Вища освіта - це рівень знань, що набувається у вищих закладах освіти на базі повної загальної середньої освіти і необхідний фахівцям вищої кваліфікації в різних галузях народного господарства, науки і культури. Згідно із Законом України "Про освіту", підготовка фахівців у вищих закладах освіти може здійснюватися без відриву від виробництва. Працюючим надана можливість її набуття - через широко розвинену мережу вечірнього та заочного навчання. Той, хто в основному віддає перевагу самостійній роботі, навчається заочно. На допомогу заочникам організуються лекції та практичні заняття, проводяться консультації. Контроль за навчанням при заочній формі здійснюється шляхом рецензування письмових завдань, передбачених навчальним планом та прийомом іспитів. Екзаменаційні сесії проводяться в терміни, визначені закладом освіти. Інший порядок навчання встановлений для вечірньої форми навчання. Відвідування занять є обов'язковим для студентів.

Аспірантура - основна форма підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів у вищих закладах освіти та НДІ, яка передбачена для підготовки аспірантів, пошукувачів кандидатської дисертації за відповідною галуззю знань.

Основні пільги, що надаються для даної категорії працівників.

1.1. Надання відпустки без збереження заробітної плати

Працівникам, допущеним до вступних іспитів у вищі заклади освіти, надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю 15 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця знаходження закладу освіти і зворотно. Ця відпустка надається незалежно від рівня акредитації закладу освіти. Підставою для її надання є заява абітурієнта та повідомлення закладу освіти про допуск до вступних іспитів. Витрати на проїзд несе працівник.

Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва на підготовчих відділеннях при вищих закладах освіти, в період навчального року, за їх бажанням, може надаватися один вільний від роботи день у тиждень без збереження заробітної плати. Для складання випускних іспитів їм надається додаткова відпустка без збереження заробітної плати тривалістю 15 календарних днів (ст. 214 КЗпП).

1.2. Надання додаткової оплачуваної відпустки

Працівникам, які успішно навчаються без відриву від виробництва у вищих закладах освіти з вечірньою і заочною формами навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки:

а) на період настановчих занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на 1-му і 2-му курсах у вищих закладах освіти:

- І і II рівнів акредитації із вечірньою формою навчання - 10 календарних днів щорічно;

загрузка...

- III і IV рівнів акредитації із вечірньою формою навчання - 20 календарних днів щорічно;

- незалежно від рівня акредитації із заочною формою навчання - 30 календарних днів щорічно;

б) на період настановчих занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для студентів на 3-му і наступних курсах у вищих закладах освіти:

- II і II рівнів акредитації із вечірньою формою навчання - 20 календарних днів щорічно;

- III і IV рівнів акредитації із вечірньою формою навчання - 30 календарних днів щорічно;

- незалежно від рівня акредитації із заочною формою навчання - 40 календарних днів щорічно;

в) на період складання державних іспитів у вищих закладах освіти незалежно від рівня акредитації - 30 календарних днів;

г) на період підготовки і захисту дипломного проекту (роботи) студентам, які навчаються у вищих закладах освіти із вечірньою і заочною формами навчання І і II рівнів акредитації - 2 місяці, а у вищих закладах освіти III і IV рівнів акредитації - 4 місяці.

Підставою для надання додаткової відпустки є довідка - виклик закладу освіти на сесію із зазначенням часу її проведення.

Працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, для підготовки та складання іспитів надається один раз на рік додаткова оплачувана відпустка з розрахунку 10 календарних днів на кожний іспит. Особам, які вступають до аспірантури з одним або кількома складеними кандидатськими іспитами, надається додаткова оплачувана відпустка для складання вступних іспитів, що залишились, із розрахунку 10 днів на кожний іспит. Особи, які склали всі кандидатські іспити, правом на додаткову відпустку для складання вступних іспитів до аспірантури за місцем роботи не користуються.

До відпустки не включається час проїзду від місця роботи вступника до аспірантури до місця знаходження вищого навчального закладу, наукової установи і назад. Витрати на проїзд та проживання несе вступник. Документом, який засвідчує право вступника до аспірантури на додаткову оплачувану відпустку, є повідомлення приймальної комісії за підписом керівника вищого навчального закладу, наукової установи про його допуск до складання вступних іспитів (п. 38 Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 р. №309).

Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі і таким, що успішно виконують індивідуальний план підготовки, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю ЗО календарних днів (ст. 216 КЗпП, ст. 15 Закону України "Про відпустки"). До щорічної відпустки не включається час проїзду від місця роботи аспіранта до місця знаходження вищого навчального закладу, наукової установи і назад. Витрати на проїзд несе аспірант (п. 42 Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів). На час відпусток у зв'язку з навчанням за працівником за основним місцем роботи зберігається середня заробітна плата (ст. 217 КЗпП).

1.3. Надання вільних від роботи днів

Надання вільного від роботи часу має цільову спрямованість - створення кращих умов для навчання та підготовки працівників, які поєднують роботу з навчанням у вищих закладах освіти. Працівникам, які навчаються на останніх курсах вищих закладів освіти, протягом 10 навчальних місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів надається щотижня при 6-денному робочому тижні один вільний від роботи день для підготовки до занять з оплатою його в розмірі 50% одержуваної заробітної плати, але не нижче мінімального розміру заробітної плати. При 5-денному робочому тижні кількість вільних від роботи днів змінюється залежно від тривалості робочої зміни за умови збереження кількості вільних від роботи годин, а також, за їх бажанням, можуть бути додатково надані ще 1 - 2 вільних від роботи дні на тиждень без збереження заробітної плати. Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі, за їх бажанням протягом 4 років навчання надається один вільний від роботи день на тиждень з оплатою його в розмірі 50% середньої заробітної плати. Крім того, працівникам, що навчаються в аспірантурі, за їх бажанням надається ще один вільний від роботи день на тиждень без збереження заробітної плати (ст.218КЗпП).

1.4. Встановлення іншої тривалості відпусток у зв'язку з навчанням

Для працівників, які навчаються у вищих закладах освіти з вечірньою та заочною формами навчання, де навчальний процес має свої особливості, законодавством може бути встановлена інша тривалість відпусток у зв'язку з навчанням (ст. 15 Закону України "Про відпустки"). Так, постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. №634 затверджений "Порядок, тривалість та умови надання щорічних відпусток працівникам, які навчаються у вищих закладах освіти з вечірньою та заочною формами навчання, де навчальний процес має свої особливості".

Для працівників, які успішно навчаються у вищих закладах освіти, за нижченаведеними напрямками підготовки, де навчальний процес має свої особливості, крім відпусток, передбачених ст. 15 Закону України "Про відпуски", надаються:

а) культура (народна художня творчість), музичне мистецтво - щорічно 10 календарних днів із збереженням заробітної плати та 10 календарних днів без збереження заробітної плати;

б) театральне мистецтво, кіномистецтво, телемистецтво - щорічно 20 календарних днів із збереженням заробітної плати та 10 календарних днів без збереження заробітної плати;

в) філологія (мова та література) - щорічно 10 календарних днів без збереження заробітної плати.

Ці відпустки надаються тільки на період настановчих занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів. Крім того, вищим закладам освіти у разі необхідності надано право перерозподіляти ці додаткові відпустки між курсами навчання в межах загальної тривалості навчального процесу.

1.5. Надання творчих відпусток

Творча відпустка надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших випадках, передбачених законодавством. Тривалість, порядок, умови надання та оплати творчих відпусток встановлюються Кабінетом Міністрів України (ст. 16 Закону України "Про відпустки"). Так, постановою Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р. №45 "Про затвердження умов, тривалості, порядку надання та оплати творчих відпусток" регулюється порядок надання творчих відпусток працівникам підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності за основним місцем роботи для закінчення написання дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук тривалістю до 3 місяців - для кандидатської, а для докторської - до 6 місяців. Така відпустка надається на підставі заяви працівника та рекомендації наукової ради центрального органу виконавчої влади або вченої ради вищого закладу освіти III-IV рівня акредитації або НДІ про доцільність надання творчої відпустки. Для отримання такої рекомендації працівник повинен виступити з науковою доповіддю на засіданні кафедри, де проходить наукова робота. Крім того, така відпустка може бути надана для написання підручника - до 3 місяців. Підстава - заява працівника та довідка видавництва про включення підручника або наукової роботи в план випуску видань на поточний рік. Якщо це авторський колектив - письмова заява, підписана всіма членами колективу. На час творчої відпустки за працівником зберігається місце роботи та заробітна плата. Порядок обчислення середньої заробітної плати встановлюється відповідно до чинного законодавства.

1.6. Оплата проїзду до місця знаходження вищого закладу освіти

Всі працівники, що проживають не за місцем знаходження закладу освіти, користуються правом на оплату проїзду. На власника незалежно від форми власності підприємства накладається обов'язок оплатити проїзд працівника до місця знаходження закладу освіти. Власник або уповноважений ним орган оплачує працівникам, які навчаються у вищих закладах освіти з вечірньою або заочною формами навчання, проїзд до місця знаходження закладу освіти і зворотно один раз в рік на настановчі заняття, для виконання лабораторних робіт і складання заліків та іспитів - в розмірі 50% вартості проїзду. Треба зауважити, Що в КЗпП немає обмежень щодо виду транспорту та класу вагона (каюти).

У такому ж розмірі провадиться оплата проїзду для підготовки і захисту дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів. Успішне проходження виробничого навчання, закінчення закладу освіти може свідчити про кваліфікацію працівника чи про її підвищення, що дає сподівання на високоякісну працю та переваги щодо просування по роботі. При підвищенні кваліфікаційних розрядів та просуванні по роботі повинне враховуватися успішне навчання працівників без відриву від виробництва, здобуття ними вищої або професійно-технічної освіти. Для стимулювання підвищення кваліфікації, отримання професійної та вищої освіти законодавець повинен чітко закріпити для цієї категорії працівників суб'єктивне право на переваги перед іншими працівниками на підвищення кваліфікаційних розрядів та просування по роботі.

Просування по роботі - це переведення на більш відповідальну та високооплачувану посаду (роботу), яка потребує не тільки певного досвіду, а й відповідної освіти і кваліфікації. Воно може здійснюватися не тільки після закінчення закладу освіти, а й у процесі навчання. Необхідно зауважити, що в найбільш відповідальний період навчання - останній рік, коли складаються державні іспити і захищаються дипломні проекти, пільги по скороченню робочого часу більші, ніж на перших курсах вузів або в невипускних класах середніх загальноосвітніх шкіл.

