В юридичній та психолого-педагогічній літературі, за результатами досліджень кримінологів і соціологів, проблема злочинності неповнолітніх була та залишається однією з найбільш актуальних. При її постановці традиційно обговорюються такі питання: „Хто винний?” і „Що робити?”. Спочатку розглянемо перше з них.

Загалом виокремлюють такі чинники злочинності неповнолітніх:

1. Негативний вплив сім’ї. Дослідження показують, що у переважній більшості неповнолітні злочинці мали неблагополучну сім’ю. Часто це загальна атмосфера неповаги батьків до дітей, жорстокість стосовно них, демонстративна байдужість, пияцтво. Неблагополучною може бути сім’я, в якій панує як злиденність, так і забезпеченість. Нині щодня у середньому 32 дитини (на рік близько 12 тис.) стають сиротами при живих батьках. Загалом, в Україні родинної опіки не мають 2,5 мільйона дітей. Близько 40 % неповнолітніх злочинців походять з неповних сімей, 5 % – взагалі не знали батьків. Між тим, кількість сімей, що розпадаються, постійно зростає. Це призводить до того, що діти почувають себе у своїй сім’ї непотрібними, чужими, починають шукати контактів поза родиною і, на противагу їй, переносять негативний досвід і накопичену озлобленість на оточуючих.

2. Недоліки у шкільному вихованні. В умовах глибокої соціально-економічної кризи загальноосвітні школи і профтехучилища далекі від того, що від них вимагається. Частина вчителів має низький рівень культури і професійної підготовки, не користується авторитетом в учнів. Кращі вчителі переходять до елітних шкіл – ліцеїв, гімназій тощо. Відсутня нова концепція освіти і виховання учнів. Все це відчужує дітей від школи, вони втрачають до неї інтерес. Кумирами у підлітковому середовищі стають удачливі бізнесмени, незважаючи на те, якою ціною вони розбагатіли (на зразок героїв телесеріалу „Бригада”), й валютні повії. У вкрай скрутному становищі опинилася система професійно-технічної освіти. Значна кількість профтехучилищ ліквідована або злита з іншими закладами, не забезпечена належним фінансуванням. Але саме в них перебувають десятки тисяч дітей з неблагополучних сімей, які потребують підвищеної уваги. Дозвілля та спорт все більше втрачають для них виховне значення, оскільки комерціалізуються.

3. Незайнятість суспільно корисною працею. Щорічно багатьом випускникам середніх шкіл і профтехучилищ не вдається працевлаштуватись впродовж року. Нині підприємства відмовляються брати їх на роботу. Не можуть знайти постійної роботи і «відсіяні» зі шкіл. Як наслідок, близько половини неповнолітніх злочинців ніде не вчилися й не працювали. А щодо працюючих неповнолітніх, то говорити про виховний вплив на них з боку трудових колективів сьогодні взагалі не доводиться. Для підприємств, які перебувають у скрутному економічному становищі, головне завдання – вижити будь-якими засобами. На жаль, неповнолітніх робітники відраховують у першу чергу. I це незважаючи на те, що в п. 2 розділу III Закону «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» записано: «Держава гарантує працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менше двох років після закінчення або припинення навчання у середніх загальноосвітніх, професійних навчально-виховних і вищих навчальних закладах».

4. Негативний вплив мікросередовища. Підліткам властиве підвищене прагнення до спілкування, що полегшує їх соціалізацію. Знайшовши для себе референтну групу, підліток дуже дорожить своїм становищем у ній. Однак часто-густо він не може критично осмислити ситуацію. Груба сила, цинізм, нахабність, знущання над слабшими, які пропонує йому така група, сприймаються як еталон поведінки. Авторитетами нерідко є особи з солідним кримінальним досвідом. I тут роль дорослих у втягненні підлітків до злочинної діяльності прослідкується досить чітко.

