Поняття            Вперше поняття адміністративного про-

адміністративного про- ступку було законодавче закріплене у ст. 7

ступку  Основ законодавства Союзу РСР і союзних

республік про адміністративні правопору­шення, і без змін було перенесено до КпАП

союзних республік. Зокрема, ст. 9 КпАП України визначає: адмі­ністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на дер­жавний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбаче­но адміністративну відповідальність.

У ст. 9 КпАП, де дається поняття адміністративного правопору­шення, законодавець урівняв поняття «проступку» і «правопорушення» як підстави адміністративної відповідальності.

Раніше вважалося, що адміністративне правопорушення посягає на правові норми, що регулюють організаційно-управлінську діяль­ність, а адміністративний проступок — на загальнообов'язкові прави­ла, за порушення (невиконання) яких настає адміністративна відпо­відальність. Поняття адміністративного правопорушення, таким чи­ном, пов'язувалося з поняттям відповідальності в державному управ­лінні, хоча далеко не всі подібні правопорушення пов'язані з настан­ням саме адміністративної (а не якихось інших видів юридичної) від­повідальності.

Ототожнення понять «адміністративне правопорушення» й «адміністративний проступок» означає і те, що адміністративна від­повідальність може настати за порушення загальнообов'язкових пра-

432

 

загрузка...

Глава 25. Загальні засади адміністративної відповідальності

вил, які регулюються нормами різних галузей права, але за умови, що вони тягнуть адміністративні санкції, які містяться в статтях Особли­вої частини розділу II КпАП. Зокрема, законодавець встановив відповідальність за те чи інше діяння.

Відтак якщо за дане діяння (правопорушення) не встановлено відпо­відне покарання, воно не повинно вважатися адміністративним проступ­ком. Необхідною його ознакою є також ступінь небезпеки правопору­шення для суспільних відносин. Ця ознака є принциповою, оскільки тільки діяння, що є шкідливими, законодавець закріпив у Особливій частині розділу II КпАП. Отже, поняття адміністративного проступку має специфічний зміст, що виокремлює його з усієї сукупності адміністративних правопорушень.

Найбільш виразно специфіка адміністративного проступку вияв­ляється в характеристиці його складу.

Склад   Склад адміністративного проступку стано-

адміністративного         вить передбачена нормами права сукупність

проступку         ознак, за наявності яких відповідне проти-

правне діяння визначається саме як адмі­ністративний проступок. До цих ознак нале­жать: 1) об'єкт; 2) об'єктивна сторона;

3) суб'єкт; 4) суб'єктивна сторона проступку.

1. Об'єкт проступку. За допомогою інституту адміністративної відповідальності насамперед захищаються відносини, що регулюють­ся нормами права, насамперед адміністративного.

Загальним об'єктом адміністративного проступку є всі суспільні відносини, що охороняються з допомогою адміністративного права. Родовим об'єктом є група цих суспільних відносин, що характеризу­ються спільними ознаками. Безпосередній об'єкт — це конкретні відносини, яким завдано шкоди певним проступком і які охороня­ються відповідною адміністративно-правовою нормою.

Предметом адміністративного правопорушення є предмети ма­теріального світу, з приводу яких виникають суспільні відносини, що охороняються нормами адміністративного права. Предмет може мати суттєве значення для окреслення вчиненого, більш точної кваліфікації проступку. Інколи предмет прямо записується в законі, наприклад, ст. 44 КпАП — наркотичні засоби, психотропні речовини, ст. 132 КпАП — транспортні засоби і т. ін.

433

 

Розділ IX. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС І АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

2. Об'єктивна сторона проступку - це те, в чому проступок прояв­ляється назовні, відповідна поведінка особи, наслідки заподіяної шкоди об'єкту посягання; це відповідний процес дії протягом визна­ченого часу.

Об'єктивну сторону характеризують такі ознаки:

а)         діяння (дія або бездіяльність);

б)         шкідливі наслідки проступку;

в)         причинний зв'язок між діянням і суспільно шкідливими

наслідками.

Це обов'язкові ознаки адміністративного проступку. Поряд з ними існують необов'язкові (факультативні) ознаки об'єктивної сторони адміністративного проступку — місце, спосіб, час, засоби, обставини скоєння проступку.