У практиці підприємств різних форм власності широко застосовується укладення з працівниками договорів на скерування їх на навчання до вищих навчальних закладів освіти на контрактній основі. У договорі передбачається, що підприємство оплатить навчання працівникові, а той у свою чергу зобов'язується відпрацювати на підприємстві визначену угодою кількість років. Вважаємо, що у даному випадку ми маємо справу із цивільно-правовим договором і відповідно з цивільними правовідносинами. За умови укладення такого договору працівник зобов'язаний виконати умови договору і відпрацювати встановлений період на конкретному підприємстві. В іншому випадку власник підприємства має право вимагати від працівника відшкодування витрачених коштів. Як відомо, Конституцією України передбачено безоплатне отримання освіти у державних та комунальних закладах освіти. Проте освіта у сучасних умовах надається і на умовах її оплати. Працівник має право вибору, в усякому випадку юридичне право вибору. Якщо він обрав цивільний спосіб забезпечення свого права на освіту, то і наслідки виникають цивільно-правові. З другого боку, видається, від молодого фахівця не можна вимагати відшкодування коштів, витрачених державою на його підготовку, якщо він вчився на бюджетній формі, а надалі відмовився працювати за скеруванням навчального закладу. Держава - особливий суб'єкт, вона виступає як гарант і здійснює фінансове забезпечення із бюджету або спеціальних фондів тих соціальних прав людини і громадянина, які надаються за Конституцією безоплатно. Проблеми професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки існують в кожній країні. Так, у Швеції система професійної освіти перебуває під постійним контролем підприємців та профспілок. Професійне навчання без відриву від виробництва в Німеччині та Франції включає практичну підготовку на підприємстві й теоретичний курс у професійно-технічних школах або спеціалізованих центрах. Таке поєднання практичного навчання з теоретичним курсом має тривалість в середньому біля 3 років. У Німеччині передбачено надання субсидій підприємствам, що здійснюють професійну підготовку молоді за системою наставник - учень. У Франції після прийняття Закону про професійну підготовку в 1984 р. питання професійної підготовки, підвищення кваліфікації працівників стало обов'язковим при укладанні колективних договорів. В угодах з впровадженням новітніх технологій у Франції передбачені умови про підвищення кваліфікації та перепідготовку працівників (Бондарчук К. Професійне навчання незайнятого населення (досвід зарубіжних країн)// Соціальний захист. - 1999. - №4. - С.67-74).

Міжнародними нормами (Конвенцією МОП №142, яку ратифікувала Україна Указом Президії Верховної Ради від 7 березня 1979 р. №4414-9, та рекомендаціями МОП №87,117 і 150) покладається на держави прийняття і розвиток політики та програм професійної орієнтації і професійної підготовки працівників в усіх сферах життя. Політика та програми професійної підготовки стимулюють і дозволяють всім особам розвиватися й застосовувати свої здібності до праці. Висока кваліфікація працівників стає також основою їхньої соціальної захищеності на ринку праці. Такі працівники є найбільш конкурентоспроможними.

Останнім часом в Україні різко загострилася проблема підготовки робочих кадрів, тому широко підтримується позиція щодо перегляду підходів до організації професійної підготовки і перепідготовки. Серед заходів з "реставрації" професійної підготовки на виробництві, що пропонуються фахівцями, потрібно виділити:

- впровадження для підприємств нормативів фінансових витрат на підготовку кадрів;

- скасування оподаткування коштів, спрямованих на фінансування всіх навчальних заходів:

- розповсюдження заходів щодо організації навчання, стажування, підвищення кваліфікації працівників за кордоном, тим більше, що постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1996 р. №287 затверджено Положення про умови матеріального забезпечення осіб, направлених за кордон на навчання, стажування, для підвищення кваліфікації (із змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. №1079// Праця і зарплата. - 1998. - №14) тощо.

У Росії, наприклад, роботодавець має право на відшкодування витрат у зв'язку з наданням пільг працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в закладах освіти, з Федерального фонду освіти. Важливим та істотним кроком, на думку деяких фахівців, повинен стати процес поновлення діяльності міжшкільних навчальних комбінатів для надання молоді можливості придбання професії в школі.

 

 

   

 

 

 

 

 

 

СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО В УКРАЇНІ: ПОНЯТТЯ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

У сучасний період в Україні відбуваються процеси, які можна визначити як формування колективного трудового права. Кризовий стан економіки загострив потребу суспільства досягнути соціального балансу між найманими працівниками, власниками (роботодавцями) і державою. Зараз наочно видно, що правовими засобами індивідуального трудового права, в якому основними суб'єктами виступають індивідуальний найманий працівник і окремий роботодавець, не вирішити нагальних проблем. На перший план виходять, умовно кажучи, суб'єкти інших "вагових категорій" - колективи найманих працівників і колективи роботодавців. Узгодження соціально-економічних інтересів між вказаними суб'єктами, а також між ними і державою утворює цілу систему суспільних відносин, які отримали у зарубіжних країнах назву інституту соціального партнерства, котрий пронизує соціально-економічні відносини від національного рівня до конкретного підприємства (роботодавця).

Процес законодавчого закріплення колективно-договірної системи в більшості країн Заходу розпочався на початку XX століття. Окремі норми колективно-договірної системи було внесено до датського Цивільного кодексу в 1907 р., швейцарського Кодексу зобов'язань у 1911 р. У подальшому, із процесом виділення норм трудового права в окрему галузь права (законодавства), набуло поширення прийняття спеціальних законодавчих актів з колективно-договірного регулювання трудових відносин, у Норвегії такий акт прийнято в 1915 р., Німеччині - у 1918, Фінляндії - 1924 р. У 1948 р. Міжнародна Організація Праці прийняла Конвенцію №87 про свободу асоціації і захист права на організацію, у 1949 р. - Конвенцію №98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів, Рекомендації №91 про колективні договори (1951), №94 - про консультації та співробітництво між підприємцями і трудящими на рівні підприємства (1952), №113 - про консультації та співробітництво між державною владою та організаціями підприємців і трудящих (1960), Конвенцію №154 про сприяння колективним переговорам (1981). Україна ратифікувала у різні роки вказані міжнародно-правові акти, таким чином, вони входять до системи національного законодавства і є обов'язковими до виконання.

У країнах з розвиненою ринковою економікою ідеологія соціального партнерства глибоко проникла в соціально-трудові відносини, хоча його моделі в різних країнах відрізняються організаційно-правовим механізмом (див. Зарубіжний досвід соціального партнерства // Україна: аспекти праці. - 1998. - №1. - С. 38-43). Відомі дві моделі соціального партнерства - трипартизм і біпартизм. У тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин невелика (США, Канада, Великобританія), практикується двостороння співпраця між об'єднаннями роботодавців і організаціями трудящих. Держава може виступати в такій соціальній моделі в ролі арбітра або посередника при виникненні соціальних конфліктів. Найбільш поширений трипартизм - тристороння співпраця - у Франції, ФРН, Швеції, Австрії, при якому держава відіграє активну роль соціального партнера (див. Семигин Г.Ю. Социальное партнерство в современном мире. - М., 1996; Соціальне партнерство: яким йому бути? // Голос України. - 1996. - 6 травня).

У всіх країнах Центральної та Східної Європи з кінця 80-х років спостерігається докорінне оновлення трудового законодавства. Першими результатами цієї роботи були: Закон про страйки, зміни в законодавстві щодо профспілок (1991 р.) та поправки до Трудового кодексу (1992 р.) в Угорщині; Закон про колективні переговори (1990 р.) в колишній Чехословаччині; Закон про профспілки та вирішення трудових конфліктів (1991 р.) в Польщі; румунські закони про колективні договори, трудові конфлікти та профспілки (1991 р.); поправки до Трудового кодексу в Болгарії (1993 р.). Вже деякі з цих змін були предметом тристоронніх консультацій. У літературі вже відзначалось, що у посттоталітарних державах, у тому числі в Україні, впровадження соціального партнерства відбувається "зверху", а не "знизу", при вирішальній ролі держави (Ляшенко Т. Соціальне партнерство: шлях до ринкової держави // Юридичний вісник. - 1999. - №18. - 6-12 травня).

Відносини соціального партнерства мають колективний характер, в їх основі лежить колективний інтерес сторін (Соціальне партнерство в Україні: перспективи законодавчого регулювання // Україна: аспекти праці. - 1998. - №2. - С. 22). Колективний характер соціального партнерства виявляється в трьох аспектах: наявності колективного інтересу усіх суб'єктів у сфері застосування найманої праці; наявності колективних відносин у цій сфері; колективній структурі сторін соціального партнерства.

Світовий досвід переконливо засвідчує, що проблеми економіки і суспільного життя, в тому числі у сфері застосування найманої праці, вирішуються оптимально, якщо реалізується орієнтація не на конфронтацію, а на досягнення соціальної злагоди, узгодження інтересів різних суспільних груп. Стрижнем соціального партнерства є принцип співробітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формах проведення переговорів, укладення колективних договорів та колективних угод, узгодження проектів нормативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень соціальними партнерами на всіх рівнях.

Предметом соціального партнерства виступають колективні відносини між соціальними партнерами із участі трудових колективів у встановленні умов праці; з участі трудових колективів в управлінні організаціями, на яких вони працюють; щодо укладення і виконання колективних договорів та колективних угод на галузевому, регіональному, національному рівнях; щодо діяльності професійних спілок та інших представницьких органів трудового колективу в соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності об'єднань роботодавців; з вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів. До сфери соціального партнерства входять: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від безробіття; застосування найманої праці з дотриманням техніки безпеки, вимог з охорони здоров'я працівників у процесі праці, оплати праці й забезпечення відтворюючої і стимулюючої функцій заробітної плати, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні працею на підприємстві, в розподілі прибутку для забезпечення соціальної діяльності підприємства, у визначенні соціальних стандартів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колективних переговорів, вирішенні колективних трудових спорів тощо.

У теоретичному плані постає питання співвідношення соціального партнерства і колективного трудового права. У широкому розумінні предмет соціального партнерства ширший за своїм змістом предмета колективного трудового права. Останнє регулює лише колективні відносини з приводу застосування найманої праці, а предметом соціального партнерства можуть бути як окреслені нами питання, так і відносини, що знаходяться поза їх межами, зокрема сфера соціального забезпечення, охорони здоров'я тощо.