Колишні “тусовки” підлітків зі своїми ознаками розрізнення – черепами, металевими бляхами тощо – втрачають свої позиції. Тепер створюються мобільні “бригади” по 10-20 осіб, які «працюють» під керівництвом дорослих, хоча у багатьох випадках виявляють і власну ініціативу: охорона «авторитетів», обкладання «податками», знищення на замовлення торгівельних точок, наркобізнес, проституція і т.п. Частина угруповань для вчинення злочинів виїжджає за межі місця постійного проживання (для викрадення автомобілів, крадіжки у сільській місцевості тощо).

5. Недоліки у діяльності правоохоронних органів з профілактики злочинів неповнолітніх. Зокрема, слабо працюють підрозділи кримінальної міліції у справах неповнолітніх, орієнтуючись головним чином на розкриття вже скоєних злочинів. Має місце небажання працівників проявляти активність у виявленні підлітків, яких потрібно ставити на облік та проводити з ними індивідуальну профілактичну роботу. Відсутня взаємодія з громадськістю. Що ж до служби в справах неповнолітніх, то вона сьогодні не в змозі дієво займатися профілактикою злочинів: бракує кадрів і фінансування. До мінімуму зведено правове виховання підростаючого покоління. Все це призводить до того, що неповнолітні правопорушники упевнюються у своїй безкарності, що, в свою чергу, сприяє їх подальшій криміналізації.

При розгляді причинних теорій девіантної поведінки слід розрізняти два підходи або два напрями в розробці цієї проблематики. Перший підхід пов'язаний з розглядом причин злочинності і девіантності як сукупності всіх злочинів або девіацій. Другий орієнтований на пошук детермінантів окремих актів протиправної (або що відхиляється) поведінки.

загрузка...

Усі причинні теорії злочинності як статистичної сукупності окремих злочинів можна розділити на чотири групи, залежно від того, які зовнішні обставини вони розглядають загальними детермінантами цього феномена.

1. Причина злочинності і девіантності полягає в неоднорідності і мінливості нормативно-ціннісної системи суспільства (теорія субкультур, соціально-психологічний варіант теорії контролю, теорія аномії Е.Дюркгейма та Р.Мертона, і близькі до них концептуальні підходи). Злочинність виникає за відсутності стабільної нормативно-ціннісної системи і підтримуючих її соціальних інститутів. Цей процес супроводжується соціальною дезинтеграцією, ослабленням солідарності між людьми і виникненням окремих субкультур (кримінальної, молодіжної тощо). Завдяки такій соціокультурній неоднорідності люди починають по-різному тлумачити ту або іншу ситуацію, що призводить до ситуативних конфліктів. Злочинність – це різною мірою усвідомлена реакція на чужу ціннісну систему.

2. Загальною причиною девіантності та злочинності є дестабілізація суспільства (теорія дестабілізації В.Реклесса, теорія соціальних зв'язків, теорія соціальної дезорганізації, соціологічний варіант теорії контролю і деякі інші концепції). Стабільному суспільству властиві такі характеристики: відособленість (відносна ізольованість), порівняльно низька мобільність населення, гомогенність за расовими і культурними ознаками, слабка диференціація населення на класи, наявність єдиної системи повсякденних правил або загального етичного менталітету, високий рівень неформального контролю над членами суспільства. Порушення цих характерних ознак стабільного суспільства зумовлює його дестабілізацію, внаслідок чого виникають різні прояви соціальної патології.

3. Причиною девіантності та злочинності є стигматизація (концепції “драматизації зла” Ф.Танненбаума, теорія соціальної ідентичності І.Гофмана). Основна теза названої групи концепцій при поясненні причин злочинності зводиться до такого твердження: злочинність – це результат соціальної оцінки поведінки і оголошення його певних видів злочинними. Всі люди скоюють правильні і неправильні (у якому-небудь відношенні) вчинки. Але одні з них стають об'єктами соціального контролю і відповідного реагування, а інші – ні. Тим, хто потрапляє у поле зору соціального контролю, привласнюється клеймо “злочинець”. Таким чином, соціальний контроль породжує стигматизацію, а вона, у свою чергу, вже призводить до формування у стигматизованих індивідів стійкої злочинної або девіантної поведінки; створюючи в своїй сукупності весь “корпус” злочинності або девіантності.

