27.1. Загальні умови виконання господарських зобов'язань

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських від­носин повинні виконувати господарські зобов'язання у відповід­ний спосіб відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язан­ня — відповідно до вимог, що висуваються в певних умовах (ст. 193 ГКУ).

До виконання господарських договорів застосовуються відпо­відні положення Цивільного кодексу України з урахуванням осо­бливостей, передбачених ГКУ.

Кожна сторона повинна вжити всіх заходів для належного виконання нею зобов'язання з урахуванням інтересів другої сто­рони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санк­цій, передбачених ГКУ, законами України або договором.

Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який пору­шив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку ви­конати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше перед­бачено законом чи договором або якщо управнена сторона відмо­вилася від прийняття виконання зобов'язання.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобо­в'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, інши­ми нормативно-правовими актами або договором, або не випли­ває зі змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроко­во, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-право­вим актом чи договором або не випливає зі змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання в разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

Забороняються одностороння відмова від виконання зобов'я­зань, крім випадків, передбачених законом, і відмова від вико­нання або відстрочення виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано на відповід­ному рівні.

загрузка...

Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

У ст. 194 ГКУ визначається, що виконання господарського зобов'язання може бути покладено загалом або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторо­на зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою осо­бою — безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарсько­го договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім ви­падків, коли інше передбачено законом чи договором або уп-равнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'я­зань.

Відповідно до ст. 195 ГКУ (передання (делегування) прав у господарських зобов'язаннях) управнений суб'єкт господарського зобов'язання, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні за її згодою належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передання (делегування) таких прав може бути зумовлено певним строком. Акт передання прав вважається чинним з дня одержан­ня повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегуван­ня господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту — з дня офіційного опублікування цього акта. Передання (делегу­вання) прав зумовлює обов'язок суб'єкта, який одержав у результа­ті такого передання (делегування) додаткові повноваження, вирі­шувати відповідне до цих повноважень коло господарських пи­тань і відповідати за наслідки рішень, які приймає.

Якщо в господарському зобов'язанні беруть участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів, то кожний з управ-нених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням. Якщо це передбачено законодавством або договором, зобов'язання повин­но виконуватися солідарно. При солідарному виконанні господар­ських зобов'язань застосовуються відповідні положення якщо інше не передбачено законом (ст. 196 ГКУ).

27.2. Місце виконання господарського зобов'язання

Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, що визначається законом і господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'я­зання повинно бути виконано: • за зобов'язаннями, змістом яких є передання прав на будівлю

або земельну ділянку, іншого нерухомого майна — за місце­знаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухо­мого майна;

за грошовими зобов'язаннями — за місцем розташування упра-вненої сторони на момент виникнення зобов'язання або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторо­на своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

за іншими зобов'язаннями — за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності управненої сторони, ухиляння її від прий­няття виконання або іншого прострочення нею виконання зобо­в'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управ-нену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту но­таріальної контори вважається виконанням зобов'язання (ст. 197

ГКУ).

27.3. Виконання грошових зобов'язань

Відповідно до ст. 198 ГКУ платежі за грошовими зобов'язан­нями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються в безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин по­винні бути виражені й підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть виражатись в іноземній валюті лише тоді, коли суб'єкти господарювання мають право здійснювати розра­хунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодав­ства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господар­ських відносин застосовуються у випадках, розмірах та поряд­ку, визначених законом або договором.

Змістом грошового зобов'язання є обов'язок боржника пере­нести на кредитора право власності на грошові знаки у визна­ченій сумі, якщо розмір зобов'язання точно зафіксований у мо­мент його виникнення (наприклад, 100 дол.), чи у визначеній сумі, якщо в момент виникнення зобов'язання його розмір ще арифметично точно не визначено, але зазначений спосіб його обчислення (наприклад, за ринковими цінами на день постачан­ня).

Законодавством і судовою практикою це питання вирішено однозначно. Зміни цінності грошів ігноруються правом, і до спір­них правовідносин застосовується принцип номіналізму. Вперше він був встановлений у праві Англії в 1604 р. у справі СіІЬегі V Бгеіі. Відповідно до цього принципу боржник, незважаючи на зміну золотого змісту грошової одиниці, зобов'язаний заплати­ти, а кредитор зобов'язаний прийняти у платіж грошові знаки, що є законним платіжним засобом до моменту платежу в кіль­кості, що становить номінальну суму боргу. У зазначеній справі суд визнав, що з позицій права фунт завжди є фунтом, якою б не була його цінність.

У США принцип номіналізму також був встановлений судо­вою практикою у справах, пов'язаних з інфляцією епохи грома­дянської війни 1861—1865 рр. Пізніше, у 1933 р. принцип номі­налізму був сформульований у федеральному законі (спільної резо­люції обох палат конгресу), в одній зі статей якого зазначалось, що будь-яке грошове зобов'язання повинно погашатися доларом за долар незалежно від його знецінення. Актом від 28 жовтня 1977 р. спільна резолюція була анульована, однак це не озна­чає, що США відмовилися від номіналістичної концепції грошо­вих зобов'язань, оскільки продовжують діяти правила, встанов­лені в раніше винесених судових рішеннях.

У Франції принцип номіналізму спочатку був встановлений у ст. 1895 ФГК стосовно договору грошової позики, однак судова практика поширила це правило і на інші угоди, додавши зазна­ченій нормі універсального характеру.

У Німеччині та Швейцарії ГГУ і ШОЗ не містять вказівок щодо принципу номіналізму грошових зобов'язань, виражених у національних валютах цих країн, що й стало підставою для відмовлення в його застосуванні німецькими судами в 20-ті роки XX ст.