Діяння — це дія або бездіяльність, вольові поступки.

Дія — це активна поведінка особи. Переважна кількість адміністра­тивних проступків вчиняється з допомогою відповідних дій (дрібна крадіжка, дрібне хуліганство та ін.).

Бездіяльність - пасивна поведінка особи, невиконання нею відповідних обов'язків, що покладаються на неї відповідними право­вими та іншим нормативними актами.

Шкідливі наслідки адміністративного проступку — це ті негативні зміни, які настають, завдаються об'єкту посягання — суспільним відносинам, що охороняються.

Законодавець виділяє дві групи шкідливих наслідків адміністра­тивних проступків: матеріальні й формальні. Тому виділяють проступ­ки з матеріальним складом і проступки з формальним складом.

Адміністративні проступки з матеріальним складом — це такі пра­вопорушення, для об'єктивної сторони яких закон вимагає встанов­лення не тільки факту діяння, а й шкідливих наслідків.

Адміністративні правопорушення з формальним складом — це такі правопорушення, для об'єктивної сторони яких закон вимагає вста­новлення тільки факту власне діяння. Шкідливі наслідки в цих право­порушеннях, хоча й можуть настати, але лежать за межами складу проступку (наприклад, ухилення від огляду на стан сп'яніння; пору­шення правил тримання собак і котів тощо). Слід мати на увазі, що більшість адміністративних проступків — з формальним складом.

Причинний зв'язок між діянням і суспільна шкідливими наслідками, що настали, встановлюється лише в проступках з матеріальним скла­дом. Причина - це необхідна умова виникнення наслідків, без цієї

434

 

Глава 25. Загальні засади адміністративної відповідальності

умови виникнення даного наслідку неможливе. Вона повинна в часі передувати наслідку і — головне — має цей наслідок викликати.

Кваліфікуюче значення інших елементів об'єктивної сторони, на­приклад, місце (громадське, невстановлене, заборонене), засоби вчинен­ня правопорушення (транспортні засоби, гральні приладдя) зумовлено безпосередньо у гіпотезах Особливої частини КпАП.

На проступки поширюються загальні правила розмежування три­ваючого і продовжуваного правопорушення.

Триваюче правопорушення — пов'язане з довгостроковим і безпе­рервним невиконанням обов'язків, що передбачені у нормах права (наприклад, проживання без реєстрації, порушення правил військо­вого обліку тощо).

Продовжуване правопорушення — це ряд ідентичних проступків, які вчиняються неодноразово, із загальною метою, формою вини, тими ж суб'єктами, засобами дії і в своїй сукупності становлять єдине пра­вопорушення (заняття проституцією, порушення правил адміністра­тивного нагляду тощо).

3.         Суб'єктом адміністративного проступку є осудні фізичні особи,

яким на момент вчинення адміністративного правопорушення випов­

нилося 16 років. Це так званий загальний суб'єкт адміністративного

проступку. Існують також спеціальні суб'єкти, котрі окремо розгляда­

ються нижче.

Відповідно до ст. 20 КпАП не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час дії чи бездіяльності була в стані не­осудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душев­ної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

4.         Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона проступку, пси­

хічний стан суб'єкта проступку, що характеризує його волю, яка вияв­

ляється в протиправній дії, його ставлення до дії, яку він вчинив. Оз­

наками суб'єктивної сторони проступку є вина, мотив і мета правопо­

рушення. При цьому вина є конституїтивною (атрибутивною) озна­

кою суб'єктивної сторони проступку, і під її основними формами ро­

зуміють умисел і необережність, що виявляються у вчиненому

адміністративному правопорушенні.

Форми вини суб'єкта     Умисел має місце в правопорушенні тоді,

адміністративного про- коли особа, що його вчинила, усвідомлювала

ступку  суспільне небезпечні наслідки дії (щодо зло-

435

 

Розділ IX. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС І АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

чинів), що ним вчинена, або передбачала її суспільне шкідливі наслідки (щодо адміністративних проступків), бажала або свідомо до­пускала виникнення цих наслідків.