Професор І.Я. Кисельов визначає правові рамки соціального партнерства як комплекс правових норм, що регулюють статус і права профспілок і організацій підприємців, їхню співпрацю на підприємствах і поза ними; колективні договори, особливо в тій їх частині, в якій вони сприяють пом'якшенню трудових конфліктів (обов'язок соціального миру в період дії договору); вирішення колективних трудових спорів насамперед шляхом переговорів і досягнення взаємоприйнятних компромісів на основі двосторонньої і тристоронньої співпраці (Киселев Й.Я. Зарубежное трудовое право. - М., 1998. - С. 163).

На думку керівника управління Федерації профспілок України з питань захисту економічних інтересів трудящих С. Українця, "об'єктом соціального партнерства є всі питання соціально-економічного і трудового спектру, оскільки неможливо вмістити в одну чи кілька статей всі життєві напрями, з яких укладаються угоди соціальними партнерами; в законодавстві відсутній вичерпний перелік соціально-трудових відносин, крім індивідуальних трудових відносин, до соціально-трудових також відносяться відносини зайнятості, соціального страхування, соціального забезпечення, охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, регулювання ринку праці, ціноутворення на споживчому ринку" (Українець С. Соціально-трудові відносини в Україні: зміст і розвиток // Україна: аспекти праці. - 1999. - №3. - С. 35-41).

В узагальненому розумінні предметом соціального партнерства може бути будь-яке питання соціально-економічного змісту в суспільному житті, щодо якого соціальні партнери вважають за потрібне досягти згоди. З другого боку, норми про соціальне партнерство тією своєю частиною, що регулюють сферу застосування найманої праці, складають інститут колективного трудового права. Тобто соціальне партнерство можна розглядати як принцип діяльності суб'єктів колективних трудових відносин і як правовий інститут. Соціальне партнерство як правовий інститут - це сукупність норм, що регламентують відносини між соціальними партнерами - трудовими колективами найманих працівників та їхніми представниками (профспілками та іншими представниками) і роботодавцями та їхніми представниками, в також між об'єднаннями вказаних суб'єктів щодо врегулювання трудових і соціально-економічних відносин у сфері застосування найманої праці й вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів).

В Україні існували окремі форми соціального партнерства: колективні договори, виробничі наради, ради трудових колективів. Однак ринкові відносини вимагають створення нового правового механізму регулювання колективних відносин у суспільстві. Якщо на рівні підприємства колективна співпраця між соціальними партнерами була врегульована певним чином, то на регіональному, галузевому, національному рівнях необхідно було встановлювати цілком нову для нашої держави правову модель. Перш за все виникла проблема належного представництва, тобто створення повноправних представницьких органів як від найманих працівників, так і від роботодавців. У цьому напрямку були проведені певні організаційно-правові заходи. Указом Президента України від 23 травня 1993 р. було створено Національну раду соціального партнерства; 1 липня 1993 р. був прийнятий Закон України "Про колективні договори і угоди". З 1993 р. укладаються Тарифна угода (1993 р.), а затим Генеральні угоди між Кабінетом Міністрів України і профспілковими об'єднаннями України, а з 1997 р. - ще й Українським союзом промисловців і підприємців (з 1999 р. - Конфедерацією роботодавців України). 24 березня 1995 р. прийнятий Закон України "Про оплату праці" (із змінами від 23 жовтня 1997р.); З березня 1998 р. прийнятий Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів); Указом Президента від 17 листопада 1998 р. створено Національну службу посередництва і примирення. 15 вересня 1995 р. прийнято Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". Тривалий час у Верховній Раді України знаходяться на розгляді проекти законів "Про соціальне партнерство", "Про об'єднання роботодавців", "Про трудові колективи", нова редакція Закону України "Про колективні договори і угоди". З прийняттям цих законів буде створена сучасна правова база колективного трудового права.

Український союз промисловців і підприємців (УСПП), організований в 1992 р., є неурядовою громадською організацією, яка об'єднує сьогодні 16 тис. членів - промислові, будівельні, транспортні, наукові, фінансові, комерційні та інші підприємницькі структури, підприємства різних форм власності. У структурі УСПП нараховується 70% підприємств недержавної і 30% державної форм власності. Така структура відображає і структуру форм власності в Україні. Нарівні з іншою діяльністю (захист інтересів вітчизняного виробника, сприяння прийняттю державними органами рішень про структурну перебудову економіки тощо) УСПП здійснює представництво інтересів роботодавців у процесі соціального партнерства. У червні 1997 р. УСПП був затверджений членом Міжнародної організації роботодавців (Український союз промисловців і підприємців - учасник колективних переговорів //' Україна: аспекти праці. - 1998. - №2. - С. 26-30).

16 жовтня 1998 р. підписано Декларацію про створення Конфедерації роботодавців України. Ініціатором її утворення виступив Український союз промисловців і підприємців, серед засновників - Спілка орендарів і підприємців України, Українська аграрна конфедерація, Спілка малих, середніх і приватизованих підприємств України, Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва "Єднання" та Спілка юристів України. 5 листопада 1998 р. в УСПП відбувся Установчий з'їзд Конфедерації роботодавців України, який затвердив Статут Конфедерації, було сформовано Координаційну раду, а також вибрано ревізійну і мандатну комісію. Конфедерація роботодавців України надає можливість промисловцям і підприємцям:

- проводити єдину узгоджену політику соціально-трудових відносин;

- брати участь у переговорах з профспілками на національному рівні про укладення Генеральної угоди;

- консолідовано відстоювати свої інтереси і захищати корпоративні права щодо розвитку національного товаровиробника;

- координувати дії учасників щодо політики зайнятості, заробітної плати, соціального страхування, охорони праці;

- виступати на міжнародній арені;

- делегувати своїх представників до тристоронніх органів, у Національну раду соціального партнерства, Національну службу посередництва і примирення, спостережні ради фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування тощо;

- брати участь у підготовці проектів законодавчих актів. У перспективі будуть створюватися галузеві об'єднання роботодавців.

Кабінет Міністрів України виступає в соціальному партнерстві як орган, що здійснює управління об'єктами державної власності. Держава як суб'єкт соціального партнерства в Україні залишила за собою таку важливу функцію як створення правової бази для регулювання соціально-трудових відносин, встановлення на державному рівні мінімальних гарантій для трудящих у сфері праці. Представниками найманих працівників виступають на національному рівні профспілкові об'єднання України. Так, Генеральну угоду на 1997-1998 роки підписали голови 13 профспілкових об'єднань України.

В Україні створено спеціальні органи, котрі здійснюють повноваження у сфері соціального партнерства - Національна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва і примирення (Положення про Національну службу посередництва та примирення затверджено Указом Президента України від 17 листопада 1998 р. №1258/98 / / Праця і зарплата. - 1998. - №23. - С. 6). Згідно з Положенням Національна служба посередництва і примирення (НСПП) є постійно діючим державним органом, створеним Президентом України для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів). Основними завданнями НСПП є: сприяння взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними; прогнозування виникнення колективних трудових спорів та сприяння своєчасному їх вирішенню; здійснення посередництва і примирення під час вирішення колективних трудових спорів.

 

 

   

 

 

 

 

 

 

ТРУДОВІ КОЛЕКТИВИ ТА ЇХ ПРАВОВИЙ СТАТУС

Повноваження трудових колективів регулюються главами II "Колективний договір", ХVІ-А "Трудовий колектив", статтями 52, 140, 142, 152, 153, 223, 252 КЗпП України, розділом IV "Управління підприємством і самоврядування трудового колективу" Закону України "Про підприємства в Україні", законами України "Про охорону праці", "Про колективні договори і угоди", "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", "Про приватизацію державного майна" від19 лютого 1997 р. №90/97-ВР, "Про оренду державного і комунального майна". До прийняття Закону України "Про трудові колективи" діє Закон СРСР від 17 червня 1983 р. "Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами, установами, організаціями".

У відповідності до ст. 252-1 КЗпП України і п. 1 ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні" трудовий колектив підприємства утворюють всі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Заслуговує підтримки норма проекту Закону України "Про трудові колективи", яка передбачає участь у реалізації повноважень трудового колективу колишніх працівників підприємства, які вийшли на пенсію, звільнених у зв'язку з каліцтвом або професійним захворюванням, за станом здоров'я.

Напередодні прийняття Закону України "Про трудові колективи" і нового Трудового кодексу всі питання правового регулювання діяльності трудових колективів потребують переоцінки у напрямку орієнтації їх на ринкові відносини і демократичні принципи. З таких позицій потрібно розглядати не тільки конкретні повноваження трудового колективу, його права й обов'язки, а насамперед саме поняття трудового колективу.

Очевидно, в основу конкретних пропозицій необхідно покласти об'єктивні суспільні інтереси роботодавця і найманих працівників. У процесі виробництва можна виділити дві групи таких інтересів: спільні (співпадаючі) і протилежні. Трудовий колектив має спільні, співпадаючі інтереси з власником (роботодавцем) у стратегічному питанні про отримання якомога більшого прибутку, в ефективній організації виробництва, у доборі кваліфікованих і сумлінних кадрів, у забезпеченні внутрішнього трудового розпорядку, трудової дисципліни, дотриманні техніки безпеки, охорони праці. Протилежні інтереси лежать в основі розподілу прибутку, оплати праці, відрахувань з прибутку на заходи щодо впровадження нових захисних технічних засобів, безпеки праці, нешкідливих і безпечних технологій; фінансування з прибутку заходів щодо соціально-побутового обслуговування працівників, надання додаткових трудових пільг. Зона неспівпадання соціальних інтересів досить велика, і традиційно в суспільній свідомості і в правовому регулюванні ці суб'єкти знаходяться по різні боки соціальних "барикад". Отже, з наведеного досить явно видно, що поняття "трудовий колектив" має охоплювати тільки найманих працівників, котрі працюють за трудовим договором. Причому йдеться про працівників, котрі тривалий час працюють на підприємстві, оскільки угоди, які приймаються за участю трудового колективу, як правило, мають довготривалий характер. З огляду на це особи, які виконують для підприємства разові роботи за цивільно-правовими договорами, до складу трудового колективу не повинні включатися.

Виходячи ж з наведеного вище законодавчого визначення, у трудовий колектив включаються всі працюючі на підприємстві, а також і працюючі власники, трудові відносини яких виникають із членства і мають настільки суттєву специфіку, що виходять за рамки трудового права (обґрунтування цього положення викладено у главі 1 даного підручника). Очевидно, неможливо в такому варіанті забезпечити належне укладення колективного договору, бо змішування сторін приводить у непридатність сам принцип соціального партнерства і перетворює таку угоду в декларацію.

