2.1. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності

Будь-яка держава повинна надавати певні гарантії суб'єктам підприємницької діяльності. В Україні державні гарантії поділя­ються на загальні й майнові. Загальні полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям незалежно від вибраних ними організаційних форм підприємницької діяльності рівні права і створює рівні можливості доступу до матеріально-технічних, фі­нансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресур­сів. Держава законодавчо забезпечує також свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявів недобро­совісної конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприєм­ницької діяльності.

Майнові гарантії передбачають недоторканність майна і забез­печення захисту права власності підприємця. Вилучення держа­вою у підприємця його основних та оборотних фондів й іншого використовуваного ним майна забороняється, за винятком випад­ків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, заподіяні підприємцеві внаслідок порушення громадя­нами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що захищаються законом, відшкодовуються підприємцеві згідно з чинним законодавством.

З метою створення сприятливих організаційних і економічних умов для розвитку підприємництва держава на умовах і в поряд­ку, передбачених чинним законодавством, надає підприємцям земельні ділянки, передає їм державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані об'єкти, невикористовуване устатку­вання), необхідне для здійснення ними підприємницької діяль­ності; сприяє організації матеріально-технічного забезпечення й інформаційного обслуговування підприємців, підготовці й перепід­готовці кадрів; здійснює первісне облаштування неосвоєних тери­торій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з подаль­шим їх продажем або переданням їх у кредит підприємцям; стиму­лює за допомогою економічних важелів модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції і послуг; надає підприємцям цільові кредити й інші види допомоги.

Як зазначалося, держава регулює найважливіші суспільні відно­сини, до яких належить і господарська діяльність. Органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією, є учасниками відносин у сфері госпо­дарювання (ст. 2 ГКУ). Важливо розмежовувати поняття "учас­ник господарювання" і "суб'єкт господарювання" з метою усунення подальшої плутанини цих понять. Так, відповідно до ч. 1 ст. 8 ГКУ держава, органи державної влади та органи місцевого само­врядування не є суб'єктами господарювання. Відповідно до цього органи державної влади та органи місцевого самоврядування беруть участь у господарській діяльності, але не є суб'єктами господа­рювання. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім органі­заційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, що наділений господар­ською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної уста­нови. Держава, органи державної влади та органи місцевого са­моврядування в господарській діяльності можуть брати безпосе­редню участь лише на підставі, у межах повноважень та у спо­сіб, що визначені законами України.

Втручання державних органів у господарську діяльність під­приємців забороняється, якщо вона не торкається передбачених законодавством України прав державних органів, пов'язаних зі здійсненням контролю за діяльністю підприємців.

Державні органи і службові особи можуть давати підприєм­цям вказівки тільки відповідно зі своєю компетенцією, встановле­ною законодавством. У разі видання державним або іншим орга­ном акта, що не відповідає його компетенції або вимогам зако­нодавства, підприємець має право звернутися до суду або до арбіт­ражу із заявою про визнання такого акта недійсним.

Не допускається прийняття державними органами актів, що ставлять у привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємни­цької діяльності інших форм власності.

2.2. Форми реалізації державою економічної політики

загрузка...

Зважаючи на основні риси державного регулювання господарської діяльності, воно є попередньою стадією реалізації економічної полі­тики й має державно-політичний характер, а саме: у сфері господа­рювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну та соціальну політику, спрямовану на реалі­зацію й оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення загалом.

Економічна стратегія — це вибраний державою курс економіч­ної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямова­ний на вирішення великомасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного по­тенціалу та національного багатства, підвищення народного доб­робуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що відбува­ються в національному та світовому господарстві, і враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.

Економічна тактика — це сукупність найближчих цілей, за­вдань, засобів і способів їх досягнення з метою реалізації стратегіч­ного курсу економічної політики в конкретних умовах, що склада­ються на сучасному етапі розвитку народного господарства. Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначен­ня засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програ­мах економічного та соціального розвитку України й окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного та соціального розвит­ку, а також відповідних законодавчих актах (ст. 9 ГКУ).

