Громадяни більшості країн світу щоденно відчувають небезпеку стати жертвою злочину. Гострота цієї проблеми змушує населення ставити загрозу злочинності на друге – третє місце поміж інших актуальних проблем буття. І все більша кількість людей приходить до висновку, що зусилля держави недостатні для вирішення цієї проблеми, отже необхідно й самим потурбуватися про власну безпеку, безпеку свої рідних, дітей. Але, на жаль, багато хто сприймає проблему особистої безпеки як надуману, згадуючи про неї лише тоді, коли вчинений "резонансний" злочин або нещастя торкнулося друзів, знайомих.

А якщо людина все ж таки стала жертвою злочину, необхідно знати, як поводитися, аби винний був покараний, а потерпілий отримав відшкодування заподіяної шкоди (майнової, моральної тощо).

Жертвою злочину може стати й часто стає дитина. Вона може постраждати від „домашнього насильства” (фізичного й психологічного, сексуальних посягань) або „вуличних” злочинів (коли в дитини відібрали іграшку, велосипед, мобільний телефон, образили, принизили, завдали тілесних ушкоджень й т. ін.). Злочин проти дитини можуть вчинити інша дитина, група підлітків, дорослий невідомий злочинець чи навіть знайома людина, родич). Чи буде дитина у такому випадку відстоювати свої права, скаржитися, звертатися до правоохоронних органів? У більшості випадках – ні.

Така безкарність тільки заохочує до скоєня злочинів, спрямованих проти неповнолітніх. Отже проблема полягає в тому, що зараз в Україні жертви злочинів часто не отримують належної юридичної та психологічної допомоги і, як наслідок, завдані їм матеріальна та моральна шкода не відшкодовуються. А між іншим, рівень злочинності в Україні є досить високим і становить близько 100 випадків на 10 тис. населення на рік. У структурі злочинності в останні роки домінують корисливі злочини, а злочини проти особи становлять близько 13 % від загальної кількості. Наприклад, в м. Києві у 2004 р. таких злочинів зареєстровано 26 827.

Доволі часто постраждалі не звертаються за захистом до правоохоронних органів, або звертаються, але потім забирають свою заяву через тиск з боку винних у злочині, відсутність доступної юридичної та психологічної допомоги.

Як правило, переважна більшість жертв знайома зі своїми кривдниками. Тому справи такого роду не доходять до суду не через те, що злочинець не виявлено, а з інших, насамперед психологічних причин. Попереднє вивчення проблеми свідчить, що жертви побиття та зґвалтування здебільшого уникають участі у розслідуванні справи через очікуване упередження з боку правоохоронних органів, не бажають судового розгляду, оскільки вважають те, що сталося, ганебним для себе, а також бояться розголосу, помсти з боку злочинців.

Відомості про тих, хто став жертвою подібних злочинів, у офіційній статистиці МВС України знайти неможливо, оскільки пропозиція щодо відображення інформації про потерпілого від злочину в окремій статистичній картці (як варіант форми № 2.1 «Статистична картка на особу, потерпілу від злочинного посягання») так і не знайшла закріплення в нормативній базі МВС України. Проте окремі дослідження неурядових правозахисних та жіночих організацій свідчать, що досить часто жертвами злочинів стають найменш захищені верстви населення: жінки, неповнолітні, особи похилого віку.

Для з’ясування справжніх масштабів і причин злочинності в Україні необхідно використовувати світовий досвід вивчення віктимізації населення. Найчастіше огляди віктимізації складаються на підставі вибіркового анкетування населення, різних категорій респондентів (жертв злочинів, засуджених, експертів-працівників правоохоронних органів) за спеціальними анкетами віктимологічного спрямування та на підставі аналізу офіційних статистичних даних. Отримані показники дають можливість дізнатися про справжні масштаби злочинності, виявити її латентну частину та приховану кримінальну віктимізацію населення, здійснювати заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю та надавати громадянам необхідну юридичну і психологічну допомогу.

Дослідження в галузі віктимології, юриспруденції, юридичної психології та соціології свідчать, що значна частина суб’єктів насильницьких злочинів залишається не покараними, а їх жертви не отримують ні юридичної, ні соціальної, ні психологічної допомоги. Особливо це стосується , коли йде мова про „вуличного” та „домашнього” насильства. Йдеться про погрози та залякування, брутальну лайку й образливі дії, дрібні крадіжки і шахрайство (обман, зловживання довірою), пошкодження майна, побиття, сексуальне домагання, непристойні зауваження, зґвалтування тощо.

загрузка...

Однією з сучасних тенденцій розвитку наук про людину є запровадження міждисциплінарних підходів на перетині суміжних наук. Прикладом цього є конфліктологія, суїцидологія, віктимологія. Остання досліджує жертву, що потерпіла від природних чи техногенних катастроф, соціальних негараздів.

У вузькому розумінні віктимологія вивчає жертв протиправних, злочинних посягань, обставини, які сприяють тому, що конкретна людина стає жертвою злочину. Цей розділ кримінології, отримав назву „кримінальна віктимологія”. Змістовний аналіз її основних понять свідчить, що кримінальна віктимологія тісно пов’язана із кримінологією, юридичною психологією та соціологією, а в практичному сенсі – з юридичними науками, зокрема, кримінальним право та кримінальний процес, а також з такими напрямками практичної психології, як консультування, психотерапія, соціальна робота.

Систематичний аналіз особливостей потерпілих від злочинів розпочався тільки у другій половині XX ст. (Г. фон Гетінг, 1948; Л.В.Франк, 1966, 1977; Міядзава, 1968; В.С.Мінська, 1972, 1985, 1988; Д.В.Ривман, 1975; та ін.). На даному етапі досліджень в Україні юридичним та психологічним аспектам віктимології присвячені праці великої групи вчених (П. Андрушко, М. Бажанов, В. Батюкова, В. Борисов, Г.Гепінгер, П. Дагель, М.Джига, М. Кудрявцев, Н. Кузнецова, Ф. Ліст, В. Мінський, Б. Никифоров, М. Панов, А. Піонтковський, Е. Сидоренко, Б. Сидоров, В. Сташис, М. Таганцев, Л. Таубер, В. Тацій, І. Фаргієв, Л. Франк, Є. Фролов, Г. Чечель, М. Шаргородський, Г. Шнайдер, В.Христенко, Н. Ярмиш та ін.).

Права потерпілого від злочину. Дотримання прав особи й ефективна профілактика злочинності сьогодні неможливі без зміни вектора кримінальної і кримінологічної політики в напряму посилення законодавчої захищеності й охорони законних прав та інтересів потерпілих від злочинів і зловживань владою. Ця політика повинна базуватися на міжнародно-правових документах, що визначають правовий статус цієї категорії осіб.

Інтеграція у світове співтовариство поряд із вирішенням багатьох економічних, політичних, культурних проблем передбачає наявність дієвих механізмів соціально-правового захисту найбільш уразливих категорій громадян, у тому числі створення ефективної системи ресоціалізації жертв злочинів. Усвідомлення необхідності вирішення цієї проблеми сприяло формуванню потужного руху на захист прав жертв злочинів, вдосконалюванню законодавства і практики поводження з жертвами з боку правоохоронних та інших державних і громадських органів, переосмисленню цілей і пріоритетів кримінальної юстиції.

Слід зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство України спрямоване головним чином на забезпечення розслідування злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб, що, в свою чергу, зумовило детальне регулювання прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Таким чином, інтересам осіб, які потерпіли від злочину, їх захищеності законом надається значно менше уваги.

Перед усім слід відзначити явну недосконалість інституту правового статусу потерпілого, що в свою чергу негативно впливає на його участь у кримінальному процесі, ставить у нерівне становище з обвинуваченим. Це виявляється, в першу чергу, в диспропорції обсягу прав потерпілого і обвинуваченого (у потерпілого він значно вужчий), в регламентації процесуальної процедури щодо потерпілого (інколи вона не є чітко визначеною), у проблемі відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної злочином, що призводить до меншої гарантованості реалізації потерпілим своїх прав.

Судово-правова реформа в Україні спрямована переважно на створення об'єктивного слідства, кваліфікованого та незалежного суду. Однак, щоб ця формула правосуддя була дієвою, необхідно розробити та створити дієвий правовий інструментарій правосуддя, який гарантував би досягнення об'єктивної істини в кожній справі. У зв'язку з цим важливе значення має правовий статус потерпілого та його вдосконалення. Потерпілий від злочину, як і решта учасників кримінального процесу, має право на те, щоб його законні інтереси були забезпечені належним чином. Законодавець враховує це право, але, на жаль, не повною мірою.

Рішення цієї проблеми набуває особливої актуальності у світлі реформи кримінального і кримінально-процесуального законодавства України. З точки зору інтересів боротьби зі злочинністю і захисту жертв злочинів, головними виявляються саме ті правові та процесуальні передумови, що визначають ефективність практичної діяльності правоохоронних органів. Забезпечення правової допомоги потерпілим слід починати з ознайомлення цієї категорії осіб з обсягом прав, якими їх наділено відповідно до національного законодавства та міжнародно-правових документів.

Для успішного розслідування справи важливим є своєчасність виявлення осіб, потерпілих від злочину, та визнання їх потерпілими. І тому не викликає сумніву постулат, що допит потерпілого доцільно проводити на початку розслідування справи, позаяк це безумовно сприятиме більш ефективній і цілеспрямованій організації розслідування. При цьому важливо, щоб особа, яка постраждала від злочину, опитувалася саме як потерпіла, а не як свідок. Своєчасне визнання особи в якості потерпілого необхідне і для повнішого забезпечення прав і законних інтересів постраждалої особи. Тому важливе значення набуває питання про те, яка даних особа визнається потерпілою.