Закон України "Про підприємства в Україні" встановлює два види трудових колективів залежно від форми власності, на якій засновано підприємство: трудовий колектив з правом найму робочої сили (тобто трудовий колектив працюючих власників); трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої ради становить у вартості майна більш як 50%. У зв'язку з цим розрізняють і повноваження цих видів трудових колективів.

У відповідності до ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні" трудовий колектив з правом найму робочої сили:

- розглядає і затверджує проект колективного договору;

- розглядає і вирішує згідно з статутом підприємства витання самоврядування трудового колективу;

- визначає і затверджує перелік і порядок надання працівникам підприємства соціальних пільг;

- бере участь у матеріальному і моральному стимулюванні продуктивної праці, заохочує винахідницьку і раціоналізаторську діяльність, порушує клопотання про представлення працівників до державних нагород.

Трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої ради у вартості майна становить більш як 50%:

- разом з власником вирішує питання про вступ і вихід підприємства з об'єднання підприємств;

- приймає рішення про оренду підприємства, створення на основі трудового колективу органу для переходу на оренду і викупу підприємства.

З такою моделлю погодитися не можна. У першому випадку мова йде про колективного власника, і вся перерахована регламентація його прав охоплюється повноваженнями працюючих власників самостійно вирішувати питання організації, управління працею, надання самим собі пільг. Очевидно, такий колектив може і повинен врегулювати питання встановлення колективних умов праці в локальному нормативно-правовому акті. Але цей акт ніяк не може бути визнаний колективним договором у тому значенні, яке випливає із законодавства. Тут також має місце договірне регулювання праці, але співвласники домовляються між собою, бо в одній особі суміщають і власників, і працівників. Їхня праця не може бути визнана залежною, найманою. Це праця самостійна, "на себе" і " для себе".

Що ж до другого виду трудового колективу державного або комунального підприємства, то не можна погодитися з обмеженням його прав, оскільки найбільш значні повноваження - розглядати з власником зміни і доповнення до статуту підприємства, спільно з власником підприємства визначати умови найму керівника, брати участь у розв'язанні питань про виділення зі складу підприємства одного або декількох структурних підрозділів для створення нового підприємства - припинено Декретом Кабінету Міністрів України №8-92 від 15 грудня 1992 р. Позбавлення трудового колективу істотних прав служить ще одним засобом посилення правового становища роботодавця, неконтрольованості його управлінських рішень, виключає право трудового колективу брати участь у розподілі прибутку, оскільки ці питання передбачаються саме у статуті підприємства, який згідно з чинним законодавством затверджується власником підприємства. І хоча для державних підприємств статут затверджується власником майна за участю трудового колективу (ст. 9 Закону України "Про підприємства"), у багатьох випадках підприємство створюється, а працівники ще не найняті і ніяким чином не можуть впливати на положення статуту підприємства. У таких умовах виділення коштів з прибутку на соціальні потреби носить характер добродійності з боку власника, що в корені неправильно, суперечить принципам соціального партнерства і принижує людську гідність працівників.

Чинним законодавством про працю передбачені повноваження трудового колективу у встановленні колективних умов праці, укладенні колективного договору, встановленні робочого часу, забезпеченні трудової дисципліни, затвердженні правил внутрішнього трудового розпорядку, схваленні комплексних планів щодо поліпшення охорони праці й контролю за їх виконанням, утворенні комісії з трудових спорів на підприємстві. У ст. 252-5 КЗпП встановлено принципи матеріальної зацікавленості трудового колективу в результатах господарської діяльності. Зарахування працівників до бригади повинне проводитися зі згоди членів трудового колективу бригади. Розподіл колективного заробітку в бригаді здійснюється із застосуванням коефіцієнта трудової участі.

Закон України "Про підприємства в Україні" встановлює, що всі питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, життя і здоров'я, гарантії обов'язкового медичного страхування членів трудового колективу та їх сімей, вирішуються трудовим колективом за участю власника відповідно до статуту підприємства колективним договором і законодавчими актами України. Пенсіонери й інваліди, які працювали до виходу на пенсію на підприємстві, користуються рівним з його працівниками медичним обслуговуванням, забезпечуються житлом, путівками в оздоровчі й профілактичні заклади. Підприємство зобов'язане постійно поліпшувати умови праці та побуту жінок, підлітків, жінок, які мають малолітніх дітей. Підприємства забезпечують певну кількість робочих місць у рахунок броні для працевлаштування інвалідів, безробітних за направленням служби зайнятості (ст. 26).

Законодавство передбачає права трудових колективів щодо набуття права власності на майно свого підприємства, а також право на оренду майна державних підприємств.

Згідно із Законом України "Про оренду державного і комунального майна" (Відомості Верховної Ради України. - 1995. - №15. - Ст. 99; Урядовий кур'єр. - 1998. - 20 січня. - №12) трудовий колектив підприємства має право ухвалювати рішення про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу і створити господарське товариство з цією метою (ст. 7 Закону) протягом 15 днів після отримання повідомлення Фонду державного майна України. Рішення про оренду вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини членів трудового колективу підприємства. Створене членами трудового колективу господарське товариство має переважне право над іншими фізичними й юридичними особами на укладення договору оренди майна того державного підприємства, структурного підрозділу, де створено це товариство (ст.8 Закону).

Орендар має право викупу орендованого майна відповідно до законодавства з питань приватизації (ст. 25).

Для спільної участі у приватизації підприємства члени трудового колективу мають право створити господарське товариство, яке засновується на основі рішення загальних зборів, у яких брало участь більше 50% працівників підприємства або їх уповноважених представників (ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в ред. Закону від 19 лютого 1997 р. №90) // Голос України. - 1997. -№49). Члени організації орендарів, члени трудового колективу підприємства, створеного орендарем, а також колишні працівники об'єкта приватизації, які вийшли на пенсію, звільнені за п. 1 ст. 40 КЗпП і не працюють з моменту звільнення на інших підприємствах, особи, що мають право відповідно до законодавства повернутися на попереднє місце роботи на цьому підприємстві, а також інваліди, звільнені у зв'язку з каліцтвом або професійним захворюванням, мають право на пільгове придбання акцій: першочергове придбання акцій на суму і за рахунок приватизаційного майнового сертифіката і додатково на половину його суми. Працівники підприємства, яке приватизується, мають право об'єднатися для викупу контрольного пакета акцій.

Господарське товариство, до складу якого увійшло не менше 50% працівників підприємства, користуються пріоритетним правом викупу, а також - на розстрочку платежу на термін не більше 1 року з первинним внеском не менше 30% ціни. Керівники, їх заступники, головні фахівці та керівники структурних підрозділів державних підприємств, які перетворюються на відкриті акціонерні товариства, мають право придбати акції на суму до 5% статутного фонду товариства з відстрочкою оплати на 1 рік після придбання акцій працівниками. На приватизованому підприємстві не допускається звільнення працівників з ініціативи нового власника протягом 6 місяців.

Колективний договір, укладений на такому підприємстві, зберігає свою чинність протягом терміну його дії, але не більш 1 року. У цей період сторони повинні розпочати переговори про укладення нового колективного договору.

У процесі встановлення нових умов, зміни існуючих соціально-економічних умов праці, укладення або зміни колективного договору, угоди, їх виконання, застосування законодавства про працю між роботодавцем і трудовим колективом можуть виникати спори. Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р. визначив повноваження трудового колективу найманих працівників щодо формулювання колективних вимог, а також встановив процедуру їх розгляду. У ст. 18 Закону передбачено право працівників на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок проведення страйку регламентується Законом (Голос України. - 1998. - 31 березня).

У міжнародній практиці трудові колективи беруть активну участь в управлінні підприємствами. Права в цій сфері включають право на інформацію, право на консультацію - на обговорення дій адміністрації і пропозицію альтернативних рішень, право на участь у прийнятті рішень щодо стратегії розвитку підприємств, господарської діяльності, кадрової політики, інвестиційної діяльності, на управління соціальними установами на підприємстві, на встановлення критеріїв введення нових методів оплати праці, розмірів премій (Киселев Й.Я. Цит. раб. - С. 140-145).

Давно відомо в практиці ділового менеджменту, що фірми, котрі процвітають, свій успіх будують не на відстороненні трудового колективу від власника, а, навпаки, на активній співпраці, співучасті, партнерстві цих сторін. В Україні ж як законодавство, так і практика його застосування поки розглядають інститут трудового колективу як формальну данину демократичним віянням. Права його урізані, проект Закону "Про трудові колективи" тривалий час не приймається. Таке ставлення з боку законодавця важко зрозуміти. Повноваження трудового колективу, його правовий статус повинні знайти належне закріплення в спеціальному законі, причому ці повноваження повинні відповідати міжнародним стандартам.

Переглянута Європейська соціальна хартія, яка була підписана державами - членами Ради Європи 3 травня 1996 р. в Страсбурзі, а 7 травня 1999 р. - підписана Україною і підготовка до ратифікації якої ведеться в Україні, передбачає комплекс індивідуальних і колективних трудових прав у сфері найманої праці. До колективних трудових прав Переглянута хартія відносить наступні: право всіх працівників та роботодавців на свободу об'єднання у національні або міжнародні організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 5); право працівників і роботодавців на укладення колективних договорів (ст. 6); право працівників брати участь у визначенні й поліпшенні умов праці та виробничого середовища на підприємстві (ст. 22); право представників від працівників на захист від дій, що завдають їм шкоди, та на створення належних умов для виконання ними своїх обов'язків (ст. 28); право працівників на інформацію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29).

Повноваження трудового колективу всіх видів підприємств в Україні, на яких використовується наймана праця, реалізуються, якщо інше не передбачене статутом, загальними зборами (конференцією) і їх виборним органом, члени якого обираються таємним голосуванням на зборах (конференції) трудового колективу терміном на 2-3 роки не менше ніж 1/3 голосів.

