Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма. Міжнародному приватному праву відомі чотири форми джерел: 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні угоди; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика. Наявність міжнародних угод та звичаїв є особливістю джерел права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого — норми законодавства та судова практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства. Подвійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність предмета регулювання — цивільно-правові відносини з "іноземним елементом". Згадана властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін.

Наприклад, Конституція США прирівнює за юридичною силою міжнародні договори, укладені цією державою, до самої Конституції та національних законів США, а також зазначає, що у разі виникнення протиріч із законами окремих штатів ці договори користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI). Конституція Франції містить загальне положення, відповідного до якого міжнародні договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у встановленому порядку, після опублікування користуються пріоритетом перед законами Франції за умови застосування кожної  угоди   чи   договору   іншою  договірною  державою

ІЗ

(ст. 55). У Конституції ФРН такого положення про пріоритет норми міжнародного договору перед нормою внутрішнього закону немає, а тому в цій правовій системі застосовують загальні правила: спеціальний закон (норма) користується перевагою перед загальним законом (нормою). Норма права, прийнята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того ж питання. Згідно з Ввідним законом до Цивільного уложення Німеччини норми міжнародних договорів застосовують тільки у випадку їх трансформації у внутрішньодержавне законодавство (ст. З (2)). Нормативно-правові акти Китаю визначають пріоритет за нормами міжнародних договорів із участю цієї держави, якщо вони інакше вирішують певне питання, ніж національне законодавство. Виняток з цього правила становлять норми договору, стосовно яких Китай зробив застереження (ст. 6 Закону про зовнішньоекономічні договори 1985 p.). У джерелах права деяких держав питання співвідношення юридичної сили норм національного законодавства та міжнародних договорів так і не знайшло вирішення.

У Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9)1. У Законі "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р? вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Аналогічною є й ч. 1 ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р.3 Водночас тут же зазначається, що у випадку, коли міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору України (ч. 2 ст. 17). Навряд чи законодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні договори частиною

Урядовий кур'єр. — 1996. — 24 серпня. 2 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 10 - Ст. 137.

3 Там само. - 1994. - № 10. - Ст. 45.

14

національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод.

До міжнародних договорів за участю України, які застосовуються для регулювання відносин у сфері міжнародного приватного права, повністю застосовують загальноприйняті принципи міжнародного права, у тому числі й виражені у нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (чинна для України з 13 червня 1986 р.)1, Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (чинна для України з 26 листопада 1992 р.)2. Важливе значення має доктрина, яка тлумачить питання укладення, набуття чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх зміст.

Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного приватного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел права у різних правових системах неоднакова. При цьому часто до певного пра-вовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права.