Дуалістична монархія, будучи історично перехідною фор­мою державного правління, об'єднує у своєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентарної форми правління. Серед перших - те, що главою держави є монарх, котрий володіє основними прерогативами у сфері виконавчої глади (він формує уряд, котрий як правило, є відповідальним перед ним, здійснює керівництво збройними силами, поліцейськими та іншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати останній, накладати вето на прийняті парламен­том законопроекти. Наявність парламенту, котрий фор­мується частково на основі загальних виборів, його мож­ливість обмежувати повноваження монарха у законодавчій та уряду - у виконавчій сферах через інститут парламентської відповідальності - вказують на існування в таких державах рис парламентарної форми правління.

Згадані елементи так чи інакше знайшли своє відображен­ня в формах правління Йорданії, Кувейту, Марокко,

В Кувейті главою держави є емір. Він же - верховний го­ловнокомандувач збройних сил країни, верховний суддя і ду­ховний лідер мусульман Кувейту. Виконавча влада належить емірові та раді міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначає монарх. За поданням прем'єр-міністра емір призна­чає міністрів з числа депутатів парламенту. Ключові посади в уряді обіймають члени правлячої династії. Законодавча влада належить еміру та однопалатному парламентові - Національ­ним зборам у складі 50 депутатів, які обираються на 4 роки шляхом загальних прямих виборів (право голосу мають чо­ловіки, котрі досягли 30 років) при таємному голосуванні. Парламент відіграє роль переважно консультативного органу

при емірові1.

Відповідно до конституції країни 1952 р. главою Йор­данського Хашімітського Королівства є король, який володіє широкими повноваженнями як в сфері виконавчої, так і зако­нодавчої влади. Серед них: керівництво всіма збройними си­лами як верховного головнокомандувача; право оголошення війни і укладення миру, ратифікації договорів і угод, призна­чення виборів у Палату депутатів (нижню палату) і призна­чення членів Сенату (верхньої палати), а також спікера Сена­ту і прийняття його відставки, скликання Національних зборів (парламенту), розпуск обох палат парламенту чи звільнення від членства будь-якого сенатора, уведення, при­своєння і позбавлення цивільних і військових рангів, звань і почесних титулів, а також нагородження орденами і медалями, помилування чи скасування вироку суду; підтвердження ви­несеного судом смертного вироку.

Під безпосереднім керівництвом короля виконавчу владу здійснює уряд (Рада міністрів) на чолі з прем'єр-міністром. Король призначає прем'єр-міністра, звільняє його з посади чи приймає його відставку; призначає (за рекомендацією прем'єр-міністра) міністрів, звільняє їх від посади чи приймає їх відставку. Усі рішення Ради міністрів підписуються прем'єр-міністром і міністрами і у передбачених Консти­туцією і законом випадках передаються королю для затверд­ження.

Прем'єр-міністр і міністри несуть колективну відповідальність перед Палатою депутатів за здійснення дер­жавної політики країни. Крім того, кожен міністр відповідаль­ний перед Палатою депутатів за роботу свого міністерства. Конституція вимагає, щоб кожен новий кабінет представив програму своєї діяльності Палаті депутатів. Якщо палата ви­носить вотум недовіри, кабінет має піти у відставку.

Законодавча влада належить королю і Національним збо­рам, які складаються із Сенату і Палати депутатів. Члени Се­нату призначаються королем терміном на чотири роки (його склад оновлюється наполовину кожні два роки). Члени Пала­ти депутатів (80 місць) обираються на загальних прямих виборах. Закон про вибори закріплює частину депутатських місць за національними меншинами: шість місць - за бедуїнами (корінними жителями країни), три місці - за черкесами і че­ченцями, дев'ять місць - за християнами. Прийнята 19 листо­пада 1974 р. парламентом поправка до конституції дає королю право розпустити обидві палати парламенту і правити країною протягом року одноосібно !.

Як видно в змісті форми правління Йорданії домінують елементи абсолютної монархії, але певні зміни в політичній системі країни, які відбулися, починаючи з початку 90-х pp. XX ст., ще раз свідчать про перехідний характер дуалістичної монархії. У прийнятій у 1990 р. Національній хартії -своєрідному доповненні до Конституції 1952 p., —Йорданія була проголошена правовою державою, котра дотримується принципу верховенства закону і черпає свою легітимність у "вільному волевиявленні народу". У 1991 р. скасований воєнний стан, що діяв з 1967 р., а в 1992 р. дозволена діяльність політичних партій, котра була заборонена ще в 1957 р.2

Форма державного правління Марокко юридично знайш­ла своє закріплення в Конституції 1972 р., нова редакція якої була прийнята в 1996 році. Вона поєднує у собі риси як абсо­лютної, так і парламентарної монархій. Перші виявляються в тому, що духовним і світським главою держави є Король, сим­вол єдності нації, особа якого священна і недоторканна. Його особисті повноваження, які не потребують контрасигнування, знаходяться у сфері виконавчої влади: загальне керівництво апаратом управління, збройними силами, поліцією, призна­чення прем'єр-міністра, формування складу уряду, оголошен­ня в країні надзвичайного стану, призначення суддів тощо. У законодавчій сфері Король має право відкладального вета, він вправі зажадати від Палати представників (нижньої палати) провести нове читання будь-якого законопроекту чи законо­давчої пропозиції. Якщо ж проект або пропозиція, передані на нове читання, були прийняті або відхилені більшістю в 2/3 го­лосів нижньої палати парламенту, Король може своїм декре­том передати на референдум будь-який законопроект або за­конодавчу пропозицію. Він також має право розпуску нижньої палати парламенту, але може це робити тільки після консуль­тації з Головою Конституційної ради країни. Це право він ви­користовував неодноразово, і протягом тривалого часу у Ма­рокко продовжувалося безпарламентське правління.

