У період зародження криміналістики як самостійної галузі знан­ня тактика розглядалась як частина поліцейської (кримінальної) техніки. У працях вчених Австро-Угорщини і Німеччини Г. Гросса, А. Вейнгарта, Г. Шнейкерта, В. Штібера та ін. відбилися перші уявлення про криміналістичну тактику. Зокрема, А. Вейнгарт вказу­вав, що у боротьбі зі злочинністю, як і на війні, насамперед необхідні енергійна діяльність, прояв особистої ініціативи та швидкість. Роз­починаючи розслідування з можливою поспішністю, не треба дія­ти необмірковано та наздогад'.

Слово “тактика” означає теорію і практику підготовки та проведення бою. В більш загальному розумінні — це система за­собів, спрямованих на досягнення визначеної мети через боротьбу, зіткнення інтересів та подолання опору. Розслідування злочинів звичайно здійснюється у ситуації конфлікту інтересів, протидії заці­кавлених осіб. Термін “тактика” у криміналістиці має деякі елемен­ти умовності, оскільки вона не рівноцінна воєнній тактиці. Кримі­налістичну тактику не можна зводити тільки до тих способів, які приводять до усунення конфліктних взаємозв'язків та протидії.

Погляди на зміст і сутність тактики неодноразово зазнавали змін у теорії криміналістики. Історія науки знає різноманітні тер­міни, що визначали її поняття: кримінальна тактика, слідча такти­ка, криміналістична тактика. Змінювалась не тільки назва тактики, а й її зміст. Процес становлення і розвитку тактики йшов від вив­чення особи злочинця та засобів вчинення злочинів, розробки най­кращих методів їх розкриття до дослідження прийомів проваджен­ня окремих слідчих (судових) дій.

Криміналістична тактика є відносно самостійною частиною на­уки криміналістики. Це система наукових положень і рекомендацій щодо організації та планування попереднього і судового слідства, які розробляються на основі визначення оптимальної лінії поведі­нки осіб, прийомів провадження слідчих і судових дій, спрямова­них на збирання і дослідження доказів та встановлення обставин, що сприяли вчиненню злочину.

У структурному відношенні в тактиці виділяються два розділи. Перший містить так звані загальні положення (вчення про кримі­налістичну версію, планування розслідування, взаємодію слідчого з органами дізнання, залучення громадськості до розслідування злочинів), другий включає положення щодо тактики провадження окремих слідчих дій. Таке розуміння тактики та її структури має найбільш загальний характер і є загальновизнаним. Проте воно звужує сферу застосування та межі криміналістичної тактики, ха­рактеризуючи її тільки стосовно окремих слідчих дій.

Судова тактика у теоретичному аспекті залишається до цього часу недостатньо дослідженою. Проблеми застосування судом даних криміналістики знайшли своє відображення у концепції Л. Ю. Ароцкера (1965), який писав, що визначення черговості встановлення фактів по справі, послідовність провадження судових дій, побудова судового слідства відповідно до характеру кримінальної справи (категорії злочину) — всі ці положення криміналістичної тактики мають бути відомі суду.

Судова реформа в Україні ставить за мету звільнити суд від виконання функції обвинувачення. Суд повинен вислухати погля­ди сторін, що змагаються (державного обвинувача та захисника), про доведеність обвинувачення, перевірити наявні у справі докази. Конституція України як принципи судочинства оголошує рівність усіх учасників процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свободу у поданні суду своїх доказів.

З урахуванням цього конституційного положення одержує нову якість і тактика провадження таких судових дій, як допит, очна ставка, пред'явлення для впізнання, огляд місця події та ін. У зв'яз­ку з цим можна говорити про тактику суду (судді), тактику держав­ного обвинувачення і тактику професійного захисту.

Дискусійними залишаються питання про тактику оперативно-розшукових заходів і тактику розшуку. Процес становлення теорії оперативно-розшукової діяльності як самостійної галузі науково­го знання багато в чому схожий з історією розвитку криміналісти­ки: спочатку елементи цієї теорії та практичні рекомендації з про­ведення оперативно-розшукових заходів розроблялися у розділі кримінальної тактики.

