Монархія склалася ще на зорі появи держави, у суспільствах ранніх землеробських культур, де організація влади, здійснювана на жорстко централізованій основі, згори донизу, була найбільш ефективною, зрозумілою, відповідала найсуворішій регламентації сільськогосподарського вироб­ництва, духовному світу хліборобів-общинників. Духовною її основою було те, що в патріархальній свідомості склалося уяв­лення про природну нерівність людей, їх диференціацію за майновим становищем, званням, місцем в соціальній ієрархії. Звідси і розподіл суб'єктів державного спілкування (населен­ня) за походженням "на тих, хто допущений і тих, хто не допу­щений до здійснення верховної влади...'". Саме закріплена у праві соціальна нерівність населення є джерелом і живильним середовищем монархічної влади протягом тривалого історич­ного періоду. В історії державно-організованого суспільства цей період займає цілу епоху - епоху станово-кастового суспільства. Протягом усього цього часу така форма ор­ганізації верховної державної влади набула відповідних типо­вих рис (ознак).

Першою, найбільш суттєвою ознакою, котра етимологічно знайшла своє практичне втілення у змісті самого терміну мо­нархія, є єдиновладдя (єдиноправління). Це означає, що дер­жавна влада, яка характеризується організаційною і функціональною єдністю своїх органів, сконцентрована в ру­ках одного з них - глави держави, що персоніфікується монар­хом. Оскільки серед суб'єктів державного спілкування один він є джерелом державної влади, то в його руках зосеред­жується вся повнота цієї влади. Влада монарха верховна, суве­ренна, не знає обмежень і поширюється на усі сфери держав­ної діяльності. Тобто правління в такій державі є результатом одноособових дій одного вищого органу влади - глави держа­ви, оскільки навіть при розподілі повноважень між іншими державними органами остаточне рішення з будь-якого питан­ня залишається за ним.

Суть другої ознаки, котра вказує на монархічний характер системи влади цієї історичної епохи, полягає у тому, що суб'єкти державного спілкування (населення) усунуті від про­цесу формування органів верховної влади, а відтак і процесу легітимації політичної влади у державі. Владні інституції фор­муються одним правителем і відповідальність несуть перед ним.

Третьою типовою ознакою монархічної форми правління є відсутність юридично закріпленого механізму відповідаль­ності глави держави. Правитель не несе конкретної політичної і юридичної відповідальності за результати свого правління, а за помилки і зловживання в державному керівництві відповідають державні чиновники.

Четверта її ознака - спадковість при передачі влади від од­ного глави держави до іншого,

П'ята - безстроковість, довічність влади правителя.

Шосте - така форма правління є політичною, за своєю сут­тю не правовою (точніше неконституційною) системою влади, оскільки її структура і порядок функціонування визначаються монархом, виходячи з власних міркувань політичної доцільності.

Таким чином, монархія - це типова для держави станово-кастового суспільства структурно -інституціональна і функціональна державна система, де верховна влада сконцент­рована в руках глави держави, котрий у силу свого особливого політичного статусу (первинність і довічність владних повно­важень, безвідповідальність і спадковість) одноосібно править державою.

Монархія як форма правління держави колишньої епохи, в епоху громадянського суспільства закономірно має піти з історичної арени. Це підтверджує і тенденція її розвитку в ос­танні сто років: якщо на початок минулого століття країни з монархічною формою правління за своєю чисельністю суттєвого переважали, то на початку XXI ст., за деякими даними, таких держав існує 45, тобто біля 1/5 всіх країн світу. Гео­графія її поширення така: в Європі - 12 (Андорра, Бельгія, Ва­тикан, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксем­бург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція), в Америці - 10 (Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вісент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка), в Австралії та Океанії - 6 (Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові Острови, Тон­га, Тувалу); в Азії - 11 (Бахрейн, Бруней, Йорданія, Ма­лайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія); в Африці - З (Лесото, Свазіленд, Марокко) '.

Перелічені вище монархії визначені за традиційним кри­терієм - порядком заміщення посади глави держави (насліду­вання, хоча в деяких з цих країн вони обираються), але, якщо узяти за основу поділ влади, то "справжніх" монархій у сучас­ному світі стане ще менше. Такими, на нашу думку, мають бу­ти держави, які за рівнем соціально-політичного розвитку "знаходяться" ще у станово-кастовому суспільстві, або ж на перехідному до громадянського суспільства етапі. Ключовою ознакою форми їх державного правління є невизнання прин­ципу поділу влади, котре приводить до єдиновладдя глави дер­жави, що етимологічно знаходить своє практичне втілення у змісті самого терміну "монархія".

Виходячи з цього, дійсною монархією, на нашу думку, слід вважати не державу, глава якої формально наслідує владу, а лише ту державу, де політична влада зосереджена в руках її глави, поширюється на усі сфери державної діяльності і "є рушійною силою усього державного механізму"2. Саме у такій державі глава держави є монархом, оскільки він є єдиновлад­ним правителем. В т.зв. "монархії, заснованій на поділі влади" (парламентарній   монархії), глава держави не є монархом, оскільки колишня його одноосібна влада (тоді він дійсно був монархом) поділена поміж іншими органами, котрі у цій сис­темі владних відносин, як правило, переважають владу глави держави. Керівник такої держави - це не монарх, а лише глава держави, який займає свою посаду у певному порядку престо-лонаслідування. Така держава за формою правління, на нашу думку, взагалі не є монархією, навіть обмеженою, оскільки щоб так називатись потрібна наявність єдиновладдя у державі, котре могло б бути обмеженим якимось іншим органом, але без втрати самого монархічного елементу.

Виходячи з цього, існуючі ще у сучасному світі монархії, залежно від обсягу і характеру повноважень глави держави -монарха, повноти його влади, можна поділити на необмежені і обмежені. До необмеженої, як це загальноприйнято, слід віднести абсолютну монархію, а до обмеженої, на противагу традиційній класифікації, тільки т.зв. дуалістичну монархію. Останню поряд з т.зв. "парламентарною монархією", як прави­ло, визначають як конституційну. Це, на нашу думку, не до­сить правильно, оскільки всі сучасні форми правління, у тому числі і деякі абсолютні монархії, тією чи іншою мірою знахо­дять своє закріплення у конституційному законодавстві.