До основних напрямів економічної політики, що визначаються державою, належать:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення держа­вою прогресивних змін у структурі народного господарства, удос­коналення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність віт­чизняної продукції та підвищення рівня життя населення. Скла­довими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює від­носно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентра­ції коштів на потреби розширеного відтворення основних засо­бів виробництва, переважно в галузях, розвиток яких визна­чено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного й відповідального використання цих коштів і здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найсприятливіших та рівноцінних умов забез­печення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-тех-нологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на форму­вання раціональної багатоукладної економічної системи шля­хом трансформування відносин власності, роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності та господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єк­тами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання, а також ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відно­син обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення екві­валентності у процесі реалізації національного продукту, до­тримання необхідної паритетності цін між галузями та вида­ми господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на ство­рення оптимального конкурентного середовища діяльності су­б'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння розвитку ефек­тивної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналі­зацію формування доходів і використання державних фінан­сових ресурсів, підвищення ефективності державних інвести­цій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулю­вання державного боргу та забезпечення соціальної справед­ливості при перерозподілі національного доходу;

податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів госпо­дарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціаль­ної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення на­родного господарства економічно необхідним обсягом грошо­вої маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних ва­лют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними су­б'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природ­них ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності насе­лення.

Як зазначалося, соціальне призначення державного регулюван­ня господарської діяльності полягає в організації та впорядкованості господарських відносин, учасниками яких відповідно до ст. 2 ГКУ є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що наділені господарською ком­петенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин влас­ності. Так, у соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику, що передбачає захист прав споживачів, політику заробіт­ної плати і доходів населення, політику зайнятості, соціального захисту та соціального забезпечення.

2.3. Прогнозування і планування економічного та соціального розвитку

Відповідно до ст. 11 ГКУ державна економічна стратегія і тактика у сфері господарювання спрямовуються на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких суб'єк­ти господарювання враховують у своїй діяльності показники прог­нозних і програмних документів економічного та соціального розвитку. На рівні закону визначаються принципи державного прогнозування і розробки програм економічного та соціального розвитку України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розробки, за­твердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного й соціального розвитку, повноваження та відпові­дальність органів державної влади і органів місцевого самовря­дування в цих питаннях.

Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального роз­витку України, Державний бюджет України, а також інші дер­жавні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні програми.

Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до п. 4 ст. 116, п. 5 ст. 138, ч. 1, 2 ст. 143 Конституції України розроблюють і затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіаль­них одиниць і здійснюють планування економічного та соціаль­ного розвитку цих одиниць.

Суб'єктам господарювання, які не враховують відбиті у прог­рамних документах економічного та соціального розвитку сус­пільні інтереси, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.

У ст. 12 ГКУ наводяться засоби державного регулювання гос­подарської діяльності, про які йшлося раніше. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ГКУ, інши­ми законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку.

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійсню­ються відповідно до ГКУ та інших законів.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, де забороняється підприємни­цтво, встановлюються Конституцією України ("Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування обмежується зако­ном" — ст. 42).

Розглянемо детальніше зміст основних засобів регулювального впливу на діяльність суб'єктів господарювання. Першим з пере­лічених у ст. 12 ГКУ засобів є державне замовлення.

Державне замовлення є засобом державного регулювання еко­номіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для держав­них потреб, розміщення державних контрактів на поставку (заку­півлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед су­б'єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним за­мовником від імені держави із суб'єктом господарювання — ви­конавцем державного замовлення, де визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Відповідно до ст. 13 ГКУ поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету

України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, у визначеному законом порядку.

У передбачених ГКУ та іншими законами випадках Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встанов­лювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.

Засади та загальний порядок формування державного замов­лення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, на­дання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської про­дукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону (ст. 13 ГКУ).

Відповідно до ст. 14 ГКУ окремими засобами державного регу­лювання у сфері господарювання є ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування, що спрямо­вані на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері і захист економічних та соціальних інтересів держави, суспіль­ства та окремих споживачів. Правові засади ліцензування, па­тентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення незабороненої законом підприємницької діяльності, а також відповідно до загальних принципів господарювання: забез­печення економічної багатоманітності та рівного захисту державою всіх суб'єктів господарювання; свободи підприємницької діяльності в межах, визначених законом; вільного руху капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулю­вання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захисту національ­ного товаровиробника; заборони незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх поса­дових осіб у господарські відносини (ст. 6 ГКУ).

У разі потреби держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Ка­бінетом Міністрів України відповідно до закону.