Компетенція і повноваження трудового колективу і його виборних органів визначаються в статуті підприємства. У статуті підприємства визначається й орган, що має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет та інші). Заслуговує уваги і реанімація забутих у нас виробничих нарад, які успішно функціонують за рубежем. Актуальним є питання про розмежування прав трудових колективів і профспілок на виробництві. Ця проблема не нова для трудового права України. Наприкінці 80-х - початку 90-х років вона була надзвичайно гострою у зв'язку з введенням Законом СРСР "Про державне підприємство" такого органу трудового колективу як рада трудового колективу. Вирішенню цієї проблеми багато зусиль віддав відомий український вчений професор Р.І. Кондратьєв (див. Кондратьев Р.И. Закон о государственном предприятии и права трудових коллективов. - К.: Вища школа, 1988; Кондратьєв Р.І. Рада трудового колективу: які її повноваження // Радянське право. - 1990. - №4). Висновки і пропозиції вченого про критерії розмежування компетенції профкому і ради трудового колективу, про загальний принцип спрямованості діяльності профспілок на захист прав працівників, а трудових колективів - на розв'язання виробничих питань залишаються актуальними і корисними сьогодні, особливо напередодні прийняття Закону України "Про трудові колективи".

 

 

   

 

 

 

 

 

 

ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРОФСПІЛОК У СФЕРІ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

Згідно з Конституцією України громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, які об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки створюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права (ст. 36 Конституції України).

Повноваження профспілок регламентуються Законом України "Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності", прийнятим Верховною Радою України 15 вересня 1999 р. Усі інші законодавчі акти у цій сфері застосовуються у частині, що не суперечить цьому Законові. Це - КЗпП (статті 43, 45, 52, 61, 64, 66,67,69,71,79,80,86,96,97,160,161,193,226;глава II "Колективний договір"), Закони України "Про колективні договори і угоди", "Про охорону праці", "Про оплату праці".

Згідно із Законом "Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності" професійна спілка визначається як добровільна, неприбуткова громадська організація, яка об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання) (ст. 1).

Метою діяльності профспілок є представництво, здійснення та захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки (ст. 2). Забороняється будь-яке обмеження прав чи встановлення переваг при укладанні, зміні або припиненні трудового договору в зв'язку з належністю або неналежністю до профспілок чи певної профспілки, вступом до неї або виходом із неї. Профспілки у своїй діяльності незалежні від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадянських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні.

Приналежність або неприналежність до профспілок не спричиняє яких-небудь обмежень трудових, соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією України й іншими нормативно-правовими актами України.

Профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів, які приймаються з'їздами, конференціями, установчими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити законодавству України.

Легалізація (офіційне визнання) профспілок, їх об'єднань є обов'язковою та здійснюється шляхом їх реєстрації.

Заслуговує бути виділеним принципове положення про те, що у питаннях колективних інтересів працівників профспілки здійснюють представництво та захист інтересів працівників незалежно від їх членства у профспілках.

Забороняється обумовлювати прийняття громадян на роботу або службу, просування по роботі, оплату праці, а також звільнення з роботи або служби залежністю від членства в профспілках.

Це положення виявляється, зокрема, в тому, що умови колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов'язковими як для власника, так і для працівників підприємства (ст. 9 Закону України "Про колективні договори і угоди").

У питаннях індивідуальних прав й інтересів профспілки здійснюють представництво і захист своїх членів у порядку, передбаченому законодавством. Наприклад, ст. 43-1 КЗпП дозволяє здійснити звільнення з ініціативи власника без попередньої згоди профспілкового органу працівника, який не є членом профспілки, діючої на підприємстві.

Основним завданням профспілок є представництво і захист інтересів працівників перед власником. Виходячи з цих задач, основними функціями діяльності профспілок виступають захисна і представницька, які доповнюються контрольними повноваженнями за додержанням законодавства про працю, які було збережено у новому законі.

Права профспілок класифікуються за наступними групами: права щодо встановлення на виробничому, регіональному, галузевому, державному рівнях колективних умов праці; права в галузі застосування чинного законодавства про працю; права щодо контролю за додержанням трудового законодавства. Так, профспілкові органи виступають від імені трудового колективу при укладенні колективного договору на підприємстві; об'єднання профспілок є стороною Генеральної, регіональної, галузевої угоди, має право на ведення колективних переговорів з роботодавцями та їхніми об'єднаннями; здійснюють контроль за дотриманням колективного договору; дають згоду на звільнення працівників з ініціативи власника. Роботодавець зобов'язаний узгодити з профкомом правила внутрішнього трудового розпорядку, який у подальшому підлягає затвердженню трудовим колективом. З профкомом підприємства мають бути також узгоджені графіки змінності, відпусток, введення підсумованого обліку робочого часу. Для залучення працівників до надурочної роботи, роботи у вихідні дні власник зобов'язаний отримати згоду профкому; умови оплати праці на підприємствах, де не укладається колективний договір, власник зобов'язаний погодити з профспілковим органом; заходи заохочення застосовуються власником спільно або за погодженням з профкомом. Законодавство містить й інші права профспілок у сфері трудових відносин, а також додаткові гарантії для виборних профспілкових працівників (ст. 252 КЗпП). Ці гарантії можуть бути конкретизовані й доповнені на рівні конкретного підприємства.

Заслуговує на увагу така проблема. Традиційно з радянських часів мова йшла лише про права профспілок. Це зрозуміло, адже профспілки пройшли складний шлях від створення перших організацій до визнання їх прав міжнародним співтовариством. Не все було гладко на цьому шляху. З роками профспілки втратили свій авторитет, захисна функція багато в чому перетворилася на декларацію про наміри, профспілки не сміли суперечити партійним органам, закривали очі на порушення прав працівників, профспілкові функціонери зросталися з адміністрацією підприємств і по суті здійснювали вже іншу, не властиву профспілкам, функцію - виробничу. Недосконале трудове законодавство багато в чому створювало для цього правову основу. "Приручали" профспілкових лідерів, зокрема, преміюванням залежно від виконання виробничого плану тощо. Історію знецінення радянських профспілок прослідкував один з корифеїв науки трудового права професор Р.З. Лівшиць (див. Лившиц Р.З. Трудовое законодательство: настоящее й будущее. - М.: Наука, 1989. - 192с.).

За роки незалежності в Україні та інших країнах СНД відбулося відродження профспілок. Сьогодні профспілкові лідери і вчені уважно вивчають світовий досвід профспілкового руху. Профспілки значно активізували свою захисну функцію і впливають дійовим чином на законотворчу діяльність щодо реалізації економічних реформ (див. Вплив профспілок на соціальну спрямованість економічних реформ в Україні // Україна: аспекти праці. - 1998. - №1. - С. 29-37).

У той же час залишається ряд питань, що вимагають вирішення у напрямі закріплення такого правового статусу профспілок, який відповідав би ринковим відносинам.

До таких належать закріплення на законодавчому рівні не тільки прав, а й обов'язків профспілкових органів; розв'язання питання про майнову відповідальність профспілок за невиконання своїх обов'язків, визначення фінансових джерел для такої відповідальності. У Законі України "Про колективні договори і угоди" передбачається індивідуальна відповідальність осіб, котрі представляють трудовий колектив. Мабуть, цього недостатньо. Але і ця норма не застосовується. Цікаво дізнатися, що за кордоном, у законодавстві країн Європи, США, де профспілковий рух набув визнання, передбачаються обов'язки профспілок, а також майнова відповідальність за рахунок коштів профспілкових органів. Крім цього, передбачається також адміністративна і кримінальна відповідальність профспілкових функціонерів. Необхідно передбачити правові засоби, які забезпечують незалежність профспілок від підприємців. Очевидно, корисним може виявитися досвід США, Данії, законодавством яких заборонено включати до складу профспілки, що складається з найманих працівників, осіб, котрі належать до адміністрації, навіть найнижчої ланки (див. Киселев Й. Я. Цит. раб. - С. 132). Іншими словами, повинна бути додержана чистота представництва сторін, в іншому випадку профспілкова діяльність втрачає свою сутнісну спрямованість і знову-таки перетворюється на декларацію.

В умовах демократії, плюралізму актуальним є питання недопущення монополізації профспілок, закріплення за ними права бути єдиними представниками інтересів працівників. Тут необхідно поставити крапки над "і", все ж потрібно визнати, що якими б важливими не були профспілки, вони лише - посередники. Головними фігурами в економіці, у виробничих відносинах залишаються власники (роботодавці, підприємці) і наймані працівники (трудовий колектив). Прагнення визнати профспілковий орган стороною колективного договору не тільки неправильне по суті, але і, зрештою, суперечить правам профспілок. Адже укладення колективних угод - це не просто кампанія з ознаками демократії, головною метою є їх реальне виконання і повна відповідальність сторін за таке виконання. Ясно, що саме трудовий колектив є головним виконавцем умов колективного договору і повинен нести повну відповідальність за таке виконання.

З викладеного випливає висновок про необхідність негайного прийняття Закону про трудові колективи і визначення правового статусу цього важливого колективного суб'єкта соціально-трудових відносин.

 

 

   

 

 

 

 

 

 

ПРАВОВИЙ СТАТУС ОРГАНІЗАЦІЙ ПІДПРИЄМЦІВ У СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВІЙ СФЕРІ

Становлення соціального партнерства в Україні, розвиток колективно-договірного регулювання, вирішення колективних трудових спорів пов'язані з появою нових суб'єктів трудового права - організацій роботодавців та їхніх об'єднань. Наймані працівники через профспілки, їхні об'єднання та роботодавці через свої представницькі органі, які трактуються Міжнародною Організацією Праці як "профспілки підприємців", виступають активними учасниками соціального партнерства на різних рівнях. Організації роботодавців та їхні об'єднання поряд з профспілками працівників є суб'єктами колективних відносин. Вони представляють та захищають інтереси роботодавців на загальнодержавному рівні, на галузевому та територіальному рівнях. Вирішуючи широкий спектр соціально-економічних питань, організації роботодавців та їхні об'єднання є суб'єктами не лише трудових, а й цивільних, підприємницьких, господарських, фінансових та інших правовідносин. Отже, необхідно чітко визначити їхню роль у соціально-трудовій сфері, основні цілі, порядок створення, форми та напрямки діяльності, принципи взаємодії з органами державної влади та місцевого самоврядування, профспілками, їхніми °б єднаннями, іншими об'єднаннями громадян.