Теорія адміністративного права, зважаючи на певні відмінності в інтелектуальному та вольовому моменті вини при вчиненні умисних адміністративних проступків, поділяє умисел на прямий та непря­мий.

Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлює шкідливий для суспільства характер проступку, передбачає наслідки цього діяння і бажає, щоб ці наслідки наступили (наприклад, дрібне розкрадання).

Непрямий умисел виявляється в тому випадку, коли особа усвідо­млює шкідливий для суспільства характер свого діяння, передбачає негативні наслідки, але не бажає їх, хоча свідомо припускає їх появу.

Прямий умисел являє собою єдність інтелектуального та вольово­го моментів. Усвідомлення протиправного характеру діяння та пе­редбачення його шкідливих наслідків визначають процеси, що відбу­ваються в свідомості порушника і тому становлять інтелектуальний момент прямого умислу, а бажання таких наслідків, визначаючи во­льову сторону психічної діяльності, є вольовим моментом прямого умислу.

Із цього випливає, що при прямому умислі мета обов'язково пов'язана з наслідками, що настали, включається до змісту усвідо­млення, а отже, наміру і є його характеристикою. Можливі випадки, коли дані наслідки не збігаються з кінцевою метою суб'єкта на проміжному етапі його діяльності або є частиною його загальної ме­ти. Проте такі обставини істотно не впливають на встановлення пря­мого умислу порушника.

Вольовий момент прямого умислу, що характеризує спрямованість волі суб'єкта проступку, визначається як бажання настання шкідли­вих наслідків.

Бажання — це воля, мобілізована на досягнення мети, прагнення до певного результату. Як правова категорія бажання — це певний акт людської волі, який виражається в певному діянні. Як ознака прямо­го умислу бажання виявляється у прагненні певних наслідків, які мо­жуть виступати для винного як кінцева мета.

Таке формулювання умислу орієнтоване насамперед на проступки з матеріальним складом. Тому бажання там жорстко пов'язане з наслідками, в яких матеріалізується шкода, завдана суспільним відно­синам, які були об'єктом проступку.

436

 

Глава 25. Загальні засади адміністративної відповідальності

 

 

 

і

 

Переважна частина адміністративних проступків мають формаль­ний склад, і такими діяннями не спричиняється матеріальна шкода. В такому складі предметом бажання є самі дії або бездіяльність. Так, суб'єкт дрібного хуліганства, усвідомлюючи, що його дії порушують громадський порядок та спокій громадян, бажає вчинити саме такі дії. Відтак при вчиненні проступків з формальним складом предме­том бажання є саме вчинення діянь, які характеризуються ознакою суспільної шкідливості.

Як було зазначено вище, вольовий момент вини при вчиненні зло­чину відрізняється від адміністративного проступку тим, що воля зло­чинця спрямована на суспільна небезпечні наслідки, а воля особи, вин­ної у вчиненні адміністративного проступку, — на шкідливі наслідки.

Умисел можна вважати непрямим, якщо суспільне шкідливі наслідки, що настали через діяння особи, не були його метою, а є до­датковим його результатом, проти настання якого, однак, правопо­рушник нічого не має. При непрямому умислі правопорушник не праг­не вчинити правопорушення, що посягає на певні суспільні відносини, а переслідує абсолютно інші цілі. Мета правопорушника може бути як правомірною, так і протиправною. Головне, що при її досягненні мож­ливе настання шкідливих наслідків, про що порушник знає. Однак та­ке усвідомлення не було для нього достатньою причиною (переконли­вим мотивом), щоб припинити (не вчиняти) проступок.

Зміст непрямого умислу полягає в тому, що особа, яка вчинила адміністративний проступок, усвідомлювала протиправний характер своїх діянь (дії або бездіяльності), передбачала його шкідливі наслідки та свідомо допускала їх настання.

Обидва види умислу, прямий та непрямий, більшою мірою схожі, ніж відмінні. Законодавець також не відрізняє прямий та непрямий умисел. Але, аналізуючи нормативний матеріал та вищенаведені виз­начення, можна помітити суттєві відмінності інтелектуального та вольового моментів цих форм вини.