До засобів регулювального впливу держави на діяльність су­б'єктів господарювання належать також стандартизація і серти­фікація. Згідно зі ст. 15 ГКУ у сфері господарювання застосову­ються державні стандарти України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови; міжнародні, регіональні та націо­нальні стандарти інших країн (відповідно до чинних міжнародних договорів України).

У ч. 2 ст. 15 ГКУ містяться обов'язкові норми застосування стандартів чи окремих їх положень для таких категорій осіб:

суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;

учасників угоди (контракту) щодо розробки, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декла­рацію про відповідність продукції певним стандартам чи засто­сував позначення цих стандартів у її маркуванні;

виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифі-ковано за вимогами стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (конт­рактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлені норма­тивно-правовими актами України, дозволяється застосування по­ложень цієї угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодав­ству України у частині вимог до процесу виготовлення продук­ції, її зберігання та транспортування територією України.

Сертифікація (підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів) здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарю­вання в міжнародному економічному, науково-технічному спів­робітництві та міжнародній торгівлі.

Види і порядок сертифікації продукції та послуг встановлю­ються законом.

Ще одним засобом регулювального впливу держави на діяль­ність господарюючих суб'єктів є дотації та інші засоби держав­ної підтримки суб'єктів господарювання (ст. 16 ГКУ).

Держава може надавати дотації суб'єктам господарювання на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих видів товарів, послуги транспорту, що забезпе­чують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господа­рювання, що опинились у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації. Основна мета надання дотацій полягає у фінансуванні капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання діяльності суб'єктів господарювання, з метою техніч­ного розвитку, що дає значний економічний ефект, а також в інших передбачених законом випадках.

Держава може також здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується суб'єктами господарювання державі (ст. 16 ГКУ).

Підстави і порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.

2.4. Державне регулювання оподаткування

Окреме місце в механізмі державного регулювання господар­ської діяльності посідають податки.

Система оподаткування в Україні, податки і збори регламентуються виключно законами України і будується за такими принципами:

економічної доцільності;

соціальної справедливості;

поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних гро­мад, суб'єктів господарювання та громадян.

З метою розв'язання найважливіших економічних і соціаль­них завдань держави закони, що регулюють оподаткування су­б'єктів господарювання, повинні передбачати (ст. 17 ГКУ):

оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування;

стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування;

усунення подвійного оподаткування;

узгодженість з податковими системами інших країн. Важливою обов'язковою нормою передбачається, що ставки

податків мають нормативний характер і не можуть встановлюва­тись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.

Система оподаткування в Україні повинна передбачати гра­ничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись із суб'єк­тів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові пла­тежі, що відповідно до закону включаються в ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єк­тами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

2.5. Державне регулювання обмеження монополізму і сприяння змагальності у сфері господарювання

Відповідно до ст. 18 ГКУ держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику і сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що за­тверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Антимонопольна діяльність є одним з найважливіших видів державного регулювання господарської діяльності, базовою скла­довою процесу соціально-економічних реформ, що здійснюються в Україні.

Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів госпо­дарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійсню­ється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Органам державної влади та органам місцевого самоврядуван­ня, їх посадовим особам забороняється приймати акти і вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності чи запрова­джують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів.

Правила конкуренції та норми антимонопольного регулюван­ня визначаються ГКУ, законами України "Про захист економіч­ної конкуренції", "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет", "Про природні монополії" та підзаконними актами.

2.6. Державний контроль і нагляд за господарською діяльністю

У ст. 19 ГКУ визначаються права і обов'язки суб'єктів госпо­дарювання щодо здійснення господарської діяльності. Зокрема, визначається, що суб'єкти господарювання мають право без обме­жень самостійно здійснювати господарську діяльність, яка не суперечить законодавству.

Обов'язковість суб'єктів господарювання виконувати певні дії полягає в їх обов'язковій державній реєстрації. Порядок державної реєстрації встановлюється ГКУ, відповідними законами України та Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності" від 15 травня 1995 р.

Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяль­ністю суб'єктів господарювання в таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин — за станом і достовір­ністю бухгалтерського обліку та звітності;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин — за додержанням суб'єктами господа­рювання кредитних зобов'язань перед державою, розрахунко­вої та податкової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства;

цін і ціноутворення — з питань додержання суб'єктами госпо­дарювання державних цін на продукцію і послуги;

монополізму та конкуренції — з питань додержання антимо-нопольно-конкурентного законодавства;

земельних відносин — за використанням і охороною земель;

водних відносин і лісового господарства — за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці, до­держанням законодавства про працю; за пожежною, екологіч­ною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандар­тів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

споживання — за якістю і безпечністю продукції та послуг;

зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, що уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господар­ською діяльністю, їх статус, загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються відповідними законами України.

Незаконне втручання і перешкоджання господарській діяль­ності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійсню­вати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарю­вання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не піз­ніше як за тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів конт­ролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які здійснювали інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом гос­подарювання у встановленому законодавством порядку.

Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первин­ний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї діяльності, надавати статистичну інформацію, а також відпо­відно до вимог законодавства фінансову звітність та статистичну інформацію про свою господарську діяльність, інші визначені законодавчими актами дані. Забороняється вимагати від суб'єк­тів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, вста­новленого законом.

2.7. Державне регулювання захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів

Загальні засади державного регулювання захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначені у ст. 20 ГКУ, де зазна­чається, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт госпо­дарювання та споживач має право на захист своїх прав і закон­них інтересів. До способів захисту належать такі:

визнання наявності або відсутності прав;

визнання повністю або частково недійсними актів органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, актів ін­ших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передба­чених законом;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

відшкодування збитків;

застосування штрафних санкцій;

застосування оперативно-господарських санкцій;

застосування адміністративно-господарських санкцій;

встановлення, зміни і припинення господарських правовід­носин;

інші передбачені законом способи.

Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та спожива­чів визначається ГКУ та законами України "Про захист прав споживачів", "Про стандартизацію", "Про оцінку відповідності", "Про якість та безпеку харчових продуктів та продовольчої сиро­вини" та ін.

2.8. Державне регулювання діяльності об'єднань підприємців

У ст. 21 ГКУ встановлено, що з метою сприяння розвитку національної економіки, її інтеграції у світове господарство, а також створення сприятливих умов для підприємницької діяль­ності в Україні можуть створюватися торгово-промислові палати як добровільні об'єднання підприємців та організацій. Торгово-промислова палата є недержавною самоврядною статутною орга­нізацією, що створюється на засадах членства і має статус юри­дичної особи. Держава сприяє торгово-промисловим палатам у виконанні ними статутних завдань. Порядок утворення та діяль­ності торгово-промислових палат встановлюється законом.

Суб'єкти господарювання — роботодавці мають право на об'єд­нання в організації роботодавців для реалізації та захисту своїх прав. Організації роботодавців є самоврядними статутними орга­нізаціями, що утворюються на засадах добровільності та рівно­правності з метою представництва і захисту законних інтересів роботодавців. Організації роботодавців можуть об'єднуватись у спілки та інші статутні об'єднання роботодавців. Порядок утво­рення та засади діяльності організацій та об'єднань роботодав­ців визначаються законом.

2.9. Особливості управління господарською діяльністю в державному секторі економіки

Згідно зі ст. 22 ГКУ держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує дер­жаві право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Повноваження суб'єктів управління в державному секторі еко­номіки — Кабінету Міністрів України, міністерств, інших орга­нів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання — визна­чаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, які мають право здійснювати виключно державні підприємства, установи і організації.

Держава реалізує право державної власності в державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів гос­подарювання, які належать до цього сектора і здійснюють діяль­ність на основі права господарського відання або права операти­вного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання в держав­ному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог ГКУ та інших законів України. Відносини органів управління з названими суб'єктами госпо­дарювання в передбачених законом випадках можуть здійсню­ватися на договірних засадах.

Держава застосовує до суб'єктів господарювання в держав­ному секторі економіки всі передбачені ГКУ засоби державного регулювання господарської діяльності з урахуванням особливос­тей правового статусу цих суб'єктів.

