Законодавець з допомогою певних дефініцій закріплює відповідні ознаки й визначає, які негативні вчинки є злочина­ми. Будь-який конкретний злочин (крадіжка, грабіж, хуліган­ство, зґвалтування) мають безліч ознак. Законодавець виділяє з усієї сукупності ознак протиправної поведінки лише ті, які ха­рактеризують той чи інший злочин, найбільш значущі, типові, що однаково притаманні всім злочинам даного виду (усім кра­діжкам, пограбуванням, хуліганствам тощо). У новому КК міститься 702 склади злочинів. Обсяг конкретних ознак, що ха­рактеризують злочин, є більшим за обсяг юридично значущих ознак. Встановлення ознак складу в кожному окремому випад­ку йде шляхом їх виявлення у фактичному вчинку.

Важливо зазначити, що склад злочину — це реальна система ознак, що склалася за часи застосування кримінального зако­нодавства.

Склад злочину необхідно відмежовувати від реального зло­чину, від вчинку. Вони співвідносяться, як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину), тобто як реальне явище та логічне поняття.

Склад злочину являє собою логічне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, склад вбивства, склад зґвалтування, пограбування тощо). Наприклад, реальні крадіжки, вчи­нені різними особами, мають свої особливості й відрізняються одна від одної, але склади злочину — крадіжки — логічно то­тожні, нормативно однакові. Отже склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, оскільки він відбиває ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду (типу).

Таким чином, враховуючи викладене, можна сформулювати наступне:

а)            склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних
і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільно не­
безпечне діяння як злочинне;

б)            сукупність зазначених ознак наводиться тільки в кримі­
нальному законі;

в)             перелік складів злочинів, передбачених законом, є ви­
черпним;

г)             склад злочину трансформується у відповідальність за вчи­
нений злочин.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України «підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діян­ня, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». У цій нормі визначається найважливіше значення злочину для за­конності й обгрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і жодні інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності.

Кожному конкретному складу злочину притаманні певні еле­менти. Так, об'єкт злочину відображає те, на що завжди пося­гає злочин, чому або кому він заподіює певної шкоди. Об'єкт злочину визначається тими суспільними відносинами або сус­пільними цінностями, що охороняються кримінальним законом.

Об'єктивна сторона — це зовнішня сторона діяння. Вона ви­ражається у дії чи бездіяльності, якою заподіюється шкода чи створюється загроза заподіяння шкоди суспільним відносинам.

Ознаки об'єктивної сторони: діяння (дія чи бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками. У злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв'я­зок між дією (бездіяльністю) та суспільно небезпечним на­слідком, що настав. Наприклад, при розголошенні комерційної таємниці (ст. 232 КК) обов'язкове встановлення причинного зв'язку між фактом такого розголошення певної інформації та завданням суб'єкту господарської діяльності істотної шкоди. У злочинах з формальним складом причинний зв'язок між дією та суспільно небезпечним наслідком не є обов'язковим. Наприк­лад, при зґвалтуванні (ч. 1 ст. 152) факт статевих зносин пов'я­зується лише із застосуванням фізичного насильства, і незале-жить від того, доведено статеві зносини до закінчення полового акту чи ні, або від інших наслідків.

Суб'єкт злочину — це фізична особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18, суб'єктом злочину є фізична особа, яка вчи­нила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

Юридичні особи (підприємства, організації, установи, полі­тичні партії, громадські організації і т. ін.) не можуть бути суб'єк­тами злочинів.

Суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час злочину усвідомлювала свої дії (бездіяльність) і керувала ними (ч. 1 ст. 19). Тому особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (без­діяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічно­го захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, тобто пере­бувала у стані неосудності (ч. 2 ст. 19), не підлягає кримінальній відповідальності.

Кримінальна відповідальність, за загальним правилом, настає з 16 років (ч. 1 ст. 22), а за окремі злочини, вичерпний перелік яких наведений у ч. 2 ст. 22 (наприклад, убивство, розбій, зґвал­тування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.

Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічні процеси, свідомість, волю особи в момент вчи­нення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Вина — це психічне став­лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та наслідків вчинку, виражене у формі умислу чи необережності (ст. 23 КК). У разі відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті дії (бездіяльності) настають суспільно небез­печні наслідки.

КК України передбачає умисел і два його види — прямий і непрямий (ст. 24). При прямому умислі особа усвідомлює сус­пільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяль­ності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Наприклад, ухиляючись від призову на строкову військового службу (ст. 335 КК) особа знає про призов, але не бажає виконувати свій конституційний обов'язок. При непря­мому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний харак­тер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачає його суспіль­но небезпечні наслідки. Вона прямо не бажає, але допускає на­стання цих наслідків. Наприклад, зараження венеричною хворобою (ч.і ст. 133 КК) може відбутися й за непрямим умис­лом. Відповідальність настає незалежно від наявності чи відсут­ності бажання заразити, головне — особа знає про наявність у неї венеричної хвороби.

Кримінальна відповідальність можлива й за необережне вчи­нення протиправної дії або бездіяльність. Зміст необережності (ст. 25 КК) включає її два види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість полягає у специфічному ставленні суб'єкта злочину до суспільно небезпечних наслідків діяння у вигляді передбачення нею їх настання, але легковажного розра­ховування на їх відвернення. Злочинна недбалість має місце тоді, коли особа взагалі не передбачає навіть можливості настання суспільно небезпечних наслідків, але в силу певних обставин повинна була їх передбачити. Через необережність можуть бути вчинені вбивство (ст. 119 КК), тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК).

У той же час навмисно чи з необережності може бути вчине­но доведення до самогубства, що є наслідком жорстокого пово­дження з особою, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності (ст. 120 КК). Таки ситуації трапляються через неуставні стосунки у військо­вих колективах або через так зване «побутове» насильство у неблагополучних родинах.

Кожний елемент складу злочину має певний набір ознак. Ці ознаки залежно від ролі, яку їм надає законодавство, можуть бути або обов'язковими, або факультативними (необов'язковими).

Без наявності обов'язкових ознак узагалі немає складу зло­чину в діях людини. Отже, її не можна притягати до відпові­дальності. Факультативні ознаки можуть мати різне значення при кримінальній відповідальності. Наприклад, відкритий спосіб викрадення майна при пограбуванні (ч.і ст. 186) — це обов'язкова ознака цього складу, а особлива жорстокість є особ­ливою (кваліфікованою) ознакою складу злочину, передбаче­ного п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України.

Кваліфікація злочинів — це процес встановлення відповід­ності (або невідповідності) вчиненого особою суспільно-небез­печного діяння тому складу злочину, який формулюється у чин­ному кримінальному законі. Коли, наприклад, А., мешкаючи із В., таємно забирає гроші, що належать останньому, то він скоює крадіжку (ст. 185). Якщо ж А. вважає, що він забирає гроші, на які має право (наприклад за несплату В. боргу), то він скоює самоправство (ст. 356) за умови підтвердження цього боргу.

Коли ж А. відкрито забирає гроші, що належать В., і при цьо­му погрожує останньому знищити його речі, тим самим приму­шуючи В. прискорити повернення боргу, то А. може бути при­тягнутий до відповідальності за пограбування (ст. 186) і за примушування до виконання цивільно-правових зобов'язань (ст. 355), якщо такий борг дійсно існував, а час сплати боргу ще не настав.

Отже, правильна кваліфікація має велике значення для реа­лізації прав і законних інтересів людини, для ствердження спра­ведливості і законності.