У законі зазначено, що слідчий виносить постанову про визнання особи потерпілою, встановивши, що їй “злочином заподіяно моральну, фізичну або матеріальну шкоду” (ст. 49 КПК України). Але як слід розуміти цю вимогу закону? Чи означає це, що умовою визнання особи потерпілою є наявність даних, які б дали підстави слідчому визнати безперечно встановленим як сам факт злочину, так і заподіяну ним шкоду? Визнання доведення самого факту злочину в багатьох випадках невіддільне від визнання того, що даний злочин вчинено конкретною особою. Наприклад, у справах про ДТП вирішення питання про те, чи є наїзд на потерпілого результатом злочину, як правило, органічно пов’язане з вирішенням питання про винність водія автомашини і знаходиться в прямій залежності від нього. Аналогічна ситуація нерідко має місце у справах про зґвалтування, заподіяння тілесних ушкоджень, шахрайство та деяких інших.

Отже, якби визнання особи потерпілим зумовлювалося доведеністю факту злочину, яким заподіяно шкоду, то в наведених випадках воно було б невіддільним від визнання обґрунтованості обвинувачення тієї чи іншої особи в цьому злочині. А це означає, що визнання особи потерпілим могло б мати місце лише наприкінці слідства або, принаймні, не раніше притягнення особи як обвинуваченої. Тим часом вирішення питання про визнання особи потерпілою не слід залишати на завершення розслідування справи, бо це обмежує права потерпілого і може негативно позначитися на результатах слідства. Отже, мають бути передбачені додаткові процесуальні гарантії своєчасності визнання особи потерпілою.

Потерпілою в матеріальному розумінні є особа, якій злочином заподіяно шкоду, що встановлена відповідно до дійсності. Причому питання про заподіяння шкоди тій чи іншій особі, оскільки воно невіддільне від питання про винуватість певної особи в цьому злочині, може бути вирішено позитивно лише вироком суду. Висновки слідчого з цього приводу, як і про винність обвинуваченого, мають імовірнісний характер, проте вони повинні ґрунтуватися на сукупності доказів, достатніх для того, аби винести конкретне рішення.

З огляду на те, що в рамках загальної проблематики захисту прав жертв злочинів, відшкодування шкоди є ключовою проблемою, обов'язок з його відшкодування повинен покладатися на особу, яка скоїла злочин. Тільки в тому випадку, якщо вона не встановлена або у випадку неплатоспроможності такої особи (з різних причин), на допомогу потерпілому повинна прийти держава.

Потерпілим у процесуальному розумінні є особа, котра займає правове становище потерпілої у процесі за відповідним рішенням слідчого чи суду, винесеним завдяки наявності даних, які вказують на заподіяння шкоди тим злочином, що розслідується, або справа щодо якого розглядається в суді.

Відсутність гарантій безпеки потерпілих і свідків спонукає їх до відмови брати участь у кримінальному судочинстві. Необхідна законодавча регламентація права на безпеку, що має своєю метою підвищення активності потерпілих і свідків щодо співробітництва з правоохоронними органами для більш швидкого розкриття злочинів і викриття винних. Поряд із законодавчою регламентацією важливе значення має розробка правових, організаційних і практичних рекомендацій для ефективного захисту цієї категорії осіб.

У даний час назріла необхідність створення цілісного механізму захисту прав жертв злочинів. Цей механізм повинен стати органічною частиною єдиного механізму захисту прав людини, що об'єднує нормативно-правову та матеріально-фінансову основу, а також інституціональні гарантії прав людини. У цей механізм повинні бути включені не тільки правоохоронні органи, але і всі інші органи державної влади, оскільки забезпечення реалізації основних прав і свобод проголошене основним завданням держав, що бажають називатися правовими. Однак, справа не тільки в недосконалому законодавстві.

Вибіркові опитування свідчать, що 15% дорослих людей (із 100 потерпілих) не змогли назвати жодного права з тих, якими їх наділив законодавець. Зазначене свідчить про низький рівень правового виховання громадян, про необхідність посилення роз’яснення потерпілим їхніх прав і ролі у розкритті злочину.

У Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочину і зловживання владою під терміном "жертви" розуміються особи, "яким індивідуально чи колективно було заподіяно шкоду, включаючи тілесні ушкодження або моральний збиток чи істотне обмеження їхніх основних прав у результаті дії або бездіяльності, що порушує чинні національні кримінальні закони держав-членів, включаючи закони, що забороняють злочинне зловживання владою...". Термін "жертва" у відповідних випадках включає близьких родичів або утриманців безпосередньої жертви, а також осіб, яким був заподіяний збиток при спробі надати допомогу жертвам, які знаходяться в тяжкому становищі.

У Кримінальному кодексі України (далі КК) неодноразово згадується термін «потерпілий». Його вжито у п’ятдесяти одній статті, у ста сорока семи статтях вказано на види потерпілих: громадянин України (ст. 8 КК), малолітній (ст. 67 КК), професійна спілка, політична партія, громадська організація (ст. 170 КК), той, хто займається господарською діяльністю (ст. 206 КК), національна, расова або релігійна група (ст. 442 КК), Україна або союзні з нею держави (ст. 431 КК) та ін.

У КК також йдеться про обставини, пов’язані з потерпілим, зокрема, про такі види поведінки потерпілого, як неправомірні чи аморальні дії (ст. 66 КК), або про такі його стани, як безпорадність (ст. 152 КК), матеріальна або службова залежність від винуватого (ч.2 ст. 120 КК) тощо.

Потерпілого від злочину в кримінальному праві характеризують три істотні ознаки: по-перше, потерпілим від злочину може бути лише соціальний суб’єкт. Чинне законодавство про кримінальну відповідальність не розглядають як потерпілих тварин, речі та явища. Друга ознака – заподіяння потерпілому шкоди, що настала внаслідок вчиненого щодо нього злочину (третя ознака).

Потерпілим від злочину може бути будь-який вид соціального суб’єкта. Як потерпілі можуть розглядатися: фізичні особи (ст. 112, 152 КК), юридичні особи (ст. 170, 444 КК), держава (ст. 110, 431 КК), інші соціальні утворення (ст. 433, 442 КК) або ж суспільство в цілому (розділи ІХ, ХІІ Особливої частини КК).

Потерпілий – це суб’єкт, якому заподіяна шкода. Поняття потерпілого невіддільне від поняття шкоди. Однак з’ясування цього не вичерпує, а, навпаки, лише відкриває проблему встановлення суті потерпілого від злочину. Адже будь-який злочин заподіює безліч негативних наслідків, які настають у бутті чи свідомості практично не обмеженого кола соціальних суб’єктів. Усіх цих суб’єктів не можна вважати потерпілими від злочину. Адже в такому разі поняття потерпілого не сприятиме вирішенню тих завдань, які ставляться наукою кримінального права та практикою застосування кримінального закону (розробка вчень про склад злочину та кримінальну відповідальність, вирішення питань кваліфікації злочину та призначення покарання тощо). Тому серед усіх суб’єктів, яким злочином заподіяна будь-яка шкода, необхідно виділити саме потерпілих у кримінально-правовому сенсі, тобто потерпілих від злочину.

Для цього шкода, що заподіюється потерпілому, повинна визначатися з урахуванням нерозривного зв’язку між нею та об’єктом злочину.

Потерпілим у кримінальному праві є суб’єкт, якому шкода заподіяна не будь-якою дією чи подією, а лише злочином. Не є потерпілими від злочину особи, яким шкода заподіяна малозначним діянням; поведінкою без вини (казусом); діями неосудного; вчинком особи, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність; при необхідній обороні, крайній необхідності, фізичному примусі, виконанні наказу чи розпорядження, діянні, пов’язаному з ризиком; та іншими посяганнями, вчиненими при обставинах, що виключають їх злочинність.

Отже, потерпілий від злочину – це соціальний суб’єкт (фізична чи юридична особа, держава, інше соціальне утворення або суспільство в цілому), благу, праву чи інтересу якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння такої. Потерпілою особа визнається постановою слідчого чи ухвалою суду, при цьому заява або згода особи щодо визнання її потерпілою не є обов’язковими.

Жертва – це особа чи спільнота осіб, яким злочином прямо чи опосередковано заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду незалежно від того, визнано її у встановленому законом порядку потерпілою чи такою вона сама себе вважає. Потерпіла особа завжди є жертвою, але не кожна жертва визнається потерпілою.

Зіставлення визначення потерпілого як суб’єкта кримінального процесу, що наведено у ст. 49 КК, з дефініцією потерпілого від злочину показує, що зазначені поняття мають багато відмінностей. Перш за все, потерпілим як суб’єктом кримінального процесу визнається лише фізична особа. Потерпілим же від злочинів може виступати також юридична особа, держава, інше соціальне утворення або суспільство. Крім того, в кримінальному процесі потерпілим є суб’єкт, якому злочином заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. Потерпілому ж від злочину можуть заподіюватися й інші види шкоди (наприклад, організаційна). Потерпілий у кримінальному процесі – це суб’єкт, щодо якого винесено відповідне процесуальне рішення. Тим часом потерпілий від злочину такою ознакою не характеризується.

Кримінально-психологічного інтересу заслуговують латентні та уявні жертви. Латентна жертва – це особа, якій фактично заподіяно шкоду, але в силу обставин (об’єктивних чи суб’єктивних), це офіційно не визнано. Особливий інтерес становлять суб’єктивні обставини, зокрема, мотиви, якими керується латентна жертва. Найбільш розповсюджені такі мотиви: страх за власну безпеку та безпеку референтних осіб; побоювання осуду, сором; суб’єктивна оцінка шкоди як несуттєвої; усвідомлення власної провокуючої поведінки; особливі стосунки із злочинцем (дружні, родинні, матеріальної залежності). За оцінками експертів, жертви окремих видів злочинів (грабежу чи розбою проти особи, яка перебуває у безпорадному стані; вимагання; злочини проти статевої свободи та недоторканності) можуть складати 50% реально потерпілих осіб.

Уявна жертва – це особа, яка вважає себе жертвою чи потерпілою і намагається переконати в цьому референтне оточення й офіційні органи. При цьому така особа може щиросердно помилятися або діяти свідомо обманним шляхом. Типові мотиви уявної жертви: привернути до себе увагу, викликати співчуття, підтримку; отримати “героїчний” імідж.

