Конституції в їх сучасному розумінні існують майже більше 200 років. За цей період відбулося шість "хвиль" прий­няття конституцій, що породили шість своєрідних конституційних епох. Характер цих епох, який визначався насампе­ред засобом прийняття конституцій та їх змістом, обумовле­ний різними чинниками: а) історичним минулим народу й держави; б) суспільною думкою на момент підготовки та прийняття конституції; в) менталітетом народу; г) рівнем культури в суспільстві; д) розстановкою соціально-політич­них сил у суспільстві та їх представництві в органах державної влади, які приймають конституцію; є) впливом консти­туційного досвіду інших держав; ж) іноді - впливом оку­паційних сил іноземної держави.

Перша хвиля за часом є найтривалішою - від прийняття перших конституцій (США - у 1787 p., Польщі - у 1791 р., у Франції - 1791 р.) до завершення Першої світової війни.

За зразком названих держав до 30-х років XIX ст. консти­туції були прийняті в деяких латиноамериканських та євро­пейських країнах (Іспанія - 1812 р., Норвегія - 1814 p., Нідер­ланди - 1815 p., Бельгія - 1831 p.).

"Весна народів" - революційні події 1848 р. - впровадила конституції в колишніх німецьких державах (Австрії, Прусії, Данії, П'ємонті), Італії - 1848 p., Сербії, Болгарії, Люксембур­гу - 1868 p., Німеччині - 1871 p., Швейцарії - 1874 p., Японії - 1889 p., Австралії - 1900 p., Португалії - 1911 р. та ін.

Конституції цього періоду за формою і змістом були корот­кими й лаконічними, писалися архаїчною мовою, визначалися невисокою юридичною технікою (мали багато прогалин, не­точностей, не зовсім зрозумілих норм тощо). Засобами їх прий­няття були установчі збори (конституційна асамблея, конвент тощо) і референдум. Установчими зборами були прийняті Конституція США, перша Конституція Франції, Конституція Норвегії та деякі інші конституції XIX століття. На референ­дум виносилася більшість конституційних актів Франції кінця XVIII - початку XIX століття. Поряд з цим у переважній більшості європейських монархічних держав використовува­лось октроювання - "дарування" конституції монархом.

Конституції цього періоду приймалися під впливом рево­люцій та в інших надзвичайних ситуаціях. Основна увага в них приділялася питанням організації влади в державі: обме­жували владу монархів або встановлювали республіку, закріплювали принцип поділу влади, засновували виборні представницькі органи народу - парламенти. Правам і свобо­дам людини і громадянина присвячена лише незначна частина конституційних текстів, причому закріплювались тільки най­важливіші права, насамперед політичні. Майже всі консти­туції першої хвилі закріплювали недоторканість власності.

Друга хвиля конституцій припадає на роки між двома світовими війнами (1919-1939 pp.). Цей період пов'язаний з докорінними змінами на карті Європи й виникненням нових

жав (Латвія, Литва, Естонія, Веймарська Німеччина, Австрійська Республіка, Угорщина, Чехословаччина, Юго­славія, Польща, Фінляндія), де були прийняті нові конституції.

Конституції цього періоду значно відрізнялися від перших конституцій: вони були більш грамотно і професійно написані, значно розширювали предмет свого регулювання, збільшили­ся за обсягом. Конституції цього періоду відзначаються більш досконалим переліком демократичних прав і свобод (напри­клад, Веймарська конституція 1919 р., Чехословаччини 1920 р. і ін.), уперше стали закріплювати соціальні права (так, Вей­марська конституція 1919 р. вказувала, що власність зо­бов'язує й повинна приносити благо всьому суспільству. -СБ.). Вони стали більш демократичними за духом, удоскона­люючи парламентаризм (виборче право стало загальним, ліквідувалися цензи), закріплюючи певні елементи консти­туційної юстиції. Зокрема, у 1920 в Австрії вперше створений спеціальний державний орган - Конституційний суд.

Нова ситуація у світі певною мірою викликана результата­ми другої світової війни, породила третю хвилю прийняття

конституцій- 1945-1960 pp.

Прийняття конституцій "третього покоління" відбувалося

за двома напрямками: приймалися нові конституції в переможених країнах
та оновлювались у країнах-переможницях;

в усьому світі почали поширюватися народно-демо­
кратичні й соціалістичні конституції.

Принципово нові конституції були прийняті в колишніх країнах—агресорах, котрі зазнали поразки у війні: Конституція Італії (1947 p.), Конституція Японії (1947 p.), Основний закон ФРН (1949 p.). Вони розроблялися під впливом окупаційних сил країн-переможниць (насамперед СІЛА) і мали на меті кар­динальну зміну самого характеру переможених держав. Вони фактично заново заклали основи державності (ФРН стала но­вою державою, що виникла майже водночас з Основним зако­ном; Італія з монархії перетворилася на республіку; Японія - з дуалістичної в парламентську монархію), закріпили широкий спектр прав і свобод людини (Італія революційно для свого ча­су сформулювала соціально-економічні та трудові права своїх громадян). Конституції цих країн засудили фашизм і створили передумови неможливості відродження фашизму й мілітариз­му в майбутньому, закріпили відмову від війни, а Японія вза­галі відмовилася від збройних сил; вони заклали основи демо­кратії, багатопартійності й парламентаризму.

