З М І С Т
Передмова
Глава 1. Культура як суспільне явище
§ 1. Філософсько-культурологічне осмислення явища культури
§ 2. Зміст і функції культури
Частина 1. Культура доцивілізаційного періоду,
давніх цивілізацій і Середньовіччя
Глава 2. Первісна культура
§ 1. Сутність і головні ознаки
§ 2. Початкові форми художнього бачення світу
Глава 3. Культура давніх цивілізацій
§ 1. Культура давніх цивілізацій Сходу
§ 2. Антична культура
Глава 4. Середньовіччя в історії культури
§ 1. Феномен культури Візантії
§ 2. Культура Середньовічного Сходу
§ 3. Культура Західної Європи середніх віків
Частина 2. Еволюція західноєвропейського типу
культури від Відродження до ХХ століття
Глава 5. Культурні парадигми доби Відродження
§ 1. Італійське Відродження
§ 2. Північне Відродження
Глава 6. Тенденції еволюції культури Західної Європи XVII – XVIII ст.
§ 1. Проблеми розвитку європейської культури наприкінці XVI та у XVII ст.
§ 2. Епоха Просвітництва в культурі Західної Європи
Глава 7. Особливості розвитку західноєвропейської культури XIX ст.
§ 1. Характер і зміст культури
§ 2. Художня культура
Глава 8. Проблеми та суперечності світової культури ХХ ст.
§ 1. Проблеми культури кінця XIX – XX ст.
§ 2. Основні тенденції та особливості розвитку мистецтва ХХ ст.
Частина 3. Феномен російської культури
Глава 9. Передумови становлення та розвиток культури Московської держави
§ 1. Характеристика духовного життя
§ 2. Художнє життя
Глава 10. Культура Російської імперії XVIII ст.
§ 1. Характер культурних процесів
§ 2. Художнє життя
Глава 11. Російська культура XIX ст.
§ 1. Духовні процеси
§ 2. Особливості художнього життя
§ 3. “Золотий вік” російської культури
Глава 12. Культура СРСР
§ 1. Загальна характеристика духовного життя
§ 2. Особливості художньої культури
Частина 4. Українська культура
Глава 13. Феномен української культури
§ 1. Самобутність української культури
§ 2. Прадавня культура на теренах України
Глава 14. Культура Київської Русі
§ 1. Особливості духовних процесів
§ 2. Художнє життя
Глава 15. Культура України XIV – першої половини XVII ст.
§ 1. Особливості духовного життя
§ 2. Характер художньої культури
Глава 16. Культурні процеси в Україні другої половини XVII – XVIII ст.
§ 1. Тенденції духовного розвитку
§ 2. Характеристика художніх процесів
Глава 17. Українська культура XIX ст.
§ 1. Умови розвитку духовної культури
§ 2. Художнє життя
Глава 18. ХХ століття в історії культури України
§ 1. Духовне життя в Україні
§ 2. Особливості художніх процесів
Література
Література
Анучина Л.В., Пивоваров В.М., Таркова С.О. Соціальне призначення мистецтва в різні культурні епохи. – Харків, 2003.
Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М., 1990
Библер В.С. От наукоучения – к логике культуры: Два философских введения в двадцать первый век. – М., 1991.
Бычков В.В. Малая история Византийской эстетики. – К., 1991.
Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. Вып. 1 – 2. – М., 1988.
Зезина М., Кошман Л., Шульгин В. История русской культуры. – М., 1990.
Золотарёва П.Р. История искусств: художественная картина мира. – Караганда, 1996.
Історія світової культури / Л. Левчук, В. Панченко, О. Шинкаренко та ін. – К., 1994.
Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. – К., 1994.
Культурология / Сост. и отв. ред. А. Радугин. – М., 1997.
Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре. – СПб., 1996.
Лотман Ю.М. Об искусстве. – СПб., 1998.
Макаров А. Світло українського бароко. – К., 1994.
Немцова В.С., Титов Н.В. Идея и образ времени в культуре Киевской Руси. – Харьков, 2003.
Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. – К., 1992.
Основи художньої культури. Частина 1: теорія та історія світової художньої культури: Навч. посібник / За ред. В.О. Лозового, Л.В. Анучиної. – 2-е вид. – Харків, 1999.
Основи художньої культури. Частина 2: теорія та історія української художньої культури: Навч. посібник / За ред. В.О. Лозового, Л.В. Анучиної. – 2-е вид. – Харків, 1999.
Очерки русской культуры XVIII в. В 4 ч. / Отв. ред. Б. Рыбаков. – М., 1985 – 1990. – Ч. 1 – 4.
Панова М.В., Шило А.В. Пушкин: образ и самообраз поэта в русской культуре первой трети XIX века. – Харьков, 2002.
Панова М.В., Шило А.В. Автопортретный цикл Т.Г. Шевченка и жанр автопортрета в культуре романтизма. – Харьков, 2003.
Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1998.
Самосознание европейской культуры ХХ века: мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. – М., 1991.
Сердюк А.В., Уманец О.В. Пути развития украинского и зарубежного музыкального искусства. – Харьков, 2001.
Собудський М.А. Мовно-культурний простір західноєвропейського середньовіччя. – К., 1997.
Українська культура / За ред. Д. Антоновича. – К., 1993.
Українська культура: історія і сучасність / За ред. С. Черепанової. – Львів, 1994.