До цього часу у вітчизняній юридичній літературі правове становище організацій роботодавців та їхніх об'єднань як суб'єктів трудового права не досліджувалось. Немає й спеціального законодавства про їхню діяльність. Вперше питання про статус об'єднань роботодавців як суб'єктів колективних трудових відносин розглянуто у підручнику "Трудовеє право России" 1998 року (Трудовое право России: Учеб. для вузов / Отв. ред. проф. Р.З. Лившиц й проф. Ю.П. Орловский (§3 "Представительство в коллективньїх трудовьіх отношениях. Участие органов государственной власти й местного самоуправления в заключении соглашений" главьі VI "Коллективньїй договор й соглашение" (автор главьі - к. ю. н. А.Ф. Нуртдинова)). - М.: Изд. группа "ИНФРА-М - НОРМА", 1998. - С. 74-76). Об'єднання роботодавців визначаються як незалежні від держави, створені на добровільній основі самостійні організації, які можуть мати права юридичної особи. Вони виступають як представники роботодавців у діяльності тристоронніх органів, при проведенні колективних переговорів для укладання угод, здійснення контролю за виконанням угод, участі у вирішенні колективних трудових спорів тощо. Визначення об'єднань роботодавців, яке дають автори підручника, на нашу думку, є неповним. У ньому не називаються цілі, для досягнення яких створюються об'єднання. Крім того, суб'єктами трудового права є не лише об'єднання роботодавців, а й організації роботодавців. Більш вдалим є визначення організації роботодавців та об'єднання організацій роботодавців у проекті Закону України "Про організації роботодавців", згідно з яким організація роботодавців - це неприбуткова статутна організація, що об'єднує роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту їхніх прав та інтересів. Об'єднання організацій роботодавців визначається як неприбуткова статутна організація, яка об'єднує організації роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту прав та інтересів організацій роботодавців і роботодавців.

Отже, участю у системі соціального партнерства з метою представництва і захисту прав та інтересів роботодавців і визначається становище організацій роботодавців та їхніх об'єднань як колективних суб'єктів трудового права.

Об'єднання роботодавців створюються на засадах добровільності та демократизму окремими підприємствами внаслідок здійснення роботодавцями одного з найважливіших колективних трудових прав - права на свободу асоціації, реалізації якого МОП приділяє особливу увагу. Слідом за створенням цієї організації у 1919 році через рік у 1920 році була створена перша організація роботодавців - Міжнародна організація роботодавців. Саме ці дві впливові організації визначають сьогодні політику соціального партнерства. Декларація МОП "Про основні принципи та права у світі праці", яка була прийнята на 86-й Міжнародній конференції праці у липні 1998 р., зобов'язує 174 країни-члени Організації поважати принципи, притаманні семи основним стандартам праці, сприяючи їх загальному використанню. Декларація знову підтверджує обов'язки країн-членів МОП "поважати, сприяти та усвідомлювати" право працівників та роботодавців на свободу об'єднань та ефективне право на колективні переговори, право на ліквідацію всіх форм примусової праці, право на скасування дитячої праці й ліквідування дискримінації щодо зайнятості та роботи.

У Декларації підкреслюється, що всі країни-члени повинні поважати сім головних принципів незалежно від того, чи були ратифіковані відповідні конвенції. Йдеться про наступні сім Конвенцій: Конвенція №87 про свободу асоціації та захист права на організацію, 1948 (рат. 122 країни, або 70% членів МОП); Конвенція №98 про застосування принципів права на організацію та на ведення колективних переговорів, 1949 (рат. 138 країн, приблизно 80% членів МОП); Конвенція №29 про примусову чи обов'язкову працю, 1930 (рат. 149 країнами-членами - 84%); Конвенція №105 про скасування примусової праці, 1957 (одержала 130 ратифікацій - 75%); Конвенція №100 про рівне винагородження чоловіків і жінок на працю рівної цінності, 1951 (рат. 137 країнами - 79% членів МОП); Конвенція №111 про дискримінацію у галузі праці та занять, 1958 (одержала 130 ратифікацій - 74% країн - членів МОП); Конвенція №138 про мінімальний вік для прийняття на роботу, 1973 (рат. 63 країнами - 36% членів МОП) (86-та Міжнародна конференція праці // Україна: аспекти праці. - 1998. - №6. - С. 49). Таким чином, право на свободу асоціації належить до основних принципів і прав у світі праці.

Згідно із ст. 2 Конвенції МОП №87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р. трудівники і підприємці без якої б то не було різниці мають право створювати на свій вибір організації без попереднього на те дозволу, а також право вступати в такі організації з єдиною умовою підлеглості статутам цих останніх (Международная Организация Труда. Конвенции и рекомендации 1919-1956. - Т. І. - Женева: Международное Бюро Труда, 1991. - С. 859- 860). З Конвенції МОП №87 випливає, що до організації трудівників та підприємців застосовуються однакові принципи і норми. Йдеться про право виробляти свої статути й адміністративні регламенти, вільно обирати своїх представників, організувати свій апарат і свою діяльність і формулювати свою програму дій (ст. 3); організації трудівників і підприємців не підлягають розпускові або тимчасовій забороні в адміністративному порядку (ст. 4); організації трудівників і підприємців мають право створювати федерації та конфедерації, а також право приєднуватися до них, а кожна така організація, федерація або конфедерація має право вступати до міжнародних організацій трудівників і підприємців (ст. 5);

ці організації можуть набувати прав юридичної особи (ст. 7) та ін. У цій Конвенції термін "організація" означає будь-яку організацію трудівників або підприємців, що має за мету забезпечення і захист інтересів трудівників та підприємців.

МОП визнає необхідність повного дотримання автономії організацій підприємців і трудівників. Конвенція №87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р. забороняє усяке втручання державних органів влади, здатне обмежити ці права або перешкодити їхньому законному здійсненню (ч. 2 ст. 3), а Конвенція №98 про право на організацію і на ведення колективних переговорів 1949 р. передбачає, що організації трудівників і підприємців мають належний захист проти будь-яких актів втручання з боку одні одних чи з боку їхніх агентів або членів у створення й діяльність організацій та керування ними (ч. 1 ст. 2); дії, що мають за мету сприяти заснуванню організацій трудівників під пануванням підприємців чи організацій підприємців або підтримувати організації трудівників шляхом фінансування чи іншим шляхом з метою поставити такі організації під контроль підприємців чи організацій підприємців, розглядаються як втручання у зміст цієї статті (Там же. - С. 1010).

МОП високо оцінює роль організацій підприємців і трудівників. У Преамбулі Конвенції №150 про регулювання питань праці: роль, функція і організація 1978 р. зазначається, що організації підприємців і трудівників відіграють головну роль V здійсненні цілей економічного, соціального і культурного прогресу (Международная Организация Труда. Конвенции и рекомендации 1957-1990. - Т. II. - Женева: Международное Бюро Труда, 1991. - С. 1871).

У країнах з розвинутими ринковими відносинами організації підприємців відіграють активну роль у суспільному житті, співпрацюють з державними органами, профспілками працівників, їхня діяльність спрямована на узгодження державних і корпоративних інтересів, представництво і захист соціально-економічних прав та інтересів роботодавців. Наприклад, координацію зусиль підприємців у масштабі національної економіки здійснюють такі організації, як "Кейданрен" в Японії, Національна асоціація промисловців та Національна асоціація роботодавців у Франції, Національна асоціація промисловців у США тощо. Структура цих організацій, напрямки діяльності неоднакові. Наприклад, у США, Японії діяльність асоціацій підприємців пов'язана із сферою політики, а у ФРН, Франції, Італії, скандинавських країнах ці організації разом з тим беруть участь у колективно-договірному процесі. В деяких країнах існують організації підприємців двох типів: одні діють лише в економічній сфері, а інші - у соціально-трудовій (наприклад, ФРН, Швейцарія та ін.). У Великобританії, Франції, Італії, Бельгії організації підприємців виконують економічні й соціально-трудові функції (Основньїе направлення й формьі деятельности предпринимательских организаций в странах Запада / / Труд. за рубежом. - 1991. - №1; Силин А.А. Предпринимательские организаций: основньїе задачи, функции, структура // Труд за рубежом. - 1994. - №4). У деяких країнах діяльність організацій підприємців досить повно врегульовано на законодавчому рівні разом з регулюванням діяльності профспілок. Наприклад, британський Консолідований закон про профспілки і трудові відносини 1992 р. містить спеціальний розділ (частина II) про організації підприємців.

Відомі й міжнародні організації, такі як Союз промисловців ЄС, Союз промислових конфедерацій і конфедерацій підприємств Європи, Міжнародна організація підприємців, Міжнародний конгрес промисловців та підприємців та ін. На галузевому рівні створені відповідні асоціації, ліги, спілки роботодавців тощо. Наприклад, асоціація взуттєвиків Італії, яка об'єднує понад 1000 фірм, забезпечує виготовлення взуття на суму більш як 9 млрд дол. на рік; у складі Німецького союзу, який об'єднує підприємства, що працюють у галузі спеціальних будівельних робіт, налічується більш як 36 тис. фірм (Іващенко М.І., Сменковський А. Громадські об'єднання підприємців як засіб узгодження державних і корпоративних інтересів // Економіка України. - 1999. - №10. - С. 58; Жалико Я., Романенко С. Роль об'єднань промисловців і підприємців у економіці перехідного періоду // Економіка України. - 1997. - №6. - С. 40).

Об'єднання промисловців і підприємців, асоціацій, союзи роботодавців, промислові асоціації та ін. створено в більшості постсоціалістичних країн (Доклад международного совещания "за кругльїм столом" по вопросу о новой роли организации предпринимателей в странах с переходной єкономикой. Женева, 29-31 мая 1995 года. - Женева, 1995. - С. 38). Зокрема, у країнах Центральної та Східної Європи продовжується процес становлення організацій роботодавців, який розпочався наприкінці 80-х - на початку 90-х років XX ст. В Польщі існують дві організації роботодавців. Конфедерація польських роботодавців, яка створена у 1989 році, об'єднує приватних роботодавців, директорів державних підприємців та членів правлінь казенних підприємств. Конфедерації належить провідна роль у представництві усіх роботодавців як за межами країни, у МОП, так і в Польщі. Інша організація роботодавців - Конвенція підприємців, торговців та виробників сільськогосподарської продукції об'єднує приватних роботодавців малих і середніх підприємств В Угорщині до Національної консультативної ради входять Федерація споживача, Федерація ремісників, Федерація дрібних виробників та ін. У Болгарії діє Національна тристороння рада співробітництва. У Румунії в 1991 році було створено Національну конфедерацію румунських роботодавців, Національну раду малих і середніх підприємств, Національну раду румунських роботодавців та ін. У Російській Федерації діють Російський союз промисловців і підприємців, Асоціація приватних підприємств та підприємств, які приватизуються, Союз лісопромисловців та лісоекспортерів та ін.