4. Глобальною причиною девіантності та злочинності є соціальна нерівність і стратифікація суспільства (марксистська теорія й її різні варіації: теорія конфлікту влади, теорія нерівних можливостей, теорія конфлікту соціальних груп, а також теорії економічної депресії, економічної експансії і їх пом'якшені варіанти). Логічний стрижень цих теорій можна представити таким чином. Одним з найважливіших критеріїв прогресивного розвитку суспільства, підвищення рівня його організованості служить диференціація та ускладнення структури зі збільшенням різноманітності елементів. Диференціація є наслідком розподілу праці, що поглиблюється в ході суспільного розвитку. Це об'єктивно існуючий і прогресивний за своєю суттю процес, проте він має і негативні наслідки у вигляді соціальної нерівності стосовно реальних можливостях задоволення людьми своїх потреб (не тільки вітальних, але і власне соціальних: у престижі, статусі, самоствердженні). Внаслідок нерівності виникають соціальні конфлікти, реакції протесту, що приймають форму девіантної поведінки і злочинності.

Починаючи з епохи Античності і Відродження панувала „релігійна” модель злочину. Людина поставала як носій первородного гріха, проте душа її може бути врятована, якщо вона слідуватиме релігійним настановам. Відступ від них є злочином, єрессю, гріхом, а причини відхилень в поведінці злочинця-грішника – спокусою диявола. Метод виправлення грішника – спокутування гріху через покаяння і покарання, а мета покарання – розкаяння і зречення грішника від диявольської єресі та гріховності і, кінець кінцем, порятунок його душі.

У раціонально-просвітницькій моделі людина розуміється як вільна розумна істота, носій вільної волі, що знає свої права та порівнює їх з правами інших членів суспільства і згідно з цим будує свою поведінку. Безпосереднім джерелом людських вчинків є її власний розум та вільна воля. Проте в умовах несправедливо організованого суспільства, тенденційних законів, сприяючих надмірному збагаченню одних і зубожінню інших, знедолена людина, по-перше, позбавляється можливості дістати освіту, внаслідок чого не може реалізуватися, по-друге, вона не має і свободи волі, бо змушена заради виживання скоювати злочини – красти і т.д. Тут виникає фігура злочинця, як правило, людини з бідних шарів суспільства. Якщо ми хочемо, щоб така людина не скоювала злочину, ми повинні надати їй можливість отримати освіту та зайняти гідне становище в суспільстві.

Раціонально-просвітницька модель особи злочинця стала основою розвитку неокласичної школи сучасної кримінології. При поясненні причин злочину прибічники теорії раціонального вибору виходять з положення, що злочин – це результат свідомого вибору між особистою вигодою та програшем (можливим покаранням). Сам раціональний вибір відбувається під впливом референтної групи й узгоджується з соціальними і мотиваційними підставами.

Раціонально-етична модель особи злочинця відрізняється від просвітницької тим, що тут акцент робиться на категорії добра і зла. Злочинець – це „порочна” людина з аморальними поглядами і уявленнями, яка не засвоїла моральних цінностей, оскільки виховувалася на поганих прикладах. Отже необхідно змінити її погляди і переконання, етичні установки в процесі виправного виховання.

Подібна точка зору знайшла своє відображення в багатьох теоріях кримінології.

На думку прихильників комплексної теорії злочинності, девіантна та злочинна поведінка заснована не на одній, а на багатьох причинах, що формують певний фізичний, психологічний і соціальний тип особи.

З психоаналітичної точки зору, людина оцінюється як асоціальна істота, яка повинна бути „приручена” в процесі соціалізації. Отже, злочин – це дефект виховання.

У рамках соціально-психологічного напряму досліджень виділяються такі причини злочину: а) засвоєння індивідом асоціальних ціннісних установок (теорія навчання, теорія диференційованого зв'язку); б) недоліки соціалізації, що призводять до нездатності вирішувати внутрішні конфлікти через відсутність етичної основи, яка закладається в дитинстві за допомогою зовнішнього контролю (теорія контролю, теорія соціальних зв'язків).

