34.1. Господарсько-торговельна діяльність: поняття і види

Господарсько-торговельною є діяльність, що здійснюється су­б'єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виро­бів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг.

Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), у межах якого здійснюється товарний обіг, господарсько-торговельна ді­яльність є внутрішньою або зовнішньою торгівлею.

Господарсько-торговельна діяльність може здійснюватися су­б'єктами господарювання в таких формах: • матеріально-технічне постачання і збут;

енергопостачання;

заготівля;

оптова торгівля;

роздрібна торгівля і громадське харчування;

продаж і передання в оренду засобів виробництва;

комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльнос­ті та інша допоміжна діяльність із забезпечення реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.

загрузка...

Торгове представництво і посередництво

1.         Право досліджуваних держав спеціально регламентує тор-

 

гове представництво, використовуване комерсантами. Норми

 

цивільного законодавства застосовуються тут тому, що відсутнє

 

регулювання відповідних правовідносин у спеціальному торгово-

 

му законодавстві.

Основні види торгового представництва, що існують у сучас­ному торговому обороті, — це, по-перше, представництво, здійс­нюване службовцями торгового підприємства, і, по-друге, пред­ставництво через агентів, що є посередниками при складенні ви­сновку чи угод.

До зазначених основних юридичних форм представництва на­лежать економічні форми посередництва, що мають істотне зна­чення в експортній торгівлі, проте не виокремлені у правову форму представництва. Зокрема, це представництво, здійснюва­не на підставі договору комісії.

На відміну від представника комісіонер діє від власного імені, і тому права й обов'язки з укладеної ним угоди виникають для нього і повинні бути перенесені ним на комітент. Відносини, що складаються на основі договору комісії, називаються непрямим представництвом.

2.         Від торгового представництва варто відрізняти посередниц-

 

тво, що, як правило, регулюється особливо.

Мета посередництва полягає в тому, щоб домогтися укладен­ня угоди між заінтересованими особами.

Посередниками є, наприклад, маклери (ФРН, Швейцарія) і куртьє (Франція).

Маклер — це особа, що професійно займається посередницт­вом. Він є посередником при укладенні різних видів угод, напри­клад, купівлі-продажу товарів, цінних паперів, страхування, а також з інших видів діяльності.

Господарсько-торговельна діяльність опосередковується гос­подарськими договорами поставки, контрактації сільськогоспо­дарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими договорами (ст. 263 ГКУ).

Договір про франшизу (еопЬгаеі; оі ігапзПізіпд, еопЬаеі; сіє ігапепіззадє ои сіє ігапеПізє) широко ввійшов у практику господар­ської діяльності з 70-х років XX ст., хоча був відомий у США ще в 30-ті роки. Цей договір не дістав нормативної регламента­ції в національному законодавстві чи міжнародних угодах.

Договір про франшизу розглядається в іноземній літературі як різновид договору про винятковий продаж товарів, сторонами якого є дві особи: постачальник товарів та/або послуг і "приві­лейований покупець" (договір дістав назву від "франшизи" чи "привілею").

Договір про факторинг (еопЬгаеЬ оі іаеіюгіпд, еопЬгаеЬ С'аіієеЬигадє) наприкінці 50-х років почав застосовуватись у США, а з початку 60-х років дістав великого поширення у практиці США та інших країн. В усіх країнах світу нині діють спеціалізо­вані фірми з факторингу (від лат. /асіог — особа, що діє за раху­нок іншої особи), що здійснюють операції на національних рин­ках чи міжнародні операції.

Договір про факторинг — це договір про здійснення посеред­ницьких послуг при фінансових розрахункових операціях між учасниками цивільних угод, що передбачає також обов'язки по­середника з надання деяких інших послуг комерційного харак­теру.

Учасниками відносин з факторингу є фірма — постачальник товарів чи послуг, фірма з факторингу (фактор) і фірма — набу­вач товарів і послуг (клієнт).

Фактор може діяти в межах національного ринку, коли по­стачальник і клієнт перебувають в одній країні, чи як міжнарод­ний фактор, якщо сторони угоди перебувають у різних країнах. Фактор, що перебуває у країні експортера, доручає здійснення своїх функцій за кордоном фактору, що працює у країні імпор-тера-клієнта. Винагорода в цьому разі поділяється між двома факторами. При міжнародному факторингу посередники крім пе­релічених функцій виконують важливі обов'язки з пошуку іно­земних контрагентів. Нині світовий ринок поділений між "лан­цюжками" взаємопов'язаних різнонаціональних фірм-факторів, що виконують доручення в цій сфері діяльності.