Порівняння понять «жертва злочину» та «потерпілий від злочину» дає підставу зробити висновок про те, що перше за обсягом є ширшим, адже поняттям «жертва злочину» охоплюються не лише суб’єкти, охоронювані кримінальним законом, блага, права чи інтереси яких були порушені при скоєнні злочину, а й інші особи, яким була заподіяна шкода.

Класифікація потерпілих:

залежно від виду заподіяної шкоди:

 потерпілі, яким заподіяна: 1) фізична шкода; 2) психічна шкода; 3) економічна та 4) організаційна шкода.

Залежно від ступеня заподіяння шкоди:

1) потерпілі, яким заподіяна реальна шкода;

 2) потерпілі, щодо яких створена загроза заподіяння реальної шкоди.

Залежно від родового об’єкта злочинів: 1) потерпілі від злочинів проти основ національної безпеки України; 2) потерпілі від злочинів проти життя та здоров’я людини; 3) потерпілі від злочинів проти волі, честі та гідності людини.

Залежно від тяжкості вчиненого злочину: 1) потерпілі від злочинів невеликої тяжкості; 2) потерпілі від злочинів середньої тяжкості; 3) потерпілі від тяжких й 4) особливо тяжких злочинів.

Слід враховувати те, що потерпілий від злочину та предмет злочину не співпадають між собою ані за змістом, ані за обсягом. Потерпілий – це соціальний суб’єкт, учасник суспільних відносин; предмет злочину – це матеріальне чи ідеальне благо (річ або явище), з приводу якого існують відносини між суб’єктами.

У межах загального вчення про склад злочину потерпілий є факультативною ознакою. В більшості складів злочинів ознака потерпілого характеризує суспільну небезпечність злочину, тобто є конститутивною ознакою (наприклад, у статтях 170, 304 КК). В інших статтях КК, через певні особливості потерпілого (вік, стан безпорадності) відображається підвищена суспільна небезпечність, тобто ця ознака виступає обставиною, що обтяжує відповідальність (ч. 3 ст. 152, ч. 3 ст. 314 КК).

Залежно від виду суб’єкта соціальних відносин виділені чотири групи потерпілих, які є ознаками складів злочинів: 1) фізичні особи; 2) юридичні особи; 3) держава та 4) інші соціальні утворення.

Найбільш численною є перша група потерпілих, які є ознаками складів злочинів, тому залежно від соціального статусу фізичної особи ця група поділена на такі підгрупи: потерпілі, статус яких зумовлюється суспільними відносинами, що забезпечують діяльність вищих органів державної влади, а також політичних партій; потерпілі, статус яких зумовлюється відносинами у сфері охорони здоров’я людини; потерпілі, статус яких зумовлюється відносинами у сфері охорони материнства та дитинства, зокрема, відносинами, що забезпечують нормальний фізичний, психічний та соціальний розвиток неповнолітніх; потерпілі, статус яких зумовлюється відносинами щодо реалізації людиною статевої свободи.

Законодавство вимагає врахування обставин, що пов’язані з потерпілим. Залежно від об’єктивного прояву, вони поділені на поведінку потерпілого та стан потерпілого. Деякі обставини, пов’язані з потерпілим, суттєво впливають на рівень суспільної небезпеки злочину і тому враховуються законодавцем при встановленні кримінальної відповідальності (наприклад, ст. 116, ч. 2 ст. 120 КК). Такі обставини є ознаками складу злочину. Вони включені до складів не всіх, а лише деяких злочинів, тому в межах загального вчення про склад злочину вони розглядаються як факультативні ознаки. У складах злочину, де вони відображають типову суспільну небезпечність, такі обставини виступають конститутивними ознаками (наприклад, статті 141, 152 КК). У складах, де поведінка потерпілого чи його стан становлять підвищену суспільну небезпечність, вони розглядаються як ознаки, що обтяжують відповідальність (ч. 3 ст. 143, ч. 2 ст. 144 КК). У складах, де зазначені обставини характеризують знижену суспільну небезпечність злочину, вони належать до ознак, що сприяють пом’якшенню відповідальності (статті 116, 123 КК).

Поведінка фізичної особи - потерпілої від злочину - може мати різні форми. Вона може виражатися у дії або бездіяльності, мати енергетичний (наприклад, фізичне насильство) або інформаційний (наприклад, тяжка образа) характер. З точки зору соціальної оцінки, така поведінка може бути позитивною (наприклад, виконання службового або громадського обов’язку), нейтральною (наприклад, ненадання згоди на вчинення певних дій) або негативною (наприклад, неправомірна або аморальна поведінка).

Питання згоди соціального суб’єкта вчинення дій, що можуть призвести до виникнення, зміни чи припинення його права чи інтересу становить особливий інтерес стосовно неповнолітніх та психічно неповноцінних осіб (розумово відсталих, психічно хворих тощо). Відсутність такої згоди є ознакою складу багатьох злочинів (див., наприклад, статті 141, 168, 182 КК).

Психічне ставлення до потерпілого й обставин, пов’язаних з ним, а також до інших так званих «окремих» об’єктивних ознак складу злочину охоплюється інтелектуальним елементом вини і може виражатися в: усвідомленні цих ознак; усвідомленні можливості їх наявності; не усвідомленні, у разі, якщо винний повинен був і міг усвідомлювати ці ознаки.

В юридичній літературі та в постановах Пленуму Верховного Суду України (зокрема, «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р., «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 ) нерідко при описі психічного ставлення суб’єкта злочину до потерпілого від злочину використовуються терміни «припускав» або «допускав». В цих документах акцентується увага на з’ясуванні психічного ставлення до стану безпорадності особи, яка потерпіла від зґвалтування. Такий стан визначає спосіб вчинення злочину, який, як відомо, тісно пов’язаний із суспільно небезпечним діянням. Інтелектуальний елемент психічного ставлення до суспільно небезпечного діяння при зґвалтуванні може виражатися лише в усвідомленні. Отже, такий же вигляд повинне мати й психічне ставлення до способу вчинення цього злочину, а також до пов’язаної з цим способом обставини з боку потерпілого.

Представники потерпілого у кримінальному процесі. Чинному праву відоме представництво в адміністративних, цивільних, трудових, сімейних та інших справах, що розглядаються судами. Інститут представництва притаманний і кримінально-процесуальному праву.

Існує два види представництва законних інтересів – за законом і за угодою.

Представництво за законом здійснюється законним представником потерпілого, коли той є неповнолітнім або особою, котра має фізичні чи психічні вади і не може самостійно захистити свої права й законні інтереси.

Представник за законом зобов’язаний захищати права й законні інтереси потерпілого в усіх установах, зокрема, в органах попереднього розслідування і в суді. До законних представників належать: батьки, опікуни, піклувальники даної особи або представники тих установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких вона перебуває. Для участі законного представника у кримінальному процесі, згоди потерпілого не потрібно, а необхідно лише надати слідчому документ, який засвідчує, що він є батьком, опікуном чи іншою особою, під опікою якої знаходиться потерпілий. Законний представник потерпілого може бути допитаним у якості свідка.

Представником потерпілого за угодою може бути особа, яка має право надавати юридичну допомогу. Найчастіше це адвокат. І, як зазначає ряд науковців, “правильним є те, що закон першим серед осіб, котрі мають право брати участь у кримінальній справі як представники потерпілого, називає саме адвоката. Адже адвокат – це компетентний юрист-професіонал, який здійснює кримінально-процесуальне представництво. Саме адвокат може найкращим чином надати юридичну допомогу і сприяти здійсненню правосуддя у кримінальній справі”. Однак, адвокати поки що занадто рідко представляють інтереси потерпілих, що пояснюється, з одного боку, тим, що потерпілі не знають свого законного права запросити адвоката як представника своїх прав і законних інтересів, а з іншого – тим, що не всі потерпілі в змозі оплатити послуги адвоката.

У ч. 3 ст. 58 проекту КПК зазначено, що законні представники потерпілого беруть участь у справі як поряд із ним, так і замість нього. Але ці норми не вносять ясності в питання про момент допуску представника потерпілого до участі у справі. Утім законодавче визначення цього питання має досить важливе значення для слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів. З цього приводу вдається слушною думка В.П.Шибінко, що моментом допуску представника потерпілого до участі в справі може бути початок першого допиту особи потерпілого. Після винесення постанови про визнання особи потерпілою та роз’яснення її процесуальних прав, повинно бути з’ясоване питання щодо бажання особи запросити до початку допиту представника для відстоювання її інтересів.

Закон передбачає участь у допиті неповнолітніх потерпілих педагога, але не визначає його конкретних функцій. Встановлюючи цю вимогу, законодавець виходить з того, що педагог – це спеціаліст, який має знання у галузі психології дітей і володіє професійними навичками спілкування з ними. З цього слідує, що як педагога може бути запрошений психолог, який спеціалізується в галузі дитячої психології.

Вивчення слідчої практики показує, що в багатьох випадках слідчі формально ставляться до участі педагогів, у результаті чого вона зводиться до їх присутності в якості пасивних спостерігачів.

Педагоги, не маючи спеціального досвіду участі у судовому процесі, якщо перед ними не ставляться чіткі завдання, як правило, також формально ставляться до своїх обов’язків. Відомі випадки, коли вони, по суті, не допомагали, а заважали слідчим у судовому процесі.

