запису — індосамен­ту, який може бути іменним або бланковим.

При вчиненні іменного індосаменту вказується ім'я осо­би, що передає цей документ (індосант), а також ім'я набу­вача (індосата). У разі передачі ордерного цінного папера шляхом вчинення бланкового передавального запису індо­санту достатньо просто поставити у документі свій підпис. Держатель ордерного цінного папера, до якого він перейшов через бланковий індосамент, може у будь-який час вписати своє ім'я в документ. Найбільш поширеними ордерними цінними паперами є коносамент і вексель.

Однією з основних відмінностей між іменними і ордер­ними цінними паперами є те, що у разі передачі іменного цінного папера відчужувач (індосант) відповідає не тільки за дійсність права, яке випливає з документа, а й за його здійснення. При цьому особа, що видала цінний папір, ти всі особи» що індосували його, відповідають перед закон­ним володільцем цього папера солідарне.

Під цінними паперами на пред'явника розуміють папе­ри, володіння якими безпосередньо забезпечує можливість здійснення виражених у них прав. Здійснити право за цінними паперами на пред'явника може особа, що його пред'явить. Ці папери передаються шляхом простої пере­дачі документа новому держателю. Вони випускаються без зазначення особи, яка має право на цінність за документом.

Особа, що видала цінний папір, та всі особи, що індосува­ли його, відповідають перед її законним володільцем. Відмо­ва від виконання зобов'язання, посвідченого цінним папе­ром, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або на його недійсність не допускається. У разі задоволення вимоги законного володільця цінного папера про виконання усього посвідченого цим папером обов'язку одною або кілько­ма особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним папером, вони набувають права зворотної вимоги (регресу) щодо інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером.

Володілець цінного папера, щодо якого встановлено фальшування або підробку, має право виставити особі, яка передала йому папір, вимоги про належне виконання зобо­в'язання, посвідченого цим папером та про відшкодування збитків.

Що розуміють під терміном "правочин"? Які загальні вимоги, додержання яких необхідне для його чинності?

До найпоширеніших юридичних фактів належать пра­вочини, тобто дії суб'єктів, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відо­мо, що дії як юридичні факти, завжди мають вольовий ха­рактер і поділяються на правомірні і неправомірні.

Правочином є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обо­в'язків (наприклад, придбання майна шляхом купівлі-про­дажу, передача землі в оренду, дарування, складання запо­віту та ін.).

У правочині виявляється воля його учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути вираже­на зовні. Зовнішній вираз волі визнається волевиявленням. Це — суть правочину. Зміст правочину не може суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а та­кож моральним засадам громадянського суспільства.

Правочини, які щоденно вчиняються суб'єктами, досить різноманітні, а тому потребують певної кваліфікації. Залеж­но від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для вчи­нення правочину, правочини можуть бути одно-, дво- чи багатосторонніми (договорами).

Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини і т. ін. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, що його вчинила. До правочинів, які виникли з односторонніх правочинів, за­стосовують загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить вимогам закону.

Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин (договори ку­півлі-продажу, підряду, поставки, ренти, перевезення і т. ін.). Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення і дії трьох і більше сторін. Напри­клад, договір про сумісну діяльність, договір лізингу тощо.

Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібні нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, які внаслідок недодержан­ня письмової форми є недійсними. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, повинен бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.

Письмово мають вчинятися: правочини між юридични­ми особами; правочини між фізичними та юридичними осо­бами; правочини фізичних осіб між собою на суму, що пе­ревищує у 20 разів розмір неоподатковуваного доходу.

Правочини, вчинені письмово, потребують нотаріаль­ного посвідчення лише у випадках, передбачених законом або договором. Нотаріальне посвідчення правочину здій­снюється нотаріусом або посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої дії, шляхом вчинен­ня на документі, в якому викладено текст правочину, по-свідчувального напису. Слід пам'ятати, що нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише того право-чину, який відповідає загальним вимогам його чинності, передбаченим Цивільним кодексом України.

Державній реєстрації підлягають правочини лише у випадках, передбачених законом. Такі правочини вважа­ються вчиненими з моменту державної реєстрації. Порядок реєстрації, перелік органів, які здійснюють реєстрацію, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами та іншими нормативно-правовими актами.

Якщо у правочині не вказано місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вира­ження волі сторони, а місцем вчинення двостороннього правочину є місце одержання згоди (акцепту) на пропози­цію укласти договір.

Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього. Але якщо такою відмовою від право-чину порушено права іншої особи, ці права підлягають за­хисту. Особи, які вчинили дво- чи багатосторонній право-чин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитись від нього, навіть у разі, якщо його умови повністю ними виконано. Відмова від правочину вчиняється у тій самій формі, в якій правочин було вчинено. Правові наслідки відмови від пра­вочину визначаються домовленістю сторін.

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони зустрічний обов'язок другої сторони, правочини поділяють на платні і безоплатні. Більшість правочинів є платними.

Залежно від моменту виникнення правочину правочини можна поділити на нонсенсуальні й реальні.

Для консенсуального правочину достатньо узгодження волі та дій учасників правочину. В момент, коли дії узго­джено відносно всіх істотних умов (а в передбачених зако­ном випадках ще й належним чином оформлено), правочин вважається укладеним. З цього моменту в сторін виника­ють відповідні права і обов'язки. Більшість правочинів е консенсуальними.

Для укладення реального правочину одного волевияв­лення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно та­кож вчинити фактичні дії (наприклад, передати майно). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні — здійснюються. Так, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується пе­редати в майбутньому іншій стороні (обдарованому) без­оплатно майно у власність. Право власності в обдарованого на подарунок виникає не з моменту укладення договору, а з моменту прийняття цього майна.