Договір про винятковий продаж товарів

1. Поняття договору про винятковий продаж товарів ще не є

цілком усталеним на практиці й у літературі. У країнах романо-германської та англійської систем права найчастіше його нази­вають договором про надання виключних прав продажу (еопЬгасЬ сіє уєпі;є єхеїизіує, ЛІїєіпуєгЬгієЬзуєг'Ьгадє, єхеїизіує Сєаііпд адгєєтєпЬ). В англо-американській доктрині часто йдеться про договір на виняткове поширення товарів (зоїо ЛізігіЬиііоп адгее-тепі), але така назва використовується і у країнах романо-гер-манської правової системи (еопЬгасЬ сіє СізЬгіЬшіоп єхеїизіує, ЛІІєіп-уєгЬгієЬзуєгЬгад). Фахівці деяких країн, зокрема Франції, Бельгії і Швейцарії, визначають його також як договір про комерційну концесію (еопЬгаЬ Сє еопеєззіоп еоттєгеіаї).

Цей вид договору склався на практиці, і лише в законах окремих країн існують норми, що регулюють окремі відносин сторін (у США — п. 2 ст. 2-306 ЕТК, у Бельгії — закон від 27 липня 1961 р., доповнений законом від 21 квітня 1972 р.). Широке застосування цього договору спричинилося до розробки в усіх країнах типових форм (проформ), що використовуються, як правило, при його укладенні.

Розглядуваним договором закріплюються принципи і правила відносин з придбання однією стороною (покупцем) у власність товарів у іншої сторони (продавця) із встановленням одночасно певних прав і обов'язків сторін, пов'язаних з перепродажем то­вару покупцем своїй клієнтурі.

З господарсько-економічних позицій покупець товару здійс­нює посередницькі функції між продавцем товару і ринком. Про­давцями в цьому разі є або продуценти фірми — оптові торговці, а покупцями — найчастіше фірми-оптовики чи напівоптовики, що купують товари для перепродажу їх роздрібним торговцям чи індивідуальним споживачам. Покупці як комерсанти, що діють на промисловій основі, але не як юридично посередники-агенти, на практиці виконують роль ланок товаропровідної мережі й називаються "розповсюджувачами" товарів (дистриб'юторами). Саме тому зазначений договір зараховують до категорії так званих договорів про розміщення товарів (Сіз'ЬгіЬи'Ьіоп адгеетеггЬ, соггЬгаі; Се Сіз'ЬгіЬи'Ьіоп). Товари, придбані у власність за правилами купі-влі-продажу, дистриб'ютори реалізують на ринку від власного імені, діючи при цьому за власний розсуд, страх і ризик, тобто беруть на себе всі комерційні ризики просування товару. Юри­дичні та господарські наслідки перепродажу виникають цілком для такого "розповсюджувача", а його прибуток визначається різницею покупної і перепродажної цін товару.

Договір про винятковий продаж товарів як рамковий конт­ракт визначає основні умови майбутніх відносин сторін у госпо­дарському обороті з покупці-перепродажу товарів. Реалізація до­говірних положень припускає наступне укладення контрагента­ми самостійних торгових угод з купівлі-продажу на основі й у межах встановлених загальних правил.

За змістом розглядуваний договір є складною угодою, в якій поряд з положеннями про купівлю-продаж містяться спеціальні умови, що виходять за межі "класичного" договору купівлі-про-дажу, що визначає організаційні, фінансові, комерційні та деякі інші відносини контрагентів.

34.2. Правове регулювання матеріально-технічного постачання та збуту

У ст. 264 ГКУ зазначається, що матеріально-технічне поста­чання і збут продукції виробничо-технічного призначення та ви­робів народного споживання як власного виробництва, так і при­дбаних у інших суб'єктів господарювання, здійснюються суб'єк­тами господарювання шляхом поставки, а в передбачених ГКУ випадках також на основі договорів купівлі-продажу.

Законодавством можуть передбачатись особливості поставки окремих видів продукції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання, а також особливий порядок здій­снення поставки для державних потреб.

Основні вимоги щодо укладення та виконання договорів по­ставки встановлюються ГКУ та іншими законодавчими актами України.

У ст. 265 ГКУ регулюються відносини, що виникають з дого­вору поставки. За договором поставки одна сторона — поста­чальник зобов'язується передати (поставити) в обумовлені строки (строк) другій стороні — покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір поставки укладається на роз­суд сторін або відповідно до державного замовлення. Сторонами договору поставки можуть бути суб'єкти господарювання, зазна­чені в п. 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГКУ (господарські організації — юри­дичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГКУ, а також інші юридичні особи, які здійснюють господар­ську діяльність та зареєстровані в установленому законом по­рядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відпо­відно до закону як підприємці). Умови договорів поставки пови­нні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів "Інкотермс". Поставка товарів без укладення договору поставки може здійснюватися лише у випадках і порядку, передбачених законом. Реалізація суб'єк­тами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам здійс­нюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відно­син поставки, не врегульованих ГКУ, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-про-

дажу.

