Забезпечення екологічної безпеки за сучасних умов є важливою проблемою державної екологічної політики та невід'ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку України'. Це обу­мовлено значним антропогенним порушенням та техногенною пе­ревантаженістю території України, негативними екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи, неефективним викорис­танням природних ресурсів, широкомасштабним застосуванням екологічно шкідливих та недосконалих технологій, неконтрольова-ним ввезенням в Україну екологічно небезпечних технологій, речо­вин і матеріалів, негативними екологічними наслідками оборонної та військової діяльності2, а також природними катаклізмами.

Декларацією про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. пе­редбачено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління3.

Конституція України (ст. 16) встановлює обов'язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків планетарної Чорнобильської катастрофи та збереження генофонду Українсько­го народу.

З огляду на це кожний громадянин наділяється правом на без­печне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Йому гарантуєтеся екологічно безпечне довкілля та визнається пріоритетність гіимог екологічної безпеки.

З цих позицій поглиблене вивчення механізму правового забез­печення екологічної безпеки в Україні має надзвичайно важливе значення для формування основ професіональних засад сучасного покоління випускників юридичних вузів і факультетів.

Наукова школа правників-екологів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка важливим напрямком екологічного права, його складовою части­ною визнала право екологічної безпеки як комплексної галузі еко­логічного права, тісно пов'язаної із природноресурсовим та приро­доохоронним правом, іншими сферами правового регулювання діяльності, небезпечної для довкілля, здоров'я та життя людини, спираючись на правову матерію чинного екологічного законодав­ства, міжнародні принципи та норми міжнародно-правового регу­лювання в зазначеній галузі.

Автор виходить із наукових позицій, що право екологічної без­пеки — це система правових норм та інших юридичних засобів, які спрямовані на створення умов для реалізації суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та захист його у разі порушення, регулювання відносин щодо здійснення еко­логічно небезпечної діяльності з метою попередження погіршення екологічної обстановки, виникнення небезпеки для природних си­стем і населення, а також здійснення системи заходів у разі виник­нення екологічної небезпеки щодо ліквідації небезпечних наслідків, визначення режиму використання екологічно небезпеч­них територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, по­терпілих від негативних наслідків природної стихії чи техногенно­го впливу, досягнення режиму безпечного існування населення і стану довкілля на регіональному, національному і транскордонно­му рівнях.

З огляду на викладене право екологічної безпеки розглядається у двох основних аспектах:

а) як суб'єктивна категорія, тобто з позицій реалізації суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку та його захист за допомогою системи спеціальних юридичних заходів превентив­ного (регулятивного) і охоронювального (захисного) спрямування;

б) як об'єктивно існуюча система законодавчого та підзаконно-го правового забезпечення екологічної безпеки, тобто такого стану розвитку суспільних відносин у сфері екології, за якого системою державно-правових, організаційних, науково-технічних, еко­номічних та інших соціальних засобів забезпечується регулювання екологічно небезпечної діяльності, режим використання природ­них ресурсів, охорона навколишнього природного середовища, безпечного для життя і здоров'я людей, попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для природних систем і населення.

Очевидно, що комплексний характер правового регулювання зумовлений характером правовідносин, які складаються на різних рівнях та напрямках здійснення екологічно небезпечної діяльності, що характеризуються підвищеним ризиком настання негативних наслідків для довкілля та його компонентів і здоров'я та життя лю­дини, тобто діяльності, що виходить за межі загальної правової рег­ламентації і потребує неадекватних механізмів регулювання відповідної діяльності суб'єктів і держави як гаранта захисту прав громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля у разі прояву сил природної стихії.

Це зумовлює необхідність встановлення спеціальної, підвище­ної відповідальності та правосуб'єктності зазначених осіб у ство­ренні режиму екологічної безпеки і пов'язаних із цим правових можливостей громадян, а також відповідної правової регламентації відносин, які не можуть бути врегульовані традиційними правови­ми засобами, на різних рівнях правового регулювання.

Усвідомлення цих особливостей та відповідної системи право­вого регулювання є важливим соціально-освітнім чинником ста­новлення студентів юридичних вузів і факультетів, особливо тих, які отримують поглиблені знання за фахом спеціалістів та магістрів права за спеціалізацією «Земельне та екологічне право». Така спеціалізація започаткована вперше в історії розвитку юридичної освіти в Україні в 1997—1998 навчальних роках на кафедрі трудо­вого, земельного і екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Підручник розрахований на поглиблене вивчення Особливої ча­стини «Екологічного права» і на опанування студентами наукових тверджень, положень чинного законодавства, набуття навичок йо­го застосування у реальній практиці правозахисної, правозастосов-чої, наукової та іншої діяльності.