Для більш повного використання спеціальних знань педагога (чи психолога) і його практичної допомоги у проведенні слідства можуть бути рекомендовані такі етапи взаємодії слідчого та педагога:

 1) вибір спеціаліста: знайомий дитині педагог має бути приємним їй або емоційно нейтральний; у випадку статевих злочинів краще запрошувати незнайомого дитині спеціаліста;

 2) постановка слідчим завдання педагогу: слідчий повинен надати інформацію про психологічні особливості дитини, та, виходячи з оцінки наявних даних, з’ясувати яка саме допомога спеціаліста може знадобитися (у встановленні контакту з дитиною, у визначенні моменту необхідної перерви, у збереженні та підтримці емоційної рівноваги, в постановці дитині деяких запитань та ін.);

 3) знайомство та бесіда педагога з дитиною в присутності слідчого з метою визначення психологічних особливостей дитини і встановлення контакту між педагогом та дитиною;

4) обговорення з педагогом результатів проведеної ним бесіди і уточнення форми запитань, з урахуванням всієї сукупності відомостей про дитину;

5) допит дитини[8] в присутності і за участю педагога;

6) бесіда з педагогом як консультантом про його враження від поведінки дитини, загального рівня її розвитку, індивідуально-психологічних особливостей, які виявилися під час допиту і т.п. Ці дані можуть бути враховані при оцінці доказів і для вирішення питання про проведення судово-психологічної експертизи.

Поняття характеру шкоди, завданої злочином потерпілому. У літературі з кримінального права і процесу майнова шкода розглядається, як правило, тільки як втрата, привласнення, знищення або пошкодження майна. Єдиного визначення щодо поняття розміру (обсягу) майнової шкоди, завданої злочином, що підлягає відшкодуванню потерпілому немає. Одні автори вважають, що допускається можливість застосування тільки тих норм цивільного права, які передбачають відшкодування шкоди, безпосередньо завданої злочином. Під збитками в разі заподіяння шкоди вони розуміють тільки позитивну шкоду, а саме зменшення наявного майна потерпілого. Тому потерпілий, який зазнав матеріальної шкоди від злочину, на їхню думку, має право на стягнення з обвинуваченого чи осіб, котрі несуть відповідальність за дії обвинуваченого, тільки позитивної шкоди в майні та не має права на стягнення втраченої вигоди.

Як аргумент проти включення “втраченої вигоди” або “не одержаних доходів” у розмір відшкодування завданої злочином шкоди, висуваються також твердження про складність їх підрахунку і неможливість відшкодування в порядку кримінального судочинства через відсутність причинно-наслідкового зв’язку з фактом злочину.

Прихильники іншої концепції вважають, що підлягає відшкодуванню не тільки пряма шкода, завдана злочином, а й неодержані доходи, оскільки це випливає з самої суті застосування цивільно-правової відповідальності у кримінальному процесі. Зокрема, В.Т. Нор зауважив, що з аналізу чинного цивільного законодавства (ст.ст. 148, 203, 440, 469 Цивільного кодексу України), на підставі якого суд повинен вирішити заявлену вимогу (позов) про відшкодування завданої злочином матеріальної шкоди, випливає висновок, про те, що заподіяна майнова шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, крім випадків, спеціально вказаних законом. Повний обсяг (розмір) майнової шкоди, як відомо, включає як позитивну шкоду в майні, так і неодержані доходи. При цьому відшкодування шкоди в натурі (надання, замість знищеної або пошкодженої, речі того ж роду і якості, її ремонт тощо) не виключає відшкодування, крім того, ще й заподіяних збитків у вигляді не одержаних доходів, що їх потерпіла особа одержала б, якби не було вчинено злочину.

Матеріальна шкода як один із шкідливих наслідків злочину виникає не лише внаслідок посягання на відносини власності у формі певних матеріальних об’єктів. Така шкода може бути завдана і при посяганні на особу та її права. При вчиненні злочинних посягань на життя і здоров’я громадян, як правило, має місце заподіяння фізичної шкоди, яка безпосередньо відшкодована бути не може. Однак поряд із фізичною шкодою потерпілому у такому разі може бути заподіяна і майнова шкода, зокрема, це витрати на лікування, протезування, посилене харчування, збитки через тимчасову чи стійку втрату працездатності, а в разі його смерті – витрати на поховання, а також втрата засобів до існування особами, які знаходяться на утриманні.

Питання про можливість відшкодування зазначеної майнової шкоди через пред’явлення цивільного позову у кримінальній справі однозначно вирішується як у теорії, так і у судовій практиці. Щоб зазначена майнова шкода, заподіяна потерпілому, могла бути відшкодована через пред’явлення цивільного позову в кримінальній справі, вона повинна бути на момент розгляду судом справи наявною, дійсною та реальною.

В іншому разі питання про її відшкодування має вирішуватись у порядку цивільного судочинства, оскільки “можлива шкода” не може бути підставою позову. За цивільним позовом у кримінальній справі (або з ініціативи суду) із засуджених можуть бути стягнені також кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину. За своєю правовою природою позов про відшкодування коштів, витрачених закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, є одним із видів регресних позовів, вирішення якого законодавець допускає в кримінальному процесі.

Наведені вище міркування дають підстави стверджувати, що поняття майнової шкоди, завданої злочином потерпілому, про відшкодування якої може йти мова у кримінальному процесі, охоплює: 1) заподіяну злочином особі пряму, безпосередню шкоду в її майновому та грошовому виразі; 2) неодержані внаслідок злочину доходи; 3) оцінені у грошовому виразі витрати на лікування, протезування, відновлення здоров’я потерпілого, а в разі його смерті – на поховання й виплати з підтримання матеріального добробуту і виховання непрацездатних членів сім’ї потерпілого та його неповнолітніх дітей; 4) кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину.

Обов’язок із відшкодування заподіяної будь-яким деліктом майнової шкоди ні в кого не викликає сумніву. Інша ситуація склалася щодо моральної (немайнової) шкоди. Якщо питання про визнання моральної шкоди як юридичного факту, що породжує відношення відповідальності, заперечень не викликає, то питання про можливість її компенсації потерпілому у грошовій формі за рахунок винного є дискусійним. Автори, які вважають неможливим відшкодування моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, в тому числі через пред’явлення цивільного позову в кримінальній справі, найчастіше висувають з цього приводу аргумент, щодо неможливості точної грошової оцінки немайнової (моральної шкоди).

Моральна шкода справді не піддається точній грошовій оцінці. Але це не може бути перешкодою для позитивного вирішення проблеми. По-перше, мова йде не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, що згладжує моральні переживання потерпілого, полегшує його становище. По-друге, правопорушення і міра відповідальності за нього не завжди точно співвідносяться. Так, розміри грошових штрафів, передбачені цивільним, адміністративним законодавством, міри кримінального покарання не еквівалентні заподіяній майновій шкоді або тяжкості скоєного злочину.

Чинне законодавство України передбачає компенсацію моральної шкоди. Стаття 4401 Цивільного кодексу України, якою кодекс доповнений Законом України від 6 травня 1993р., передбачає, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові чи організації діяннями іншої особи, яка порушила їхні законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральну шкоду заподіяно не з її вини.

Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду, незалежно від відшкодування майнової шкоди. Крім того, відшкодування моральної шкоди прямо передбачене ст. 12 Закону України “Про охорону праці”, ст. 3 Закону України “Про інформацію”, ст. 24 Закону України “Про захист прав споживачів”, ст. 44 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, ст. 3 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” та іншими законодавчими актами.

Як бачимо, в Україні законодавець рішуче висловився за відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що стало важливим засобом захисту особистих немайнових прав громадян, а також підприємств, установ і організацій. Сам факт захисту законом гідності особи через компенсацію моральної шкоди грошовим еквівалентом позитивно впливає на психічний стан потерпілого, підтримує віру в справедливість. Втім, перешкодою для регулювання цього питання є та обставина, що ні в законодавстві, ні в правовій доктрині немає єдиної дефініції моральної та немайнової шкоди.

З усіх законодавчих актів, якими передбачене відшкодування моральної шкоди, законодавець дав визначення цієї шкоди тільки в ст. 12 Закону України “Про охорону праці”. Під нею розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок, бажань, погіршення відносин з оточенням, інших негативних наслідків морального характеру.

Однак, визнати дане законодавче поняття моральної шкоди як універсальне неможливо хоча б з огляду на те, що воно сформульоване щодо правовідносин, пов’язаних з охороною праці, і стосується тільки юридичної особи. Не стоїть осторонь цієї проблеми і судова практика. У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” зазначено, що “під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживань у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків”. Наведене визначення моральної шкоди суттєвих зауважень не викликає. Водночас воно дає змогу зрозуміти, що з огляду на різноманітність деліктів, якими може бути заподіяна моральна шкода, різного індивідуального сприйняття таких діянь та їх наслідків потерпілими, навести вичерпний перелік діянь, за які присуджується відшкодування моральної чи іншої немайнової шкоди, неможливо.

У теорії кримінального процесу теж немає єдиного погляду на поняття моральної шкоди. Причому нерідко в це поняття вкладається різний зміст. Це і горе, спричинене вбивством близької людини; і дискредитація потерпілого, образа його честі, гідності; і особливий неблагополучний моральний і психічний стан громадянина або створення небезпеки для його життєво важливих прав та інтересів. Оскільки в юридичній науці загальновизнаною є думка про те, що будь-яке правопорушення заподіює моральну шкоду, то і в широкому розумінні моральну шкоду заподіює його крайній прояв – злочин.

Коли в людини викрадають майно або завдають їй побоїв, то це, безсумнівно, пов’язане з певними моральними переживаннями. У цьому розумінні моральна шкода виступає органічною складовою всякої шкоди, заподіяної громадянину злочином, ї її навіть теоретично неможливо відділити від шкоди фізичної чи майнової.

Однозначний висновок про можливість стягнення моральної шкоди, заподіяної будь-яким злочином, випливає з наданого Пленумом Верховного Суду України роз’яснення в п. 2 ч. 3 вже згаданої постанови від 31березня 1995 р.: “відповідно до ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу України потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ст. 49 КПК), вправі пред’явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства”.

Підставами відшкодування моральної шкоди у кримінальному судочинстві можуть бути ті самі юридичні факти, що використовуються як правові підстави і для стягнення з винних осіб майнової шкоди, заподіяної злочином: 1) вчинення злочину; 2) заподіяння злочином шкоди; 3) наявність причинного зв’язку між злочином і шкодою, що настала.