У ст. 266 ГКУ визначаються предмет, кількість і асортимент поставки. Так, предметом поставки є визначені родовими озна­ками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стан­дартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом постав­ки можуть бути також продукція, вироби, з індивідуальними ознаками.

Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх част­кове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмі­рами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк понад рік (довгостроковий договір) або на інший строк, визначе­ний угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначе­ний, він вважається укладеним на один рік. Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхід­ності ритмічного та безперебійного постачання товарів спожива­чам, якщо інше не передбачено законодавством. Якщо в довго­строковому договорі обсяг поставки визначено лише на рік або менший строк, у договорі повинен бути передбачений порядок погодження сторонами строків поставки на наступні періоди до закінчення строку дії договору. Якщо такий порядок не передба­чений, договір вважається укладеним на один рік. Якщо сторо­нами передбачено поставку товарів окремими партіями, строком (періодом) поставки продукції виробничо-технічного призначен­ня є, як правило, квартал, а для виробів народного споживан­ня, як правило, місяць. Сторони можуть погодити в договорі також графік поставки (місяць, декада, доба тощо). У договорі поставки за згодою сторін може бути передбачений порядок від­вантаження товарів будь-яким видом транспорту, а також ви­бірка товарів покупцем.

Договором може передбачатися відвантаження товарів ванта­жовідправником (виготовлювачем), що не є постачальником, і одержання товарів вантажоодержувачем, що не є покупцем, а також оплата товарів платником, що не є покупцем, а також порядок поставки недоодержаної покупцем у встановлений строк кількості товарів (ст. 267 ГКУ).

У ст. 268 ГКУ регламентується положення щодо якості това­рів, що поставляються. Якість товарів, що поставляються, по­винна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій техніч­ній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зраз­кам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі вищі ви­моги до якості товарів. Номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів зазначаються в договорі. Якщо вказану документацію не опубліковано в загаль­нодоступних виданнях, її копії повинні додаватися постачаль­ником до примірника договору покупця на його вимогу. У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визна­чається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості. Постачальник повинен засвідчити якість товарів, що поставля­ються, належним товаросупровідним документом, який надси­лається разом з товаром, якщо інше не передбачено договором. У разі поставки товарів нижчої якості, ніж вимагається станда­ртом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо това­ри уже оплачені покупцем, — вимагати повернення сплаченої суми. Якщо недоліки поставлених товарів можуть бути усунуті без повернення їх постачальнику, покупець має право вимагати від постачальника усунення цих недоліків у місцезнаходженні товарів або усунути їх власними засобами за рахунок постачаль­ника. Якщо поставлені товари відповідають стандартам або тех­нічним умовам, але виявляться нижчого сорту, ніж було обумо­влено, покупець має право прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для товарів відповідного сорту, або відмовитися від прийняття і оплати поставлених товарів. Якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товарів, які не відповіда­ють за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам (етало­нам) або умовам договору, постачальник (виробник) зобов'яза­ний розпорядитися товарами в десятиденний строк, а щодо то­варів, які швидко псуються, — протягом 24 годин з моменту одержання повідомлення покупця (одержувача) про відмову від товарів. Якщо постачальник (виробник) у зазначений строк не розпорядиться товарами, покупець (одержувач) має право реалі­зувати їх на місці або повернути виробникові. Товари, що швид­ко псуються, підлягають в усіх випадках реалізації на місці.

У ст. 269 ГКУ зазначаються гарантії якості товарів та претензії у зв'язку з недоліками поставлених товарів.

Строки і порядок встановлення покупцем недоліків поставле­них йому товарів, які не могли бути виявлені при звичайному їх прийманні, і пред'явлення постачальникові претензій у зв'язку з недоліками поставлених товарів визначаються законодавством відповідно до ГКУ. Стандартами, технічними умовами або дого­вором щодо товарів, призначених для тривалого користування чи зберігання, можуть передбачатися триваліші строки для вста­новлення покупцем у належному порядку зазначених недоліків (гарантійні строки). Сторони можуть погодити в договорі гаран­тійні строки, триваліші порівняно з передбаченими стандартами або технічними умовами. Гарантійний строк експлуатації обчис­люється від дня введення виробу в експлуатацію, але не пізніше одного року з дня одержання виробу покупцем (споживачем), а щодо виробів народного споживання, які реалізуються через роз­дрібну торгівлю, — з дня роздрібного продажу речі, якщо інше не передбачено стандартами, технічними умовами або догово­ром. Гарантійний строк придатності та зберігання товарів обчис­люється від дня виготовлення товару. Постачальник (виробник) гарантує якість товарів загалом. Гарантійний строк на комплек­туючі вироби і складові вважається таким, що дорівнює гаран­тійному строку на основний виріб, якщо інше не передбачено договором або стандартами (технічними умовами) на основний виріб. Постачальник (виробник) зобов'язаний за власний раху­нок усунути дефекти виробу, виявлені протягом гарантійного строку, або замінити товари, якщо не доведе, що дефекти ви­никли внаслідок порушення покупцем (споживачем) правил екс­плуатації або зберігання виробу. У разі усунення дефектів у ви­робі, на який встановлено гарантійний строк експлуатації, цей строк продовжується на час, протягом якого він не використо­вувався через дефект, а при заміні виробу гарантійний строк обчислюється заново від дня заміни. У разі поставки товарів неналежної якості покупець (одержувач) має право стягнути з виготовлювача (постачальника) штраф у розмірі 20 % вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг), що передба­чено ст. 231 ГКУ, якщо інший розмір не передбачено законом або договором.