Розшукова діяльність є функцією органів дізнання та поперед­нього слідства. Розшукова діяльність органів дізнання має непроцесуальний, переважно розвідувальний характер та здійснюється спеціальними засобами. Тактика провадження оперативно-розшу­кових заходів повинна посісти відповідне місце не тільки у теорії оперативно-розшукової діяльності, а й у криміналістиці. Це по­в'язано з тим, що хоч природа оперативно-розшукової та криміналь­но-процесуальної діяльності різна, однак існує тенденція до легалі­зації та надання доказової сили оперативно-розшуковим заходам.

Необґрунтовано забутою є тактика злочинної діяльності (кри­мінальна тактика), яка визначає типові способи вчинення та при­ховування злочинів, форми поведінки злочинця, його психологіч­ний портрет, особливості протидії зацікавлених осіб, створення інсценувань та фальсифікацій.

У злочинців в процесі злочинної діяльності виробляються своє­рідні вміння та навички, звички та схильності, тобто “злочинний почерк”. Схильність до вчинення злочинів певним способом є пере­думовою кримінальної професіоналізації. Знання специфіки способів професійної злочинної діяльності — ключ до виявлення винуватих.

Сучасна криміналістична теорія не має достатньої кількості досліджень в галузі тактики злочинної діяльності та не виділяє її у своїй структурі. Разом з тим особливості кримінальної тактики необхідно враховувати судово-слідчим працівникам під час про­вадження процесуальних дій, виявлення слідів злочину, встанов­лення неправдивих відображень — негативних обставин.

Тенденції розвитку криміналістичної тактики потребують розширення меж її дослідження. За своїм змістом криміналістич­на тактика повинна мати трирівневу структуру: 1) загальні по­ложення (поняття і предмет криміналістичної тактики, її прин­ципи, елементи планування і організація розслідування, вчення про криміналістичну версію та ін.); 2) підгалузі (слідча тактика, судова тактика, тактика розшукової діяльності, тактика злочин­ної діяльності); 3) окремі наукові теорії (теорія прийняття так­тичних рішень, теорія слідчої ситуації, теорія систематизації тактичних прийомів та ін.).

Оскільки тактика є частиною криміналістичної науки, вона не може не включати до себе деяких її положень. Це можуть бути ок­ремі криміналістичні теорії або їх структурні підрозділи. Окремі наукові теорії у криміналістичній тактиці мають різний ступінь сформованості. Тому вона є відкритою системою, яка характери­зується появою нових теорій.

Структурність криміналістичної тактики можна простежити на її елементному складі. Такий склад передбачає виділення тих “час­ток”, на яких ґрунтується тактика: 1) тактичний прийом як спосіб здійснення процесуальної дії, спрямований на досягнення її мети;

2) тактична рекомендація — науково обґрунтована та перевірена практикою порада щодо вибору і застосування засобів, прийомів та форм поведінки; 3)система (підсистема) тактичних прийомів — упорядкована сукупність взаємопов'язаних та взаємообумовлених прийомів, що мають цільову спрямованість у процесі її реалізації (іноді систему тактичних прийомів іменують тактичною комбіна­цією); 4) тактика слідчої (судової, оперативно-розшукової) дії, яка охоплює весь типовий тактичний комплекс можливого її здійснен­ня, реалізації; 5) система слідчих або інших дій (тактична операція), яка спрямована на виконання завдання розслідування у відповідній слідчій ситуації.

Криміналістична тактика тісно пов'язана з іншими розділами криміналістики — криміналістичною технікою та методикою роз­слідування окремих видів злочинів. Тактика провадження тих або інших процесуальних дій змінюється залежно від характеру задіяних засобів та прийомів криміналістичної техніки. Використання тех­нічних засобів передбачає їх тактичне обґрунтування та доціль­ність. Взаємозв'язок криміналістичної тактики і методики розслі­дування окремих видів злочинів визначається тим, що рекомендації тактики реалізуються тільки через методику розслідування з ура­хуванням специфічних рис конкретного виду злочину.