Суб’єктом права на відшкодування моральної шкоди за загальним правилом є особа, яка потерпіла від злочину. Інші особи можуть мати таке право тільки у передбачених законом випадках, а саме: близькі родичі у разі смерті потерпілого; особи, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника; дитина померлого, яка народилася після його смерті. Водночас, як зазначено в п. 7, названої вище постанови, близькі родичі особи, якій завдано моральної шкоди, права на відшкодування цієї шкоди не мають, окрім випадків, коли такими діями порушено і їхні права.

Розглянемо більш детально поняття про фізичну шкоду. Це сукупність змін, що сталися в стані людини як фізичної істоти внаслідок вчинення злочину. Це тілесні ушкодження, розлад здоров’я, фізичні страждання, біль. Суттєвою рисою фізичної шкоди є те, що вона заподіюється життю, здоров’ю – найважливішим благам людини, і практично не може бути відшкодована.

Згідно з Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом № 6 Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995р., “з медичної точки зору тілесні ушкодження – це порушення анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій, що виникає внаслідок одного чи кількох зовнішніх шкідливих чинників – фізичних, хімічних, біологічних, психічних. У Науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України зазначено, що тілесним ушкодженням є протиправне і винне заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи, яким порушено анатомічну цілісність або фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого при посяганні на здоров’я.

Тілесні ушкодження бувають трьох ступенів: тяжкі, середньої тяжкості і легкі. У судово-слідчій практиці проблем із встановленням виду тілесних ушкоджень зазвичай не виникає, оскільки визначення їх характеру і тяжкості належить до компетенції медичної експертизи.

Кримінально-процесуальне законодавство досить чітко регулює питання про характер участі потерпілого у стадіях порушення та попереднього розслідування, а також у судовому провадженні кримінальної справи.

Порушення кримінальної справи є першою стадією кримінального процесу. На цій стадії закладається особливий комплекс відносин між органами дізнання, слідчим, прокурором, заявником та іншими особами. Це, зокрема, дії з прийняття й перевірки заяв (повідомлень) про вчинені злочини або злочини, що готуються; закріплення слідів злочину, винесення певних рішень і перевірки їх законності та обґрунтованості.

Ефективність розслідування злочинів прямо залежить від того, як швидко, з якого моменту вчинення суспільно небезпечного діяння розпочато дізнання й попереднє слідство.

Провадження за заявами й повідомленнями обмежено часом. У ст. 97 КПК визначений строк, упродовж якого слід винести рішення за заявою чи повідомленням про злочин, – три дні. За цей час правоохоронний орган зобов’язаний прийняти повідомлення, проаналізувати дані, що в ньому містяться, і сформулювати певне процесуальне рішення.

Якщо даних, наведених у заяві недостатньо для винесення обґрунтованого рішення, її перевірка здійснюється у строк, що не може перевищувати десять днів. Завершується провадження за заявами й повідомленнями про злочини винесенням одного з трьох процесуальних рішень:

1) порушення кримінальної справи;

2) відмова у порушенні кримінальної справи;

3) направлення повідомлення або заяви за належністю.

Кримінальна справа може бути порушена лише за наявності законних підстав, передбачених ст. 94 КПК. При цьому важливе значення має питання про момент визнання особи потерпілою в кримінальній справі. Як уже згадувалося, потерпілий вважається учасником процесу з моменту винесення постанови про визнання особи потерпілою.

Рішення про визнання особи потерпілою слід виносити на ранньому етапі провадження кримінальної справи, і для цього достатньо мати докази, які свідчать лише про те, що: діяння підпадає під ознаки злочину, передбаченого статтями Особливої частини Кримінального кодексу України: злочин було вчинено або підготовлено; саме цим злочином справді заподіяно певну шкоду, вказану в законі; існує причинний зв’язок між даним злочином і моральною, фізичною або майновою шкодою, що настала.

Коли заподіяння шкоди є очевидним під час порушення кримінальної справи (наприклад, у разі вчинення зґвалтування, крадіжки, розбійного нападу тощо), постанову про визнання особи потерпілою рекомендується приймати одночасно з постановою про порушення кримінальної справи. В інших випадках визнання потерпілим може мати місце і згодом, але зразу після встановлення факту заподіяння шкоди конкретній особі. Ця вимога набуває особливого значення з огляду на те, що громадянин, якому заподіяно шкоду, може користуватися наданими йому законом правами та виконувати покладені на нього законом обов’язки лише після того, як органом дізнання, слідчим чи прокурором прийнята відповідна постанову.

Перш ніж розглядати питання про реалізацію прав потерпілого на стадії попереднього розслідування, нагадаємо, що стаття 122 КПК, яка передбачає порядок роз’яснення прав потерпілого, вказує на те, що слідчий, визнавши особу потерпілою від злочину, роз’яснює їй її права, передбачені ст. 49 КПК: “Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі. Потерпілий і його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не провадилося, після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови народного судді. У справах, передбачених частиною 1 ст. 27 КПК, потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах в усіх справах, в яких не виступає прокурор чи громадський обвинувач.

В охороні прав особи, потерпілої від злочину, важливе місце під час розслідування посідає діяльність слідчого з додержання всіх процесуальних прав, що належать потерпілому. Це є дієвою гарантією захисту його інтересів. Однак, хоча на сьогодні суттєво зріс обсяг слідчої роботи у справі за рахунок більш ретельного ставлення до дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого, збирання та оцінки доказів, у сфері забезпечення прав потерпілого практично нічого не змінилось.

Серед причин слабкої уваги до реалізації прав та інтересів потерпілого під час попереднього слідства неабияку роль відіграють недоліки у здійсненні прокурорського нагляду і відомчого процесуального контролю за законністю діяльності слідчого. Вони якоюсь мірою зумовлені названими раніше чинниками, але мають і самостійну природу.

Як у процесуальному контролі з боку начальників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, так і в прокурорському нагляді за додержанням законів органами слідства й дізнання склалась і діє система оцінок результатів роботи, найважливіше місце в якій посідає стан злочинності, поширеність окремих видів злочинів, їх розкриття, показники якості та строків слідства. Додержання ж норм закону щодо потерпілих у систему оцінок поки що не входить, що й зумовлює в цілому невимогливе ставлення у слідчому провадженні до цього питання.

На стадії направлення справи до суду потерпілий має право заявляти різні клопотання: про витребування додаткових доказів, зміну обвинуваченому запобіжного заходу, забезпечення цивільного позову тощо. Суд має право викликати в розпорядче засідання потерпілого, що заявив клопотання, для давання пояснень. Однак на практиці суди не часто викликають потерпілих, тому вони в стадії віддання обвинуваченого до суду участі практично не беруть.

Про результати розгляду клопотання потерпілому обов’язково повідомляють. Відмова в задоволенні клопотання оскарженню не підлягає, але потерпілий має право знову заявити те саме клопотання на стадії судового розгляду. Визнавши, що є достатньо підстав для віддання обвинуваченого до суду, суддя чи суд вирішують питання про виклик потерпілого в судове засідання. Згідно з ст. 255 КПК України, після віддання обвинуваченого до суду суддя зобов’язаний забезпечити потерпілому можливість ознайомитися з усіма матеріалами справи і виписати з неї всі необхідні дані.

Суд зобов’язаний надіслати потерпілому повістку, в якій вказується де і коли відбудеться розгляд кримінальної справи, у якій його визнано потерпілим. Досліджуючи питання реалізації прав потерпілого під час судового розгляду, ряд науковців схиляється до думки про необхідність підвищення активності потерпілого в цій стадії кримінального процесу. З цією метою слід з’ясувати: чи зобов’язаний потерпілий з’являтись у судове засідання, його права під час судового засідання та можливість приводу в разі неявки; участь потерпілого в судових дебатах; оскарження потерпілим вироку.

У ч. 2 ст. 302 КПК України зазначено, що потерпілий зобов’язаний давати правдиві показання (тобто давання показань не є обов’язковим для потерпілого). Водночас кримінально-процесуальне законодавство передбачає застосування до потерпілого приводу, в разі його неявки в судове засідання.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 22 грудня 1978 р. “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” встановлено, що коли потерпілий за викликом не з’явиться в судове засідання, судові належить з’ясувати причини цього. У разі неможливості з’ясувати всі обставини та захистити права й законні інтереси потерпілого за його відсутності, слід повторити виклик і вжити заходів до забезпечення його участі в розгляді справи. Звертається увага суддів на те, що ст. 290 КПК України, даючи вичерпний перелік наслідків неявки потерпілого в судове засідання, передбачає й можливість застосування до потерпілого, який не з’явився за викликом до суду без поважних причин, приводу відповідно до ст. 72 КПК.

За злісне ухилення від явки до суду потерпілий несе відповідальність за ч. 1 ст. 1853 Кримінального кодексу України про адміністративні правопорушення, а за неправдиве показання – за ст. 178 КК України. З’явившись до суду, потерпілий повинен відмітитись у секретаря судового засідання і має право бути присутнім у залі судового засідання впродовж усього судового розгляду. На відміну від свідків, він не видаляється із залу судового засідання.

У судовому засідання, як і під час попереднього розслідування, потерпілий може користуватися рідною мовою і послугами перекладача. Він має право знати склад суду і заявляти відводи (судді, прокуророві, секретареві, експертові, спеціалістові й перекладачеві). Потерпілому слід обґрунтувати відводи і заявити їх до початку судового слідства. Як і підчас попереднього слідства, в судовому розгляді потерпілий може заявляти різноманітні клопотання, а також має право висловити свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками процесу.

Слід зазначити, що в грудні 1993 р. був прийнятий Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, що спрямований на охорону забезпечення прав, здоров’я і життя потерпілих від злочинів. Однією з вимог щодо забезпечення їхньої безпеки є те, що потерпілий може клопотати про проведення закритого судового засідання.

Після виконання передбачених законом дій у підготовчій частині судового засідання суд переходить до судового слідства. Потерпілому законодавством надано можливість брати активну участь у цій частині. Так, після допиту підсудних про визнання чи невизнання ними своєї вини суд повинен вислухати з-поміж інших осіб також і думку потерпілого про послідовність допиту підсудних, потерпілих, свідків і експертів.