Позови, що випливають з поставки товарів неналежної якос­ті, можуть бути пред'явлені протягом шести місяців з дня вста­новлення покупцем у належному порядку недоліків поставлених йому товарів.

Комплектність товарів, що поставляються, регламентується ст. 270 ГКУ. Зокрема, товари повинні поставлятися комплект­но відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейску­рантів. Договором може бути передбачено поставку з додаткови­ми до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не по­трібних покупцеві виробів (частин), що входять у комплект. Якщо комплектність не визначено стандартами, технічними умо­вами або прейскурантами, вона в необхідних випадках може визначатися договором. У разі поставки некомплектних виробів постачальник (виробник) зобов'язаний на вимогу покупця (оде­ржувача) доукомплектувати їх у двадцятиденний строк після одержання вимоги або замінити комплектними виробами у той же строк, якщо сторонами не погоджено інший строк. Надалі щодо укомплектування виробу або його заміни покупець (одер­жувач) має право відмовитися від його оплати, а якщо товар уже оплачений, вимагати в установленому порядку повернення сплачених сум. Якщо постачальник (виробник) у встановлений строк не укомплектує виріб або не замінить його комплектним, покупець має право відмовитися від товару. Прийняття покуп­цем некомплектних виробів не звільняє постачальника (вироб­ника) від відповідальності.

Кабінет Міністрів України відповідно до вимог ГКУ та відпо­відних законів України затверджує Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виро­бів народного споживання, а також особливі умови поставки окремих видів товарів (ст. 271 ГКУ).

Для фінансових і промислових лізингових фірм це економіч­но вигідна форма здавання машинно-технічного устаткування в найм. Лізинг забезпечує високий рівень прибутків насамперед через високу оплату експлуатації техніки користувачами. Через установлювані розрахункові підвищені норми амортизації об'єк­тів, що здаються в найм, вкладений лізинговими фірмами капі­тал на їхнє придбання повертається до інвестора в перші ж роки дії договору. Водночас державою вводяться податкові знижки на прибуток, одержуваний лізинговими фірмами: з оподатковуван­ня вилучається частина, що йде на амортизаційні відрахування.

Для користувачів техніки лізинг є інструментом оперативної заміни виробничих фондів через придбання для експлуатації скла­дних і дорогих машин та устаткування без великих одноразових витрат, необхідних для придбання такої техніки. Особливе зна­чення це має для дрібних і середніх фірм. Крім того, за допомо­гою лізингу попереджається моральне старіння експлуатованої техніки. Усе це стає важливим фактором успішної конкурентної діяльності фірм на ринку.

Для держави фінансове заохочення лізингу є засобом стиму­лювання продажів нової техніки, що спонукає лізингові фірми до збільшення капіталовкладень у ці операції, а фірми-користу-вачі — до постійного відновлення виробничих фондів. Лізинг стає, таким чином, фактором інтенсивного розвитку національ­ної економіки і підвищення її конкурентоспроможності на світо­вому ринку.

34.3. Контрактація сільськогосподарської продукції

Договірні відносини контрактації сільськогосподарської про­дукції регулюються ст. 272 ГКУ.

Державна закупка сільськогосподарської продукції здійснюєть­ся за договорами контрактації, які укладаються на основі дер­жавних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції.

За договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції (далі — виробник) зобов'язується передати заготівель­ному (закупівельному) або переробному підприємству чи органі­зації (далі — контрактанту) вироблену ним продукцію в перед­бачені договором строки, кількості, асортименті, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти її і оплатити.

У договорах контрактації повинні передбачатися:

види продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкід­ливих речовин;

обсяг продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника;

ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки здавання-приймання продукції;

обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспорту­вання на приймальні пункти та підприємства;

взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору;

інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сіль­ськогосподарської продукції, затвердженим у порядку, вста­новленому Кабінетом Міністрів України.

Договори контрактації мають певні особливості їх виконання (ст. 273 ГКУ). Зокрема, виробник повинен не пізніше як за п'ят­надцять днів до початку заготівлі продукції повідомити контрак­танта про кількість і строки здачі сільськогосподарської продукції, що пропонується до продажу, і погодити календарний графік її здачі.

