Під територіальним устроєм держави розуміють її терито­ріальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними органами суспільної влади). Категорію «територіальний устрій» не слід ототожнювати з поняттям «дер­жавний устрій», під яким розуміють політико-територіальну організацію держави, що визначається політико-правовим ста­тусом територіальних складових і порядком, принципами їхніх відносин з державою в цілому та між собою. За державним уст­роєм усі держави диференціюються на унітарні, федеративні, конфедеративні та імперські.

Відповідно до ст. 2 Конституції Україна є унітарною держа­вою, територія якої поділяється на адміністративно-терито­ріальні одиниці, що здебільшого не мають будь-якої політичної автономії, хоч окремі з них і можуть мати статус територіальної автономії.

У цій же статті вказано, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною й недоторканною. Загалом територія — невід'ємна ознака державності, просторові межі державної влади. Конституція встановлює, що суверенітет Ук­раїни поширюється на всю її територію. Держава розпоряд­жається всією територією. Територіальне верховенство - це по­внота й незалежність влади держави в межах її території.

А втім, використання державою її території не повинно бути юридично необмеженим. Держава зобов'язана розпоряджатися територією тільки в інтересах населення, що проживає на ній.

Із цієї статті також випливає, що державна територія Украї­ни обіймає суходіл, надра, води (внутрішні води та територіальне море), повітряний простір над ними. Тобто слід розрізняти су­ходольну, водну й повітряну територію нашої держави.

Вказані положення поглиблюються в розділі IX Конституції України «Територіальний устрій України». У ст. 132 формулю­ються його головні засади. Насамперед зазначено, що державна територія є єдиною і цілісною, себто такою, що поєднана спільною системою державної влади законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів. Одночасно її здійснення має включати централізацію та децентралізацію, що за­безпечить поєднання і врахування загальнодержавних і регіональних (місцевих) інтересів. Це також означає, що в май­бутньому необхідно чітко визначитися щодо структурного та функціонального розподілу влади між центром і регіонами.

Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечен­ня збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, більшої їх інтеграції, зближення, поступового вирівнювання соціально-економічного життя. Актуальним є також урахуван­ня історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій у розбудові територіального устрою України.

У ст. 133 Конституції України визначено: «Систему адмініс­тративно-територіального устрою України складають: Автоном­на Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, се­лища й села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Жито­мирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київсь­ка, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одесь­ка, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігів­ська області, міста Київ та Севастополь».

З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим: вищий рівень складають Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній — райони й міста республіканського (Ав­тономної Республіки Крим) і обласного підпорядкування; ра­йони у містах; нижчий — міста районного підпорядкування, се­лища і села. Відповідно до таких територіальних одиниць бу­дується система державних органів і система місцевого самоврядування.

Слід також зазначити, що такий детальний перелік суб'єктів складу України є зовсім невипадковим. Адже включення суб'єк­та складу України до цієї статті є правовою основою для вико­ристання ним своїх конституційних прав, таких, скажімо, як пра­во на місцеве самоврядування, спеціальне визначення статусу тощо. До того ж, аналіз цієї статті дає підстави стверджувати, що Конституція, попри те, що суб'єкти складу України різняться за величиною території, чисельністю та щільністю населення, проголошує рівноправність суб'єктів як між собою, так і у відносинах з центральною владою. Указаному принципу аж ніяк не суперечить та частина ст. 133 Конституції України, яка ствер­джує, що міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус у складі суб'єктів України. Цей статус має визначатися законами України.

При цьому слід взяти до уваги, що деякі питання, які безпо­середньо стосуються територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки в розділі IX, айв інших розділах Кон­ституції. Так, у розділі І вказано, що держава визнає й гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7). «Державною мовою... є українська мова», якій «держава забезпечує всебічний розви­ток і функціонування... в усіх сферах суспільного життя на всій території України» (ст. 10). «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шель­фу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу» (ст. 13).

Стаття 73 розділу III Конституції України визначає: «Вик­лючно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України». Розділ X присвячено Автономній Республіці Крим.

Для забезпечення територіальної суверенності України в розділі XV було встановлено таке: «Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебу­вання іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами Ук­раїни, ратифікованими Верховною Радою України» (п. 14)