Серед парламентських рис форми правління мароккансь­кої держави слід зазначити, по-перше, наявність самого парла­менту - двопалатного законодавчого органу країни. Палата представників обирається терміном на шість років (2/3 - за­гальними прямими виборами, 1/3 - колегіями виборців). Верхня палата - Палата радників - була сформована в 1997 р. із представників профспілок і професійних організацій, а та­кож органів місцевого самоврядування відповідно до змін в Конституції, схвалених в 1996 р.

На зразок запозиченої у Франції концепції "раціоналізо­ваного парламентаризму" законодавча влада марокканського парламенту обмежена. Він може приймати закони тільки з ко­ла питань, прямо перерахованих в Конституції. Всі інші сфери законодавчого регулювання залишені на розсуд регламентар-ної влади Короля й уряду. Палата представників повноважна приймати рамочні закони, котрі визначають лише найбільш загальні напрямки розвитку економічного, соціального і куль­турного життя держави. їх "конкретизацією" займається уряд, який має "регламентарні повноваження" на видання норма­тивних актів з цих питань.

По-друге, наявність Уряду (Ради міністрів) на чолі з Прем'єр-міністром як органу виконавчої влади. Після призначення Королем членів Уряду Прем'єр-міністр викладає Палаті ■редставників свою програму. У переліку найважливіших по-моважень Прем'єр-міністра - здійснення регламентарної вла­ди (нормативно-правового регулювання з питань, що не входить до сфери законодавчих повноважень парламенту). Акти регламентарної влади, видані Прем'єр-міністром, міністрами, відповідальними за їх виконання.

Прем'єр-міністр може за заявою про загальну політику або лри голосуванні законопроекту порушити питання про відповідальність Уряду перед Палатою представників. Рішен­ая про відмову в довірі чи про відхилення законопроекту мо­же бути прийняте тільки абсолютною більшістю голосів усіх членів Палати і спричиняє колективну відставку Уряду. Та­кою ж більшістю повинна бути схвалена резолюція осуду, що з метою відставки уряду може бути ініційована не менш ніж 1/4 членів Палати представників1. Таким чином, Уряд Марок­ко несе відповідальність перед Королем і Палатою представ­ників, але навіть за конституцією, не говорячи про конкретну практику, із двох цих видів відповідальності уряду більш ваго­мою є відповідальність перед монархом, що свідчить про домінування в системі елементів форми правління Марокко рис абсолютної монархії.

Отже, монархії у повному розумінні цього слова з усіх регіонів світу збереглися в основному в Азії та Африці. І це за­кономірно, оскільки у соціально-політичному відношенні ба­гато з цих дер/ в знаходяться на різних стадіях станово-кас­тового суспільства, якому об'єктивно відповідає монархічна форма правління. Зосередженням різних видів монархій є на­самперед Аравійський півострів, народи якого тільки в другій половині XX ст. стали складатися в нації і в силу цього прий­няли законодавче закріплення влади правлячих династій як цілком  природне,  історично виправдане явище.  У силу патріархально-племінної свідомості вони виходили з того, що висування даного сімейства в лідери здійснювалося за згодою соплемінників, а традиціоналістське сприйняття диктувало їм лояльність стосовно такого лідера. Стійкість монархій у цих країнах у достатній мірі кореспондується із суспільно-політичною свідомістю, культурно-історичною матрицею на­селення, що відповідає певному рівню їх соціально-політично­го розвитку1.

Як зазначалося, на відміну від класичних феодальних мо­нархій, збереження лояльності до монархічної надбудови на сучасному Сході обумовлено виваженою лінією, котра прово­диться правлячими сімействами, особливо в соціальній сфері. Вкладаючи нафтодоллари в національну економіку, впровад­жуючи сучасні технології і підвищуючи її ефективність, вони тим самим об'єктивно сприяють поліпшенню матеріального становища основної частини суспільства, переконуючи його в тому, що монархічна форма правління відображає і захищає інтереси всього народу, а не тільки правлячого сімейства і йо­го оточення. Останній чинник сприятиме суттєвому "продов­женню життя" монархічної форми правління у цьому регіоні, але за загальними законами суспільного розвитку монархія -це форма державного правління минулого і рано чи пізно вона має прийти до свого закономірного фіналу. Майбутнє ж у всіх регіонах світу за поліархією, тобто формою державного правління, яка об'єктивно має прийти на зміну монархії. Про­цес заміни старої державної форми новою йде вже кілька століть (починаючи з перших буржуазних революцій в Європі та Америці) і факт конституювання у більшості держав світу поліархічної форми правління вказує на перспективну тен­денцію її розвитку на сучасному етапі.