Конституція України передбачає як основні засади правосуддя рівність усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свободу в наданні ними судові своїх доказів та у доведенні перед судом їхньої переконливості.

Кримінально-процесуальний кодекс України закріпив дуже важливе положення, згідно з яким потерпілий і його представник у судовому розгляді користуються рівними правами з обвинуваченим, підсудним, захисником, цивільним позивачем та їхніми представниками щодо подання доказів, участі в дослідженні доказів і заявлені клопотань (ст. 261 КПК).

Під час судового розгляду, як і на попередньому слідстві, потерпілий має право надавати докази. Він може ставити запитання підсудному, іншим потерпілим, свідкам, експертові. У судовому розгляді потерпілий має право давати показання. Допитується він судом за правилами допиту свідків, але раніше від них (ст. 308 КПК).

Головуючий з’ясовує взаємовідносини потерпілого з підсудним і пропонує повідомити про все, що йому відомо у справі. Після цього потерпілого допитують. Після закінчення судового слідства суд переходить до судових дебатів. Як зазначено у ст. 267 КПК України, потерпілий має право брати участь у дебатах у справах публічного і приватно-публічного обвинувачення лише тоді, коли в них не бере участі прокурор чи громадський обвинувач.

У справах приватного обвинувачення потерпілий першим виступає в судових дебатах. Якщо в судовому розгляді справи приватного обвинувачення бере учать прокурор, то послідовність виступів прокурора і потерпілого встановлюється судом за їхньою пропозицією. Замість потерпілого у справах приватного обвинувачення в судових дебатах може брати участь його представник.

Якщо потерпілого визнано цивільним позивачем, він має право брати участь у судових дебатах у всіх кримінальних справах. З промовою він виступає після державного та громадського обвинувачів. У промові він може висловлюватись лише як цивільний позивач про майнову шкоду.

Стаття 22 КПК України передбачає, що обов’язок доказування вини обвинуваченого та інших обставин справи: збирання, перевірки та оцінки доказів, складає правовий обов’язок суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання. Поряд із учасниками процесу, на яких лежить обов’язок доказування, закон вказує і на таких учасників процесу, яким надане “право доказування”, але на яких не покладається обов’язок доказування.

До таких учасників процесу належать: обвинувачений, підозрюваний і його захисник, потерпілий, цивільний позивач і цивільний відповідач та їхні представники. Згідно з принципами публічності (ст. 4 КПК) і встановлення об’єктивної істини (ст. 22 КПК) у кримінальному процесі вся діяльність, спрямована на з’ясування того, чи вчинено злочин, складає обов’язок органів держави, які відповідальні за кримінальну справу, тобто суду, прокурора, слідчого і органу дізнання.

Ця діяльність: а) зобов’язує порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину; б) вимагає вжиття всіх необхідних заходів щодо збирання, перевірки, оцінки доказів як на попередньому розслідуванні, так і в суді; в) поширюється не тільки на винність або невинуватість обвинуваченого у вчиненні злочину, а й на інші елементи предмета доказування (ст.ст. 23 і 64 КПК), у тому числі й щодо вжиття заходів із відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілому незалежно від позиції якихось органів, установ і організацій, осіб, зокрема обвинуваченого й потерпілого (крім справ приватного і приватно-публічного обвинувачення); г) забезпечує охорону законних інтересів обвинуваченого та інших учасників процесу – потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, а також забороняє перекладати на них обов’язок доказування.

До фактів, що підлягають доказуванню стосовно характеру і розміру шкоди, заподіяної злочином потерпілому, слід віднести: а) дії, які заподіяли шкоду, в їх конкретному виразі в кожному окремому випадку; б) наявність шкоди, заподіяної особі чи майну, – також у її конкретному виразі; в) наявність причинного зв’язку між діями особи, притягненої до кримінальної відповідальності, і шкодою; г) вину заподіювача шкоди; д) умисел або необережність потерпілого, а якщо останні були допущені, – то й ступінь їх вираженості; е) майнове становище особи, яка заподіяла шкоду; є) розмір заподіяної шкоди; ж) розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню.

Що стосується захисту інтересів неповнолітніх потерпілих, розслідування та судового розгляду злочинів, заподіяних неповнолітніми, то тут має місце певна специфіка. Її врахування потребує від юристів особливої кваліфікації та такту, аби не завдати шкоди неповнолітньому, не залежно від того, в якій ролі він бере участь у кримінальному процесі. У багатьох країнах створена ювенальна юстиція, дитячі суди, до кримінального процесу залучають адвокатів, соціальних педагогів, психологів.

Захист прав та інтересів неповнолітніх потерпілих видається недостатнім у правовому сенсі. Ці питання мають бути обов’язково враховані при реформуванні законодавства та судочинства, повинні перебувати у центрі уваги громадськості, висвітлюватися у засобах масової інформації.

Отже система соціально-профілактичної та коригувальної роботи, що склалася, не відповідає сучасній складній ситуації. Актуальними завданнями соціальних працівників стосовно роботи з неповнолітніми повинні стати передусім такі:

виявлення дітей і підлітків, які належать до „групи ризику віктимності”;

отримання дітьми правових знань та формування прагнення використовувати їх на практиці; уміння розпізнавати та уникати небезпечних ситуацій;

психолого-медична допомога дітям, які потрапили з вини батьків або в зв’язку з непередбачуваними ситуаціями (приміром, з фізичним і психічним насильством або з небезпечними для життя та здоров’я умовами проживання) у безвихідне становище;

формування у дітей та підлітків позитивного досвіду соціальної поведінки, навичок спілкування та взаємодії з оточуючими людьми, готовності сприймати юридичну та психологічну допомогу;

психологічна та педагогічна підтримка, що сприятиме усуненню кризових станів особистості.

Включення будь-якого дезадаптованого підлітка у традиційну виховну та освітню систему у повному обсязі неможливе без спеціальної допомоги в галузі корекції та відновлення психічних ресурсів і потенційних можливостей дитини. Ефективність роботи з дезадаптованими багато в чому залежить від наявності комплексної інфраструктури, що включає в себе такі елементи: кваліфіковані кадри, організаційна підтримка, фінансування з боку держави, зв’язок з науковими закладами, а також спеціально створений безпечний соціальний простір, в якому формуються свої традиції і методи роботи з неповнолітніми.

Головними принципами, які реалізуються в роботі закладів соціальної допомоги, є такі:

різноплановість зусиль, тобто спрямованість соціальної роботи на різні сфери життєдіяльності дітей та підлітків;

комплексність педагогічних, психологічних, соціально-правових (за необхідності – медичних) заходів;

партнерство для залучення потерпілих дітей і підлітків у відновлювальний процес;

поступовість, послідовність, створення “переходів” від одного виду реабілітаційних або виховних заходів до інших.

Початок профілактичної роботи з підлітками груп ризику починається з вивчення причин деформації особистості та їх джерел; далі соціальний працівник зосереджує свої зусилля на тому, щоб перешкодити переростанню багатьох наслідків дезадаптації в соціально-психологічні патології. Психологи та педагоги мають перевести дифузні стани, в яких знаходяться потерпілі, у повноцінну потребу в нормальному житті як опору та основу для створення дійсної внутрішньої смислової установки замість підказаної, нав’язаної ззовні.

Подібного типу завдання можуть реалізовуватися із врахуванням мотивації неповнолітнього й створення високої особистісної зацікавленості у запропонованих реабілітаційних заняттях, а також розробки (неповнолітнього разом з соціальним працівником) розгорнутих планів та програм організації майбутньої поведінки в межах певної діяльності – спортивної, творчої, навчальної, трудової і т.п.).

Психологічні особливості віктимної особистості. Дослідження особистості та рівня інтелектуального розвитку неповнолітніх, які потерпіли від злочинів вказують на не досить однозначне розуміння різними авторами безпомічного стану жертви. Одні дослідники пов’язують його з хворобливими змінами стану свідомості, інші – з недостатнім психічним розвитком і, відповідно, нездатністю розуміти характер та значення здійснюваних дій, треті – з шоком внаслідок переляку, раптового нападу насильника, а також можливого поранення.

Аналізуючи можливі причини появи стану психологічної безпомічності, Л.П.Конишева доходить висновку про необхідність визначення єдиних критеріїв настання безпомічного стану. Вона вважає, що при експертній оцінці вольових дій потерпілого необхідно виходити з уявлень про структуру будь-якої вольової дії і пропонує такі психологічні критерії безпомічного стану жертви:

1) розуміння жертвою небезпеки ситуації;

2) здатність знайти вихід з неї;

3) вибір правильної лінії поведінки;

можливість контролювати виконавчі ланки діяльності.

Відповідно, використання названих понять із заперечною часткою “не” буде являти собою опис психологічно безпомічного стану. Невідповідність навіть тільки одному з цих критеріїв вже може привести до безпомічного стану, який можна розцінювати як особистісну схильність стати жертвою, тобто віктимність.

Результати віктимологічних досліджень дають підставу вважати, що в особистісній структурі потерпілого є елементи різнорівневого порядку, які активізуються під впливом факторів ситуації ризику і є психологічними передумовами перетворення цієї особистості на жертву (Ю.М.Антонян, Д.В.Ривман, В.С.Устинов, Л.В.Франк та ін.). Наведене не означає фатального характеру впливу таких факторів на розвиток ситуації взаємодії агресора та жертви, воно також не означає, що всі потерпілі, яких відносять у різних класифікаціях до тих чи інших груп, повною мірою мають риси особистості, притаманні відповідній групі жертв.

Здійснення акту насильства залежить від поведінки потерпілого до та під час нього, а поведінка тісно пов’язана зі структурою особистості і є однією з її функцій. Однак головним залишається питання, про те, чому потерпілі поводять себе подібним чином, які психологічні особливості “підштовхують” їх до цього, яка соціально-психологічна взаємодія існує між ними та агресорами, який характер і зміст цієї взаємодії.