У соціологічному напрямі досліджень можна також виділити декілька причин: а) вплив делінквентной субкультури (теорія субкультур); б) конфлікт культур, що переростає у внутрішній конфлікт, коли людина, будучи причетною до різних соціальних груп, відчуває суперечливі вимоги до своєї поведінки (теорія конфлікту, теорія дисонансу).

У антрополого-біологічній моделі злочинець розуміється як фізичний або психічний виродок. Причиною як потворності, так і злочинної поведінки такої людини є різні природжені аномалії (анатомо-фізіологічні або психічні дефекти з генетичною зумовленістю) або придбані дефекти внаслідок перенесених захворювань. Метод боротьби зі злочинною поведінкою такої людини – примусове лікування або ізоляція від суспільства.

У сучасному трактуванні дана модель злочинця дещо змінилася у порівнянні з уявленнями Ч.Ламброзо про „природженого злочинця”. На думку сучасних представників біологічного напряму в кримінології, існує постійна взаємодія між спадковими чинниками і чинниками навколишнього середовища. Навколишнє середовище розуміється не тільки в значенні природного середовища, але і як сукупність всіх соціальних умов. Особистість є єдиним цілим, що поєднує природні задатки і змінні навколишнього середовища.

На думку прихильників даної моделі особи злочинця, злочинна поведінка може бути детерміноване успадкованими завдатками, що реалізують себе у конституції будови тіла; хромосомним і ендокринним нахилом; відставанням або випередженням розвитку в період статевого дозрівання, а також ушкодженням головного мозку в дитинстві; низьким рівнем соціального інтелекту як здібності розуміти думки, відчуття і наміри інших людей і передбачати їхні дії.

Представники психопатології та клінічної кримінології бачать причини злочину в нездатності злочинця відчувати страх перед покаранням або внаслідок природжених ушкоджень мозку, або недоліків виховання в сім'ї в ранній період життя; у особливому типі кримінальної особи, яка сполучає в собі надмірний егоцентризм, агресивність, емоційну байдужість, нездатність до адаптації, а також імпульсивність, упертість, недовірливість, агресивність, байдужість до думки інших.

Прихильники теорії агресії вважають злочинну поведінку реалізацією природженого інстинкту агресії (К. Лоренц) або Танатоса – інстинкту смерті (3.Фрейд), а також результатом недостатнього розвитку центрів гальмування в корі головного мозку у психопатів.

У кримінально-правовій моделі особистість злочинця постає як суб’єкт, який, як правило, скоює злочин через власне рішення, яке може бути усвідомленим або неусвідомленим, але воно завжди має місце, і тому злочинний акт, як правило, завжди є продуктом вільної волі. Виключенням з цього правила є випадковий злочин (кримінально-правове понятті “казус”). Окремо враховуються також ті випадки, коли порушення зроблене людиною, яка не може вважатися суб'єктом вільної волі через психічну хворобу або інші особливі стани. Ці випадки об'єднуються в понятті “неосудність”. Ті випадки, коли злочин був зроблений в умовах певного тиску ззовні, враховані в поняттях “пом'якшувальні вину обставини” і “обставини, що виключають кримінальну відповідальність”. Відповідно до кримінально-правової моделі, оскільки злочинець – це свідомо діючий суб'єкт, суспільство має повне право оцінити його вчинок і покарати відповідно законодавству: від умовного засудження і стягнення штрафу до довічного ув'язнення чи смертної кари.

У кримінології та девіантології поки що не розроблена синтетична модель, яка могла б на єдиній основі об'єднати всі існуючі пояснювальні теорії злочинності. Тим часом, одна теорія, на нашу думку, має великий потенціал не тільки для об'єднання різних підходів в поясненні злочинності, але і для планування превентивних заходів, що мають на меті мінімізацію шкоди як від самого явища злочинності, так і від неадекватного державного та суспільного контролю, орієнтованого на припинення різних видів небажаної поведінки в соціумі. Йдеться про теорію злочинної (девіантної) кар'єри. Ця концепція базується на тезі, що людина не народжується злочинцем, а стає ним, поволі втягуючись в злочинний спосіб життя. При цьому так звані “нормальні” люди мають безпосереднє відношення до формування девіантної кар'єри, оскільки саме вони через стигматизацію підштовхують деяких молодих людей до протиправних дій.