Для того щоб правочин мав юридичну силу, він пови­нен відповідати низці вимог, які називають умовами чин­ності правочину. За Цивільним кодексом України загальні вимоги, додержання яких необхідне для чинності право-чину, такі:

• особи, що вчиняють правочин, повинні мати необ­хідний обсяг цивільної дієздатності (наприклад, вчинен­ня правочину особами, визнаними недієздатними, спричи­нює недійсність правочину);

• зміст правочину не може суперечити вимогам за­кону. При цьому слово "закон" вживається в широкому ро­зумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у Цивільному кодексу України приписів. Наприклад, незаконним буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності фізичної та юридичної осо­би, якщо таке обмеження не передбачено законом;

• волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Єдність внут­рішньої волі і волевиявлення є характерною для правочи­ну, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевияв­лення означає, що справжня воля, справжнє бажання вчи­нити правочин відсутні. Такий правочин не може охороня­тися законом;

• правочин має вчинятися у формі, передбаченій за­коном (наприклад, незаконним буде договір купівлі-прода­жу нерухомого майна, здійснений в усній формі, оскільки Цивільний кодекс України встановлює для цих договорів обов'язковість письмової форми, нотаріального посвідчен­ня, а також державної реєстрації);

• правочини, що вчиняються батьками (усиновлюва-чами), не можуть суперечити інтересам їхніх непов­нолітніх дітей (наприклад, незаконним буде відчуження батьком майна дитини, яка стала його власником у резуль­таті спадкування);

• правочин має бути спрямований на реальне настан­ня правових наслідків, що обумовлені ним.

Вчинення правочину з порушенням хоча б однієї із за­значених умов визнається законодавством недійсним. Не-чинність правочину означає, що дія, вчинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які він був спрямований.

Які є підстави для визнання правочину недійсним? Які правові наслідки такого визнання?

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а та­кож вимогам, що їх висунули його учасники, то питання про його правомірність та недійсність не виникає. Він про­сто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'яз­ки. Якщо правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, то ставиться під сумнів його дійсність.

Ступінь недійсності правочину може бути різним. При­чому може виникнути питання, з якого моменту правочин слід вважати недійсним: чи з самого початку вчинення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсним судом.

Коли безпосередньо у правовій нормі визначена недійсність певного правочину, то його називають нікчем­ним. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх вчинен­ня. У цьому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.

До нікчемних правочинів належать такі:

• правочин, вчинений малолітньою особою за межа­ми її цивільної дієздатності. Такий правочин може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким мало­літня особа проживає, або опікуном. Вважається, що такий правочин схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Все одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов'язана та­кож відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного

правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;

• правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного;

видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

укладати договори, які підлягають нотаріальному посвід­ченню та (або) державній реєстрації, в тому числу договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути ви­знаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізич­ної особи, над якою встановлено опіку або піклування;

• правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові не­дієздатної особи все те, що вона одержала за цим правочи-ном, а опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все, що недієздатна особа одержала за цим правочином. Дієздатна сторона зобов'язана також компенсувати опіку­нові недієздатної особи чи членам його сім'ї моральну шко­ду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припусти­ти такий її стан.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчи­нений недієздатною особою. Правочин вважається схвале­ним, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявив претензії другій стороні. У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочи-ни, вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними;

• правочин, який порушує публічний порядок. Таким вважається правочин, якщо він був спрямований на пору­шення конституційних прав і свобод людини і громадяни­на, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави. Автономної Республіки Крим, територіаль­ної громади, незаконне заволодіння ним;

• односторонній правочин, у якому недодержано ви­моги закону про нотаріальне посвідчення. Суд може ви­знати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обста­вина, яка не залежала від її волі;

• договір, у якому сторони не додержали вимог зако­ну про його нотаріальне посвідчення. Однак, якщо сторо­ни домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухи­ляється від його нотаріального посвідчення, суд може ви­знати такий договір дійсним. У цьому разі нотаріальне по­свідчення договору не потрібне;

• правочин, яким скасовується чи обмежується відпо­відальність за умисне порушення зобов'язання;

• правочин щодо забезпечення виконання зобов'язан­ня, вчинений із недодержанням письмової форми;

• правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'яз­ки. Наприклад, нікчемним буде правочин, укладений між особами про відмову від складення заповіту.

Якщо нікчемні правочини є недійсними від початку їх здійснення, незалежно від подання позову і рішення суду, то правочини, здійснені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальників або під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох учасників сторін догово­ру, породжують відповідні права і обов'язки контрагентів, а отже, є дійсними.

Проте таку їх дійсність можуть оспорити відповідні особи в суді. Тому такі правочини називаються відносно дійсними, або оспорюваними. До них належать правочини, вчинені:

• неповнолітньою особою, віком від 14 до 18 років (без згоди батьків, піклувальника);

• фізичною особою, що обмежена у дієздатності (без зго­ди піклувальника);

• дієздатною фізичною особою, яка в момент вчинення не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними;

• фізичною особою під впливом помилки;

• фізичною особою під впливом обману;

• фізичною особою під впливом насильства;

• фізичною особою під впливом збігу тяжких обставин;.

• внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;

• юридичною особою, яких вона не мала права вчиняти;

• фіктивні й удавані правочини.

Оспорювані правочини, визнані недійсними, вважаються такими з моменту їх здійснення.

Правові наслідки недійсності правочину такі:

а) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю;

б) сторони зобов'язані повернути одна одній у натурі все, що одержали на виконання цього правочину, а в разі не­можливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які діють на момент взаємних розра­хунків;

в) наслідки недійсності нікчемного правочину, передба­чені законом, не можуть змінюватись домовленістю сторін;

г) недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини.

Зразок позовної заяви до суду про визнання удаваного правочину недійсним

До Кіровського місцевого

районного суду

м. Дніпропетровська

Позивач:

Даниленко Іван Володимирович,

м. Дніпропетровськ,

б-р Шевченка, 100, кв. 10

Відповідач:

Ковальова Тамара Олексіївна, м. Дніпропетровськ, вул. Попова, 16, кв. 1

Ціна позову __________

ПОЗОВНА ЗАЯВА

У грудні 2003 р. з моєї вини було заподіяно шкоду автомобілю "Волга", який належить на праві власності Ковальовій Т.О.