Уманець О.В. Музична культура України другої половини ХХ століття. – Харків, 2003.
Ушкалов Л.І. Світ українського бароко. – Харків, 1995.
Философия культуры / Под ред. М. Кагана, Ю. Петрова, В. Прозерского, Э. Юровской. – Спб., 1998.
Хейзинга Й. Осень средневековья. – М., 1988.
Художня культура: скорочений словник (українською та російською мовами). – Харків, 1996.
Художня культура Слобідської України / Н. Межова, О. Сердюк, О. Шило та ін. – Харків, 1995.
1 Таке розуміння світу з'являє себе в усіх видах людської діяльності, зокрема в художній. Так, в архітектурі, наприклад, це виявляється в тому, що будівництво здійснюється за принципом сукупності рівноцінного простору, й тоді неможливо визначити кульмінаційну точку простору: зали, кімнати об'єднані між собою на рівній основі тощо. У живописі зображення подано не з однієї, а одночасно з різних позицій.
1 Ще раз підкреслимо, що середньовіччя на Сході не пов'язане з переходом до феодалізму, як на Заході, це умовно виокремлений період, орієнтований на європейські реалії.
[1] «Життєписи найбільш відомих живописців, скульпторів і архитекторів» 1550 – 1568 рр.
[2] Цит. за: Эфрос А.М. Леонардо-художник // Эфрос А.М. Мастера разных эпох – М.: Сов. художник, 1979, С. 29.
[3] Це — специфічні знакові системи, які репрезентують в людській діяльності об’єкти, з якими остання має справу, таким чином, щоб забезпечити їх зв’язок із знаннями про світ, які вже маються і знову отримуються. Такими ідеальними об’єктами стають тяжка точка, ідеальний важіль, абсолютно пружне тіло, ідеальный газ, математичний маятник і т. п.
[4] Походження терміна «бароко» залишається нез’ясованим. Є припущення, що він походить своїм корінням від розповсюдженого в средньовічній формальній логиці означення одного з видів силлогизма barocо. Деякіе вчені пов’язують його з іспанським barrueco — перлина неправильної форми, але ця версія походження терміна малоймовірна. В XV – XVII ст. слово «бароко» вживалося як синонім незграбного, брехливого, фальшивого в творах критиків цього напрямку. З середини XVIII ст., коли в європейській культурі затвердились практика и теорія класицизма, які різко опонували цьому стилю, термін «бароко» став вживатися з відтінком презирливості спочатку до італійської архитектури XVII ст., яка була багатою на декор и складні криволінійні форми, а пізніше и до всього мистецтва Італии цього періода. Ще пізніше — наприкінці XIX и у XX ст. — термін «бароко» починає вживатися у відношенні до всього європейського мистецтва XVII – поч. XVIII ст., що не зовсім вірно, оскільки в художній культурі Європы XVII – XVIII ст. утвердилося декілько нормативних естетичних систем, які було покладено в основу кількох епохальних стилістичних напрямків. І хоча ці системи в своїх теоретичних передумовах були близькі, результати художньої практики, що на них спиралися, виявились настільки різними, що більш правильно називати терміном «бароко» лише один із стилістичних напрямків Нового часу.
[5] Термін «реалізм» (лат. realis — речовинний) в історії мистецтва отримав двоїсте тлумачення. З одного боку, так называють метод художнього пізнанія дійсності, по’вязанний з відтворенням її суттєвих и закономірних явищ у творах мистецтва в художніх образах. В цьому смислі мистецтво в своїх кращих проявах реалістично завжди. Це — розширене тлумачення терміну. З другого боку, у вузькому смислі, так називається художній напрямок, який ставить своїм завданням «найбільш повне, правдиве відтворення дійсності».
[6] Прогрес (лат. progressus — рух уперед, успіх) — це така модель розвитку будь-яких процесів, для якої властивий перехід від нижчого якісного рівня до вищого, від менш досконалого стану до більш досконалого. У застосуванні до історії людства під прогресом розуміють поступальний розвиток суспільства віід нижчих ступеней и форм до вищих.
[7] У Франції його називали також рокайль (rocaille – оздоблення будівель дрібним камінням і мушлями; першовиток найменування roc – скеля).
[8] Цей напрямок філософії і соціології виник в 1830 – 1840-і рр. и виступив з твердженням, що справжнє «позитивне» знання може бути одержано як емпіричний результат окремих спеціальних наук або їх синтетичного об”єднання. В число емпіричних наук, які дають «позитивне» знання, поряд з природними науками позитивісти залучали і соціологію, яка була, з їх погляду, головною наукою про суспільство.
1 Ивакин Г. Ю. К вопросу о роли нашествия Батыя для исторических судеб Руси //Славяне и Русь (в зарубежной историографии). – К., 1990.- С. 145.
2 Грушевський М. Історія України-Русі. – Т.1.- К., 1991; Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т. 1.- Мюнхен; Київ, 1991; Крип'якевич І. Історія України.- Львів, 1990; Дашкевич Я. Перегук віків: Три погляди на минуле та сучасне України // Україна. Наука і культура.- К., 1993; Мличишин М. Тисячи років української культури.- К., 1993; Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992; Байрочевський М. Теоретичні основи досліджень етногенезу // УІЖ.- 1965.- № 2.- С. 46-56.
1 Огієнко І. Українська культура. – К., 1918. – С. 239 – 240.
1 Там же. – С. 22 – 23.