Законом встановлюються також особливості здійснення анти-монопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності в державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

Процедура визнання банкрутом застосовується до державних підприємств з урахуванням вимог гл. 23 "Визначення суб'єкта підприємництва банкрутом" ГКУ. Так, у ч. 3 ст. 209 "Неспро­можність суб'єкта підприємництва" ГКУ визначається, що суб'єк­том банкрутства (банкрутом) може бути лише суб'єкт підприєм­ницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи госпо­дарської організації. Щодо банкрутства державних комерційних підприємств законом передбачаються додаткові вимоги та гаран­тії права власності українського народу. У ч. 4 ст. 211 "Заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів господарювання" ГКУ встановлено, що досудова санація державних підприємств здійс­нюється за рахунок бюджетних коштів, обсяг яких встановлю­ється законом про Державний бюджет України. Умови здійснен­ня досудової санації державних підприємств за рахунок інших джерел фінансування погоджуються з органом, наділеним госпо­дарською компетенцією щодо боржника, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У ч. 1 ст. 214 "Державна полі­тика з питань банкрутства" ГКУ визначається, що державну політику із запобігання банкрутству, забезпечення умов реаліза­ції процедур відновлення платоспроможності суб'єкта підприєм­ництва або визнання його банкрутом щодо державних підпри­ємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, а також суб'єктів підприємництва інших форм власності в передбачених законом випадках здійснює орган державної влади з питань банкрутства. У ч. 3 ст. 217 ГКУ передбачено, що процедури, передбачені для неплатоспроможних боржників, не застосовуються до казенних підприємств. До державних підприємств, які відповідно до зако­ну не підлягають приватизації, зазначені процедури застосовуються в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх у вста­новленому порядку з переліку об'єктів, що не підлягають прива­тизації.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господар­ські повноваження стосовно суб'єктів господарювання держав­ного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єк­там повноваження щодо розпорядження державною власністю і управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону орга­нам місцевого самоврядування та в інших передбачених закона­ми випадках.

2.10. Відносини суб'єктів господарювання з органами місцевого самоврядування

Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повнова­ження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, ви­значених Конституцією України (ст. 143), законами про місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особли­вості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі. Органи місцевого самоврядування можуть також здійснювати щодо суб'єктів господарювання надані їм законом окремі повноваження органів виконавчої влади.

Відносини органів місцевого самоврядування із суб'єктами господарювання у передбачених законом випадках можуть здійс­нюватися також на договірних засадах.

Правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядуван­ня, що прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання всіма учасниками господарських відносин, які розташо­вані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

Згідно зі ст. 23 ГКУ забороняється незаконне втручання орга­нів та посадових осіб місцевого самоврядування в господарську діяльність суб'єктів господарювання, а також видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів то­варів (послуг) на території відповідних адміністративно-терито­ріальних одиниць.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду про визнання недійсними актів підпри­ємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого само­врядування.

Органи місцевого самоврядування, посадові та службові особи органів місцевого самоврядування відповідальні за свою діяль­ність перед суб'єктами господарювання; підстави, види і поря­док такої відповідальності визначаються Конституцією України та відповідними законами.

Спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарюван­ня та відшкодування заподіяної їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування, посадових або службових осіб органів місцевого самоврядування при здійснен­ні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку.

2.11. Особливості управління господарською діяльністю в комунальному секторі економіки

Управління господарською діяльністю в комунальному сек­торі економіки здійснюється через систему організаційно-госпо­дарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяль­ність на основі права господарського відання або права оператив­ного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання в кому­нальному секторі економіки визначається уповноваженими органа­ми управління відповідно до вимог ГКУ та інших законів України. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у пе­редбачених законом випадках можуть здійснюватися на договір­них засадах.

Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішаль­ного впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Законом можуть бути встановлені особливості здійснення ан-тимонопольно-конкурентної політики щодо комунального сек­тора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права влас­ності українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектора економіки. Так, у ч. 4 ст. 214 ГКУ встанов­люється, що в передбачених законом випадках процедури банк­рутства не застосовуються до комунальних підприємств.

Органи місцевого самоврядування відповідальні за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комуналь­ного сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визна­чених законом.

Контрольні питання

У чому полягає участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування в господарській діяльності?

В яких формах реалізується державна економічна політика?

За якими принципами будується система оподаткування в Україні?

Мета антимонопольно-конкурентної політики.

В яких сферах держава здійснює контроль та нагляд за господар­ською діяльністю суб'єктів господарювання?

Як суб'єкти господарювання мають захищати свої права?

Наведіть визначення поняття "суб'єкти господарювання державного та комунального сектора економіки".

Особливості управління господарською діяльністю в комунальному секторі економіки.