Вона вимагала відшкодувати заподіяні збитки у тижневий термін у сумі, еквівалентній 2835 доларам США.

Не маючи у наявності зазначеної суми, я не зміг у такий стис­лий термін відшкодувати збитки.

Тоді Ковальова Т.О., як голова ГБК "Зірка", членом якого я є, запропонувала оформити правочин дарування їй гаража, що на­лежить мені.

Я вимушений був погодитися, і 20 грудня 2003 р. ми уклали правочин, засвідчений 2-ю Дніпропетровською нотаріальною кон­торою, згідно з яким я подарував Ковальовій Т.О. гараж № 11 у ГБК "Зірка".

При цьому ми домовились у присутності Шпака Андрія Анд­рійовича, що в разі відшкодування завданих мною збитків, Кова­льова Т.О. зобов'язується повернути мені гараж.

Ця домовленість підтверджується також розпискою Ковальо­вої Т.О. від 28 грудня 2003 р., в якій вона зазначила, що отрима-

ла від мене на відшкодування збитків суму, еквівалентну 2656 доларам США, недоотримана сума еквівалентна 179 доларам СІЛА. У цій розписці Ковальова Т.О. зобов'язується повернути узятий під заставу гараж.

Недоотримана сума мною також була відшкодована Кова­льовій Т.О.

Однак вона під надуманими приводами "хвороба", "погана погода", "зайнятість" тощо відкладає повернення гаража, взятого під заставу.

Таким чином, обставини укладення правочину дарування га­ража та правовідносини, що при цьому виникли, засвідчують те, що правочин є удаваним, що приховує інший, який дійсно мав місце, а саме договір застави.

Тим паче, що з моменту здійснення правочину, так званого "договору дарування", і до цього часу я є членом ГБК і користу­юся гаражем, який мені належить. Проте, згідно з положеннями Цивільного кодексу України, договір дарування е безоплатним правочином і вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Відповідно до ст. 235 Цивільного кодексу України, у разі, якщо правочин здійснено з метою приховати інший правочин (удава­ний правочин), до нього застосовуються правила, що регулюють той правочин, який сторони мали на увазі.

Отже, правовідносини, що виникли, повинні регулюватися ст. 1, 3, 4, 28 Закону України "Про заставу".

Відповідно до ст. 28 зазначеного Закону, право застави припи­няється з припиненням обов'язку, забезпеченого заставою.

На підставі ст. 203, 235 Цивільного кодексу України, ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу",

ПРОШУ:

1. Визнати договір дарування гаража № 11 у ГБК "Зірка", укладений між мною та Ковальовою Т.О. і засвідчений 2-ю Дніпро­петровською міською нотаріальною конторою 20 грудня 2003 р., реєстраційний № 218-3011, недійсним.

2. Застосувати до правовідносин, що виникли, правила ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу".

3. Покласти на відповідача видатки, пов'язані з розглядом даної справи.

4. Як свідка викликати в судове засідання Шпака А.А., який мешкає за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Тимошенка, 3.

Додаток:

— копія договору дарування;

— розписка від 28 грудня 2003 р.;

— довідка ГБК "Зірка";

— копія позовної заяви;

— квитанція про сплату державного мита.

10 березня 2004 р.                        Даниленко І.В.

Що таке представництво? Які є види представництва?

Однією з форм здійснення суб'єктами належних їм цивіль­них прав та обов'язків є представництво.

Представництво — це правовід ношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчиня­ти правочини від імені другої сторони, яку вона представ­ляє.

Значення представництва полягає в тому, що саме зав­дяки цьому інститутові цивільного права юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноважен­ня, забезпечувати свої інтереси в суді за допомогою юристів. Завдяки представництву стає можливою реалізація цивіль­них прав недієздатними особами, малолітніми.

Потреба представництва зумовлена й тим, що у випад­ках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин фізична особа не завжди має змогу особисто здійснювати надані їй законом можли­вості; отримувати пенсію, поштові перекази, заробітну пла-

ту, розпоряджатися майном, керувати транспортними за­собами, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках їй на допомогу приходить представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від низки подібних відносин,

Залежно від того, ким визначається представник і на чому ґрунтується його повноваження, представництво ви­никає на підставі договору, закону, акта юридичної особи та інших законних підстав. При цьому представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Своїми діями він неначе зв'язує особу, яку представляє, з третьою особою.

У представника ніяких прав і обов'язків з приводу пра­вочинів, укладених ним, не виникає. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на веден­ня переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Розкриваючи суть представництва, необхідно наголоси­ти, що не будь-які правочини можуть бути вчинені пред­ставником. Наприклад, згідно положеннями Цивільного кодексу України заповіт має бути підписаний особисто за­повідачем і нотаріально посвідчений.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він є одночасно, за винятком комерційного представництва.

Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Повноваження комерційного представника може бути підтверджено письмовою угодою між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Одночасне комерційне представництво різних сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, передбачених зако­ном. Наприклад, члени товарної біржі укладають відповідні договори з біржовими брокерами, обов'язки яких поляга­ють у виконанні доручень членів біржі на здійснення біржо­вих операцій (ст. 16 Закону України "Про товарну біржу"). Особливості комерційного представництва в окремих сфе­рах підприємницької діяльності встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Представниками можуть бути і юридичні особи у випад­ках, прямо передбачених статутом чи положенням про дану юридичну особу, тобто юридична особа вправі бути пред­ставником у межах своєї правоздатності (ст. 20 Закону України "Про об'єднання громадян", ст. 2 Закону України "Про товарну біржу").

Отже, договірне представництво — це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка осо­бисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору доручення. Наприклад, особа доручає вибраному нею пред­ставнику придбати для неї автомобіль за кордоном. У цьо­му разі повноваження представника (коло прав та обо­в'язків, які покладаються на нього, пов'язаних із придбан­ням автомобіля) визначаються особою, для якої цей авто­мобіль купується. І представник зобов'язаний діяти в ме­жах наданих йому повноважень.