Структуру віктимної особистості можна представити, як складову таких систем:

1. Соціально-демографічні ознаки (соціальне походження, місце проживання і т.д.)

2. Ціннісні орієнтації та спрямування особистості, її соціальні позиції та зв’язки, інтереси та потреби, установки, мотивація віктимної поведінки.

3. Інтра- та інтерперсональні ставлення особистості (до себе та інших).

4. Психічні процеси, властивості та стани особистості.

5. Біопсихічні та індивідуально-характерологічні особливості (стать, вік, темперамент та ін.).

Розробок, присвячених системному підходу до виділення та опису профілю віктимної особистості, бракує навіть юридичній психології. Очевидною є необхідність вивчення віктимо-психологічного аспекту особистості і розробка на цій основі рекомендацій щодо попередження можливості стати жертвою, а також реабілітаційних заходів, що коректують та відновлюють особистісний потенціал.

Ситуація насильства сама по собі не може розкрити всю множину якостей особистості жертви. Тому класифікація жертв має базуватися не тільки на характері агресивних дій проти неї та їх наслідків, а й на врахуванні тих якостей особистості жертви, які проявилися у даній ситуації. Віктимологічна класифікація має виходити з психологічної типології особистості.

Під віктимністю розуміється суб’єктивна схильність стати жертвою насильства. Вона включає в себе: 1) психологічні (індивідуально-психологічні та соціально-психологічні) “дефекти” особистості, що призводять її до віктимогенної деформації; 2) фізіологічні особливості людини, головним чином зумовлені віком; 3) психопатологічні особливості. Так чи інакше ми маємо справу з підвищено вразливою особистістю

Неповнолітні потерпілі від насильства в психопатологічному плані утворюють неоднорідну когорту, серед яких особи з психічними розладами складають меншість. Н.Б. Морозова, відмічає, що підлітки з психічними відхиленнями, найчастіше стають жертвами домагань (зокрема сексуальних). Різнорідність даних ще раз підтверджує латентність явища, вузьку спрямованість наукових розробок, котрі, як правило, торкаються кримінальної сфери, відсутність досліджень на стиках віктимології, кримінології, психології, соціології.

Поведінка людини залежить від двох категорій факторів: 1) вплив зовнішнього середовища (у випадку насильства – нападу); 2) особливостей особистості, які забезпечують різноманітну гаму реакцій на зовнішній вплив.

Вивчаючи індивідуальні особливості потерпілих 18-20- річного віку, Ю.М.Антонян виявив у них такі психологічні риси: підвищена навіюваність, пасивність, покірність, психологічна інфантильність, сповільнена орієнтація в новій ситуації, невміння достатньою мірою прогнозувати розвиток подій, у тому числі пов’язаний з власною поведінкою.

Значно доповнюють картину експериментальні дані, отримані В.Л.Васильєвим та І.І.Мамайчук в результаті дослідження поведінки неповнолітніх жертв статевих злочинів. Порівняльний аналіз профілю особистості потерпілих дівчат і дівчат контрольної групи показав, що перші мають більш високий показник по фактору конформізму. Це характеризує їх як слухняних, залежних, не здатних відстояти свою точку зору. В групі потерпілих достовірно домінували дівчата, схильні сприймати те, що відбулося з ними, як дещо фатальне.

Важливим регулятором поведінки особистості є рівень розвитку її самооцінки. У потерпілих досліджуваних самооцінка була менш адекватна, ніж у контрольній групі, крім того виявлено порушення балансу позитивних та негативних характеристик, і це значно перешкоджало розумінню того, що трапилося, знижувало критичність поведінки. Водночас у дівчат із заниженою самооцінкою спостерігалося обмеження активності, невпевненість в своїх силах, високий ступінь психічного напруження. У дівчат з підвищеною самооцінкою спостерігалася некритичність, тенденція вирішувати завдання, що перевищують їхні можливості, схильність до ризику, прагнення перекласти відповідальність за те, що відбувається, на інших, на обставини. Всі ці характеристики групуються у типові реакції та дії, сталі риси особистості.

Ціннісні орієнтації, як одне з головних утворень особистості, зумовлюють спрямованість, визначають позицію людини. Результати досліджень жертв насильства вказують на те, що у багатьох з них вони являють собою несформовану та нестійку систему.

Аналізуючи так звані “дефекти” особистості, неможливо ігнорувати спадкові особливості. Відомо, що у жертв насильства діагностується висока чутливість, більш високий рівень нейротизму, гостре реагування на загрозу, високий показник рівня тривожності, низький рівень емоційної стійкості, які дезорганізують поведінку та негативно впливають на психологічну адаптацію. До природжених факторів слід віднести і затримку психічного розвитку та інші психологічні відхилення. Притаманні особам з такими вадами труднощі в осмисленні нової інформації, малий запас знань, конкретність та примітивність суджень, порушення критичності, дуже слабкі прогностичні здібності сприяють віктимогенній схильності.

Визначення причин насильства може допомогти зрозуміти психологічний феномен віктимності. Будь-яке насильство зачіпає центральні відношення особистості, базові потреби, мотиви особистості. В цьому сенсі насилля є продовженням внутрішнього конфлікту того, хто його здійснює.

Американські автори M.Brenzinger та P.Miller показали, що вибір жертв насильства невипадковий і пов’язаний з певним типом насильника. Для так званого “ситуативного переслідувача”, важливо які жертву знайти психічно або фізично вразливу дитину. “Регресуючий” тип з низькою самоповагою переслідує вразливих дітей, але виключно в безлюдних місцях. “Сексуально нерозбірливий” потребує, як правило, жертви, яка має попередній сексуальний досвід. Найбільш збочені типи (“спокушаючи”, “інтровертовані”, “садисти”) для реалізації своїх фантазій використовують найбільш вишукані методи та більш жорсткі критерії відбору майбутньої жертви: діти мають відрізнятися особливими психологічними та фізіологічними характеристиками, які б відповідали реалізації їхніх фантазій.

Загалом серед причин насильства у суспільстві вказуються, насамперед, соціальні фактори. До них відносять недостатність загальноосвітньої культури, професійної підготовки, упущення в галузі виховання, несформовану повагу до оточуючих. Сюди слід додати також вплив традицій, що походять з далекого минулого. Це стосується особливих уявлень про стиль виховання хлопців і дівчаток, різне призначення жінок і чоловіків, відмінності їх ролей у суспільстві. Прихильники такого підходу, зокрема, вважають, що ЗМІ спричиняють формування подібного стереотипу поводження, жінок привчають бути жертвами, а чоловіків - агресорами.

Названі явища звичайно мають місце, але не слід забувати, що багато людей живуть і виховуються в умовах, далеких від ідеальних, є люди з негативними якостями, але тим не менш вони не здійснюють насильство щодо інших. Те ж саме можна сказати і про жертву.

Не можна не погодитися з тим, що пояснити внутрішні причини насильницької поведінки тільки соціальним походженням неможливо, бо за грубими, деструктивними діями іноді приховуються психотравмуючі переживання та емоції, які залишаються неусвідомленими особистістю.

По відношенню як до агресора, так і до жертви, вивчення ланцюжка причин веде далеко за межі конкретної ситуації насильства, відкриваючи сукупність обставин, що вплинули на формування вразливої особистості з деформованим особистісним профілем.

У поведінці жертв насильства особливо виділяється пасивність (слухняність) стосовно старших. Виникає питання про те, як особливості соціалізації особистості впливають на формування віктимності. І.С.Кон так визначає термін “соціалізація”: “У найбільш загальному вигляді, це впливи середовища, які заохочують індивіда до участі у суспільному житті, вчать його розумінню культури, поведінці у колективах, ствердженню себе та виконанню різних соціальних ролей.” Найважливішим інститутом соціалізації раннього дитинства є сім’я.

На сучасному етапі накопичений психологами і клініцистами досвід консультування тяжких особистісних проблем та їх психокорекції вказує на великий вплив умов виховання в дитинстві на все подальше життя людини, причому констатується, що мова може йти або про жорсткий, директивний тип сімейного виховання, або про виховання у стилі “соціально занедбаної дитини”.

Таким чином постає питання про можливе існування зв’язку між певним стилем взаємодії між дітьми та батьками і формуванням психологічно вразливої, тобто віктимної особистості неповнолітнього. Достатньо придивитися уважніше до будь-якої ситуації, в якій фігурує насильство, і стає очевидним, що досвід жертви в кожному з цих випадків видається багатомірним. Для дітей, які постраждали від інцесту, невідворотними є супроводжуючі його порушення сімейної любові та довіри, маніпулятивні відносини, а почасти і залякування з боку батька – насильника, що кваліфікуються як психологічне насильство. Часто вони зазнають також і фізичного насильства.

Насильство включає в себе: психічне, фізичне, сексуальне, нехтування правами дитини, жорстоке поводження з дитиною, неадекватне батьківське піклування, зокрема, симбіоз або емоційне відчуження. Наслідки насильства, пережитого у дитинстві, все частіше стають об’єктом емпіричних досліджень, з’являються факти, що підтверджують існування відстрочених наслідків насильства.

Пояснюючи психологічні причини виникнення віктимної поведінки неповнолітніх, дослідники доходять висновку, що її визначають:

страх зіткнутися з грубістю, фізичним або психічним насильством;

почуття беззахисності, непотрібності, байдужості з боку значущих дорослих.

При цьому психологи наголошують на тому, що страх не тільки є однією з головних причин формування негативних тенденцій у розвитку особистості (агресивності, жорстокості, підвищеної тривожності, відсутності співчуття, милосердя), а й впливає на формування віктимності. Страх породжується відсутністю поруч “захисника”, порушенням системи підтримки в сім’ї. Поступливість батьків формує у дітей егоїзм, що може не тільки призвести до розвитку істеричної форми неврозу, а й формує самовпевнену особистість; у тих, кого занадто оберігають та подавляють, розвивається нерішучість, що переростає за певних умов у психастенію.