Інтелектуальні моменти прямого та непрямого умислу розрізня­ються не в моменті усвідомлення протиправного характеру діяння. Усвідомлення протиправного характеру дії або бездіяльності при не­прямому умислі суттєво не відрізняється від цього елементу суб'єктивної сторони проступку, що був вчинений з прямим умислом. Відмінність полягає саме в неоднаковому характері передбачення шкідливих наслідків. При прямому умислі воно полягає саме в перед­баченні неминучості або в реальній можливості настання таких

437

 

Розділ IX. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС І АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

наслідків. Непрямий умисел характеризується передбаченням лише реальної можливості настання шкідливих наслідків. Непрямий уми­сел не може мати місця в тих випадках, коли особа передбачала неми­нучість настання наслідків своїх діянь.

Більш чітким є розмежування цих форм за критерієм вольового мо­менту, вольового ставлення до настання наслідків. У прямому умислі ставлення правопорушника до них виявляється у формі бажання, а при непрямому — в формі усвідомленого припущення їх настання.

Правопорушник погоджується з настанням додаткового (можли­вого) результату тільки для того, щоб реалізувати поставлену перед собою мету. При непрямому умислі він віддає перевагу своїм цілям, вважаючи їх важливішими за суспільні інтереси, які порушує.

Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе практичне значен­ня. Без встановлення у певному діянні ознак прямого або непрямого умислу неможливо зробити висновок про наявність умисної вини.

Необережність є нарівні з умислом самостійною формою вини, пе­редбаченою адміністративним законодавством. В адміністративному праві, як і в кримінальному, необережність розглядається як менш не­безпечна форма вини порівняно з умислом. Однак не можна недо­оцінювати шкідливість адміністративних проступків, вчинених через необережність.

Законодавча характеристика вчинення проступку з необережності міститься в ст. 11 КпАП: необережність — це така форма вини, за якої особа, яка вчинила правопорушення, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розрахову­вала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Аналізуючи зазначену статтю, можна зробити висновок, що і тут міститься визначення двох різновидів розглядуваної форми вини, які відрізняються за інтелектуальним та вольовим моментом — проти­правна легковажність і протиправна необачність.

Протиправна легковажність (самовпевненість) являє собою такий вид необережної вини, за якого особа, яка вчинила проступок, пе­редбачала настання шкідливих наслідків діяння, але легковажно, са-мовпевнено розраховувала на їх ненастання. Аналіз протиправної са­мовпевненості дає змогу виділити її інтелектуальний і вольовий мо­менти.

Інтелектуальний момент протиправної легковажності виявляється в тому, що правопорушник передбачав можливість настання шкідли-

438

 

Глава 25. Загальні засади адміністративної відповідальності

вих наслідків дій або бездіяльності, які являють собою елементи об'єктивної сторони адміністративного проступку.

Вольовий момент цього виду необережної вини знаходить свій ви­яв у легковажному розрахунку на їх відвернення.

Інакше кажучи, особа усвідомлює суспільну шкідливість можливого результату свого діяння або конкретно, або абстрактно. Водночас у особи існує впевненість, що даний результат не настане. Тобто особа розраховує на настання певних фактів або обставин, які мають запобігти настанню такого результату. Суб'єктивна впевненість особи у можливості запобігти шкідливим наслідкам, що є вирішальним мотивом для вчинення право­порушення, визначає також і вольове ставлення суб'єкта до своїх діянь. Він не бажає, не допускає настання такого результату, а інакше не здійснював би дане діяння. Розрахунок на запобігання суспільно небез­печним наслідкам є головною ознакою, що відрізняє самовпевненість від умислу. В особи є необгрунтована суб'єктивна впевненість у подоланні протиправного результату, що, у свою чергу, свідчить про необгрунтоване або легковажне ставлення даної особи до певних фактів і обставин.

Отже, протиправна самовпевненість — це легковажна рішучість здійснити особисто винне діяння, незважаючи на те, що воно, заздалегідь для винного, загрожує небезпечними для держави або інтересів, що охороняються, наслідками при необгрунтованій обста­винами справи надії на запобігання цим наслідкам.