Якщо розмір грошового зобов'язання обчислений в іноземній валюті, то боржник має право сплатити у валюті країни, де здійснюється платіж (§ 244 ГГУ; ст. 84 ШОЗ; судова практика Англії і США), обчисливши розмір зобов'язання за курсом на день платежу (§ 244 ГГУ; ст. 84 ШОЗ; ст. 41 Вексельного зако­ну; ст. 36 Однакового чекового закону; ст. 72 закону Англії про векселі 1882 р.; ст. 3—107 ЕТК), якщо законодавчо не встанов­лено інше.

Свого часу великого поширення дістало так зване золоте за­стереження, стабілізуюча дія якого полягає в тому, що розмір грошового зобов'язання визначався або в золотих монетах ви­значеної ваги і проби, або в паперових грошах, але в сумах, за цінністю еквівалентних вартості, обумовленій кількості золота.

Поряд із золотими застереженнями в цивільному і торговельно­му обороті було вироблено такий вид застережень, як валютні. Валютне застереження — це умова договору, що вказує на те, яка валюта є валютою боргу, у якій валюті повинен бути зробле­ний платіж і яким повинно бути курсове співвідношення між зазначеними валютами на момент платежу. Періодично в умовах валютно-фінансових криз, коли жодна з валют не може бути гарантом стабільності ціннісного змісту грошових зобов'язань, застосування тільки валютних застережень не дає бажаного ре­зультату.

У Франції, Німеччині та Швейцарії норми, що встановлюють принцип номіналізму, застосовуються судовою практикою як диспозитивні. В Англії і США судовою практикою визнається, що принцип номіналізму, який передбачається умовою договору в разі відсутності захисних застережень в умовах відносної стабіль­ності валют, завжди застосовується до спірних правовідносин.

27.4. Забезпечення виконання господарських зобов'язань

У ст. 199 ГКУ регламентується, що виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідаль­ності учасників господарських відносин, передбаченими ГКУ та відповідними законами України. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що не суперечать йому, види забезпечення виконання зобов'язань, які зазвичай застосовуються в господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учас­ників господарських відносин застосовуються відповідні поло­ження Цивільного кодексу України.

Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до дер­жавного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, що передбачаються законом.

27.5.   Гарантії забезпечення виконання

 

господарських зобов'язань

Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання гос­подарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (га­рантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страхо­вою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної в письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сто­рона) не виконає вказане в ньому певне зобов'язання, або наста­нуть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні

(ст. 200 ГКУ).

Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претен­зії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

До відносин банківської гарантії застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

У ст. 201 ГКУ визначаються загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань: "З метою нейтралізації несприят­ливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціо­нерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залу­чають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, пере­давати частину своїх коштів для формування єдиного страхово­го фонду публічної застави".

27.6.   Правове регулювання

і умови припинення господарських зобов'язань

Загальні умови і види припинення господарських зобов'язань регулюються ст. 202—205 ГКУ. Зокрема, у ст. 202 ГКУ зазнача­ється, що господарське зобов'язання припиняється:

відповідно проведеним виконанням;

зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зо­бов'язання;

у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі;

за згодою сторін;

через неможливість виконання та в інших випадках, передба­чених ГКУ або відповідними законами України. Господарське зобов'язання припиняється також у разі його

розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

До відносин щодо припинення господарських зобов'язань за­стосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.

Розглянемо умови припинення зобов'язань окремо щодо кож­ного виду.

Припинення господарського зобов'язання виконанням або зарахуванням

Господарське зобов'язання, усі умови якого виконано належ­ним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управне-ною стороною. Якщо зобов'язана сторона виконала одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання), господарське зобов'язання при­пиняється виконанням. Господарське зобов'язання припиняєть­ся зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребу­вання. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. Госпо­дарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням стра­хового зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або змісту основного чи страхового зобов'язання. Не допускається зараху­вання вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших передбачених законом випадках.

Припинення господарського зобов'язання за згодою сторін чи в разі поєднання його сторін в одній особі

Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема, угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобо­в'язання. Господарське зобов'язання припиняється в разі поєд­нання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'я­зання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Припинення господарського зобов'язання в разі неможливості виконання

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю ви­конання в разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом. У разі немож­ливості виконання зобов'язання повністю або частково зобов'я­зана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майно­вим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо змен­шення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зо­бов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'я­зання відповідно до вимог закону. Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання в разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням. Якщо суб'єкт господарювання через недостат­ність його майна не здатний задовольнити вимоги кредиторів, він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб'єктів господарювання бан­крутами встановлюються ГКУ та відповідними законами України. Ліквідація суб'єкта господарювання — банкрута є підставою при­пинення зобов'язань за його участю.

27.7.   Розірвання господарського

 

зобов'язання

Господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених ст. 188 ГКУ.

Державний контракт підлягає розірванню в разі зміни або ска­сування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону (ст. 206 ГКУ).

27.8.   Недійсність господарського

 

зобов'язання

Відповідно до ст. 207 ГКУ господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо су­перечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасни­ками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову госпо­дарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з інши­ми умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання:

які виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не поклада­ють на зобов'язану сторону певних обов'язків;

що допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

•           які вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непро­порційно великого розміру санкцій у разі відмови його від дого­вору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом не­дійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. Якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбу­тнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобов'язання обома сторонами — у дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторо­ни в дохід держави стягується все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності наміру лише у однієї зі сторін усе одержане нею повин­но бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішен­ням суду в дохід держави. У разі визнання недійсним зобов'я­зання з інших підстав кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість гро­шима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передба­чені законом (ст. 208 ГКУ).