Характерними ознаками законного представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження вста­новлюються нормативними актами (цивільними, господар­ськими, сімейними). Наприклад, батьки, опікуни виступа­ють представниками недієздатних осіб, малолітніх до 14 ро­ків у зв'язку з прямою вказівкою закону. По-друге, особа, яку представляють, не бере участі в призначенні представ­ника і не може особисто скасувати чи змінити повноважен­ня представника, оскільки ці повноваження визначені за­коном. Різновидом законного представництва є і так зване статутне представництво. За статутним представни­цтвом представниками виступають уповноважені органі­зації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси цих організацій. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, правоуповноваженою на це її установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Представник зобов'язаний вчиняти правочини особи­сто. Але він може передати свої повноваження повністю або частково іншій особі, якщо це передбачено законом чи договором між особою, яку представляють, і представни­ком, або якщо представник був вимушений до цього обста­винами для охорони інтересів особи, яку представляє.

Представник, який передав свої повноваження на іншу особу, повинен сповістити про це особу, яку представляють, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані повноваження (замісника). При невиконанні цього обов'яз­ку на особу, яка передала повноваження, накладається відповідальність за дії замісника як за власні.

Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, строк якої не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої її видано.

Що таке довіреність? Яким вимогам вона повинна відповідати?

Представництво, яке ґрунтується на договорі доручен­ня, може здійснюватися за довіреністю. Проте довіреність не тотожна договору доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою видачі доручення. На­приклад, матеріально відповідальній особі може бути вида­на довіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов'язків.

Якщо доручення є договором про представництво, який визначає внутрішні взаємовідносини між представником і тим, кого він представляє, і сторони своїми підписами під­тверджують, які саме дії і яким саме чином повинен викону­вати представник, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено договором), то довіреність як документ підписує лише особа, яка видає її. Довіреність адресується насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, є домовленість, згідно з якою виконання всіх правочинів, що буде вчиняти представник, у межах довіреності, бере на себе той, кого він представляє.

Довіреність від імені юридичної особи видається її орга­ном або іншою особою, уповноваженою на це установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Обсяг і зміст повноважень за довіреністю може бути різним. Тому є такі довіреності: разові (наприклад, дові­реність на вчинення одного правочину, чи отримання по­силки на пошті); спеціальні довіреності, які видаються на здійснення багатьох однорідних юридичних дій (наприклад, довіреність експедитору на одержання від залізниці ван­тажів, що надходять на адресу підприємства); генеральні •довіреності, які видаються на здійснення багатьох і різно­манітних правочинів у необмеженій кількості (наприклад, довіреність на управління майном і його збереження).

Отже, довіреністю визнається письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представни­цтва перед третіми особами. Довіреність на вчинен­ня правочину представником може бути надана осо­бою, яку представляють, безпосередньо третій особі.

Тобто це документ, що підтверджує право представника на вчинення певних дій за рахунок і від імені особи, яку представляє, з третіми особами.

Закон вимагає, щоб довіреність було складено у пись­мовій формі, тому поза письмовою формою немає довіре­ності. Форма довіреності має відповідати формі, в якій вчи­няється сам правочин.

Строк дії довіреності зазначається у самій довіреності. Якщо строк дії не зазначено, довіреність зберігає чинність до її припинення. Довіреність, у якій не зазначено дату її вчинення, є нікчемною.

Особа, що видала довіреність, може у будь-який час ска­сувати довіреність, а представник має право відмовитися від вчинення дій, визначених довіреністю.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

• завершення строку довіреності;

• скасування довіреності особою, що її видала;

• відмови представника від вчинення дій, що були ви­значені довірителем;

• ліквідації юридичної особи, від імені якої видано до­віреність;

• ліквідації юридичної особи, якій видано довіреність;

• смерті особи, яка видала довіреність, визнання особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсут­ньою (у разі смерті особи, яка видала довіреність, представ­ник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення необхідних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків);

• смерті особи, якій видано довіреність, визнання цієї особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність і передоручення.

З припиненням представництва за довіреністю представ­ник або його правонаступники повинні негайно повернути довіреність.

Треба підкреслити, що особа яка видала довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передору­чення. Угода про відмову від цього права є нікчемною. Про рішення скасувати довіреність особа повинна негайно спо­вістити представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано цю довіреність. Зако­ном можуть бути передбачені випадки, коли дозволяється видавати безвідкличні довіреності на певний строк.

Права та обов'язки, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або по­винен був довідатися про припинення дії довіреності, збе­рігають чинність для особи, що видала довіреність, і її пра­вонаступників щодо третіх осіб.

Представник також має право відмовитися від вчинен­ня дій, визначених довіреністю, про що він зобов'язаний негайно повідомити особу, яка видала цю довіреність. Але представник не може відмовитися від вчинення дій, визна­чених довіреністю, якщо дії були невідкладними, і такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, або іншим особам.

До нотаріально посвідчених довіреностей прирівню­ються:

а) довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебувають на лікуванні у госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальником такого закладу, його заступником з медичної частини, стар­шим чи черговим лікарем;

б) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дисло­кації військових частин, з'єднань, установ і військово-на­вчальних закладів, де немає нотаріусів чи органів, що вчи­няють нотаріальні дії, також довіреності робітників і служ­бовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослуж­бовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

в) довіреності осіб, що перебувають у місцях позбавлен­ня волі, посвідчені начальником місць позбавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на одержан­ня винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і

стипендій, вкладів осіб у банках і на одержання кореспон­денції, в тому числі грошової і посилкової, а також на вчи­нення інших правочинів у простій письмовій формі може бути посвідчена також організацією, в якій довіритель пра­цює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання та адміністрацією стаціонарно­го закладу, в якому він перебуває на лікуванні.

Зразок довіреності на одержання грошей

ДОВІРЕНІСТЬ м. Дніпропетровськ                  20 жовтня 2003 р.

Я, Михайленко Станіслав Ігоревич мешкаю за адресою: м. Дніп­ропетровськ, вул. Чичеріна, 91, кв. 25, довіряю громадянинові Артюру Андрію Романовичу, який мешкає в м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 40, кв. 5, одержати у касі комісійного магазину № 13м. Дніпропетровська гроші в сумі вісімсот (800) гривень, що належать мені за реалізовані речі згідно з квитанцією № 2340110, і виконати всі дії, пов'язані з цим дорученням.