Необґрунтованість припущень винного про ненастання шкідли­вих наслідків у кожному конкретному випадку встановлюється з до­помогою фактичних обставин справи. Одним із таких «індикаторів» (і основним, на нашу думку) є саме настання таких наслідків. Тобто якщо певний результат настав, то розрахунок на його ненастання був легковажний і необгрунтований.

Такий підхід до визначення обгрунтованості або зваженості розра­хунку порушника дає змогу уникнути, по-перше, складності визна­чення критеріїв для вищезазначених характеристик; по-друге, уник­нути в правозастосовчій практиці труднощів з визначенням най­складніших психічних процесів як обгрунтованих або зважених. З Урахуванням того, що особи, які займаються правозастосовчою прак­тикою, не мають достатньої підготовки, а основним принципом про­вадження у справах про адміністративні правопорушення є опера­тивність, все вищеназване досить переконливе.

Непрямий умисел, отже, іноді може нагадувати протиправну само­впевненість, і навпаки. Відмінність між ними полягає у ступені анти-

439

 

Розділ IX. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС І АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

громадського ставлення до інтересів інших осіб. Той, хто діє з непря­мим умислом, наважується на здійснення діяння, заздалегідь усвідо­млюючи можливість настання небажаних результатів. Той, хто діє са-мовпевнено, усвідомлює лише можливість настання небажаних ре­зультатів і навіть сподівається на запобігання їм, але його сподівання є легковажним, недостатньо обдуманим і свідчить про його нео­бачність.

Протиправна необачність — це вид необережної вини, за якої осо­ба, що вчинила адміністративне правопорушення, не передбачала на­стання шкідливих наслідків свого діяння, хоча повинна була та могла їх передбачати. Ця форма вини характеризується непередбаченням можливості настання суспільне шкідливого результату при обов'яз­ковості та можливості такого передбачення.

Суть цієї форми вини полягає в тому, що особа, яка має реальну можливість передбачати шкідливі наслідки своїх діянь, не перетво­рює можливість запобігти цим наслідкам на дійсність, не напружує свій інтелектуальний або фізичний потенціал для вчинення вольових дій, які були б спрямовані на таке запобігання.

На відміну від усіх вищезазначених видів вини при вчиненні пра­вопорушення з необачності особа-правопорушник не передбачає і шкідливих наслідків свого діяння. Таке непередбачення наслідків свого діяння свідчить про зневажання особою вимогами законодавст­ва, своїми посадовими або громадськими обов'язками, інтересами суспільства в цілому або окремих його верств тощо.

Характерною рисою даної форми вини є, з одного боку, негативне ставлення правопорушника до суспільне шкідливих наслідків, а з іншого — відсутність у нього передбачення їх настання. У даному ви­падку непередбачення може стосуватися як настання самих наслідків, так і їх суспільне шкідливого характеру. Однак таке непередбачення не означає, що особа не усвідомлює своїх дій, не розуміє їх змісту. На­впаки, особа має не гіпотетичну, а реальну можливість передбачати навіть результати свого діяння.

Процес передбачування під час вчинення адміністративного про­ступку через недбалість характеризується двома аспектами. Перший оз­начає обов'язок особи передбачити можливість настання шкідливих наслідків. Другий означає індивідуальну здатність особи в конкретній обстановці, враховуючи свої індивідуальні якості (професійні здібності, життєвий досвід, освіта, стан здоров'я, стан психіки тощо), передбачати можливість настання шкідливих наслідків. Причому критерії для визна-

440

 

Глава 25. Загальні засади адміністративної відповідальності

чення наявності цих двох моментів можуть бути різні. Мірилом належ­ної передбачливості є така передбачливість, котра в таких випадках є необхідною за правилами професії, звичаями, що існують у даному колі осіб тощо. Для особи, що володіє спеціальними знаннями, ця норма бу­де одна; для особи, що заподіяла такі ж самі збитки, але не володіє таки­ми знаннями або такою свідомістю, ця норма буде інша.

Своєрідність протиправної необачності становить саме необхідність кожного разу доводити можливість і обов'язковість передбачення в кожному конкретному випадку вчинення адміністративного проступку.