Формування злочинної кар'єри проходить декілька етапів.

Перший етап починається з найпростіших речей: відсутність або ослаблення психологічного контакту між батьками та дитиною, невдачі в школі, сварки з однолітками, конфлікти з вчителями і т.д. Підстави для виникнення такої ситуації можуть бути найрізноманітніші: жорстоке поводження з дитиною в сім'ї; неувага вчителів і їх небажання зрозуміти специфічний мир дитини; агресивність та відсутність дружелюбності в оточенні ровесників; внутрішні переживання дитини, пов'язані з формуванням її світогляду; домінування в сім'ї і в школі каральних методів виховання і т.д. Таким чином, перший поштовх для початку розвитку злочинної кар'єри дає найближче оточення підлітка – або байдуже і холодне, або агресивне і жорстоке.

Наступною сходинкою формування злочинної кар'єри є знайомство дитини з “вуличної” субкультурою, з людьми, по суті, такими ж знедоленими, як вона сама. Ця субкультура надає людині свого роду притулок від нерозуміючого її соціального оточення, пропонує нові правила життя, пояснення жорстокості світу дорослих, де виживає сильний, а також задає стратегії і тактики протистояння цьому світу, що не прийняв цю людину. Насправді, делінквентна (або злочинна) субкультура – це соціальна ніша, що дозволяє людині хоч і погано, але вижити.

На третьому етапі розвитку злочинної кар'єри підліток апробує пропоновані субкультурою варіанти дій для досягнення бажаної мети і нові алгоритми вирішення конфліктних ситуацій. На цьому етапі його спосіб життя стає відомим оточуючим, і він одержує стигму “девіант” або “злочинець”. Важливою характеристикою даного етапу є виникнення та розвиток складного внутрішнього процесу, що одержав назву “криза соціальної ідентичності”. Коли діяльність підлітка стає відомою найближчому оточенню (родичам, сусідам, знайомим, однокласникам, вчителям і т.д.) як делінквент, йому доводиться робити серйозний вибір між “нормальним” світом і його цінностями та світом і цінностями „вуличної” субкультури, яка постійно тримає його під контролем. Залежно від того, хто буде в даній ситуації ближчим і уважнішим до дитини, злочинна (девіантна) кар'єра може або урватися, або продовжити свій розвиток. Зрозуміло, що тут необхідне компетентне системне втручання, яка б допомогла підлітку усвідомити серйозність життєвого вибору, перспективи зміни життєвого шляху і вирішити ситуацію з якнайменшими для нього втратами.

На четвертому етапі підліток приймає стигму, перебудовує свій ціннісний світ, ототожнює себе з субкультурою, коротше кажучи – ототожнюється із своєю соціальною роллю. Тепер „мовчазна більшість” супроводжуватиме його спочатку на педраду або батьківські збори, до спецприймальнику або спецінтернату, а потім у суд і колонію, де і завершиться формування девіантної кар'єри і почнеться поглиблена „професіоналізація” в одній зі сфер злочинної діяльності.

Звичайно ж, і батьки, і вчителі, й інспектори у справах неповнолітніх не бачать цей процес формування злочинця, вони просто виконують свої професійні обов'язки та соціальні ролі. Справедливості ради, варто обмовитися, що, зрозуміло, не всі батьки, вчителі і інші особи, які мають відношення до виховання дітей, схильні бути байдужими функціонерами. Проте конвеєр виробництва злочинців і злочинності діє в нашій країні безперебійно, свідченням чого можуть служити дані, що характеризують умови життя підлітків і ставлення до них у суспільстві. Саме ці умови є основними чинниками, які сприяють початку формування злочинної кар'єри, штовхають дітей на вулицю і до злочинності.