Невпевненість у собі, страхи можуть розглядатися як результат формування тривожно – помисливого характеру, який частіше всього є наслідком домінуючого або суперечливого виховання в сім’ї.

Наслідки жорстокого поводження з дітьми залежать від віку, реальної ситуації, наявності в сім’ї людей, які приймають дитину. У дітей віком до 10 років проявляється різна неврозоподібна симптоматика, в деяких випадках депресивні розлади, а в підлітковому віці – психопатоподібна. Одних дітей характеризує підвищена агресивність, а інших – підвищена сором’язливість і обов’язково неадекватна самооцінка.

Підлітковий вік характеризується різкими якісними змінами, які охоплюють всі сторони розвитку. Біологічно він відноситься до передпубертатного та пубертатного періодів, тобто до етапу статевого дозрівання та інтенсивного, нерівномірного розвитку організму. Значна індивідуальна варіантність темпів розвитку (у хлопчиків і дівчат), акселерація та ретардація суттєво впливають на психофізіологічні особливості, функціональні стани підлітка (підвищена імпульсивність, збудливість). Статевий потяг (часто неусвідомлюваний) і пов’язані з цим нові переживання, потреби, інтереси можуть бентежити підлітка.

Центральним фактором психологічного розвитку у підлітковому віці, його найважливішим новоутворенням є становлення нового рівня самосвідомості, зміна Я-концепції, що виявляється у намірі пізнати себе, свої можливості та особливості. З цим пов’язані різкі коливання ставлення до себе. Вказане новоутворення визначає провідні потреби підліткового віку – у самоствердженні та спілкуванні з однолітками.

З одного боку, в підлітковому віці важлива не стільки сама по собі можливість самостійно розпоряджатися собою, скільки визнання цієї можливості оточуючими дорослими. З іншого боку, підлітки продовжують очікувати від дорослих допомоги та захисту. Вказана суперечливість, підпорядкованість нормам групи робить життя підлітка особливо небезпечним.

Головними явищами, з якими стикаються дослідники причин формування вразливої особистості та віктимної поведінки, є такі: дефіцит досвіду позитивної, активної, просоціальної поведінки, пов’язаної з відстоюванням свого “Я”; розвиток у певної частини підлітків почуття власної неповноцінності, психологічного та соціального статусу невдахи; формування “жертовного стилю поведінки”.

Специфіка підліткового віку в плані становлення неадекватних форм соціальної взаємодії сприяє виникненню у деяких випадках вiктимних установок та посилює тенденції до вiктимних форм поведінки у потенційно конфліктних ситуаціях.

Соціальна сенситивність підлітка дає йому можливість бути успішним у спілкуванні й інших видах діяльності та, водночас, визначає особливості його позиції. Підліток залежний від того, наскільки інші підтримують та приймають його, але намагається проявляти самостійність. Ізоляція від сприятливого спілкування, емоційні перевантаження, подовжена дія складних обставин повсякденного життя, що травмують підлітка, призводять до деперсоналізації (стану відчуження особистості від самої себе). Під “переживанням відчуження” розуміють зміну сприйняття самого себе (деперсоналізація), інших людей або навколишньої ситуації (дереалізація).

Тих, хто відповідає нормам субкультури, спільнота приймає і відзначає особливими знаками належності до неї. Яким би не був вид діяльності групи – у кожній є свої ранги: вищий, середній, нижчий. Якщо член групи не відповідає її очікуванням, нормам та вимогам – група „опускає” його на нижчий ранг, якщо він і далі не відповідає очікування, виштовхує його або створює такі умови, за яких він покидає групу сам.

Деперсоналізація має місце тоді, коли:

індивід не реалізував себе як особистість;

персоналізація відбувається шляхом присвоєння результатів чужої праці;

персоналізація є засобом приписування собі чужих досягнень або передача своїх недоліків та помилок комусь іншому.

Таким чином персоналізація одних особистостей відбувається за рахунок деперсоналізації інших.

Деперсоналізація тісно пов’язана з проблемами ідентичності та пубертатної іпохондрії. Основу всіх цих порушень складає необхідність змінити уявлення про власне тіло, що виникає в період дорослішання. Від 30 до 70 % підлітків переживали легкі перехідні стани деперсоналізації.

Потерпілим від насильства властиві й інші особливості: це деградація – поступове зниження певної якості, процес зміни чогось в бік погіршення, втрата раніше набутих якостей; а також дискредитація (позбавлення довіри, зменшення авторитету) у складних відносинах “людина – суспільство”.

Слід зупинитися ще й на такому явищі, як відчуження. Воно проявляється у невротичній втраті суб’єктом почуття реальності того, що відбувається (дереалізації) або у втраті своєї індивідуальності (деперсоналізації).

У соціальній психології поняття відчуження використовується при характеристиці міжособистісних відносин, за яких індивід протиставляється іншим індивідам, групі, суспільству загалом, відчуваючи той чи інший ступінь своєї ізольованості. Подібні конфліктні відносини пов’язані зі втратою почуття цінності спільної діяльності, з втратою почуття солідарності, коли індивід у групі сприймає інших як чужих і ворожих собі, заперечуючи при цьому норми групи, закони та приписи. Головними способами тиску на однолітків у підлітковій групі є фізичне та емоційне насильство, ігнорування, поширення пліток, стигматизація (наділення прізвиськом).

Часто підлітки – “ізгої” в групі є такими ж і у власній сім’ї. Вони відчувають подвійний тиск, крім того їх, як правило, не сприймають і вчителі, що посилює ефект витіснення їх із суспільства (остракізм). Головна небезпека остракізму полягає в тому, що він все більше розповсюджується у середовищі підлітків.

Головним у процесі віктимізації є формування “Я-концепції”, в якій виділяються три компоненти: по-перше, це уявлення індивіда про самого себе (рольові, статусні, психологічні характеристики індивіда, його життєва мета). По-друге, це самооцінка як афективна оцінка індивідом самого себе. Вона залежить від прийняття або засудження конкретних рис у собі. У жертви злочину самооцінка знижується. Нарешті, це поведінка, яка може бути викликана образом “Я“ та самооцінкою.

Потреби віктимної особи мають певну специфіку, що дає підстави для особливої інтерпретації ролі „жертви”, адже вона дає можливість бути у центрі уваги, отримати співчуття, відчути себе великомучеником. Як бачимо, віктимна поведінка є полімотивованою.

Поведінка підлітків із завищеною самооцінкою супроводжується здебільшого атрибутами демонстрації себе: провокуюча зовнішність, поведінка. Віктимна установка включає намагання привернути до себе увагу нестандартною поведінкою чи зовнішністю і готовністю до умовної співпраці з насильником. Схильність до провокуючих, авантюристичних дій часто сприймається людиною, з якою спілкується такий підліток, як “запрошення” до здійснення акту насильства. Характер своїх дій такі „незалежні” підлітки, як правило, не розуміють. Якщо ж насилля відбувається, вони або чинять опір, або миттєво капітулюють (щоб не було гірше).

“Залежні” неповнолітні характеризується проблемами у спілкуванні, низькою активністю; підозрілістю; високим рівнем тривожності, лабільністю настрою, що відбивається на здатності контролю за своїми емоціями; заниженою самооцінкою.

Поведінка віктимних підлітків супроводжується такими атрибутами слабкості: беззахисність, страх, невпевненість і т.п.; проявляється готовність поступитися вимогам потенційного насильника. Опір у даному випадку практично відсутній, як через особистісні якості (поступливість), так і в силу установки сприймати події, що відбуваються в житті, як неминучі.

Почуття віктимних підлітків до своїх батьків є амбівалентними. По відношенню до батька, з одного боку, вони не задоволені тим, що він приділяє їм мало уваги, мало цікавиться його життям, але при цьому вимагає слухняності, що він непослідовний у своїх вимогах, ворожий, проявляє недостатньо любові, або зовсім не проявляє її. З іншого боку, їм хочеться, щоб батько приїхав (якщо не живе з сім’єю), звернув на них увагу, любив, кинув пити (особливо це стосується дівчат). Головні претензії до матері – неправильне, з точки зору підлітка, виховання, нерозуміння, сварки.

Амбівалентність почуттів на тлі відчуття самотності породжує внутрішній конфлікт, який має певним чином вирішитися. Один з варіантів – це не протидія інцестним відносинам: бажання захисту від матері і неадекватне завоювання емоційної близькості батька. Тим більш, що невпевненим, конформним людям притаманна неусвідомлювана сексуальна поведінка як варіант прояву залежності та покори.

Для багатьох батьків насамперед є важливою слухняність дітей. Однак надмірна слухняність має свій зворотній бік. У відповідь на неї можливі три варіанти реагування:

а) можна повністю підкоритися авторитету, зробити своїми його погляди та спосіб поведінки і очікувати того ж від третьої особи;

б) можна змиритися, в результаті чого спостерігаються такі порушення поведінки, як замкненість, страх, енурез, психосоматичні симптоми;

в) можна вибухнути і проявити агресію або проти авторитету, або вимістити її на більш слабкому.

Як бачимо, є такі порушення сімейного виховання, які підвищують ризик віктимізації дітей і підлітків. Не завжди неповнолітні потерпілі можуть розраховувати на допомогу батьків, а в деяких випадках саме батьки кривдять дітей, вдаючись до фізичного, психологічного, сексуального насильства. Отже, слід більш активно виявляти віктимних дітей, намагатися запобігати злочинам проти них, а у випадку вчинення злочинів, намагатися зменшити шкоду, забезпечити відновлення здатності у них до успішного подальшого функціонування у суспільстві.

Питання для самоконтролю:

 

Назвіть головні причини віктимності неповнолітніх щодо злочинів?

Охарактеризуйте психологічні риси, притаманні віктимним дітям і підліткам?

Які причини формування віктимної особи зумовлені ставленням до неї батьків і ровесників?

Як можливо запобігти кримінальній віктимізації неповнолітніх?

Хто має захищати права неповнолітніх потерпілих?

Як захистити права неповнолітнього, якого кривдять батьки або особи, які їх заміняють?