Строк дії довіреності — два місяці.

Михайленко С.І.

Двадцятого жовтня 2003 р. ця довіреність посвідчена мною, Авраменком П.С., начальником житлово-експлуатаційної конто­ри за місцем проживання Михайленко С.І.

Довіреність підписана Михайленком Станіславом Ігоровичем у моїй присутності. Особу довірителя встановлено, дієздатність його перевірено.

Начальник КЖП                       Авраменко П.С. Печатка

Що таке представництво без повноважень та вчинення правочинів з перевищенням повноважень?

Повноваження представника — це те коло прав і обо­в'язків, які покладаються на нього. Без повноважень немає представництва. Як зазначалося виїде, повноваження пред­ставника можуть визначатися самою особою, яку представ­ляють, при договірному представництві, а при законному представництві повноваження визначаються законом.

Зовнішній ефект представництва, тобто здійснення пред­ставником дій у відносинах з третіми особами, базується на повноваженнях представника, які повинні бути виражені в об'єктивній формі, доступній сприйняттю заінтересованою особою.

Представник зобов'язаний діяти в межах наданих йому повноважень. Представництво без повноважень — це той випадок, коли одна особа виступає від імені іншої особи без повноважень або без належних повноважень. Наприклад, особа вважає, що вона представляє інтереси довірителя за довіреністю, але довіреність не має юридичної сили (закін­чився строк її дії; довіреність нотаріально не посвідчена в тих випадках, коли за законом таке посвідчення обов'язко­ве; особу, яка видала довіреність, визнано обмежено дієздат­ною або безвісно відсутньою тощо).

За загальним правилом, правочини, здійснені особою без повноважень, юридичних наслідків для довірителя не по­роджують. Наприклад, буде вважатися представництвом без повноважень передача своїх повноважень представником іншій особі без повідомлення про це особи, яку він пред­ставляє. В результаті цих дій замісником було укладено правочин, що значно перевищує встановлену ціну. У цьому разі правочин, вчинений замісником, не створює цивільних прав та обов'язків для особи, яку представляють. А невиконання представником обов'язку повідомити про замісни­ка покладає на нього відповідальність за дії замісника як за власні.

Можливі випадки й перевищення повноважень при вчи­ненні правочинів самим представником. У цих випадках правочин, вчинений представником з перевищенням повно­важень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі наступ­ного схвалення правочину цією особою. Тобто якщо довіри­тель довірив особі придбати мотоцикл, а представник купив не тільки мотоцикл, а й коляску до нього, то у довірителя виникає обов'язок прийняти як виконане тільки мотоцикл.

Наступне схвалення правочину особою, яку представля­ють, створює, змінює і припиняє для цієї особи цивільні права та обов'язки щодо цього правочину з моменту його вчинення.

Отже, правочини, вчинені без повноважень або з переви­щенням повноважень, створюють, змінюють чи при­пиняють цивільні права та обов'язки лише в тих ви­падках, коли вони схвалені довірителем.

Що таке строки, терміни та позовна давність у цивільному праві?

Здійснення і захист цивільних прав тісно пов'язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують аб­страктно, а виникають, змінюються та припиняються у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміжки часу, які називають строками.

Під строком у цивільному праві визнається певний період у часі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом трьох років фізична особа відсутня у місці постійного проживан­ня і її місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою заінте­ресованої особи, може оголосити особу такою, що померла. Саме цей проміжок часу (три роки) і є строком.

Поряд з поняттям "строк" (визначається роками, міся­цями, тижнями, днями чи годинами) вживається поняття "термін", з яким пов'язується певний момент у часі, зокре­ма конкретна календарна дата або певна подія, що має не­одмінно настати.

Терміном визнається певний момент у часі, з настан­ням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Цивільно-правові строки (терміни) класифікують за різними критеріями.

1. За підставами (джерелами) встановлення можна ви­ділити строки (терміни), які визначаються: законом, адмі­ністративним актом, правочином або рішенням суду.

2. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків (термінів) їх поділяють на імперативні та диспозитивні.

3. За розподілом обсягу прав і обов'язків строки за окре­мими періодами часу поділяють на загальні й окремі.

Перебіг строку починається з наступного після кален­дарної дати дня або настанням події, якою визначено його початок. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року, а якщо строк обчислюється місяцями — то відповідного числа останньо­го місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного міся­цями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Коли останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлено для виконання певної дії, то він закінчується о 24-й год останнього дня строку. Але коли така дія повинна бути вчинена в певній організації (у нота­ріуса, в суді), то строк закінчується в той час, коли в цій організації закінчується робочий день.

Наділяючи суб'єктів цивільних правовідносин певними правами та обов'язками, законодавець водночас піклується і про охорону цих прав і обов'язків. Проте державний захист деяких цивільних прав не є безстроковим. Час надає право одному, водночас позбавляючи прав іншого. Наприклад, за­кінчення великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале незвернення по­зивача за захистом свого права породжує певну невизна­ченість у правових відносинах, у цивільному обігу.

Позовна давність — це встановлений законом строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої пору­шено, може вимагати захисту чи примусового здійснен­ня свого права через суд.\

У цивільному праві застосовують два види строків по­зовної давності:

а)загальні;

б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини. Загальна позовна давність вста­новлюється тривалістю у три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлено для окремих вимог, визначених Цивільним кодексом України, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або ско­рочені, або подовжені.

Зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування вміщених у засобах масової інфор­мації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репу­тацію (обчислюється від дня вміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довіда­лася чи повинна була довідатися про ці відомості);

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі част­ки у праві спільної часткової власності;

4) у зв'язку з недоліками проданого товару;

5) про скасування договору дарування;

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п'ять років застосовується до ви­мог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впли­вом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Взаємною згодою сторони можуть збільшувати позов­ну давність, встановлену законом, але скорочення позов­ної давності за угодою сторін не дозволяється.