У країнах із розвинутою економікою об'єднання роботодавців - юридичних осіб є найбільш поширеними представниками інтересів роботодавців. В Україні та Російській федерації об'єднання роботодавців також створюються як об'єднання юридичних осіб. Об'єднання роботодавців створюються за галузевою, територіальною або галузево-територіальною ознакою.

Організації роботодавців почали створюватись в Україні на початку 90-х років. Однією з перших організацій підприємців в Україні, що була заснована у 1992 р. з метою захисту прав промисловців і підприємців, став Український союз промисловців і підприємців. Це - неурядова неприбуткова громадська організація, яка об'єднує сьогодні 16 тис. членів - промислові, будівельні, транспортні, наукові, комерційні та інші підприємницькі структури, підприємництва різних форм власності (підприємства державні й приватні та змішаної форми власності). УСПП має 29 регіональних відділень; 8 галузевих організацій і декілька відомих громадських, серед яких Спілка юристів, Спілка економістів, Спілка інженерів та ін. На підприємствах, що є безпосередньо членами УСПП, працює близька 7 млн чол. (Український союз промисловців і підприємців - учасник колективних переговорів / / Україна: аспекти праці. - 1998. - №2.- С. 26). Згідно із Статутом і Програмою УСПП головним завданням союзу є створення умов для нормального функціонування підприємницьких структур, забезпечення процесу відтворення на підприємствах. З цією метою УСПП виступає за тісну взаємодію банківських, комерційних і виробничих структур, сприяє заходам, спрямованим на підвищення кваліфікації промисловців та підприємців, надає підприємствам допомогу в проведенні аналізу господарсько-фінансової діяльності й розробці заходів щодо перебудови виробництва (Програма Українського союзу промисловців і підприємців. - К., 1996. - 28 с.; Статут Українського союзу промисловців і підприємців. - К., 1992. - 19с.).

УСПП співпрацює з такими впливовими міжнародними структурами, як Міжнародний конгрес промисловців і підприємців з штаб-квартирою у Москві. У червні 1997 р. на Генеральній раді Міжнародної організації роботодавців, штаб-квартира якої знаходиться у Женеві та яка є складовою Міжнародної Організації Праці, УСПП було затверджено членом цієї повноважної організації.

Разом з тим діяльність УСПП не обмежується економічною сферою. Досить активно УСПП діє у соціально-трудовій сфері. Бере участь у розробці проектів законів (так, влітку 1997 р. ним було розроблено і подано до Верховної Ради проект Закону про об'єднання роботодавців). Разом з профспілками або представниками об'єднань трудящих виступає активним учасником переговорного процесу по укладанню Генеральної угоди. Генеральна угода на 1997-1998 рік була підписана між Кабінетом Міністрів, УСПП і профспілковими об'єднаннями України. УСПП представляв інтереси роботодавців недержавних форм власності. Наміри УСПП активно впливати на соціально-економічну ситуацію в країні проявились у рішеннях VII надзвичайного з'їзду УСПП, який відбувався 16 лютого 1999 р. Головною метою з'їзду було розроблення комплексу першочергових заходів, які дали б змогу кардинально змінити ситуацію на краще. З'їзд затвердив Першочергові антикризові заходи та перелік законодавчих ініціатив з актуальних соціально-економічних проблем (VII надзвичайний з'їзд Українського союзу промисловців і підприємців // Україна: аспекти праці. - 1999. - №2. - С. 41).

Спілка підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств вирішує питання захисту інтересів підприємців та лобіювання, проводить семінари, консультації. Створено координаційно-експертний центр, до якого входять 12 об'єднань підприємців. Спілка співпрацює з близько 400 регіональними та місцевими об'єднаннями роботодавців.

В проекті Закону "Про організації роботодавців" передбачено, що організації роботодавців та їхні об'єднання створюються і діють з метою представництва та захисту інтересів роботодавців у економічній, соціально-трудовій та інших сферах, в тому числі у їхніх відносинах з іншими сторонами соціального партнерства. Отже, із проектом передбачено дві основні функції організацій роботодавців та їхніх об'єднань - функцію представництва та функцію захисту інтересів роботодавців. Видається необхідним відзначити ще одну функцію - функцію контролю за виконанням колективних угод. Професор І.Я. Кисельов виділяє три головні функції організації підприємств: функцію захисту членських організацій; функцію представництва інтересів підприємців; інформаційну, освітню й консультативну функцію (Киселев Й.Я. Зарубежное трудовое право: Учеб. для вузов. - М:. Изд. груп-па "ИНФРА-М - НОРМА", 1998. - С. 139). Виникає питання: від кого або чого треба захищатись роботодавцям? Адже роботодавці є сильнішою стороною щодо найманих працівників. Але в умовах кризового стану економіки не можна забувати про те, що інтереси роботодавців також потребують захисту зовсім не менш ніж інтереси найманих працівників. Антиринкова експансія й фіскально-силові засоби управління підприємництвом тільки у 1998 році-привели до закриття більш 300 тис. підприємств малого та середнього бізнесу. Це спонукає підприємців звертатися до невідомих до цього часу форм боротьби за свої права. Наприклад, у 1990 році в Ялті відбувся страйк підприємців з вимогою виконання "економічних" указів Президента; також у Криму певні підприємницькі структури під впливом податкового навантаження виступили з пропозицією організації податкового локауту - водночас припинити відрахування податкових зборів підприємствам району чи міста. Але у таких спосіб неможливо вирішити важливі економічні й соціальні проблеми сьогодення. Є тільки один шлях, яким ідуть усі цивілізовані країни, - це шлях соціального партнерства, соціального діалогу на різних рівнях, починаючи з виробничого і закінчуючи загальнонаціональним. У посланні Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки" підкреслюється необхідність подальшого вдосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, розвитку соціального партнерства, зміцнення співробітництва та взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців та профспілок, підвищення ролі та відповідальності соціальних партнерів за формування і реалізацію соціально-економічної політики (Урядовий кур'єр. - 2000. - №34.- 23 лютого).

У зв'язку з цим можна навести такий приклад. В 1995 році в Ірландії була ситуація, яка близько нагадувала сучасну ситуацію в Україні. За основу відродження "кельтського тигра" була обрана стратегія соціального партнерства та суспільної злагоди. Як наслідок за декілька років економіка країни розквітла, зовнішній борг зменшився з $ 400 млрд до $300 млн. Щотижнево створюється 1000 робочих місць, середня заробітна плата у годину складає $ 5 (Работодатель работнику не волк //. - 1999. - №6).

Нині через відсутність Закону України "Про організації роботодавців", невизначеність чинним КЗпП статуту цих організацій як суб'єктів трудового права повноваження організацій роботодавців та їхніх об'єднань у соціально-трудовій сфері визначаються окремими нормативно-правовими актами.

Організації роботодавців та їхні об'єднання в порядку, передбаченому законодавством України та статутами, мають право представляти і захищати свої права й законні інтереси, а також права й законні інтереси своїх членів у відносинах з профспілками, їхніми об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників, органами державної влади та місцевого самоврядування з питань регулювання соціально-трудових та економічних відносин.

Організації роботодавців та їхні об'єднання беруть участь у соціальному партнерстві з метою удосконалення соціально-трудових відносин, досягнення взаєморозуміння, компромісів між сторонами соціального партнерства, запобігання виникненню та розв'язанню колективних трудових спорів (конфліктів). Представники об'єднань роботодавців входять до складу Національної ради соціального партнерства. Згідно з п. 1 Положення про Національну раду соціального партнерства, затвердженого Указом Президента України від 27 квітня 1993 р. №151/93, Національна рада соціального партнерства (далі - Національна рада) є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Президентові України, який створюється з представників Кабінету Міністрів України, об'єднань підприємців та професійних спілок (далі - сторони) для узгодження вирішення питань, що виникають у соціально-трудовій сфері. До Національної ради входять по 22 особи від профспілок, об'єднань роботодавців і представників уряду.

Основними завданнями Національної ради є:

- узгодження шляхом тристоронніх консультацій позицій сторін у соціально-трудовій сфері з метою забезпечення поєднання інтересів держави, власників та працівників підприємств, установ і організацій, а також пошук компромісів між соціальними партнерами для запобігання конфліктам;

- участь у підготовці висновків щодо проектів законів, інших актів законодавства в галузі соціально-трудових відносин та пропозицій з питань удосконалення трудового законодавства з урахуванням норм міжнародного права;

- вироблення пропозицій щодо Генеральної угоди та галузевих тарифних угод, організація і проведення консультацій про їх укладанні;

аналіз виконання Генеральної угоди, розробка відповідних рекомендацій щодо усунення розбіжностей між сторонами, що виникають з питань її виконання, в разі звернення до Національної ради;

- узгодження позицій сторін щодо ратифікації і денонсації конвенцій Міжнародної Організації Праці (МОП);

- повідомлення громадськості через засоби масової інформації про результати домовленостей сторін у соціально-трудовій сфері. Національну раду очолюють три співголови, які призначаються Президентом України за пропозицією Кабінету Міністрів України, об'єднань підприємців та професійних спілок.

Організації роботодавців та їхні об'єднання беруть участь у веденні колективних переговорів і укладенні колективних угод, здійсненні контролю за виконанням колективних угод відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди".

Вони беруть участь у формуванні та проведенні державної політики зайнятості населення, їхні представники на паритетних засадах з представниками професійних спілок, їхніх об'єднань та інших організацій найманих працівників, державних органів та органів місцевого самоврядування беруть участь у створенні та діяльності координаційних комітетів сприяння зайнятості.

Організації роботодавців та їхні об'єднання мають право на паритетних засадах брати участь в управлінні фондами соціального страхування. Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричиняють втрату працездатності" передбачена структура, функції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Фонд соціального страхування - некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням. Управлятимуть Фондом правління і його виконавча дирекція. До складу правління включаються представники держави, застрахованих працівників і роботодавців - по 15 осіб від трьох представницьких сторін. Представників держави призначає Кабінет Міністрів, а представники працівників і роботодавців делегуються чи обираються об'єднаннями профспілок та роботодавців, які мають статус всеукраїнських. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2000 р. №74 "Про питання загальнообов'язкового Державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" рекомендовано об'єднанням профспілок та роботодавців, які мають статус всеукраїнських, повідомити у місячний термін Міністерство праці та соціальної політики про персональний склад своїх представників, що включаються до складу правління і наглядової ради Фонду.

Організації роботодавців та їхні об'єднання можуть виступати стороною колективного трудового спору (конфлікту) відповідно до Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)".