Значно демократизувала в 1946 р. свою конституцію Франція. Суттєво змінився конституційний лад держав, котрі опинилися в радянській зоні впливу: НДР, Польщі, Чехосло-ваччини, Угорщини, Болгарії, Румунії. В усіх цих країнах спо­чатку були прийняті народно-демократичні конституції, які легалізували місцеві компартії й узаконили можливість екс­пропріації власності. Це були "компромісні" конституції, які тимчасово примирили національну буржуазію та соціалістичні сили, але створили правові передумови для зміни фактичних відносин власності і приходу до влади ко­муністів.

Використовуючи можливості "компромісних" народно-демократичних конституцій, комуністи прийшли до влади 11947 - 1948 pp.) у всіх зазначених державах і, експропріював­ши власність у національної буржуазії, змінили існуючу соціальну структуру суспільства. Після цього у всіх семи країнах "радянського блоку" були прийняті "соціалістичні" конституції, що закріпили державний соціалізм як еко-шмгічний лад і належність влади комуністичним партіям. Усі зазначені соціалістичні конституції приймалися під впливом Конституції СРСР 1936 року.

В цей же період приймалися народно-демократичні,

онально-визвольні і соціалістичні конституції у країнах Азії - В'єтнамі, Китаї, Індії, Індонезії й інших країнах.

Четверта хвиля прийняття конституцій була викликана

пням системи колоніалізму наприкінці 50-х - початку 60-х pp. XX ст. (1960 - сер.70-хpp.). Свої національні консти-

і прийняли країни Африки. Деякі з них розроблялися країнами, що звільнилися, самостійно. Частіше вони прийма-

я за участю колишніх метрополій (Великобританії, Франції) чи дарувалися ними. Процес деколонізації, а саме події в Алжирі - колишній колонії Франції - сприяв прийнят­тю нової, "деголлівської" Конституції Франції 1958 року.

П'ята хвиля нових конституцій (серЛО-х pp.—1990 p.) була обумовлена падінням останніх фашистських режимів у Європі - у Греції, Португалії (1974 р.) та в Іспанії (1975 р.). У цих країнах (у Греції - в 1975 p., Португалії - в 1976 p., Іспанії - у 1978 р.) були прийняті нові, демократичні конституції, які - закріпили права та свободи людини, парламентаризм, новий конституційний лад і демократичний політичний режим. Нові конституції (за зразком португальської 1976 р.) були прийняті і її колишніми колоніями, котрі стали незалежними державами.

Європейські конституції 50—80-х років нерідко визнача­ють як новітні. У них відображено більшу роль держави в еко­номічній сфері, закріплено вже сформульовану на той час дер­жавну функцію. Вони визнають пріоритет за людиною в її взаєминах з державою. Новітні конституції, як правило, містять порівняно ширші за змістом положення про права і свободи і, звичайно, фіксують соціально-економічні права. Водночас ними встановлено належні юридичні гарантії ре­алізації прав та свобод і запроваджено нові механізми їх захи­сту (омбудсман, конституційна скарга тощо). У новітніх кон­ституціях більшою мірою представлені загальні положення соціального характеру, хоча їх сенс і призначення є різними. В одних випадках в основних законах ідеться про соціальні орієнтири та відповідні завдання держави, необхідність прове­дення реформ; в інших - усе обмежується "соціальною" фразе­ологією. Предметом конституційного регулювання постали відносини, що виникають у межах політичної системи суспільства поза суто державною організацією. Це стосується передусім діяльності політичних партій у їх взаємозв'язках з державним механізмом. Нарешті, ознакою новітніх консти­туцій є наявність у їх текстах положень про зовнішньо­політичну діяльність держави та про співвідношення норм національного й міжнародного права.

Шоста хвиля конституцій стала результатом краху соціалістичного табору й розпаду СРСР. Біля двох десятків держав кардинально змінили свій суспільний лад. Крім цього, близько 20 нових держав з'явилося на карті світу (15 - на те­риторії колишнього СРСР, 5 - на території колишньої Юго­славії).

У текстах цих основних законів робиться ще більший ак­цент на значущості для суспільства й держави прав людини. Практично всі вони визначають державу як правову та соціальну, констатують політичний, економічний та ідео­логічний плюралізм, фіксують певні положення за змістом ідеології природних прав, хоча цим не знімаються проблеми їх реалізації. Заслуговує на увагу й те, що нерідко взірцем побу­дови державного механізму для їх авторів слугувала згадувана Конституція Франції 1958 p.: якою було започатковано прак­тику змішаної республіканської форми державного правління.