Вимогу про захист порушеного права суд приймає до розгляду незалежно від закінчення позовної давності. По­зовна давність застосовується судом тільки за заявою сто­рони у спорі, зробленої нею до винесення судом рішення. Закінчення позовної давності, про застосування якої заяв­лено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Зміна осіб у зобов'язанні не має наслідком зміну позовної давності та порядку її обчислення.

Які є підстави для зупинення і переривання перебігу позовної давності?

За загальним правилом перебіг позовної давності почи­нається від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений мо­ментом зажадання, перебіг позовної давності починається від моменту, коли у кредитора виникає право виставити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові на­дається пільговий строк для виконання (такої вимоги, об­числення позовної давності починається із закінченням за­значеного строку.                   

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання не­дійсними та застосування наслідків про це до правочину, вчиненого під впливом насильства, погрози, обману почи­нається від дня припинення насильства, погрози, обману або від дня, коли позивач довідався чи повинен був довідатися про ці обставини. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності почи­нається від моменту виконання основного зобов'язання.

У житті обставини можуть скластися так, що позивач у зв'язку з умовами, які від нього не залежали, не зміг вчас­но звернутися до суду. Законодавець враховує такі об'єк­тивні обставини і допускає зупинення перебігу позовної давності. Таке зупинення означає, що до строку позовної давності не зараховується проміжок часу, протягом якого особа не мала можливості звернутися з позовом.

Відповідно до Цивільного кодексу України настання таких обставин є підставою для зупинення перебігу позовної давності:

1) якщо поданню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за цих умов подія (непереборна сила);

2) за встановленим Кабінетом Міністрів України відстро­ченням виконання зобов'язання (мораторій);

3) за зупиненням дії закону або іншого нормативно-пра­вового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних Сил України, що переведені на воєнний стан.

При виникненні зазначених вище обставин перебіг по­зовної давності зупиняється на весь час існування цих об­ставин, а при припиненні цих обставин перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Перебіг позовної давності може бути не тільки зупине­но, а й перервано.

Переривання перебігу позовної давності відрізняється від її зупинення як за підставами, так і за юридичними наслідками. Загальною підставою для переривання перебігу позовної давності є звернення з позовом у встановленому порядку, тобто вчинення позову належним позивачем до належного відповідача і в належний суд, а також вчинен­ням зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу чи іншого зобов'язання (часткове виконання зобов'я­зання, письмове прохання про відстрочку боргу тощо).

Залишення позову без розгляду не перериває перебігу позовної давності. Якщо суд залишив без розгляду позов, вчинений у кримінальній справі, то перебіг позовної дав­ності, що почався до вчинення позову, зупиняється до на­бирання чинності вироком, яким позов було залишено без розгляду, а час, протягом якого давність була зупинена, не зараховується до тривалості позовної давності. Коли части­на строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона продовжується до шести місяців.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново, — час, що сплинув до переривання, до нового стро­ку не зараховується.

Таким чином, при зупиненні перебіг позовної давності зупиняється, а в разі переривання — перебіг позовної дав­ності починається спочатку.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винят­ками тих, які передбачено безпосередньо в Цивільному ко­дексі України або в інших нормативних актах.

Зокрема, позовна давністьмепоширюється:

а) на вимоги, що випливають з порушення немайнових прав, — крім випадків, передбачених законом;

б) на вимоги вкладників до кредитних установ про вида­чу вкладів;

в) на вимоги про відшкодування шкоди, завданої життю чи здоров'ю фізичної особи (крім випадків, передбачених законом);

г) на вимогу власника або інших осіб про визнання не­дійсними актів органів державної влади або органів влади Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування, якими порушуються права зазначених осіб щодо володін­ня, користування та розпорядження належним їм майном;

д) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

Законом може бути передбачено й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Що означає здійснення цивільних прав?

Зміст суб'єктивного цивільного права становлять мож­ливі дії уповноваженої особи. Таким чином, суб'єкт право­відносин шляхом здійснення певної поведінки задовольняє свої потреби та інтереси. Наприклад, зміст права власності полягає в тому, що власник здійснює володіння, користу­вання і розпорядження своїм майном, а в разі порушення цих прав може звернутися за захистом до суду.

Дії, які здійснює уповноважена особа, називають спосо­бами здійснення суб'єктивного права.

Отже, здійснення суб'єктивного цивільного права — це реалізація його змісту через вчинення уповноваженою осо­бою дій, що визначають можливість певної поведінки.

Цивільні права здійснюються у межах, наданих особі законами, іншими актами цивільного законодавства та до­говорами.

Здійснення тієї чи іншої дії залежить насамперед від характеру правової норми. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України покупець, при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного або інших термінів, встановлених обов'язковими для сторін правила­ми чи договором, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

а) заміни на аналогічний товар належної якості;

б) відповідного зменшення купівельної ціни;

в) безоплатного усунення недоліків товару;

г) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповід­ним перерахуванням купівельної ціни;

д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

У цьому разі уповноважена особа може обрати один із варіантів поведінки, передбаченої законом.

У деяких випадках здійснення суб'єктивного права мож­ливе лише за згодою особи, інтереси якої можуть бути пору­шені. Наприклад, для продажу частки у спільній власності продавець зобов'язаний повідомити у письмовій формі решту учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права привілейованої купівлі, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі.

Вибір способу здійснення суб'єктивного права залежить також від мети, яку ставить уповноважена особа. Напри­клад, якщо ця особа хоче передати своє майно безоплатно, то робить це шляхом дарування. У разі одержання грошо­вого еквівалента особа укладає договір купівлі-продажу, а— в разі отримання іншого майна — міни.

Особа може також відмовитися від свого майнового пра­ва. Але відмова від права власності на транспортні засоби, нерухомі речі повинна бути здійснена у порядку, встанов­леному законом.

Вибір способу здійснення права виявляється також у вчиненні дій особисто або через представника. Так, за дого­вором доручення, одна сторона (повірений) вчиняє від імені та за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. При цьому треба мати на увазі, що деякі дії можуть бути вчинені лише уповноваженою особою безпосередньо (наприклад, складання заповіту через представника не до­пускається).

