Із держав з президентською формою правління до "ва­шингтонської" моделі найближчими є Болівія, Нігерія, Еква­дор та деякі інші. Від останньої їх форми правління відрізня­ються перш за все терміном повноважень президентів (і віце-президентів) та можливістю (або неможливістю) їх переоб­рання. Найбільш тривалим є термін повноважень у Президен­та і Віце-президента Болівії - 5 років (без права переобрання) і 4 роки (як в США) Президента Еквадору (без права переоб­рання) та Президента й Віце-президента Нігерії (не більше двох термінів підряд). Крім цього, в Нігерії уряд (адміністрація президента) носить назву Виконавча рада.

Структурно-інституціональні системи верховної влади за­значених вище держав, знаходячись у межах, визначеної "ва­шингтонським" класичним прототипом форми правління, складають певний його "серединний" тип. Порівняно з ним форми правління інших президентських держав мають деякі "відхилення", що знаходять свій прояв у тих чи інших особли­востях.

Перш за все відзначимо особливості, обумовлені інсти-туціональною специфікою виконавчої влади. Положення про належність виконавчої влади президента або про її здійснення президентом у тій чи іншій редакції наявні в конституціях усіх президентських держав. Іноді президент узагальнено назва­ний главою уряду (Аргентина, Колумбія, Нікарагуа). В Грузії', Таджикистані2, Туркменистані3 і Узбекистані4 він визначений як глава виконавчої влади, а в Таджикистані і Узбекистані -ще й як керівник (глава або голова) уряду. В ст.85 Конституції Болівії закріплено, що "виконавча влада здійснюється прези­дентом спільно з державними міністрами". Подібні положення містять основні закони Бразилії, Венесуели, Коста-Ріки, Па­нами, Перу і Уругваю1.

За класичною президентською поліархією в структурі ви­конавчої влади уряду як відносно самостійного органу не існує. Міністри складають кабінет (адміністрацію) президен­та, маючи лише дорадчий голос, і якщо навіть вони усі вислов­ляться проти пропозиції президента, прийняття остаточного рішення залишається за ним. Але кілька десятиліть тому у формі президентської республіки стали відбуватися певні зміни6, які і привели до формування однієї із зазначених структурно-інституціональних особливостей. Суть її полягає у тому, що в структурі виконавчої влади поряд з президенту­рою стали утворюватися окремі державні органи, по суті, уря­ди, головним призначенням яких стало здійснення виконавчої влади на основі повноважень, встановлених конституцією або фактично делегованих президентом. їх назви відрізняються різноманітністю: "уряди" в Грузії та Таджикистані; "Кабінети міністрів" - в Аргентині, Домініканській республіці, Туркме­нистані, Узбекистані; "Ради міністрів" - в Алжирі, Венесуелі, Кіпрі', Уругваї, Перу, Сирії, Судані, Тунісі, "Рада кабінету -в Панамі, "Виконавча рада"— в Нігерії, "Виконавчий юань" -на Тайвані тощо.

З зазначених держав більш чіткими є юридичні конст­рукції виконавчих органів держав Середньої Азії, консти­туційні положення відносно яких формулювалися не без впливу "парламентарної " Європи. Стаття 73 глави 5 Консти­туції Таджикистану закріплює, що уряд, який "складається з Прем'єр-міністра, його першого заступника і заступників, міністрів, голів державних комітетів" забезпечує "керівництво ефективним функціонуванням економіки, соціальної і духов­ної сфери, виконання законів, рішень Маджлісі Олі (парла­менту.—СБ.), указів, і розпоряджень Президента Таджикиста­ну". Майже аналогічним є завдання, яке покладено Консти­туцією (глава XX, ст.98) на Кабінет Міністрів Узбекистану. Основний закон Туркменистану це питання регламентує більш детально, зокрема ст.78 глави 5 Конституції містить пе­релік восьми конкретних повноважень Кабінету Міністрів.

Ці урядові установи зазвичай очолюються самими прези­дентами, але в деяких з зазначених президентських держав конституціями передбачені окремі керівні посади: в Аргентині - це глава кабінету, в Алжирі, Єгипті, на Тайвані, в Тунісі та

Таджикистані - прем'єр-міністр, в Грузії - державний міністр, в Сирії - голова Ради міністрів. Але і в цих державах фактич­ним керівником над урядом і особливо над так званими "клю­човими" міністрами є президент. Керівництво іншими міністрами з боку прем'єра теж має відносний характер, вони, як і сам прем'єр, підпорядковані президенту. Найважливіші рішення приймаються на засіданнях уряду тільки під голову­ванням президента і лише рішення оперативного характеру можуть прийматися урядом без його участі. Але і такі засідан­ня прем'єр проводить, як правило, тільки за вказівкою прези­дента. Виходячи з того, що такий глава уряду відіграє коорди­нуючу роль і виконує оперативні завдання, у спеціальній літе­ратурі він отримав назву "адміністративного прем'єра'". На­явність посади "адміністративного прем'єра" та уряду при усіх їх зовнішніх парламентських ознаках не порушують "логіку" системи президентської поліархії, оскільки і уряд, і його глава несуть відповідальність тільки перед президентом.

Ще одна структурно-інституціональна особливість пов'язана з наявністю або відсутністю в системі виконавчої влади посади віце-президента. Стосовно цього слід відзначи­ти, що загальне для більшості латиноамериканських країн правило, коли поряд з президентом обирається та діє один віце-президент, тобто як у США. Але в деяких державах, на­приклад, в Коста-Ріка та Панамі разом з президентами обира­ються два віце-президенти, а в Єгипті президент може призна­чати один, два або більше віце-президентів. Призначення віце-президента як заступника президента, покликано допомогти йому в поточному управлінні державою і, особливо, забезпе­чувати в непередбачених випадках наступність президентсь­кої влади. В той же час можна припустити, що віце-президент, перетягаючи на себе частину повноважень президента, "розпо­рошує"   владу   останнього.   Тому   серед   президентських поліархій відсутність посади віце-президента є нерідким яви­щем. В Домініканській республіці, Перу, Чилі, Еквадорі, Ал­жирі, Грузії, Єгипті, Сирії, Сенегалі, Судані, Таджикистані, Тайвані, Тунісі, Туркменистані, Узбекистані, ці посади взагалі не передбачені конституційним законодавством.

Найсуттєвішими для держав, форми правління яких пев­ним чином відрізняються від класичного прототипу, є особли­вості, пов'язані зі змістом повноважень, котрі надаються кон­ституціями президентам. Аналіз цих повноважень та інших конституційних "важелів", які "підсилюють" або навпаки, "по­слаблюють" президентську владу, показує, що форми правління держав, котрі виходять за межі "серединного" типу (США, Болівія, Еквадор, Нігерія) характеризуються на­явністю в їх системах елементів "посиленого прези-денціалізму" або ж "парламентаризму".