Поняття «інтелектуальна власність» іноді ототожнюють з її складовими, такими як: літературна і художня власність (існува­ло в XIX — на початку XX ст., у Російській імперії в 1911 р. замінене поняттям «виключні права»); промислова власність (існує донині). Юридична природа інтелектуальної власності покликала до життя багато теорій, які з більшим чи меншим успіхом намагали­ся проникнути в її суть. Особливо повчальною є еволюція понят­тя природи інтелектуальної власності у Франції. Тут у XIX ст. літе­ратурну та художню власність, за невеликими винятками, роз­глядали як матеріальну власність і відносили її до категорії рухомого майна. Такою ж спочатку була позиція і Касаційного суду, концепція якого згодом змінилася: він перестав, зокрема, вживати термін «власність,» замінивши його поняттями «моно­полія» та «виключні права».

Рішучий крок до розробки нового поняття природи авторсь­кого права зробив Пуіле, який розглядав його як «власність особ­ливу», що вимагає спеціального регулювання через її нематері­альний характер1.

На думку інших спеціалістів, авторські права є правами sui generis (особливими правами), або інтелектуальними правами, що перебувають поза класичними концепціями речових і особистих прав. Прихильники цієї теорії Ескарра, Рольт і Хепп, зважаючи на специфічний характер авторських прав як прав нематеріаль­них, які неможливо віднести ні до категорії речових прав, ні до категорії особистих прав, пропонують створити третю категорію прав, так звані інтелектуальні права, які можуть бути лише при­власнені, але не є інтелектуальною власністю.

Дійсно, якою б ця категорія не була привабливою, однієї на­зви «інтелектуальна власність» замало для того, щоб усунути по­двійну, змішану природу авторських прав. Останні включають і особисте немайнове, і майнове право, а якщо ідея власності співвідноситься з природою майнових прав автора, то вона не може пояснити природу особистого немайнового права, яке є невідчужуваним і безстроковим. Визнання пріоритету за одним із цих прав для обґрунтування єдиної природи авторських прав при­звело б до спотворення їхньої складної будови, але не допомогло б з'ясувати їхню справжню правову природу.

Сучасна французька доктрина визнає подвійну природу ав­торських прав. Так, згідно з Дебуа2, «від моменту опублікування твору виникає виключне право, яке можна регулювати договір­ним способом; разом із тим від морального права не можна відмо­витися, бо воно супроводжує проблеми грошового порядку і навіть відіграє в них головну роль».

Для Клода Коломбе3 моральне право автора по суті становить право особи, тому що твір є породженням особи. Разом із правом власності особа створює і немайнові права. Це дозволяє зробити висновок про змішану природу авторських прав, які включають до свого складу право власності, що належить до категорії майно­вих прав, а також право особи, що належить до категорії немайнових прав.