Цивільний кодекс України зазначає, що особи здійсню­ють свої цивільні права на власний розсуд. При цьому відмова від здійснення (нездійснення) особами своїх ци­вільних прав не буде підставою для їх припинення, крім випадків, передбачених законом.

Необхідно звернути увагу й на те, що особа, здійснюючи свої цивільні права, повинна додержуватися певних прин­ципів, закріплених у цивільному законодавстві. Межі вільного здійснення цивільних прав передбачають мож­ливість діяти так, як це визначено особі законами та дого­вором.

Неприпустимими є дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживан­ня правом в інших формах. Не допускається використання цивільних прав з метою обмеження конкуренції, а також зловживання домінуючим становищем на ринку. В умовах ринкової економіки важливе значення має належне здійснення права на підприємницьку діяльність.

Отже, межею здійснення суб'єктивного права може бути:

• порушення прав та інтересів інших осіб і держави;

• заподіяння шкоди навколишньому середовищу;

• дотримання моральних засад суспільства;

• порушення чинного законодавства.

Зловживання правом — це особливе цивільне правопору­шення, специфіка якого полягає в тому, що дії порушни­ка випливають з належних йому прав, але при цьому по­рушуються права та охоронювані законом інтереси інших осіб.

Відомі випадки, коли особа використовує свої права ви­ключно з метою заподіяння шкоди іншій особі (такі дії по­рушника називаються шиканою). Шикана може мати як матеріальний, так і процесуальний характер.

Навмисне знищення власником належного йому майна з тим, щоб таким чином отримати вигідні страхові випла­ти, — це шикана в матеріальному розумінні.

Наприклад, позивач, аби "допекти" відповідачеві, звер­тається до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, наперед знаючи про безперспективність такого позо­ву. Адже доводити свою невинність повинен відповідач, а це, як відомо, несе для нього багато незручностей майнового й морального характеру. Це приклад процесуальної шикани.

Цивільний кодекс України встановлює, що не допуска­ються дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподі­яти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав цих вимог суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом.

Як виконується цивільний обов'язок?

Суб'єктивному цивільному праву відповідає юридичний обов'язок. В основі обов'язку лежать певні нематеріальні та матеріальні блага, результати творчої діяльності, послу­ги тощо. Зобов'язана особа повинна вчинити певні дії (ак­тивний обов'язок) або утриматися від них (пасивний обо­в'язок). При виконанні цивільно-правового обов'язку забез­печується інтерес уповноваженої особи.

Водночас у цивільному обов'язку виражений інтерес держави. Він виявляється в тому, що держава заінтересо­вана в певній поведінці суб'єктів цивільних правовідносин. Тому держава встановлює певні норми поведінки фізичних і юридичних осіб. Метою поведінки зобов'язаної особи є припинення юридичного обов'язку. Цивільне законодавство встановлює, що зобов'язання припиняються виконанням, здійсненим належним чином.

Цивільний кодекс України визначає, що цивільні обо­в'язки виконуються в межах, встановлених договором, за­конами, іншими нормативно-правовими актами. Виконан­ня цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочен­ня та застосуванням санкцій, передбаченими договором, законами або іншими нормативно-правовими актами. Осо­ба не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Таким чином, виконання цивільно-правового обов'язку підпорядковано певним принципам, визначальним із яких є принцип належного виконання обов'язку.

Принцип належного виконання обов'язку означає, що повинні бути дотримані всі умови зобов'язання. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати у власність покупцеві майно відповідної кількості, якості, а покупець зобов'язується прийняти майно і спла­тити за нього певну грошову суму. Зазначені обов'язки по­винні бути виконані відповідно до всіх умов договору купівлі-продажу, тобто виконані належним чином в уста­новлений строк відповідно до вказівок договору, закону, а у разі відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Принцип належного виконання обов'язку стосується також місця, строку та інших умов. Зобов'язання повинно бути виконано завжди в тому місці, яке зазначено в дого­ворі, законі, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи з суті цього зобов'язання.

Строк виконання обов'язку також має важливе значен­ня. Він може бути встановлений сторонами правовідношен-ня або законом. Наприклад, строк договору майнового най­му визначається за погодженням сторін, якщо інше не вста­новлено чинним законодавством.

Прикладом встановлення законом строку для виконання обов'язку можна назвати правові наслідки нез'явлення за­мовника за одержанням виконаної роботи. Відповідно до договору побутового підряду замовник зобов'язаний забрати річ, виготовлену за договором, у строк, визначений у дого­ворі. Якщо замовник цього не зробив і після письмового попередження підрядника, то із закінченням двох місяців від дати такого попередження, підрядник може продати пред­мет договору за розумну ціну, а виторг, з відрахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести на депозит нота­ріальної контори на ім'я замовника. В цьому разі мають місце два терміни: перший — погоджений сторонами в договорі, другий — встановлений Цивільним кодексом України.

Дострокове виконання зобов'язання допускається у ви­падках, передбачених договором або законом, а також за згодою кредитора. Прострочення виконання цивільно-пра­вового обов'язку може потягнути несприятливі майнові наслідки для порушника.

Як правило, виконання обов'язку не здійснюється ча­стинами. Але уповноважена особа має право прийняти ви­конання в частках, якщо інше не передбачено договором, законом або не випливає із суті цього зобов'язання.

З принципом належного виконання тісно пов'язаний принцип реального виконання обов'язку. Особливе значен-

ня цей принцип має в господарських відносинах. Відомо, що не завжди сплата штрафних санкцій може задовольни­ти інтереси суб'єкта господарської діяльності, а тому важ­ливу роль відіграє виконання обов'язку в натурі: виконати певні дії, передати річ. При цьому право вимагати виконан­ня в натурі має кредитор, і боржник не може відмовитись від виконання цього обов'язку, крім випадків неможливості виконання, передбачених законодавством.

