Конституційне право України слід розглядати як галузь пра­ва і законодавства, як науку і навчальну дисципліну, що має свій предмет і метод, характеризується особливими правовими нор­мами і відносинами та принципами правового регулювання.

Конституційне право України як галузь права і законодавства являє собою систему правових норм і нормативно-правових актів та інших джерел, що регулюють відносини, пов'язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави. Через них забезпечується організаційна та функціональна єдність суспіль­ства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і прин­ципи організації місцевого самоврядування в Україні.

Отже, предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). Щ відносини характеризуються пев­ною специфікою, а саме: стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства. Саме тому можна стверджувати, що структуру пред­мета конституційного права України складають: відносини політичного характеру (наприклад, форма правління, форма державного устрою); найважливіші економічні відносини (скажімо, регламентація існуючих форм власності та механізмів її захисту); відносини, що стосуються правового статусу люди­ни і громадянина (громадянство, основні права, свободи, обо­в'язки та ступінь їх гарантованості з боку держави); відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з державно-територіальним устроєм України; відносини щодо організації та діяльності Державного апарату України; відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування.

Отже, конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати.

Виходячи з цього, а також із викладеного вище можна ствер­джувати, що вони мають специфічний, тільки їм притаманний, зміст; характеризуються особливими суб'єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати в деякі інші види правовідносин. Так, приміром, Президент України не може мати іншого пред­ставницького мандата, обіймати посаду в органах державної вла­ди або в об'єднаннях громадян, а також здійснювати іншу опла­чувану чи підприємницьку діяльність або входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Такі відносини порівняно з іншими галу­зевими правовідносинами мають найбільш загальний характер.

Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, в яких відображаються сутність і соціальне призна­чення конституційного регулювання суспільних відносин.

До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів; загальної демократії; політичного, економічного та ідео­логічного плюралізму; поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, сво­бод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України тощо.

Конституційно-правова норма — це загальнообов'язкове пра­вило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з ме­тою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права. їхніми специфіч­ними ознаками є те, що вони:

а)            регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло
суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення
народовладдя;

б)            встановлюють порядок створення інших правових норм,
який є обов'язковим для інших галузей права;

в)             мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;

г)             відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що
для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза,
диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми
(норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише
диспозицію.

Метод конституційно-правового регулювання — це сукуп­ність способів і засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; макси­мально високим юридичним рівнем; імперативністю; універ­сальністю; доцільністю; поєднанням прямого й опосередкова­ного регулювання.

Відповідно до конституційно-правового регулювання існує наука конституційного права. її можна визначити як галузеву юридичну науку, що являє собою систему знань про конститу­ційно-правові норми, відносини та інститути, конституційно-правове регулювання загалом1. Предметом цієї науки є: власне галузь конституційного права; суспільні відносини, що під­лягають конституційно-правовому регулюванню; історія (іноземна й вітчизняна) становлення галузі конституційного права. А джерелами науки конституційного права слід визнати: праці вітчизняних і закордонних учених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються її проблем; правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права має і свої методи, основними з яких є історичний, порівняльний, системний, ста­тистичний, структурно-функціональний і конкретно-соціо­логічний.