Разом з закріпленням прав необхідно передбачити й обов'язки організацій роботодавців та їхніх об'єднань. Видається, що перелік їх у проекті Закону "Про організації роботодавців" є обмеженим.

Організації промисловців і підприємців створювалися перш за все для вирішення своїх корпоративних завдань, захисту власних інтересів та інтересів їхніх членів. З часом вони намагаються брати активну участь у суспільних перетвореннях, сприяти консолідації інтересів у суспільстві, впливати на формування державної політики і починають об'єднувати свої зусилля для участі у вирішенні соціально-економічних питань.

5 листопада 1998 року за рішенням Установчого з'їзду об'єднань роботодавців України була створена Конфедерація роботодавців України. Згідно зі Статутом Конфедерації основною метою її діяльності є консолідація дій членів Конфедерації для посилення впливу роботодавців на процеси формування й реалізації соціально-економічної політики України, представництва їхніх інтересів в економічній, соціально-трудовій та інших сферах, захист законних прав та інтересів роботодавців. До складу Конфедерації входить 6 всеукраїнських та 3 галузеві об'єднання роботодавців: Український союз промисловців та підприємців; Спілка орендарів і підприємців України; Українська аграрна конфедерація; Спілка малих, середніх і приватизованих підприємств України; Асоціація роботодавців торгівлі й комерційної сфери економіки України; Спілка юристів України; Українська асоціація підприємств чорної металургії; Об'єднання підприємств хімічної промисловості України "Союз хіміків України"; Українська корпорація "Порцеляна". Конфедерація відкрита для участі та співпраці усіх громадських об'єднань підприємців. Конфедерація роботодавців України разом з Кабінетом Міністрів України підписала Генеральну угоду на 1999-2000 роки від сторони власників. Отже, сферу дії чинної Генеральної угоди значно поширено порівняно з Генеральною угодою на 1997-1998 роки, у якій було представлено лише 2 об'єднання.

З метою вдосконалення соціального партнерства сторони домовились запроваджувати трипартизм у практику укладення колективних угод, в першу чергу на національному рівні (п. 4.2). Це важливе положення, оскільки в проекті Закону "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про колективні договори і угоди" уряд вилучив органи виконавчої влади на національному, територіальному і галузевому рівнях як самостійні суб'єкти угод. Профспілки й об'єднання роботодавців наполягають на проведенні колективних переговорів, укладанні колективних угод на тристоронній основі. Це відповідає Конвенції МОП №144 про тристоронні консультації для сприяння застосуванню міжнародних трудових норм 1976 р. (рат. 17 грудня 1993 р.) і принципу трипартизму. Сьогодні участь Кабінету Міністрів України в укладенні Генеральної угоди як окремої сторони обумовлена, по-перше, його функціями як вищого органу в системі органів виконавчої влади. Зокрема, Кабінет Міністрів відповідно до Конституції України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (в тому числі соціально-економічних прав і свобод); забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності та виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України. По-друге, на національному рівні держава в особі Кабінету Міністрів залишається найбільшим представником роботодавців.

Готуючи Генеральну угоду, роботодавці наполягали на тому, щоб першим розділом був включений розділ щодо сприяння розвитку національного виробництва. Генеральна угода на 1999-2000 роки стала першою угодою, до якої внесено РОЗДІЛ І "Сприяння розвитку виробництва, забезпечення продуктивної зайнятості", у якому містяться зобов'язання уряду щодо гарантування сприятливих умов для підприємницької діяльності. Сторони домовились про внесення пропозицій щодо прийняття регулятивного та податкового законодавства за участю об'єднань роботодавців; сумісну роботу над таким важливим актом як Податковий кодекс України, маючи на меті зниження податкового навантаження на товаровиробників, формування регулятивно-податкової політики, яка б забезпечувала стабілізацію та розвиток виробництва; у межах компетенції соціальних партнерів вживати заходів до прийняття Верховною Радою України нормативно-правових актів, спрямованих на зменшення ставки рефінансування Національним банком України; сприяти прийняттю Закону України "Про державну підтримку малого підприємництва"; розроблення законопроектів про внесення змін до Закону України "Про підприємства в Україні"; прийняття Програми структурної перебудови економіки України; вивчення проблеми наслідків реструктуризації підприємств і доцільності розробки відповідного законопроекту та ін. В цьому плані громадські організації підприємців мають брати активну участь у відновленні політики підтримки підприємництва в Україні.

Лише за умов вдосконалення податкової, кредитно-інвестиційної політики, структурної перебудови економіки, підтримки малого підприємництва роботодавці в змозі створювати робочі місця. Нині кількість безробітних майже в 20 разів перевищує кількість вільних робочих місць. Сторони домовились про створення умов для збереження і створення не менше 150 000 робочих місць на рік. Вперше зроблено спробу перейти до формування комплексу завдань щодо збереження і розвитку трудового потенціалу країни в перехідний період. Уряд зобов'язався стабілізувати фінансовий стан Державного фонду сприяння зайнятості населення; за участю профспілок та об'єднань роботодавців завершити розроблення проекту Державної програми розвитку трудового потенціалу в Україні на 2000-2010 роки. Передбачаючи вдосконалення чинного законодавства, розробку нових нормативно-правових актів, сторони Генеральної угоди вперше визначили порядок розроблення та погодження проектів законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України з питань, що є предметом Генеральної угоди (Додаток 3 до Генеральної угоди на 1990- 2000 роки (Профспілки України. - 1999. - №3. - С. 50-51)). Визначений порядок погодження цих актів з профспілковою стороною, з стороною власників, порядок залучення представників сторін до розроблення проектів законодавчих актів.

Ще раніше Український союз промисловців і підприємців добився права безпосередньо брати участь у формуванні правової бази з питань соціально-економічного розвитку. 25 травня 1999 року в день Об'єднаного з'їзду промисловців, підприємців та роботодавців України був підписаний Указ Президента України, яким передбачено обов'язковість погодження усіх проектів законів, розпоряджень та постанов Кабінету Міністрів України, указів Президента з Конфедерацією роботодавців та УСПП. Для реалізації цього було створено Координаційну раду з питань формування соціально-економічної політики.

У березні 2000 року на засіданні Координаційної ради Конфедерації роботодавців України у члени Конфедерації було прийнято Асоціацію платників податків (Праця і зарплата. - 2000. - №10. - Березень). Було розглянуто питання про хід виконання Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів і Конфедерацією роботодавців та профспілковими об'єднаннями на 1999-2000 роки. За станом на 1 січня 2000 року з 19 пунктів угоди, що безпосередньо стосуються Конфедерації роботодавців, виконано три пункти, а 16 перебувають на стадії виконання. Триває підготовка до Всеукраїнського конкурсу на звання "Кращий роботодавець року", який проводиться згідно з постановою уряду. Проведення глобальних макроекономічних перетворень практично неможливе без відпрацьованого механізму переговорного процесу. Для України, як і для більшості країн Центральної та Східної Європи, властивий розвиток двох рівнів - загальнодержавного, на якому укладаються угоди між Урядом, об'єднанням роботодавців і профспілками, та виробничого - на рівні підприємства. Недостатньо розвинутими залишаються галузевий і регіональні рівні, тобто середній рівень. Отже, необхідно структурувати організації роботодавців, їхні асоціації на рівні галузі. П. 4.3. Генеральної угоди передбачено зобов'язання сторін вживати заходів до створення галузевих і регіональних об'єднань роботодавців та залучення їхніх представницьких органів до колективних переговорів з укладанням угод відповідного рівня. В цей час значна частина галузевих і регіональних угод укладається без участі представницьких організацій роботодавців, що звужує сферу їх дії. Кабінет Міністрів України 6 жовтня 1999 року видав доручення міністерствам, іншим центральним і місцевим органам виконавчої влади завершити організаційну роботу зі створення представницьких органів об'єднань роботодавців в галузях економіки і регіонах країни та проінформувати Кабінет Міністрів про проведену роботу.

Представники МОП називають три головних недоліки у сфері соціально-трудових відносин в Україні: по-перше, відсутність структурованих організацій роботодавців приватного сектору, бізнесу; по-друге, недостатньо структурований процес соціального діалогу, його поляризація (він реалізується на загальнодержавному рівні та на підприємстві); по-третє, суперечність у законодавстві не лише з соціально-трудових, а й економічних відносин, що регулює підприємницькі стосунки (Проблеми соціально-трудових відносин в Україні у контексті міжнародного досвіду // Україна: аспекти праці. - 1998. - №4. - С. 46).

У цей час відбувається побудова організаційної структури Конфедерації роботодавців України. Поступово створюються галузеві організації роботодавців, які в змозі реально впливати на вирішення конкретних соціально-економічних проблем. Такі організації вже створено у хімічній, фарфорово-скляній промисловості, найближчим часом будуть створені у дорожньому комплексі, будівництві, зв'язку, вугільній галузі, у сфері ринкової торгівлі (Работодатель работнику не волк // - 1999. -№6).

Таким чином, держава повинна дбати про зростання ролі громадських об'єднань підприємців в сучасній ринковій економіці. Разом з тим самі об'єднання мають активізувати свою роль як учасники соціального партнерства в ім'я досягнення соціальної злагоди. На жаль, не всі організації роботодавців чітко усвідомлюють своє соціальне призначення, права та обов'язки. Зростанню ролі об'єднань підприємців у соціально-трудових відносинах та при реалізації економічної політики в державі сприятиме прийняття Закону України "Про організації роботодавців", більш широке залучення цих об'єднань органами державної влади та органами місцевого самоврядування до участі у вирішенні важливих соціально-економічних питань у межах їхньої компетенції. Необхідно доповнити законодавчу регламентацію діяльності профспілок відповідною регламентацією діяльності організацій роботодавців та їхніх об'єднань. В новому Трудовому кодексі України також необхідно закріпити правовий статус організацій роботодавців та їхніх об'єднань як суб'єктів трудового права. До речі, в проекті Трудового кодексу Російської Федерації є окрема глава "Представництво інтересів працівників та роботодавців", яка містить дві статті - "Представництво інтересів роботодавців" та "Об'єднання роботодавців".

Саме організації роботодавців мають допомогти товаровиробникам вийти за вузькі межі індивідуальних інтересів та усвідомити колективні, визначити перешкоди, які є на шляху до ринкових відносин. Тільки сумісними зусиллями органів держави, роботодавців і профспілок можливе розв'язання важливих проблем сьогодення.