Якщо принцип належного виконання обумовлює вико­нання обов'язку відповідно до всіх умов зобов'язання, то реальне виконання стосується лише однієї умови — пред­мета обов'язку. Під останнім розуміють певні блага, з яки­ми пов'язані обов'язки. З передачею предмета зобов'язання або здійснення інших дій уповноважена особа набуває благ, які й становлять мету цивільних правовідносин.

Після належного виконання юридичного обов'язку пра­вовідносини між конкретними особами припиняються, ос­кільки досягнуто мети певного правовідношення. Уповно­важена особа реалізувала суб'єктивне право, якому відпо­відав певний юридичний обов'язок. Отже, носієм цивільно-правового обов'язку є особа, до якої звернуто вимогу до­говору або закону щодо дотримання певної поведінки.

Основні ознаки юридичного обов'язку можна визначи­ти так:

• юридичний обов'язок — це необхідність певної пове­дінки;

• вимога певної поведінки забезпечується законом;

• виконання цивільно-правового обов'язку пов'язане із суб'єктивним правом уповноваженої особи.

Таким чином, юридичний обов'язок — це забезпечена законом необхідність певної поведінки особи, яка спрямо­вана на здійснення відповідного суб'єктивного права.

Що таке захист цивільних прав та інтересів?

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право пев­ної особи, тобто вид і міра Ті можливої (дозволеної) пове­дінки із захисту своїх прав.

Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).

Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання. У сфері цивільних відносин крім прав є величезна кількість інте­ресів, як загальних, так і персоніфікованих. Наприклад, інтерес одного зі спадкоємців у виділенні йому конкретного майна в натурі чи інтерес матері у проживанні дітей саме з нею вважаються такими, що охороняються законом. Тобто кожна особа має право на захист свого права й інтересу.

Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Ви­рішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, — справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.

Судова процедура захисту цивільних прав та інтересів суб'єктів цивільно-правових відносин регламентується нині двома кодексами: Цивільним процесуальним кодексом України та Господарським процесуальним кодексом Украї­ни. Кожна особа має право звернутися до суду за захи­стом свого особистого чи майнового права або інтересу.

Суд може визнати незаконним та скасувати правовий акт індивідуальної дії чи нормативно-правовий акт органу держав­ної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або орга­ну місцевого самоврядування, якщо він суперечить нормам ци­вільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси.

Цивільний кодекс України до органів, що здійснюють захист, крім суду, відносить і нотаріусів. Для цього є всі підстави. За ст. 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють на документах, що встановлю­ють заборгованість, виконавчі написи. Вчинення виконав­чого напису можливе, якщо документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності борж­ника перед стягувачем.

Стягнення за виконавчим написом проводиться так само, як і виконання судових рішень. Тому за юридичною силою виконавчий напис, вчинений нотаріусом, прирівнюється до рішення суду.

У випадках, передбачених законом, особа має право звер­нутися за захистом цивільних прав та інтересів до Прези­дента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самовря­дування, які діють у межах та у спосіб, визначені Консти­туцією України.

Особа має право також на самозахист своїх прав від по­рушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосу­вання особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або визначатися договором, законом або іншим норматив­но-правовими актами. Ці способи мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим правопорушенням. Наприклад, самозахист у стані необхідної оборони або за­хист цивільних прав у стані крайньої необхідності.

Цивільний кодекс України встановлює такі способи захисту цивільних прав та інтересів судом:

• визнання права (скажімо, права власності на певну річ);

• визнання правочину недійсним;

• припинення дій, які порушують право;

• відновлення становища, яке було до порушення (на­приклад, винна особа, яка внаслідок протиправних дій по­шкодила майно іншої особи, повинна відновити це майно);

• примусове виконання обов'язку в натурі (наприклад, автотранспортне підприємство відповідно до договору не надало автомобіль під завантаження товару вантажовід­правникові, тому останній має право через суд вимагати на­дання відповідних транспортних засобів);

• зміна правовідношення;

• припинення правовідношення (наприклад, із закінчен­ням строку договору, останній втрачає чинність);

• відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані крайньої необхідності;

• компенсація моральної шкоди;

• визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місце­вого самоврядування.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування у повно­му обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Збитками визнаються:

• втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного пра­ва (реальні збитки);

• доходи, які особа могла б реально одержати за звичай­них обставин, якби її право не було порушено (втрачена вигода).

Коли особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір втраченої вигоди, що має відшкодо­вуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Особа має право на відшкодування і моральної (немай-нової) шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та страж­даннях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я; у душевних страждан­нях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких ро­дичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазна­ла у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізич­ної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим май­ном або в інший спосіб та незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, і не пов'язується з розміром цього відшкодування. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від харак­теру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбав­лення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вона є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру від­шкодування суд також враховує вимоги розумності та справедливості.

Зразок позовної заяви до суду про захист порушеного права в результаті невиконання зобов'язання за договором позики

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Стасюк Лідія Іванівна, яка мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Пушкіна. 57, кв. 12

Відповідач:

Захарченко Ярослав Дмитрович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Пушкіна, 57, кв. 9

Ціна позову: 8000 грн

ПОЗОВНА ЗАЯВА

20 грудня 2003 р. відповідач Захарченко Ярослав Дмитрович позичив у мене за розпискою 3000 (три тисячі) гривень і зобов'я­зався повернути зазначену суму 1 травня 2004 р. У зазначений термін відповідач борг не повернув, чим не виконав взяте за дого­вором позики зобов'язання. На мою пропозицію про добровільну сплату боргу не відповів.

Відповідно до ст. 612, 1050 Цивільного кодексу України

ПРОШУ:

Стягнути з відповідача Захарченка Ярослава Дмитровича на мою користь борг за договором позики в сумі 3000 грн і судові витрати у розмірі ЗО грн.

Для забезпечення позову, накласти арешт на майно відповіда­ча, що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Пушкі­на, 57, кв. 9.

Додаток:

— Розписка відповідача про одержані гроші;

— Квитанція про сплату державного мита;

— Копія позовної заяви.

1 липня 2004 р.                         Стасюк Л.І.