Контрактант зобов'язаний прийняти від виробника всю пре­д'явлену ним продукцію на умовах, передбачених договором. Не­стандартну продукцію, яка швидко псується, придатну для ви­користання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується, що здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за цінами і на умо­вах, що погоджені сторонами. У договорі контрактації можуть передбачатися обсяги сільськогосподарської продукції, прийман­ня якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка доставляється безпосередньо виробником торго­вельним підприємствам. Решта продукції приймається контрак­тантом на визначених договором приймальних пунктах, розта­шованих у межах адміністративного району за місцезнаходжен­ням виробника. Забезпечення виробників тарою та необхідними матеріалами для пакування продукції здійснюється в кількості, порядку та строки, передбачені договором. Інші особливості ви­конання договорів контрактації встановлюються Положенням про контрактацію сільськогосподарської продукції, яке затвер­джується Кабінетом Міністрів України.

Окремою статтею ГКУ висвітлена відповідальність за догово­ром контрактації. Так, у ст. 274 ГКУ визначається, що за не-здачу сільськогосподарської продукції у передбачені договором контрактації строки виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший розмір не пе­редбачений законом.

За невиконання зобов'язання щодо приймання сільськогос­подарської продукції безпосередньо у виробника, а також у разі відмови від приймання продукції, пред'явленої виробником у стро­ки і в порядку, що погоджені сторонами, контрактант сплачує виробнику штраф у розмірі 5 % вартості неприйнятої продукції з урахуванням надбавки і знижок, а також відшкодовує завдані виробникові збитки, а щодо продукції, яка швидко псується, — її повну вартість.

Якщо продукцію не було своєчасно підготовлено до здавання-приймання і про це не було попереджено контрактанта, вироб­ник відшкодовує контрактанту завдані цим збитки.

У договорі контрактації можуть бути передбачені також інші санкції за невиконання або неналежне виконання зобов'язань відповідно до вимог ГКУ.

34.4. Правове регулювання енергопостачання

Правове положення, умови та зміст договорів енергопоста­чання регламентуються ст. 275 ГКУ, де, зокрема, зазначається: за договором енергопостачання енергопостачальне підприємст­во (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі — енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримува­тися передбаченого договором режиму її використання, а та­кож забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного облад­нання, що ним використовується. Відпуск енергії без оформлен­ня договору енергопостачання забороняється.

Предметом договору енергопостачання є окремі види енергії з найменуванням, передбаченим у державних стандартах або тех­нічних умовах.

Виробники і постачальники енергії, що займають монопольне становище, зокрема суб'єкти природних монополій, зобов'язані укласти договір енергопостачання на вимогу споживачів, які мають технічні засоби для одержання енергії. Розбіжності, що вини­кають при укладенні такого договору, врегульовуються відповід­но до вимог ГКУ.

Енергопостачальні підприємства інших, крім державної і ко­мунальної, форм власності можуть брати участь у забезпеченні енергією будь-яких споживачів, у тому числі через державну (ко­мунальну) енергомережу, на умовах, визначених відповідними договорами.

Господарський кодекс України визначає правові категорії, кіль­кість і якість енергії, строки, ціни та порядок розрахунків за договором енергопостачання. У ст. 276 ГКУ зазначається, що загальна кількість енергії, що відпускається, визначається за погодженням сторін. Якщо енергія виділяється в рахунок замов­лення на державні потреби (ліміту), енергопостачальник не має права зменшувати абоненту цей ліміт без його згоди.

Пропозиції абонента щодо кількості та видів енергії, строків її відпуску є пріоритетними за наявності виробничих можливос­тей у енергопостачальника.

Показники якості енергії узгоджуються сторонами на підставі державних стандартів або технічних умов шляхом погодження переліку (величини) показників, підтримання яких є обов'язком для сторін договору.

Строки постачання енергії встановлюються сторонами в дого­ворі виходячи, як правило, з необхідності забезпечення її ритміч­ного та безперебійного надходження абоненту. Основним обліко­вим періодом енергопостачання є декада з коригуванням обсягів протягом доби. Сторони можуть погоджувати постачання енергії протягом доби за годинами, а також час і тривалість максималь­них та мінімальних навантажень.

Кількість енергії, недоодержаної в попередні періоди з вини енергопостачальника, підлягає поповненню на вимогу абонента. Якщо енергію не вибрано абонентом або недоодержано ним для обігрівання у зв'язку зі сприятливими погодними умовами, по­повнення недоодержаної енергії здійснюється за погодженням сторін.

Розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону.

Оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати. За погодженням сторін можуть за­стосовуватися планові платежі з наступним перерахунком або оплата, що здійснюється за фактично відпущену енергію.

Якщо абонент має власне енергоджерело і відпускає енергію в мережі енергопостачальника, допускаються розрахунки за саль­до взаємно одержаної енергії.