Відкрите і явне насильство відносно дітей з боку дорослих:

– рятуючись від жорстокого поводження, щорічно закінчують життя самогубством приблизно 700 дітей і підлітків, 1.5 тис. залишають сім'ї;

– близько 5 тис. неповнолітніх щорічно стають жертвами злочинних посягань, з них близько 400 гинуть, 2 тис. одержують тілесні ушкодження;

– в Україні реєструється понад 5 тис. сексуальних злочинів, що включають розтлінні дії дорослих осіб відносно малолітніх дітей; кількість зґвалтувань неповнолітніх сягає тисячі , а латентність цього виду злочинів на порядок вища. Як бачимо, насильство дорослого світу над дітьми абсолютно очевидне.

Не викликає сумніву, що таке насильство породжує відповідну реакцію у вигляді різних форм злочинної та девіантної поведінки.

Неявне насильство у процесі педагогічної дії. В практиці педіатрів зустрічається значна кількість хворих дітей і підлітків, що потребують також вирішення й психологічних проблем: більш як у 40% дітей виявляються соматогенні психічні розлади; у 20% випадків – різноманітна соматико-вегетативна симптоматика, переважно психогенного походження; у 10% – психосоматичні розлади; 14% дітей складають групу ризику, оскільки вони знаходилися в несприятливих сімейних умовах або неадекватно виховувалися.

Дослідження показали залежність між стилем виховання в сім'ї, психологічними змінами особистості дитини і поведінковими змінними: стилі потурання й авторитарного виховання викликають зниження толерантності до стресу, неуспішність, бунтарство, депресії, занижену самооцінку, агресивність, конфлікти з вчителями і однокласниками, алкоголізацію та наркотизацію, бродяжництво, дрібні крадіжки.

Інші несприятливі умови розвитку:

– у результаті розлучень тільки в 2003 р. близько 100 000 дітей залишилося виховуватися у неповних сім’ях;

– продовжує збільшуватися позашлюбна народжуваність; інтенсивно зростає кількість позашлюбних дітей у неповнолітніх жінок, зокрема тих, хто молодше 14 років, матерів-одиначок. Відсоток дітей, що народилися поза шлюбом у 2000 р. складав майже 15% від загальної кількості новонароджених;

– спостерігається зростання рівня загальної захворюваності неповнолітніх такими тяжкими „соціальними хворобами”, як туберкульоз, сифіліс; багато дітей та підлітків отримують поранення внаслідок НП і ДТП;

– допомога на дитину складала лише 10% прожиткового мінімуму дитини; грошові доходи нижче за прожитковий мінімум мали 24,7% населення (близько 37 млн. чоловік), а в 1999 р. цей показник склав 48,9%;

–щорічно близько 10 тис. жінок позбавляються материнських прав.

Результати такого ставлення до підростаючого покоління і “турботи” суспільства про них не забарилися позначитися на зростанні злочинності та збільшенні чисельності неповнолітнього населення у в'язницях і колоніях.

В японській політології є теорія трьох поколінь, які послідовно змінюють одне одного: перше – активно розбудовує, друге – раціонально використовує зроблене, третє – промотує надбане. У країнах СНД, як твердять прихильники цієї теорії, зараз час третього покоління, але за ним обов’язково прийде перше.

Останнім часом набув поширення термін «саморуйнівна поведінка». Він тлумачиться як такий спосіб буття, коли молода людина не зацікавлена у своєму майбутньому, не замислюється над проблемою позитивної реалізації свого потенціалу, конфліктує із суспільством, кидає йому виклик.

 

Питання для самоконтролю:

 

1. Які чинники злочинності неповнолітніх є головними?

2. Які недоліки сімейного виховання спричиняють відхилення в поведінці неповнолітніх?

3. Які недоліки в діяльності навчально-виховних закладів зумовлюють девіантну поведінку неповнолітніх?

4. Охарактеризуйте недоліки у діяльності правоохоронних органів щодо профілактики злочинів неповнолітніх?

5. Які ще негативні явища в суспільному житті підвищать рівень злочинності неповнолітніх?

6. Що це таке „злочинна кар’єра”?

7. Що особисто Ви зробили (можете зробити) для того, щоб знизити рівень злочинності неповнолітніх в державі, місті, за місцем проживання?

8. Чи спроможна держава впливати на стан злочинності неповнолітніх? Якщо може, то як саме?