Відповідні правила користування енергією регламентовані

ст. 277 ГКУ.

Абоненти користуються енергією з додержанням правил ко­ристування енергією відповідного виду, що затверджуються Ка­бінетом Міністрів України.

Правилами можуть бути передбачені типові договори поста­чання окремих видів енергії.

Абонент має право відпускати енергію приєднаним до його мереж вторинним споживачам (субабонентам). У цьому разі суб-абоненти укладають договір енергопостачання з абонентом і ма­ють права та несуть обов'язки абонента, а абонент має права та несе обов'язки енергопостачальника.

Абонент зобов'язаний повідомити перелік субабонентів енер-гопостачальнику, який має право контролювати енергомережі і прилади субабонентів та контролювати додержання субабонен-тами правил користування енергією.

Відповідальність за порушення правил користування енергією встановлюється законом.

34.5. Правове регулювання біржової торгівлі

У ст. 278—282 ГКУ встановлено поняття товарної біржі та біржової діяльності, права і обов'язки товарної біржі та правила біржових торгів, правові умови створення та діяльності товар­них бірж, а також основні правила здійснення торговельно-бір­жової діяльності та прийнятими відповідно до ГКУ законами й іншими нормативно-правовими актами.

Торговельно-біржова діяльність має на меті організацію та регулювання торгівлі шляхом надання послуг суб'єктам госпо­дарювання у здійсненні ними торговельних операцій спеціально утвореною господарською організацією — товарною біржею.

Товарна біржа є особливим суб'єктом господарювання, який надає послуги при укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує това­рообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям.

Товарна біржа є юридичною особою, що діє на засадах само­врядування і господарської самостійності, має відокремлене май­но, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку зі своїм найменуванням.

Товарна біржа створюється на основі добровільного об'єднан­ня заінтересованих суб'єктів господарювання. Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні та кому­нальні підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів.

Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок її створення, склад засновників, їх обов'язки, розмір і строки сплати пайових, всту­пних та періодичних внесків. Засновники сплачують пайовий внесок.

Товарна біржа діє на підставі статуту, який затверджується засновниками біржі.

Державна реєстрація товарної біржі здійснюється відповідно до вимог ст. 58 ГКУ (державна реєстрація суб'єктів господарю­вання).

Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку.

Згідно зі ст. 279 ГКУ товарна біржа здійснює свою діяльність за принципами рівноправності учасників біржових торгів, публіч­ного проведення біржових торгів, застосування вільних (ринко­вих) цін.

Права і обов'язки товарної біржі

Товарна біржа має право:

встановлювати відповідно до законодавства власні обов'язко­ві для всіх учасників торгів правила біржової торгівлі та бір­жового арбітражу;

встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, розмір плати за послуги, що надаються біржею;

встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угод на біржі, а також санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;

створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;

засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торго­вельних угодах;

розробляти з урахуванням державних стандартів власні стан­дарти і типові контракти;

укладати угоди з іншими біржами, мати своїх представників на біржах, у тому числі розташованих за межами України;

видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні й рекламні видання;

вирішувати інші передбачені законом питання. Згідно зі ст. 280 ГКУ товарна біржа зобов'язана:

створювати умови для біржової торгівлі;

регулювати біржові операції;

регулювати ціни на товари, що допускаються до обігу на біржі;

надавати членам і відвідувачам біржі організаційні, інформа­ційні та інші послуги;

забезпечувати збирання, обробку і розповсюдження інформа­ції, що стосується кон'юнктури ринку.

У ст. 281 ГКУ встановлюється, що правила біржової торгів­лі розробляються відповідно до законодавства і є основним доку­ментом, який регламентує порядок здійснення біржових опера­цій, ведення біржової торгівлі та розв'язання спорів з цих пи­тань. Правила біржової торгівлі затверджуються загальними збо­рами членів товарної біржі або уповноваженим ними органом.

Біржовими є торги, що публічно і гласно проводяться в тор­говельних залах біржі за участю членів біржі за товарами, допу­щеними до реалізації на біржі в порядку, встановленому прави­лами біржової торгівлі.

Біржові операції можуть здійснювати тільки члени біржі або брокери — громадяни, зареєстровані на біржі відповідно до її статуту для виконання доручень членів біржі, яких вони пред­ставляють, щодо здійснення біржових операцій.

Припинення товарної біржі відбувається за рішенням загаль­них зборів членів біржі, а також за рішенням суду у випадках, передбачених законом (ст. 282 ГКУ).

34.6. Правове регулювання оренди майна та лізингу

За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає дру­гій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий ком­плекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

Об'єктом оренди можуть бути:

державні та комунальні підприємства або їх структурні під­розділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єк­ти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, по­слуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміще­ний об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-тех­нічного призначення, що належить суб'єктам господарюван­ня.

Оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську ці­лісність, технологічну єдність цього підприємства.

Законом може бути встановлено перелік державних та кому­нальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не мо­жуть бути об'єктом оренди.

До відносин оренди застосовуються відповідні положення Ци­вільного кодексу України з урахуванням особливостей, передба­чених ст. 283 ГКУ.

У ст. 284 ГКУ закріплюються умови договору оренди. Так, до істотних умов договору оренди належать:

об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індек­сації);

строк, на який укладається договір оренди;

орендна плата з урахуванням її індексації;

порядок використання амортизаційних відрахувань;

відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

Оцінка об'єкта оренди здійснюється за відновною вартістю.

Умови договору оренди діють упродовж усього строку дії дого­вору, а також якщо після його укладення законодавством вста­новлено правила, що погіршують становище орендаря.

Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов або розірвання договору оренди.

Строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах, які були передбачені договором.

Основні права і обов'язки орендаря

Орендар має переважне право перед іншими суб'єктами госпо­дарювання на продовження строку дії договору оренди. Він може бути зобов'язаний використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності під­приємства, майно якого передано в оренду.

Орендар зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, і своєчасно та в повному обсязі сплачувати орендну плату.

Орендар відшкодовує орендодавцю вартість орендованого май­на в разі відчуження цього майна або його знищення чи псуван­ня з вини орендаря (ст. 285 ГКУ).

У ст. 286 ГКУ наводиться визначення поняття орендної пла­ти. Орендна плата — це фіксований платіж, який орендар спла­чує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської ді­яльності. Розмір орендної плати може бути змінений за пого­дженням сторін, а також в інших передбачених законодавством випадках.

Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної пла­ти, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погір­шився стан об'єкта оренди.

Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватися в натуральній або грошо­во-натуральній формі.

Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Окремою статтею ГКУ регулюються питання, що виникають з відносин оренди державного та комунального майна. Так, у ст. 287 ГКУ зазначається, що до орендодавців щодо державного та комунального майна належать:

Фонд державного майна України, його регіональні відділен­ня — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є держав­ною власністю, а також іншого майна в передбачених зако­ном випадках;

органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Респуб­ліки Крим або місцевими радами управляти майном, — від­повідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або перебуває в комунальній власності;

державні (комунальні) підприємства — щодо окремого індиві­дуально визначеного майна, а з дозволу орендодавців — також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозді­лів та нерухомого майна.

Організаційні та майнові відносини, пов'язані з переданням в оренду цілісних майнових комплексів державного сектора еконо­міки, а також цілісних майнових комплексів, що становлять комунальну власність, регулюються законодавством відповідно

до ГКУ.

Утворення орендного підприємства здійснюється відповідно до ст. 115 ГКУ. Статут суб'єкта господарювання, утвореного на базі орендованого майна, не може суперечити умовам договору оренди.

Суборенда державного та комунального майна

Відповідно до ст. 288 ГКУ орендар має право передати окремі об'єкти оренди в суборенду, якщо інше не передбачено законом або договором оренди. Передання в суборенду цілісних майнових комплексів забороняється.

Викуп (приватизація) об'єкта оренди

Орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди. Умови викупу орендованого дер­жавного (комунального) майна (цілісного майнового комплексу) визначаються законом.

Орендар має право в будь-який час відмовитися від здійснен­ня передбаченого в договорі права на викуп об'єкта оренди.

Приватизація зданих в оренду цілісних майнових комплексів здійснюється у випадках і порядку, передбачених законом (ст. 289

ГКУ).

У ст. 290 ГКУ зазначається, що відносини, пов'язані з орен­дою землі як засобу виробництва, регулюються Земельним коде­ксом України та відповідними законами України.

Оренда земельної ділянки без договору, укладеного в письмо­вій формі, посвідченого нотаріально та зареєстрованого в устано­вленому законом порядку, забороняється.

Розмір плати за користування земельною ділянкою, що є дер­жавною або комунальною власністю, не може бути нижчий за встановлений відповідно до закону. Випадки звільнення від пла­ти за користування земельною ділянкою або зменшення розміру плати визначаються законом.

Припинення договору оренди регулюється ст. 291 ГКУ, де, зокрема, визначено, що одностороння відмова від договору орен­ди забороняється.

Договір оренди припиняється в таких випадках:

закінчення строку, на який його було укладено;

викупу (приватизації) об'єкта оренди;

ліквідації суб'єкта господарювання — орендаря;

загибелі (знищення) об'єкта оренди.

Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом Украї­ни для розірвання договору найму, у порядку, встановленому ст. 188 ГКУ (порядок зміни та розірвання господарських дого­ворів).

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним ко­дексом України.

Лізинг у сфері господарювання

Відповідно до ст. 292 ГКУ лізинг — це господарська діяль­ність, спрямована на інвестування власних чи залучених фі­нансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (гос­подарське відання) за дорученням чи погодженням лізинго-одержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових пла­тежів.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лі­зинг може бути двох видів — фінансовий та оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, між­народним тощо.

Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, при­значене для використання як основні фонди, не заборонене зако­ном до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передання його в лізинг. Майно, яке становить державну (кому­нальну) власність, може бути об'єктом лізингу тільки за пого­дженням з органом, що здійснює управління цим майном, відпо­відно до закону.

Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

Перехід права власності на об'єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу.

Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до ГКУ та законів України.

Лізинг — особливий вид договору майнового наймання.

Відносини з використання машинно-технічних виробів у на­ціональному і міжнародному господарському обороті дедалі шир­ше ґрунтуються на специфічній договірній формі майнового най­мання, що називається договором про лізинг (сопЬгасЬ оі Іеазіпд). Виник цей договір у США в середині XX ст., а з кінця 50-х років дістав великого поширення в діловій практиці фірм Захід­ної Європи і Японії, а нині використовується практично в усіх країнах світу.

Лізинг визнаний у судовій практиці багатьох країн, що не мають спеціального законодавчого регулювання (США, ФРН, Японія та ін.), але в окремих країнах видано спеціальні норма­тивні акти з лізингових відносин (у Франції — закон від 2 лип­ня 1966 р., в Англії — закон про оренду-продаж 1965 року). Значне поширення цього виду договору спричинилося до розроб­ки Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг, яку було під­писано в Оттаві 28 травня 1988 р., основна її мета — усунути правові бар'єри на шляху міжнародного лізингу.

Практика і доктрина вирізняють дві форми лізингу: фінансо­вий (Гіпапсіаі Іеазе), який називають іноді справжнім, і опера­ційний, чи експлуатаційний (орегаііоп Іеазе).

На відміну від звичайного договору майнової оренди, фінансо­вий лізинг характеризується тим, що охоплює складніший ком­плекс господарсько-економічних відносин, учасниками яких є не дві, а три сторони: фірма — виготовлювач машин, устаткуван­ня, лізингова фірма (орендодавець) і фірма-користувач (лізинго-тримач).

Орендодавцями є спеціалізовані лізингові промислові та фінан­сові фірми. Промислові товариства чи компанії, що займаються лізингом, є або філіями великих фірм — продуцентів техніки, або незалежними фірмами, створеними кількома фірмами-проду-центами.

У широких масштабах лізингові операції здійснюють фінан­сові товариства чи компанії, що є філіями банків чи їх функціо­нальними підрозділами (відділеннями), або кредитні, страхові й інші організації.

Лізинг охоплює складний комплекс договірних відносин і здій­снюється на базі двох чи більше договорів, насамперед купівлі-продажу і майнового наймання. За договором купівлі-продажу між фірмою — продуцентом технічного об'єкта і лізинговою фір­мою остання здобуває машину чи устаткування у власність спе­ціально з метою подальшого здавання їх в оренду. За договором майнового найму, чи власне лізингу, між лізинговою фірмою-власником і промисловою фірмою-користувачем технічний об'єкт здається в найм. Цей неподільний зв'язок двох операцій — ку-півлі-продажу майна й передавання його в користування (чи орен­ду) — відображується в часто застосовуваному визначенні дого­вору про лізинг як договору оренди-продажу.

34.7. Інші види господарсько-торговельної діяльності

У ст. 293 ГКУ регулюються відносини міни (бартеру) у сфері господарювання.

За договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар.

Сторона договору вважається продавцем товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін.

За погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству.

Не може бути об'єктом міни (бартеру) майно, яке згідно із законодавством належить до основних фондів, становить державну або комунальну власність, якщо друга сторона договору міни (бар­теру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством. Законодавством можуть встановлюватися також інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов'язаних з при­дбанням і використанням окремих видів майна, а також здійснен­ня таких операцій в окремих галузях господарювання.

До договору міни (бартеру) застосовуються правила, що регу­люють договори купівлі-продажу, поставки, контрактації, еле­менти яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не суперечить законодавству і відповідає суті відносин сторін (ст. 293

ГКУ).

У ст. 294 ГКУ визначаються питання зберігання на товарно­му складі.

Товарним складом визнається організація, що зберігає това­ри і надає пов'язані зі зберіганням послуги на засадах підприєм­ницької діяльності.

Товарний склад є складом загального користування, якщо із закону, інших правових актів або виданого суб'єктам господа­рювання дозволу (ліцензії) випливає, що він зобов'язаний при­ймати на зберігання товари від будь-якого товароволодільця.

Зберігання на товарному складі здійснюється за договором складського зберігання.

До регулювання відносин, що випливають зі зберігання това­рів за договором складського зберігання, застосовуються відпо­відні положення Цивільного кодексу України.